ПодкастиНаталка Ворожбит – про феномен «Спіймати Кайдаша», новий фільм «Погані дороги» та суржик

Mincultpryvit – авторський подкаст українського режисера Нарімана Алієва, який виходить у форматі «безкультурно про культуру». У межах другого сезону подкастів The Village Україна Наріман спілкується з гостями про культуру в усіх її проявах.

Гостя нового епізоду – сценаристка Наталка Ворожбит, режисерський дебют якої «Погані дороги» виходить в український прокат 1 квітня. Стрічку про війну на Донбасі відзначили на кінофестивалі у Венеції, це екранізація однойменної п’єси, яку Ворожбит написала для лондонського театру Royal Court.

Раніше The Village Україна анонсувало другий сезон Mincultpryvit в інтерв’ю з Наріманом Алієвим. Іншими гостями сезону вже стали Антоніо Лукіч («Мої думки тихі»), Валентин Васянович («Атлантида»), Антон Слєпаков («Вагоновожатые»), Влад Болєлов (Limelite), Богдана Неборак («Взяла і прочитала»), гурт Курган і Agregat, Сергій Степанський, Анна Копилова («Основи») й Олег Сенцов.

Наріман Алієв: Твій фільм «Погані дороги» виходить в український прокат 1 квітня.

Наталка Ворожбит: І це не жарт!

Алієв: 1 квітня виходити – це якось так…

Ворожбит: Особливо з таким фільмом. [сміється] Я пропонувала зробити промо, що це комедія, що можна прийти в кіно 1 квітня. І щоб тоді всі зрозуміли, що це не комедія. І ми б сказали: «Це просто був такий жарт». 

Алієв: Це просто «чорна» комедія.

Ворожбит: Ми пожартували, що це комедія. А [насправді] це лютий треш.

Алієв: Я переглянув фільм на «Київському тижні критики», фільм крутий, обов’язково йдіть у кіно. [...] Але насправді я з цим теж стикнувся на «Додому»: як промотувати кіно, яке, скажімо, щонайменше не веселе? Кіно, яке має нотки драматизму, назвімо це так.

Ворожбит: На щастя, я цим не займаюся. Промо – це питання продюсерів, «Артхаус Трафік», Дениса Іванова. Але ти ж дивився кіно й маєш пам’ятати, що там багато гумору.

Алієв: Так-так.

Ворожбит: Нехай він чорний трішки. Там багато іронії...

Алієв: Там багато життя.

Ворожбит: Життя багато.

Алієв: Там багато певної енергії... Але ми боремося з цим стереотипом, що важко дивитися серйозне кіно. «Це важко». «Я не хочу, мені в житті вистачає важкості, а ще дивитися це в кіно...». Хоча, як на мене, важливо мати певну рефлексію на те, що з нами відбувається. Або з людьми, з якими ти знайомий через одне рукостискання. Це рефлексія – відпускати певні речі, які тобі розповідають щиро; може, навіть десь не приємно. Знаходити можливості переосмислити або відпустити щось. Чи, навпаки, про щось задуматися. Рефлексувати в нас не дуже люблять, більше люблять забутися.

Ворожбит: Це правда.

Наталка Ворожбит: Свого часу я готувала п’єсу про Голодомор, проводила інтерв’ю зі старшими людьми. Думала, що вони захочуть виговоритися, тому що стільки років їм не давали про це говорити. Але ніхто з них не хотів згадувати ті часи. «Ні-ні-ні, та навіщо та пропаганда?» А запитуєш їх про Другу світову, наприклад, то вони всі дуже охоче розповідають. І це такі самі драматичні історії. З одного боку, це дивно. З іншого, не дивно, тому що Друга світова була офіційна, уся ця трагедія була легалізована. А Голодомор не був легалізований.

Наріман Алієв: Мій дідусь 16-річним під Севастополем окопи копав. Але ніколи нічого [про війну] не розповідав. Та з війною була офіційна версія...

Ворожбит: «Ми переможці». «Ми постраждалі». «Ми герої». Уже 80 років це транслюється як перемога, як драма, але піднесена, з героїзмом. Ми звикли говорити на цю тему. А на тему Голодомору ми не звикли говорити. Бо нам забороняли говорити.

Алієв: Я як людина, яка народилася в 1990-ті, яка іншої національності, яка жила в Криму, про Голодомор уперше почув вже десь у 2005 році, коли Ющенко хотів визнати його геноцидом. Я про це до того не чув.

Ворожбит: Цікаво.

Алієв: А ти чула?

