Єдиний в Україні державний фільмофонд, а також кінокопіювальна лабораторія, Музей кіно, кіноархів, медіатека, власне видавництво, майданчик для виступів незалежних театрів – цей комплекс вміщує «Довженко-Центр», розташований на вулиці Васильківській.

Центр починав роботу в приміщенні Київської кінокопіювальної фабрики, яка була однією з найбільших в СРСР і випускала до двох мільйонів плівок на рік. Фабрику приєднали до центру у 2000-х роках. Зараз у розпорядженні «Довженко-Центру» три будівлі: в одній проводять основну діяльність, другу надають в оренду, третя очікує на реконструкцію під додаткові сховища.

Редакція The Village Україна в рубриці «Де ти працюєш» розповідає про цікаві нежитлові будинки Києва та людей, які в них працюють. Ми відвідали «Довженко-Центр» за день перед тим, як Держкіно призупинило «реорганізацію» центру.

У липні 2022 року «Довженко-Центр» офіційно перейшов у підпорядкування Держкіно (до цього центр підпорядковувався Мінкульту). Згодом Держкіно видало наказ про реорганізацію «Довженко-Центру». У самому центрі вважають, що це де-факто означає ліквідацію національного кіноархіву. 2 листопада 2022 року Держкіно призначило тимчасового в.о. генерального директора «Довженко-Центру», а Олену Гончарук відсторонило від її посади за «неналежне виконання обовʼязків». У «Довженко-Центрі» назвали такі дії «рейдерським захопленням» і заявили, що чинитимуть спротив наказам і діям, які несуть загрозу цілісності інституції. 12 листопада центр влаштував «двіж волевиявлення», який підтримали активісти. 14 листопада міністр культури заявив, що реорганізацію «Довженко-Центру» скасують, але де-факто її лише призупинили.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Основний корпус «Довженко-Центру» (№6)

Адреса: вулиця Васильківська, 1

Стиль: модернізм

Дата будівництва: 1989 рік

Кількість поверхів: 8

Фото: Андрій Бойко
Ескіз проєкту Довженко-Центру

Чи не вперше, що впадає в око в будівлі, – це розташований ліворуч відділ продажів White Lines, таке сусідство дивує. Візуально здається, шо «Довженко-Центр» має лише шість поверхів, але насправді їх вісім, пояснює програмна менеджерка Сцени 6 Маріанна Танська. Зараз у центрі працює 50 людей.

У такій будівлі справді можна заблукати. На першому поверсі – книжкова крамничка, кафе Eter, а також новостворений коворкінг, який відкрили, щоб спостерігати за діями силовиків (напередодні в центрі були обшуки). Працівники помітно нервують і знову чекають на СБУ й прокуратуру, але в день нашого візиту так ніхто й не приходить.

Автівка, яку нібито замінували 12 листопада, у день «Двіжу волевиявлення»

Другий поверх – це адміністративне крило, де розташований кіноархів. Саме тут 10 листопада протягом семи годин були заблоковані зо два десятки працівників, які фактично стали заручниками під час обшуків.

Третій поверх зараз порожній, хоч у часи «до Нижньоюрківської» тут було рейвове місце, каже Маріана Танська. На четвертому поверсі – фільмофонд, а поверхом вище – Музей кіно: виставкові зали й фонди, кінолекторій. Ще вище розташовані кінолабораторія й майданчик для виступів, Сцена 6, що фактично включає й сьомий поверх. А з восьмого, як бонус, відкривається панорама на Голосіївський проспект і парк, а також на ЖК.

Музей кіно

У музеї дві виставкові зали, зараз порожні, і фонди, зазвичай закриті для публіки. Нам щастить: ми потрапляємо саме туди. На полицях, прикритих, до речі, «шторками» із натуральної бавовни, зберігаються речі невеликих габаритів: кінокамери, кінопризи, сумки з фестивалів, колекція значків із кінофестивалю «Молодість» і навіть пляшка з-під горілки, випущеної до ювілею народного артиста Костянтина Степанкова.

Світлини із відкриття Музею кіно в «Довженко-Центрі» у 2019 році. Анна Шакун для The Village Україна

Із сучасної епохи тут – коробки з «Нової пошти», пристосовані для зберігання музейних предметів. Одна з них схожа на коробку з новорічними іграшками. Тут бутафорія, яку для однієї з анімацій створив власноруч Юрій Скирда, художник і режисер студії «Київнаукфільм» і батько головної мистецтвознавиці музею Марини Скирди. Це козацька «амуніція», штофи, ляльки, які можна розібрати на кілька частин, щоб відтворити потім покадрові рухи.

