Інтерв'юАнтон Слєпаков («ВГНВЖ») уже рік фіксує війну в проєкті «Warнякання». Запитали, як йому це допомагає

Антон Слєпаков – лідер гурту «ВГНВЖ», який після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну зосередився на проєкті «Warнякання» разом зі співзасновником Андрієм Соколовим. Кілька років тому вони почали співпрацю в дуеті з формату «Стишение обстоятельств»: Слєпаков писав поезію, а Соколов накладав її на тло з електронної музики. Уже після початку повномасштабного вторгнення ця співпраця розвиває проєкт «Warнякання» – також із речитативом на музику, але на злободенні теми війни. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк розпитав Антона Слєпакова про рік «Warнякання», нещодавній тур п’ятьма європейськими країнами й музику під час війни.

– Як «Warнякання» вам допомогло за цей рік?

– Я дуже радий, що ми його зробили. По-перше, мені самому це дуже зручно вимірювати за ним шкалу своїх почуттів, спогадів. Тому що дуже важко зараз згадати спектр емоцій, який був торік у лютому, березні чи квітні. Якщо я хочу до цього повертатися, якщо доводиться до цього повертатися, то це зручніше, ніж, наприклад, у соцмережах, де [приходять сповіщення] типу «Десять років тому ви були там-то». Боже, ні, я не можу на це дивитися, мені це не треба. Спогади, які певною мірою пішли у творчість, для цього підходять більше.

Звичайно, не відчувається, що вже минув рік. Думаю, як і для багато кого іншого, у мене триває лютий 2022-го. Я припинив звертати увагу на календар, припинив складати довгострокові плани. 

– Ви рахували, скільки виступів ви провели за минулий рік?

– Після 50 концертів і міст за рік ми просто припинили рахувати. 

– «Warнякання» – це певна капсула часу, особливо початку весни 2022 року. І ви щоразу ніби повертаєтеся в той час, виконуючи ці треки зараз. Як це відчувається?

– У мене точно немає травматичного досвіду. Наскільки вони не були б документальні, ти не маєш права пускати справжні емоції [у творчість], як не має права це робити, наприклад, актор...

– Але все одно це, певно, ваша найбільш автобіографічна історія.

– Не зовсім, це все-таки більше спостереження за світом, який тебе оточує. Коли востаннє ми говорили з тобою і зі Стасом [Корольовим], ми тоді говорили, що ніби знімаємо авторське документальне кіно. Так от, зараз камеру режисера-документаліста забрав я. Вона ніби не має права вимикатися, має все фіксувати.

– Це втомлює?

– Це єдине, що ти можеш робити, і ти не маєш права цього не робити. Якщо ти не робиш чогось більш важливого.

– Частина аудиторії, мабуть, сприймає це як ваш особистий щоденник.

– Ні, у мене немає ніяких щоденників. Я в принципі все в житті вимірюю якимись особистими спогадами. І вони не завжди стають музикою.

Але, напевно, я ніколи не думав, що ми станемо свідками такої великої війни, хоча в дитинстві нам теж постійно розповідали про велику війну. [До 24 лютого], звісно, також була війна, була гібридна війна, але, якщо не було особливого бажання, можна було вдавати, що її немає. А зараз, думаю, не знайти людину, яку б це не зачепило. Чи ти, чи твої друзі, рідні чи однокласники – у всіх уже є якась історія, пов’язана з війною.

На виступах люди реагують на цей матеріал по-різному. Багато людей плачуть, і це зрозуміло. Коли після виступу мені про це говорять, так трішечки соромлячись, я кажу: «Та це ж нормально. До того ж у залі темно, ніхто цього не бачить».

– Це катарсис. Не хочеться розкидатися гучними словами, але це ж якраз воно.

– Так-так. Просто люди пережили це. Наприклад, на виступі в Осло до нас підійшли жінки з Ірпеня, майже в кожному місті люди з Маріуполя підходили. Згадували трек [«Зв’язка ключів»] про ключі, донецькі й маріупольські. Люди з Харкова, та всі насправді… Люди травмовані цієї війною, вони знаходять можливість підійти, щось щемливе сказати. Знаєш, не хотілося б використовувати кліше, але це дуже надихає. Просто відчуваєш, що це було не дарма. Хоча б для однієї цієї людини.

