ПодкастиЧому нам усім потрібно більше читати. Розповідає Богдана Неборак («Взяла і прочитала»)

Mincultpryvit – авторський подкаст українського режисера Нарімана Алієва, який виходить у форматі «безкультурно про культуру». У межах другого сезону подкастів The Village Україна Наріман спілкується з гостями про культуру в усіх її проявах.

Гостя нового епізоду сезону – культурна менеджерка й авторка подкасту «Взяла і прочитала» Богдана Неборак.

Раніше The Village Україна анонсувало другий сезон Mincultpryvit в інтерв’ю з Наріманом Алієвим. Іншими гостями сезону вже стали Антоніо Лукіч («Мої думки тихі»), Валентин Васянович («Атлантида»), Антон Слєпаков («Вагоновожатые») та Влад Болєлов (Limelite).

Слова «мрія» [донедавна] не було в українській мові. Це один із новотворів, що з’явився в письменників-модерністів, його придумав Михайло Старицький. Мені завжди було цікаво думати, як же його придумали. Уяви, хтось сидить і думає: треба наповнити таким смислом якесь нове слово.

Я вважаю себе культурною менеджеркою. Можу зробити проєкт чи придумати, хто його втілить. Можу його написати, порахувати, скільки він коштує, і знайти, хто допоможе профінансувати та реалізувати. Та якщо говорити романтичніше, мені подобається називати себе просто читачкою, тому що дуже люблю читати. І я хочу, щоб більше людей читали, бачу в цьому великий сенс.

Я виросла в дуже літературоцентричній родині: мій батько – письменник, мама перекладає з польської, вона пише й редагує. Я постійно читала, мені це завжди подобалося. Один із моїх перших спогадів – це коли тато червоним фломастером пише слово «полуниця» й вимагає, щоб я його читала. І я відчуваю фізичний біль від того, що треба прочитати настільки довге слово. Мені 2,5 роки, але він упевнений, що я вже спроможна читати. І, власне, я це слово читаю. Й отримую від цього кайф, бо розумію, що складаю літери самотужки.

Батько влаштовував мені в дитинстві такі собі «екзекуції». Наприклад, коли я була у восьмому чи дев’ятому класі, читав зі мною «Гайдамаки» Тараса Шевченка, а тоді давав дві теми для есеїв. Пишеш їх на обидві теми, а потім ми обговорюємо. Мені здавалося, що це велике знущання, а потім я зацінила. Він дав мені ключі до розуміння текстів, які я використовую й досі. Знаю, що не могла б цього отримати в жодному університеті.

Із батьком я навчилася критичного мислення. З ним обговорювала різні тексти: і ті, що мені подобалися, і ті, що не подобалися. І я навчилася того, що говорити можна про все, що завгодно. Але так само навчилася цінувати це «подобається – не подобається», бо це дуже смакова річ, але вона стосується кайфу й задоволення. Якщо говорити найпростіше, то, думаю, це єдине, що має значення в мистецтві для нас як споживачів. Вважаю, не так багато людей знають, що їм подобається. Й от я це дуже ціную.

А тоді настав момент обирати, що мені робити в цьому житті: в Україні він стається в 16 років, і я думаю, що це поганий момент для вибору. Урешті я вирішила бути юристкою. Вступила на юридичний факультет, насправді дуже люблю свою освіту. Але, з одного боку, завжди було бажання займатися чимось дотичним до літератури, з іншого, зрозуміти, що робити з юридичною освітою.

Є відчуття, що багато історій у нас ще не розказані. Узяти будь-яку частину ХХ століття, будь-яку визначну подію для України – про багато з них досі не написані романи чи репортажі. Днями я була в подруги Олесі Яремчук, вона письменниця та репортерка, яка донедавна досліджувала національні меншини в Україні й написала про це книжку [«Наші Інші»]. Дуже часто ми думаємо про себе як про монолітну націю, а насправді в нас багато етносів. І багато тих, які от-от зникнуть.

Ми дуже часто ігноруємо. Ми часто вдаємо, що не бачимо чогось неприємного чи дискомфортного для нас. Це стається й в особистому житті, і в житті спільнот. Це, знаєш, як століттями було заведено, що жінки не голосували чи мали брак інших прав. Просто тому, що суспільство так функціонувало.

Для мене література, як і будь-яке інше мистецтво, є прикладна. Адже людина за натурою дуже пластична. Це й погано, і добре, бо це дозволяє адаптуватися.

Класно розказана історія може навчити, як будується персонаж. Адже персонаж – це людина. Мені цікаві персонажі, які змінюються, у яких змінюються цінності та сприйняття. Саме така художня література мене приваблює, де немає статики, а є ця динаміка. Адже цю динаміку можна використати у своєму житті.

Насправді динамічних персонажів у нас безліч. Коли я думаю про українські 1920-ті, про умовне «Розстріляне відродження», мені йдеться про тих, хто загинули, і тих, хто вижили. Дуже легко сказати, що більше пощастило тим, хто вижили. Складно міряти, але ми розуміємо, що їм теж було винятково важко. Вони бачили, як їхні друзі й колеги зникають, а життя навколо змінюється. Хтось стає номенклатурником, а хтось мусить міняти себе.

Наприклад, Олександр Довженко в 1917 році вже був дорослим чоловіком і був змушений ухвалювати важливі рішення. Коли всі розуміють, що української держави не буде, він повинен вирішити емігрувати чи залишатися в Україні. Він дивом уникає смертного вироку й вирішує лишитися, тому змушений вживатися з УРСР.

Минуло сто років, і це достатня дистанція, аби ми спробували зрозуміти, що проходили ці люди. Думаю, це дозволить нам прийняти їхній досвід і бути до них більш милосердними. Це історія й Довженка, і десятків інших людей. Це те, що мені зараз дуже цікаво.

Зрештою, коли використовують термін «Розстріляне відродження», то створюється враження, що все випалили дотла. Але однаково лишалося декілька людей, яким удавалося передати певні основні речі: тексти, архіви тощо. І цього достатньо, щоб в умовних 1960-х це хтось для себе відкрив і відчув себе не радянською людиною. І вже в 1990-х хтось інший буде апелювати до цих 20-х і 60-х. Я намагаюся підібрати менш занудне слово, але це протяглість традиції. Мушу сказати, що це чи не найдужче мене надихає, коли читаю тексти тих часів. Розумію, що нічого не було даремно й нічого не було втрачено. Хоча було докладено багато зусиль для того, щоб це було втрачено.

---

---