Ворожбит: Та звичайно, із дитинства чула. Я – 1975 року, з трьох-чотирьох років чула про це. Це не були розмови за столом чи ще десь, але іноді було: «Треба доїсти, бо от в голод...» Постійно якісь були посилання від дідуся, від бабусі. Натяки такі стрьомні, що якось я почала про це розпитувати.

Алієв: Якщо порівнювати з депортацією [кримських татар], то воно десь так само проговорювалося.

Ворожбит: До речі, так. Теж заборонена, теж не легалізована тема. Теж не визнана.

Алієв: І дійсно ніхто про це не знає. Більшість українців досі не розуміють, за що нас депортували...

Ворожбит: «Самі винні», якась така фігня.

Алієв: І просто нерозуміння того, що таке депортація. Як і Голодомор, я гадаю. Ті ж люди в Росії, в принципі, не розуміють, про що йдеться.

Ворожбит: Тому що це було зручно замовчувати, це навмисно замовчувалося. Люди звикли мовчати на цю тему. Вони не вміють говорити про це. Це [на підтвердження того], чому важливо говорити про Голодомор, про депортацію, про війну, яка зараз відбувається і яку зараз також починають замовчувати.

Наріман Алієв: В [одному з попередніх] епізодів подкасту ми говорили з Анною Копиловою, і вона сказала, що зараз зарано знімати кіно про війну [на Донбасі].

Наталка Ворожбит: Я не можу це чути, чесно. Прямо не можу чути цю думку.

Алієв: Дивися, я теж вважаю, що зарано робити висновки…

Ворожбит: Кіно – це не висновки. Це різні речі.

Алієв: Ось! Я про це й сказав: твій фільм, «Атлантида» Валіка Васяновича… Якщо у Васяновича це пошук відповіді на запитання, що ми будемо робити, коли переможемо, то в тебе це певна реакція людей, які пережили ці обставини, сам факт війни. Твій фільм – про людей, які живуть під час війни, про сам факт життя під час воєнних дій. Це і є рефлексія. Бо багато людей, які отримали негативний досвід, отримали травми. І про ці речі треба говорити.

Ворожбит: Ми ж говоримо про них не тому, що повинні говорити. А тому що не можемо не говорити. Я впевнена, що ані Валіку, ані будь-кому, хто робить кіно про війну, і в страшному сні не прийде бажання писати про війну. Це дуже некомфортна та незручна ситуація. Це дуже болісні моменти переживання. Ти не стаєш здоровішим після цього.

Алієв: Ані багатшим.

Ворожбит: Ти знаходиш відповіді на запитання. Тебе це мучить, ти не можеш знімати на іншу тему. Я готова, мені хочеться шукати щось в інших напрямах. Але воно мене зачіпає. На жаль, доводиться. Я не ходжу до психологів і психоаналітиків, але мені треба якось вирішувати свої проблеми. От я таким способом вирішую.

Алієв: Так, я це пройшов на «Додому». Багато хто каже: «Це кон’юнктура», «Це вирішили на війні піднятися». Щось не всі фільми про війну отримують нагороди. Однаково є певна художня якість. До того ж ми знаємо приклади фільмів про війну, які просто не працюють. Я ж не думав: «Ось тема Криму зараз хайпова, зараз знімемо фільм і позбираємо всі нагороди». Ти просто не можеш думати про щось інше. Ти навіть намагаєшся щось таке зробити, а воно просто не працює. Воно кволе й уявне...

Ворожбит: Висмоктане з пальця. Бо тебе не чіпляє інша історія.

Алієв: І це певна щирість, яку я шукаю в кіно.

Наріман Алієв: «Погані дороги» – твій режисерський дебют. Це було страшно – переходити до режисури?

Наталка Ворожбит: Жахливо страшно, звичайно. Але я розуміла, що, якщо не ризикну, то втрачу цю можливість. Я ломанулася, хоч було дуже страшно.

Алієв: Ти писала багато п’єс, писала сценарії серіалів, працювала в різних форматах. Серіали, кіно, п’єси – у чому відмінність специфіки написання? У мене є відчуття, що це вибудовується по-різному.

Ворожбит: Про всі мої п’єси режисери в театрі казали: «Це не п’єса, це кіносценарій». Коли ці ж п’єси приносиш кінорежисеру, він каже: «Ну це ж п’єси». Тобто в мене завжди щось посередині. Я ніколи не забороняла собі писати п’єси як сценарії; я як бачила це як кіно, так і прописувала. Але звичайно, грішила діалогами: у мене завжди було багато діалогів, тому що драматичний театр завжди існує завдяки діалогам. А кіно все-таки відрізняється тим, що що менше ти говориш, то краще для фільму. Фільми, де я сценаристка, завжди говірливі, там багато говорять.

Алієв: Це певна твоя особливість.