Зараз у музеї немає постійної експозиції. Після повномасштабного вторгнення вирішили зосередитися більше на функції збереження: 24 лютого, коли уламки російської ракети поцілили в білборд неподалік від «Довженко-Центру», у кінолекторії розбилося кілька вікон. Загалом фонди без вікон влаштовані так, що відділені від зовнішнього простору двома, а іноді навіть трьома стінами, але багато експонатів однаково перенесли в «спеціальні таємні місця центру».


Марина Скирда

головна мистецтвознавиця Музею кіно

«Коли я прийшла сюди працювати, сказала, що хочу тут жити»

«У мене такий музейний стаж, що я вже сама собі обираю керівників», – каже Марина Скирда. Вона закінчила Національну академію мистецтв (тоді вона ще звалася художнім інститутом) як спеціалістка з візуальних мистецтв і вже більше 30 років досліджує мистецтво. Працювати в «Довженко-Центр» прийшла на запрошення колишнього директора Івана Козленка. До цього працювала в Національному художньому музеї, де пережила дві революції, тож замість обіду – ходила на віче на Майдан:

«Пам’ятаю картинку зі сходів музею 19 січня 2014 року, як почали розхитувати автобус, як його запалили, сніг був чорний від кіптяви. У той день люди протестували проти заборони закривати обличчя. Уранці мій чоловік Олег Бадахов (він був художником у театрі) приніс нам до музею маски зайчика, білочки, лисички. Відвідувачі приходили ледь не з каструлями на голові. Це був креативний спротив, карнавал вільних людей». А у 2004 році працівники навіть вирахували шпигунку, яка сказала протестувальникам, що також працює у музеї, і вилучили в неї папки з доказами фальсифікації виборів.

У Музеї кіно «Довженко-Центру» Марина Скирда працює вже п’ять років, зокрема готувала його до відкриття у 2019 році. Каже: «Коли я прийшла сюди, це місце здалося мені оазою здорового глузду, прекрасного смаку, інтелекту. Ще й вікна виходять на Голосіївський парк. Я сказала, що хочу тут жити. Але думала, як шкода, що всі громадські активності, марші, відбуваються в центрі, а я так далеко, – і з болем продовжує:

«Музей здавався мені нішею, де можна сховатися від усіх бід плинного світу, найбільш захищеним місцем. Так було до останніх тижнів, поки не почалася кампанія проти інституції. У мене в голові не вкладається, як можна замахнутися на те, щоб усе знищити. Я відчуваю загрозу для способу життя, який ми всіма способами вкорінювали, і це завдає мені невимовного болю».

Марина Скирда каже, що поділяє ідеали команди в ставленні до роботи й збереженні спадщини. Зараз вона ділить обов’язки зі зберігання музейних фондів із в.о. директора «Довженко-Центру» Оленою Гончарук. Музейний відділ збирає і зберігає експонати, складає наукові паспорти й каталоги, надає інформацію іншим відділам центру, створює експозиції й популяризує їх за допомогою екскурсій, лекцій і програм.

«Наше завдання ширше, ніж зберігати кіно на плівках»

«По тому, який я маю вигляд, можна судити, чим сьогодні буду займатися», – розповідає Марина Скирда. Якщо робота у фондах, то треба вдягати спецодяг, халат. Бо як би там не було прибрано, коли торкаєшся експонатів, руки до кінця дня чорні.

А якщо прохолодно, може мати на роботі й цілком рокерський вигляд: одягає куртку, яку ще в 90-х роках подарував колишній чоловік Лесь Подерв’янський.

Відповідний вигляд треба мати й тоді, коли прийшли відвідувачі й треба провести екскурсію: «Екскурсовод – це обличчя музею. Як би я не почувалася, треба вдягнути підбори, «зробити» обличчя й пурхати». Часом це найбільш виснажує в роботі, після екскурсії хочеться просто помовчати, ділиться Марина Скирда.

Складно було розібратися і з технічними моментами кіносправи, тому настільною книгою став довідник кіномеханіка, каже мистецтвознавиця. Вона показує величезну інструкцію для користування однією з червоних машинок, які стоять у лобі центру. Загалом правила користування більше скидаються на повноцінну книгу, креслення там зроблені від руки.

