Mincultpryvit – авторський подкаст українського режисера Нарімана Алієва, який виходить у форматі «безкультурно про культуру». У межах другого сезону подкастів The Village Україна Наріман спілкується з гостями про культуру – в усіх її проявах. Гість першого епізоду – режисер Антоніо Лукіч, який зняв дебютний фільм «Мої думки тихі» й нещодавно показав тизер другої стрічки «Люксембург, Люксембург».

Раніше редакція The Village Україна анонсувала другий сезон Mincultpryvit в інтерв’ю з Наріманом Алієвим.

Найкращим українським фільмом 2019 року й водночас відкриттям року назвали дебютну стрічку Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» на кінопремії «Дзиґа». В українському прокаті фільм зібрав понад 10 мільйонів гривень, а восени авторська робота вийде в стримінговому сервісі HBO Europe. За літо Лукіч зняв серіал «Секс, інста, ЗНО» для онлайн-платформи 1+1 Video, а після цього пройшов відбір Держкіно на фінансування другого фільму під назвою «Люксембург, Люксембург». Словом, Лукіч є чи не найбільш потрібним українським режисером. Тому розпитати в нього є багато про що, а от зловити для розмови виходить не завжди.

Врешті-решт вдалося знайти можливість поспілкуватися з Лукічем тільки в дорозі – у потязі «Київ – Ужгород». Антоніо вирушив до рідного міста на день народження мами, і автор подкасту Mincultpryvit Наріман Алієв приєднався до нього. Виявилося, що спальний вагон «Укрзалізниці» став навіть кращим місцем для запису подкасту, ніж затишна кухня Алієва, де записували перший сезон подкасту.

Слухайте півтори години розмови – від Києва до Ужгорода (міст з фільму «Мої думки тихі») транзитом через Вінницю (місце дії нового серіалу Лукіча «Секс, інста, ЗНО»), від трійки найкращих фільмів нової хвилі українського кіно до використання обсценної лексики, продюсерсько-режисерського свінгерства та долі Андрія Ярмоленка в чемпіонаті Англії з футболу.

Підписуйтеся на телеграм-канал про подкасти «Міністерство подкастів України»

Антоніо Лукіч: Наскільки я розумію, це і для мене, і для тебе перший досвід у вагоні СВ. Раніше я бачив СВ тільки раз у житті – коли ми їздили в промотур [«Моїх думок тихих»] з Ірмою Вітовською та проходили повз її вагон. Просто проходили повз, зазирнули, який узагалі вигляд має спальний вагон. Подивилися та пішли далі, у свій плацкарт біля туалету.

Наріман Алієв: Ну, ти зараз відчуваєш себе трохи Ірмою Вітовською?

Лукіч: Незалежно від того, чи їду я у СВ, я трохи відчуваю себе Ірмою Вітовською.

Наріман Алієв: Ми з тобою є певними антиподами.

Антоніо Лукіч: Я відчуваю, що ти готувався до інтерв’ю.

Алієв: Про це я думав досить давно. Я хотів із тобою про це поговорити, але останнім часом ми мало зустрічалися, не було можливості. У тебе історія про маму й сина [«Мої думки тихі»], у мене історія про сина й батька [«Додому»]. Фільми багато в чому перегукуються, але вони зроблені різними інструментаріями, різними підходами.

Лукіч: Дійсно, є речі, які об’єднують ці фільми. По-перше, це диво, що ці фільми взагалі зняли, що вони вийшли на екрани. Я вже не кажу про кінофестивалі та Канни.

Алієв: Це вже нюанси.

Лукіч: Я просто нагадаю, що це не випадкова людина, з якою я просто їду у СВ, це людина з каталогу Каннського кінофестивалю. Але цим не можна пишатися протягом усього життя, ти ж розумієш. Інакше закінчиш коньячком у кафе «Вавилон».

Алієв: Тут сидять два заслужені діячі мистецтв України, я завжди тепер так представляюся.

Лукіч: Але жодної знижки на придбання [квитка в] СВ це не дає!

Антоніо Лукіч: Схоже в нас і те, що в обох не дуже українські імена та прізвища.

Наріман Алієв: О, це моє улюблене! Пам’ятаєш, як було в Одесі торік, коли ти взяв на ОМКФ приз у національному конкурсі, а я в міжнародному – причому з формулюванням «За прорив в українському кінематографі»? І я кажу: «Один Алієв, інший Лукіч – майбутнє українського кінематографа». [...]

Лукіч: Людей уже, мабуть, нудить від того, як ми пишаємося нагородами.

Алієв: Це не пиха! Як на мене, це досить прикольно. Хай там як, в Україні є можливість робити все, що завгодно. І мені це дуже подобається.