Ворожбит: Ні, думаю, у мене просто не було іншого завдання. Мені не ставили інші завдання. Думаю, я буду пробувати. Це мені як виклик, мені цікаво мінімізувати текст.

Алієв: Переходити в дію?

Ворожбит: Навіть не в дію, у візуальні певні речі… Проблем із діями в мене немає, якщо ти пам’ятаєш «Спіймати Кайдаша». Там усе летить, несеться. [сміється] Я вмію це вибудувати.

Наріман Алієв: Ти стала шоуранеркою серіалу «Спіймати Кайдаша», це для України був один із перших прикладів, коли використовували саме термін «шоуранер». Як це вийшло?

Наталка Ворожбит: Мені щастить. Не знаю, кому дякувати. Підозрюю, звісно. І дякую.

Алієв: Дякувати треба!

Ворожбит: У цьому немає логіки, це збіг багатьох речей. [...] У мене є друг Володимир Бородянський...

Алієв: Знаю такого кєнта, міністр один. [сміється]

Ворожбит: Колишній міністр [культури], а до цього багато років був генеральним продюсером телеканалу СТБ. Я працювала там два з половиною роки, очолювала творчий департамент, ми писали сценарії. У нас із Володимиром було взаємне розуміння, я мала від нього велику довіру. Коли вже пішла [з СТБ], він запропонував мені зробити «Кайдашеву сім’ю» серіалом.

Алієв: І це було ризиковано.

Ворожбит: По-перше, ризиковано. По-друге, вони ж усі думали, що це буде комедія, дуже весела історія. Усі забувають, що це дуже драматична історія. Пам’ятаю їхнє здивування з кожною серією: «Ні, нам усе подобається, але чому ж так сумно?» [...] Ми не встигли зняти сценарій, прийшло нове керівництво [каналу]. Думають: «Лежить сценарій. Але що з ним робити? Можна викинути, але він ніби оплачений уже. А зараз Мінкульт дає гроші на патріотичне кіно. Чому б не взяти?» Чік – дали. Але комусь же треба цим займатися. «Наташ, а давай ти будеш шоуранеркою? Ми, правда, удвічі скоротимо бюджет, бо в нас немає таких грошей і не може бути. Але треба, щоб ти пітчингувала, тебе там більш-менш знають, ти можеш створити враження в Мінкульті».

Алієв: Mincultpryvit! [сміється]

Ворожбит: Так-так. [сміється] Коли я дописала цей сценарій, то дуже боялася, що його комусь віддадуть. Я мріяла бути шоуранеркою цього серіалу. Тоді ще ніхто про це не говорив, але я розуміла, що є така опція. Дуже про це мріяла, а тоді забула: пішов Бородянський, сценарій оплачений, але похоронений. Коли мені запропонували це врешті, розуміла, що буде важко. Але це була єдина можливість захистити свій матеріал. Я розуміла, що вони без мене його подадуть, без мене отримають фінансування, без мене його зроблять. Але це буде зовсім інша історія, яку я не переживу. Ну або переживу, але це буде річ, яку просто не захочу згадувати. Тому я влізла в це.

Алієв: Ти очікувала на такий резонанс [«Спіймати Кайдаша»]?

Ворожбит: Я не очікувала, але мріяла про нього. Ти ж колись щось робиш, то думаєш: «Хочу такий результат». От я хотіла такий результат. І я його отримала.

[...]

Ворожбит: Чому «Спіймати Кайдаша» і сподобався, і вибісив людей водночас? Мені здається...

Алієв: Бо всі ці люди впізнали себе. [сміється]

Ворожбит: Так. Просто хтось цьому зрадів, а хтось – не дуже. Хтось смажив окорочок, увімкнув на фоні тєльчик і такий: «Так, стоп. А що це там говорять, ніби моя сусідка з сусіднього під’їзду чи хати? Нічого собі, так це ж про нас кіно. Уперше за весь час – про нас, про таких, як ми? Такого не може бути, прикольно!» Той окорочок уже підгорів, вона сіла з цим пультом і завтикала. І сльози вже, згадала вже й клуб, і дитинство… Мені люди різних поколінь пишуть – і ті, кому 17, і ті, кому 70. Вони всі впізнають себе. І розказують: «Це в наші часи було таке село», «У нас так розмовляли». Я читала ці листи й ридала. Плакала тричі на день. Якісь такі були тексти, сповіді цілі.

Наталка Ворожбит: Зараз я пишу новий серіал, де події відбуваються в Києві. Називається «Страхи й неврози», про жінок 40+. Усі героїні говорять українською. Я подумала, що там суржик буде недоречний. Намагаюся, щоб мова була живою й міською, але буде українською без суржику.

---

---