Від руки потрібно й підписувати експонати після того, як їх розділили за групами: треба відрізати акуратну бірку, поставити штамп і мотузочком прив’язати цю бірку до експоната. На бірці – номер з інвентарної книги, а на кожному стелажі – топографічний опис. На цьому робота не завершується: кожен експонат ще треба дослідити і створити його науковий паспорт.

Із габаритними експонатами буває важко. Для того, щоб перемістити проявочні, кінокопіювальні чи реставраційні машини, доводилося збирати команду з силачів «Довженко-Центру» (майже всіх чоловіків, які там працюють), жартує Марина Скирда. А під час першої виставки «ВУФКУ. Lost & Found», за задумом кураторів проєкту, на тимчасове зберігання до музею привезли трактор – точно такий, як на кадрах знаменитої стрічки Довженка «Земля»: «Це було надскладне завдання, з яким ми впоралися з честю», – коментує мистецтвознавиця.

Для кожного експоната створюють потрібні умови зберігання. Наприклад, плівку у фільмофонді треба зберігати за низьких температур, а є ще папір у кіноархіві, тривимірні об’єкти з металу, скла, пластика, текстилю в музеї. Найбільш рідкісний матеріал тут – китовий вус. Це реквізит до документального фільму «Бачу кита», який знімали в Одесі. Сама стрічка не збереглася, зате зберігся китовий вус як згадка про китобійну флотилію, що колись існувала в місті, розповідає Марина Скирда.

Вона пояснює, що архівний комплект вихідних матеріалів фільму включає кілометри плівки (у прямому сенсі, бо один фільм може вміщувати десь зо два кілометри). До того ж це окремо негативи, позитиви, звукові доріжки, загалом багато коробок, а також паперові матеріали: монтажні аркуші, синопсис, матеріали промоції. Окрім них, можуть бути ще творчі й технічні засоби, як-от: бутафорія й костюми, камери, освітлювальні прилади.

Плівку треба зберігати, навіть якщо в неї є цифрова копія, це відповідає міжнародним нормам: «Людство лише вчиться захищати «цифру» від кіберзагроз», – зауважує мистецтвознавиця. І підкреслює, що завдання «Довженко-Центру» ширше, ніж лише зберігати кіно на плівках.

Марина Скирда спеціалізується на програмах для дітей від шести років: учить їх дивитися й розуміти кіно, а згодом – знатися на художній мові. Багато з учнів обрали творчі професії, стали режисерами, художниками, операторами. Себе називає «музейною бабусею» й дуже тішиться, коли її вже дорослі учні приводять до неї своїх дітей.

Фільмофонд

Головну спеціалістку з фільмових матеріалів зустрічаємо за роботою: разом із двома іншими працівницями вони сидять за столом перед великими коробками з бобінами й перемотують плівку із характерним звуком – звуком магії кіно. Так працівниці фільмофонду перевіряють копії фільмів, це щоденна робота відділу, пояснює Олена Сердцева.

За технічними умовами контроль кожного фільму повторно здійснюють що п’ять років, а у фільмофонді зберігається більше 52 тисяч одиниць фільмових матеріалів. Дані про кожен фільм і результати контролю фіксують у всіх супроводжувальних документах.

«Коли тільки прийшла працювати, то перше, чого потрібно було навчитися, – перемотувати плівку. Спершу я нею порізала руки», – згадує Олена Олексіївна.

Якщо спеціалісти з фільмових матеріалів помічають, що плівка, наприклад, зсілася або розтягнулася, то вони зволожують її спеціальним розчином, що має у складі, зокрема, гліцерин й ефірні олії.

Крім того, на плівках, які отримує фільмофонд, може з’явитися грибок від вологості – тоді їх також реставрують за допомогою спеціального розчину. Звісно, є плівка, яка вже не підлягає реставрації (наприклад, вона пролежала 20 років на горищі й зовсім злиплася від неправильних умов зберігання: у фільмосховищі підтримують температурний режим 17°С).


Олена Сердцева

головна спеціалістка з фільмових матеріалів

«Один фільм – це десь 70 коробок, з яких монтажеру треба зібрати десять, як пазл»

Олена Олексіївна – одна з тих, хто працює в цій будівлі найдовше, 43 роки (до відкриття «Довженко-Центру» працювала на кінокопіювальній фабриці). Олена Сердцева тут із дитинтства, пам’ятає всі «ялинки»: на фабриці працювала її мама.