Лукіч: Ти маєш на увазі, що можна не платити податки?

Алієв: В Україні все можливо. Мені здається, що нам треба слоган не Ukraine Now, а Ukraine – Everything is Possible. За бажання все можливо!

Антоніо Лукіч і Наріман Алієв у Закарпатській області
Поїздка за маршрутом фільму «Мої думки тихі»

Лукіч: За бажання й можливості вкладати працю. Я не вважаю себе найбільш талановитим студентом жодного з курсів, де навчався. Та більш талановиті студенти, на жаль, нічого не зняли. А люди, які докладали зусиль і жертвували матеріальними здобутками, свої фільми зробили.

Алієв: Якби ми були не в Україні, ми б свої фільми не зняли у 20 із чимось років.

Лукіч: Ні, не зробили б.

Алієв: Ми б ходили ще й робили щось інше досить довго. І тільки тоді, можливо, була б якась змога. Але ти уяви – зняти [«Мої думки тихі»] в 40 років.

Лукіч: Я був на одному фестивалі дебютних фільмів, де якимось чином вдалося зібрати всіх режисерів [стрічок програми] – з Венеційського кінофестивалю, наприклад. [...] І всім цим людям за 35 років. Я був там наймолодшим.

Алієв: Пам’ятаю, як ще у студентські часи їздив на один фестиваль: мені був 21, а всім іншим режисерами під 30. І всі вони привозили курсові роботи. І я такий: «Та ну в сраку, стільки часу чекати!». У мене цього часу немає. Я готовий докладати зусиль, але щоб мати якийсь результат.

Лукіч: Якщо хочеш знімати, треба знімати.

Антоніо Лукіч: «Люксембург, Люксембург» – це фільм про двох братів, які повинні їхати за кордон, де помирає їхній батько. За кордоном помирати дуже дорого. Я знаю, тому що це історія, яку я пережив сам. [...] Ніколи не думав, що захочу наживатися фільмом на горі своєї сім’ї. Але ця історія мене не відпускала. Врешті, це тема, яка не мала бути головною у фільмі – вона просто дала поштовх для фантазії. Це доволі особистий сценарій, але «правду життя» в кіно я ненавиджу.

Наріман Алієв: Чому?

Лукіч: Для мене найкрутіші режисери у світі – Чарлі Кауфман і Девід Лінч. Це люди, які знімають фантастику. Але водночас це найбільш автобіографічні режисери.

Алієв: Хай там як, «Додому» – це також присвята моєму братові. Про це важко говорити.

Лукіч: Але рівень того, з якою відкритістю ти розповіси [про цей досвід], визначить той рівень, наскільки близькою ця історія буде для людей.

Алієв: Про горе [зазвичай] мовчать.

Лукіч: Але чи є смерть горем? Це велике запитання.

Антоніо Лукіч: Я не вірю, що бувають режисери, які виросли в благополучних родинах. Якщо ти режисер, скоріш за все, в тебе є травматичний досвід.

Наріман Алієв: Але «травматичний досвід» не дорівнює «неблагополучна сім’я».

Лукіч: Необов’язково, так.

Алієв: Особистий досвід, що накопичується, він якраз резонує. Я зараз намагаюся так формувати другий фільм.

Лукіч: Я думаю, що тобі важче зняти другий фільм, ніж мені. Як ти думаєш, чому?

Алієв: Чому?

Лукіч: Мені здається, що від тебе буде трохи вищий рівень очікувань, ніж від мене. Тому що «Додому» – певною мірою ідеальне кіно. «Думки» – це неідеальне кіно. І тобі буде важче перевершити себе самого.

Алієв: Це – неідеальне кіно…

Лукіч: Але це кіно, яке планували зняти за 18 днів – і зняли. І все, що зняли, потрапило у фінальну версію монтажу. На відміну від «Моїх думок тихих». Тож у цьому плані мені легше.

Алієв: Є люди, яким сподобалися певні епізоди....

Лукіч: У твого фільму найвдалішим епізодом, дійсно, є фінал. І це дуже круто, бо фільми, які мають переконливий фінал, входять в історію.


Новий сезон mincultpryvit

APPLE PODCASTS, SOUNDCLOUD, SPOTIFY, GOOGLE PODCASTS


ВЕДУЧИЙ: Наріман Алієв

ПРОДЮСЕР: Костянтин Гузенко

РЕДАКТОР: Ярослав Друзюк

ВЕРСТКА: Анна Шакун

Фото: Наріман Алієв, Антоніо Лукіч

Фото обкладинки: Андрій Шурпенков