Тож уже у 18 років вона стала контролером позитиву: треба було копіювати фільми, надсилати їх у кінотеатри, а також дивитися їх на прискореному екрані, щоб проконтролювати всі плани й помітити можливі недоліки на плівці. «Із часом уже навіть мій чоловік знав, де кінець частини», – розповідає Олена Сердцева. І додає, що дивитися кіно – це й досі найулюбленіше в професії.

Паралельно з цією роботою Олена Олексіївна пішла навчатися кінофототехніки. Пізніше перейшла працювати до відділу вихідних матеріалів: із негативом, позитивом, фонограмами. Працювала, зокрема, і з фільмами, які відправляли на експорт.

У 1990-х роках відкрили негативно-монтажний відділ, й Олена Сердцева навчилася монтувати: «Показали, як монтувати, й у відпустку пішли. Коли вперше тримала ножиці в руках і треба було різати негатив, рука тремтіла. Негатив – єдиний матеріал, який не можна виправити, якщо ти його пошкодиш».

На питання, що робити, коли таки неправильно порізали плівку, відповідає: «Було декілька разів таких. Я другим планом це продовжувала, щоби синхронність була. Глядач, який не має досвіду, не помітить, якщо «різонути» два чи три кадри. А я помічу. Наприклад, люди плескають у кадрі, й у них руки не так смикнулися».

Пізніше Олена Олексіївна стала начальницею негативно-монтажного відділу: «Один фільм – це десь 70 коробок, з яких монтажеру треба зібрати десять, як пазл. Для цього ще потрібна велика підготовка, розписати по номерах, що де знаходиться», – пояснює спеціалістка.

«Монтаж – дуже напружена робота, тому що вона ручна: лише лампа, руки й очі. Я втомлювалася так, що мене нудило. Коли хтось заходив у кімнату, то відразу кидала роботу, щоб не відволікатися», – коментує вона.

Загалом Олена Сердцева монтувала протягом 20 років, створила більше 50 фільмів – художніх, науково-популярних, анімаційних: «Буває, призначають прем’єру, а фільм ще не проявлений. Пам’ятаю, прем’єра фільму Олеся Саніна «Мамай»: зібралися гості, чекають, а ми з коробками їдемо в таксі, тоді були затори».

Пощастило працювати з такими митцями, як-от: Кіра Муратова, Олесь Янчук, Сергій Маслобойщиков: «Ні, не вимогливі. Спільну мову знаходили з усіма». Щоправда, згадує, як одного разу Кіра Муратова передивилася роботу й наказала видалити великий шматок. І його видалили, бо так було треба.

«Я можу сама зібрати й показати фільм. Так, кіномеханіком теж була, для себе: стало цікаво. Хтось у відпустці був, хтось на лікарняному, а виконувати замовлення треба. Ніхто не дивився, хтось знає, як робити чи ні, просто йшли й робили», – підсумовує Олена Олексіївна.

«Ліквідувати плівку – це буде злочин століття»

Найстаріша плівка, що зберігається у фільмофонді «Довженко-Центру» – нітратна плівка 1909 року, це фрагменти невстановленого фільму іноземного виробництва. Найстаріший художній фільм українського радянського виробництва – 1922 року.

Коли утворився фільмофонд, Олена Сердцева навчилася оцифровувати фільми. Зараз працюють так: кінознавці з архівного відділу замовляють плівки, які вони хочуть відсканувати для демонстрації на цифрових носіях,

а спеціалісти з фільмових матеріалів готують їх до сканування, тобто для переведення в «цифру». Вони мають простежити, щоби на плівці не було пошкоджень. За потреби – почистити її вручну, зробити склейки, укріпити, а також відібрати найбільш якісні копії, якщо їх існує кілька. Лише після цього плівки передають до лабораторії, де їх сканують.

Крім того, Олена Олексіївна продовжує контролювати фільми, які привозять у центр уже на жорстких дисках у різних форматах. Тільки тепер передивитися стрічки на брак треба на комп’ютері. Олена Сердцева зауважує, що за потреби навіть виправляє орфографічні помилки в субтитрах. Але плівці не зраджує: «Я знаю цінність плівки, скільки вона коштує і яка праця в неї вкладена. Ліквідувати плівку – це буде злочин століття, – вважає Олена Сердцева й додає: – Ми як родина, знаємо одне одного багато років. Люди йшли на іншу роботу й поверталися. Хто потрапив у кіно, того воно вже не відпустить».

Кінолабораторія

Заходимо до єдиної державної кінокопіювальної лабораторії в Україні. Саме на базі цієї лабораторії ще за часів СРСР виготовили перші кольорові мультфільми. Зараз кінолаб на замовлення друкує й обробляє кольорові й чорно-білі фільмові матеріали, виготовляє й реставрує кінокопії, сканує цифрові матеріали.

Із начальником кілолабораторії розмовляємо в невеликій теплій кімнаті, на тлі нашої розмови гудить сканер, він переводить плівку в цифру. У проявлювальній залі робимо фото, але сидіти там було б зимно. У цій просторій кімнаті розташовані великі машини, які важать кілька тонн. Це копіювальна, хімічна, аналітична лабораторії і проявлювальна кімната.

Копіювальна і проявлювальна поєднані віконцем, через нього копіювальник передає проявлювальнику копію в закритій коробці. Той заряджає плівку в касету, а потім запускає процеси в проявлювальній. У центрі є три проявлювальні машини для окремих процесів: негатив, позитив і для чорно-білого. Також є копіювальний апарат, машина запису оптичної фонограми, сіневатор (машина для оптичного друку з цифрового носія на плівку) і маленькі машинки, як-от сенситометри чи денситометри. Крім того, на сьомому поверсі розташована складальна – приміщення, де виготовляють хімічні розчини. Потім вони потрапляють у проявлювальні машини через хімічні блоки – серце всіх цих машин.

Але начальник кінолабораторії Олександр Бертман проти сухих описів і переконаний: щоб зрозуміти цей світ машин, потрібно прийти на повноцінну екскурсію: «Коли воно все живе, гуде, пульсує, це взагалі зовсім по-іншому».


Олександр Бертман

начальник кінолабораторії

«Більшість плівкових кінотеатрів були на сході й півдні країни»

За освітою Олександр Бертман – слюсар механоскладальних робіт, який знається на нестандартному обладнанні. З 2012 року почав працювати в комерційних організаціях, які займалися тиражуванням плівки для кінотеатрів. Але після 2014 року ситуація ускладнилася, бо більшість плівкових кінотеатрів були розташовані на сході й півдні України. Із ностальгією згадує, що це була робота, де міг залишатися майже на три зміни: бо якщо процес тиражування почався, його вже не варто зупиняти (інакше наступного дня після зупинки машин хімічний розчин доведеться корегувати).

У «Довженко-Центрі» Олександр Бертман працює більше п’яти років. За час пандемії й повномасштабної війни тут поменшало комерційних замовлень (за цей рік їх було два). Останнім часом займається переважно скануванням й обробленням плівки на запити архівного відділу: «Наші науковці – красавчики, такі програми збирають! Не встигаю за ними, так багато завдань накидують». Також час від час перезаписує жорсткі диски з «цифрою» (із часом освоїв й оброблення цифрових матеріалів).

Але роботи з плівкою йому не вистачає: це робота кропітка, але дуже цікава. Наприклад, зараз не займається проявленням: плівкових кінотеатрів не залишилося. Водночас Бертман зауважує, що плівка більш надійна, як порівняти з «цифрою»: «Якщо державі треба зберегти фільм, вона вклала в нього бюджет, то краще, ніж плівка, нічого немає. За необхідних умов плівка зберігається протягом ста років, а деякі її види можуть зберігатися ще довше».

За його словами, найбільш цікаві спогади пов’язані з фільмами Кіри Муратової. Він називає їх «специфічними»: «Ми робили копії фільмів, треба було записувати фонограму. Це роблять у невеликій кімнатці, де стоїть фонограф. Мені потрібно внести всі параметри, зарядити плівку й бути там увесь час, поки йде запис, щоби його контролювати. Якщо потрібно, запис треба зупинити й перезаписати знову.

Коли не бачиш візуального ряду, лише постійно слухаєш діалоги у фільмах (а вони доволі часто повторюються), це скажене випробування – думав, вилізу на стіну. Але потім спіймав себе на думці, що мені таки подобаються фільми Муратової», – усміхається начальник кінолабораторії.

«Коли шпиняють центр, шпиняють і нас»

Про колектив «Довженко-Центру» Олександр Бертман розповідає як про великий мурашник, де постійно кипить робота: «Усі настільки завзяті! Це робота, яку потрібно робити разом. Якщо кожен у своєму просторі, окремо, діла не буде. Це унікальний центр, таких фахівців більше нема».

Натомість відзначає, що фінансування центру не настільки хороше, як хотілося б: обладнання, яке потрібно замінити вже двічі чи тричі, досі працює, і це впливає на якість його роботи. Наприклад, щоб перенести матеріали зі сканера на робочу станцію, потрібно три або чотири години на одну частину фільма. Загалом налаштувати машини – це найбільш складна робота, коментує Олександр Бертман і відразу ж додає: «Але потім працює як годинничок!»

Якщо розглядати найгірший сценарій (раптом із «Довженко-Центру» треба буде виїжджати), це буде для начальника кінолабу вже четвертий переїзд разом з обладнанням: «Це займе купу часу. Ще один переїзд я просто не переживу, у мене поїде дах. Це обладнання треба буде не лише розібрати, а й зібрати докупи, воно має працювати».

Попри все, каже, що досі продовжує вчитися в колег: «Завжди поряд є той, у кого можна навчитися, перейняти досвід, який ти більше ніде не отримаєш. Насправді боляче дивитися, що все це може зникнути просто так. Коли шпиняють центр, шпиняють і нас».

Кіноархів

Крім наукової й архівної діяльності, працівники архіву формують програми кінопоказів і комунікують із кінофестивалями. Простіше кажучи, спеціалісти, які тут працюють, досліджують кіно й роблять його доступним за допомогою освітніх, видавничих і виставкових проєктів. Колекція центру нараховує більше семи тисяч архівних одиниць і більш ніж 24 тисячі документів у паперовому кіноархіві.


Альона Пензій

провідна кінознавиця

«Після повномасштабного вторгнення увага до українських фільмів зросла вдвічі»

Альона Пензій закінчила коледж легкої промисловості й могла б стати менеджером взуттєвого виробництва. Але на останньому курсі познайомилася із «Довженко-Центром»: «Це був, здається, 2011 рік, тут було багато активностей. Я так зацікавилася цим, що пішла вчитися на кінознавця в Київський національний університет імені Карпенка-Карого. Своїми проєктами «Довженко-Центр» показав мені, що досліджувати й презентувати українські кіно й культуру не нудно», – розповідає кінознавиця.

Із 2018 року вона працювала у відділі промоції, була менеджеркою з дистрибуції кіно. Пізніше Пензій перейшла працювати в науково-програмний відділ, зараз досліджує українську анімацію, готує програми для українських фестивалів, презентує фільми й щодня відповідає на численні листи колегам із-за кордону. Каже, що після повномасштабного вторгнення увага до українських фільмів зросла вдвічі.

Найближче завдання для відділу – зробити опис анімаційної колекції «Украніма», що містить близько 500 фільмів. Для цього треба подивитися принаймні мультфільмів п’ять на день, написати до кожного синопсис й анотацію, внести їх у велику таблицю в електронному вигляді (є окремі фахівці, які займаються паперовим архівом).

У процесі роботи приходять ідеї для анімаційних програм. Ці ідеї обговорюють у відділі, створюють концепцію, пишуть програму. А коли вона готова, звертаються до фільмофонду й кінолабораторії, де потрібні плівки готують і сканують – переводять у «цифру».

Зізнається, що любов до анімації проявилася не відразу, а лише тоді, коли довгий час нею займалася: «Раніше я більше розглядала документальне кіно. А коли почала дивитися анімацію, то почала в ній розбиратися, мене це затягнуло в процесі».

Працюють і з сучасними проєктами, збирають короткометражки й випускають у прокат. У такі альманахи входили, наприклад, стрічки Антоніо Лукіча, Ірини Цілик, Дмитра Сухолиткого-Собчука. Не для всіх кінотеатрів зрозумілий формат альманахів, але багато кажуть, що такі покази – поштовх для режисерів, коментує Пензій.

Запитуємо, чи хочеться дивитися кіно у вільний час, якщо цілий день займаєшся ним на роботі: «Ти цим увесь час живеш. Якщо думаєш про кінопрограму, не можеш зупинити цей процес о шостій. Тому я приходжу додому й продовжую пропагувати всім своїм рідним і знайомим українське кіно, зокрема й анімацію. У мене чоловік теж пов’язаний із кінематографом, ми з ним і вдома говоримо про кіно. Часом здається, що всі довкола говорять про кіно», – усміхається кінознавиця.

«Історія українського кіно – це і є історія України, зберігаючи й вивчаючи яку, ти краще розумієш сучасність»

«Мені здається, «Довженко-Центр» приблизно з 2011 року веде активну публічну діяльність. Вона помічена суспільством, але чомусь не помічена керівними органами. Мене завжди дивувало: «Ого, так можна розповідати про українську культуру й про українське кіно? І хотілося долучитися, також відкривати скарби», – розповідає Альона Пензій.

«Реорганізувати» центр – значить розділити його на три окремі юридичні особи, інституція втратить цілісність, – каже Пензій: – Сенсу в моїй роботі не буде, якщо від нас заберуть фільмофонд. Що я буду досліджувати? Як я буду робити програми? До кого буду звертатися, щоб вони відсканували? Це цілісний процес. І втрата «Довженко-Центру» для нас стане втратою для всього українського суспільства».

Восени 2022 року кіноархів планував створити велику виставку до 95-річчя української анімації (з дня створення першого мультфільму «Солом’яний бичок»), але через повномасштабне вторгнення проєкт поки відклали.

Натомість влітку вирішили зробити живий архів, записували інтерв’ю з художниками-аніматорами, які, на їхню думку, не були публічні: «Часом важко було знайти контакти: це люди дуже похилого віку, за 80, вони можуть жити усамітнено. Але було важливо відкрити цих режисерів для себе й інших людей. Наприклад, ми записали Михайла Тітова, у нього така містична, доросла анімація. Так, він не такий відомий, як [Давид] Черкаський чи [Володимир] Дахно. Але ми його трохи розговорили, десь годину записали», – каже Альона Пензій.

Найбільше втомлює в роботі бюрократична складова: договори, акти, звіти, концепції, ділиться кінознавиця. Зате найбільше надихає, коли є можливість презентувати результати своєї роботи: добірку показують на великому екрані, а після показів глядачі щось запитують. «Кіно – мистецтво, яке найкраще розуміє суспільство. А історія українського кіно – це і є історія України, зберігаючи й вивчаючи яку, ти краще розумієш сучасність», – вважає кінознавиця.

Сцена 6

Якщо коротко, це сцена, яку ініціював «Дикий театр», де проводили «Гогольфест» (у 2017 році) і де Наталя Ворожбит ставила «Погані дороги».

У мирний час це майданчик, що надає послуги з організації заходів: тут відбуваються театральні й хореографічні вистави, концерти, кінопокази, конференції, семінари й творчі зустрічі. Показують і власні проєкти «Довженко-Центру», над якими працюють науково-програмний відділ (кінознавці), кіноархів і Музей кіно, як-от німі фільми в живому супроводі музикантів. Візитівкою стала «Земля» Олександра Довженка (1930 року) з саундтреком, що створив гурт «ДахаБраха».

Сцена збудована амфітеатром і має площу 310 квадратних метрів. Це не класичний black box, бо має стаціонарний амфітеатр. Це радше сцена-трансформер, що є універсальною для різних режисерських задач. Символічно, що ми з програмною менеджеркою Маріанною Танською стоїмо прямо на дзеркалі сцени. Але все відносно, бо театри використовують її під час імерсійних вистав як частину зали для глядачів і грають у просторі між сценою й амфітеатром.

«Сцена 6 не знає, що таке вистава під час повномасштабного вторгнення», – каже Маріанна Танська. У центрі переймаються через те, що така кількість глядачів (більше 300) просто не встигне спуститися в укриття з шостого поверху в разі повітряної тривоги.

Восени майже наважилися відновити роботу – аж раптом нові ракетні обстріли. Прикро, що локація має простоювати, на неї це впливає як економічно, так і енергетично, переконана програмна менеджерка.

Зараз із міркувань безпеки всі події відбуваються в Довженко-холі на першому поверсі центру: «Зараз недоречні, наприклад, фестивалі, бо фестиваль – це свято. Але в травні ми провели «мистецький двіж», у вересні відзначили День кіно і День заснування центру. Отримали радість просто від того, що ми зустрілися. Культура допомагає піднестися духом».


Маріанна Танська

програмна менеджерка «Довженко-Центру»

«Моя робота – моя найбільша любов і моя найбільша проблема»

«Я тут поруч живу. Коли 24 лютого уламок ракети потрапив у білборд неподалік, то перше, що мене хвилювало, не мій будинок. Я кинулася до вікна з думкою: «Що з центром?» – розповідає Маріанна Танська.

Отримуючи освіту менеджера зовнішньоекономічної діяльності в НУХТ, вона виступала як артистка на музичній і театральній сценах, проводила розважальні заходи як ведуча, а пізніше отримала мистецтвознавчу освіту в США. Тепер це допомагає в роботі: знає, як робиться театральний і музичний продакшн, як узагалі організовується культурна подія, і може проаналізувати, які сенси в це закладають організатори. Коли прийшла працювати на Сцену 6, тут усе «неслося», зокрема виступав «Дикий театр» й інші незалежні театри, відбувалися кінопокази центру.

«Моя робота – моя найбільша любов і моя найбільша проблема», – починає Маріана Танська. Програмна менеджерка – це саме та людина, яка має пояснити творчим людям, чому на Сцені 6 не можна влаштувати водне шоу без відповідних інженерних рішень (може зіпсуватися покриття) або принести п’ять кубів очерету (протипожежна безпека), а креативним людям важко пояснити банальні приземлені речі.

Крім того, вона має відкрити й після події закрити локацію; простежити за репетиціями й саундчеками; вчасно вимкнути й увімкнути опалення, співпрацюючи з енергетичними службами центру; подбати про техніків на світловій і звуковій апаратурі, а також про персонал для прибирання, проінструктувати працівників організатора щодо аварійних виходів в разі надзвичайних ситуацій. Також, як відповідальна за локації, менеджерка має здійснювати контроль за всіма базовими вимогами до локацій. Іноді – синхронізувати потоки відвідувачів у центрі, щоб ніхто з них не заплутався між поверхами, коли одночасно відбуваються декілька подій.

І, звісно, вести комунікацію з усіма, хто виступає на сцені: від дитячих танцювальних студій до закордонних інституцій. «Сцена має працювати для всіх. У нас демократичні ціни, як порівняти з іншими локаціями, щоби всі, хто хоче зустріти глядача, могли це зробити», – коментує Маріанна Танська.

«Найулюбленіше відчуття – відчуття причетності, того, що ти допомагаєш статися чомусь значному. Під час значущих подій, як-от премія Women In Arts, я відчувала себе частиною історії. Це додає ваги тому, що роблю», – каже програмна менеджерка. А ще найбільше любить класний культурний продукт, який змушує плакати, сміятися, відчувати емоції.

«У цьому місці народжуються сенси, на всіх поверхах цієї будівлі»

«Це робота, що не запропонує стандартних рішень. По ходу розбираєшся, як що робити, постійно нові виклики, імпровізація», – оцінює програмна менеджерка. До того ж ця робота часто на вихідних, тому рідні Маріанни Танської вже звикли, що з нею важко щось планувати.

«Найважче, коли це місце не поважають, сприймають усе як даність, бо заплатили за це гроші. Наприклад, залишають у приміщенні сцени реквізит, кабелі чи додатково завезену апаратуру, а в гримерці я знаходжу залишки їжі на столах, костюми й бруд (я знаю, що таке гастролі і що таке працювати в складних умовах, але після роботи всієї команди має бути порядок, бо завтра там буде працювати нова команда). Особливо неприємно, коли це люди, з якими в тебе доволі довгі стосунки, є певна лояльність. Не знаю, як можна цього не розуміти. Через це в мене навіть були тривожні розлади сну», – ділиться Маріанна Танська.

Попри це, видно, як вона кайфує від того, що вариться в цій творчій енергії, і сама про це каже: «Ніхто не працює тут за гроші. Тут розвивається глибока культура, не entertainment. Я не маю нічого проти масової культури, вона заробляє гроші, показує суспільний запит, на який можна орієнтуватися. Але в цьому місці народжуються сенси, на всіх поверхах цієї будівлі».

За її словами, «Довженко-Центр» – це переосмислення української спадщини в новому контексті, зрозуміле сучасному глядачеві: «Це світова практика й дуже потрібна Україні. Неможливо скасувати радянську епоху, але можна побачити те, що не побачила радянська цензура, і дати собі відповідь на питання: «Як бути з минулим?»

Зараз ми живемо всупереч, життя – це вже спротив агресії, вважає Маріанна Танська. Але люди повинні мати натхнення, щоби продовжувати боротися, для цього й потрібне мистецтво.

Після «Двіжу волевиявлення», який організував «Довженко-Центр» і підтримали небайдужі українці, Держкіно заявило про «призупинення» реорганізації. Невизнана колективом «Довженко-Центру» очільниця Юлія Каждан відмовилася від посади нібито через булінг. Держкіно стверджують, що призначили новим в.о. гендиректора кінокритика Андрія Алферова. Але в «Довженко-Центрі» кажуть, що це не перемога, реорганізацію «призупинили» лише тимчасово, поки триває розголос. У колективу залишається багато питань до «фасадних рішень» Держкіно.

Авторка: Вікторія Кудряшова

Редактор: Ярослав Друзюк

Коректорка: Ольга Шкіль

Верстка: Анна Шакун

Фото: Костянтин Гузенко