Щоб забігти наперед, у турі було кілька невдалих виступів. Із 14 концертів було приблизно три, на які прийшло мало відвідувачів. Але на одному з таких виступів була дуже важлива для мене людина, яка нещодавно втратила коханого, він загинув на війні. І те, що вона сказала мені після концерту, вартувало ще б десятка таких невдалих концертів.

Я радий, що багато молодих виконавців зараз збирають аншлаги, що на їхні виступи ломляться люди. Але зараз трішечки не про те час. Не час мірятися, хто скільки зібрав. Зараз час для того, щоб ми [працювали] на одну ціль – на перемогу. У будь-який спосіб: хтось збирає на потреби армії, хтось комусь ще допомагає.

– Спершу у вас не було планів їхати в європейський тур. Як вони врешті склалися?

– Як майже всю заслугу в проєкті «Warнякання», я приписую її моєму колезі Андрію Соколову. Він загалом переконав мене почати це робити, з європейським туром було так само. Андрій просто поставив мене перед фактом: зафіксуй, будь ласка, у календарі, що в такі-то дати ми їдемо в Європу. Мені це здавалося великою авантюрою, у принципі все так і сталося. [сміється]

Спочатку в нас були зовсім інші міста й країни, урешті поїхали в п’ять країн: Польщу, Німеччину, Австрію, Нідерланди й Норвегію. Як Андрій зміг домовитися, усе класно скомпонувати, не уявляю. Але він дуже дисциплінована і вправна людина, дуже надійна. Він завжди для нас був усім: він це наша допомога на майданчику, він – наша допомога з дизайном, аудіофайлами, будь-якими видами поліграфії й мерчу… А тут він ще і як водій, і концертний менеджер проявив себе.

– Андрій скромно прописує свою роль у «Warнякання» як «електронний супровід», але зрозуміло, що це фактично проєкт двох людей.

– Так. Тому я не знаю, як саме відбувалися перемовини [з різними майданчиками], як відбувалися перемовини з Мінкультом. Дозвіл нам дали за день до виїзду, ми не потрапили в цю пастку, коли дозвіл на виїзд дають уже пост-фактум. Наприклад, Стас Іващенко [ударник «ВГНВЖ»] не встиг на один із запланованих виступів у Європі, тому що дозвіл йому дали вже після того.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Антон Слепаков (@antonslepakov)

– Ви навели приклад про конкретну комунікацію з людьми після виступів. Але як загалом для себе вимірюєте вплив таких концертів? Це можна якось намацати? Чи це більше історія про взаємодію з окремими людьми?

– У якийсь момент ми зрозуміли, що з’їздили майже всі міста [в Україні] – не тільки великі міста, ми заїжджали в багато маленьких. Чому, власне, Андрій почав цим займатися. Ми подумали, що в Україні зараз багато українців, які теж можуть бути нашою аудиторією, що можемо зібрати кошти для донатів. Чому б не спробувати? Урешті-решт у нас вийшло, тому я вважаю, що спроба зарахована.

Як оцінювати це? Завжди є шпаринка сказати: краще нічого не робити, однаково цей світ такий.

– «Ми маленькі люди»…

– Так-так, «від нас нічого не залежить». Але ти хоча б спробував, як герой «Пролітаючи над гніздом зозулі». Ми спробували. Ще десятки музикантів спробували.

І я бачив, що це працює. Я бачив, що на концерти українських виконавців є попит [у Європі]. Так, це дуже прикро, що він виник через війну великою мірою. Але треба це використовувати. Можливо, такого шансу вже не буде. Але я бачив, що на концерти Kurs Valut чи Стаса Корольова ходять люди.

– Latexfauna ті ж.

– Так, я бачив, що вони грають, ніби на «ЮБК» – таке ж сприйняття аудиторії. І це треба використовувати.

– З українцями на концертах за кордоном більш-менш зрозуміло, а як з іноземцями? Я бачив окремий фідбек, що не завжди перепоною є навіть мовний бар’єр: якісь речі можна зрозуміти й без розуміння мови.

– Я дуже згоден, що наша концепція й музично-поетично структура незручна для сприйняття, навіть для тих, хто добре розуміє українську. Це специфічна музика, специфічна подача.

– Вона потребує знання не лише мови, а й контексту.

– Але однаково ми всі живі люди. Навіть на найбільш непростому авторському кіно – на кіно про війну, наприклад – вас може щось торкнути. Фільми [Валентина] Васяновича, наприклад. Так і тут.

Так, були люди-іноземці, які читали уважно титри… Власне, як і ми на концертах іноземних гуртів: думаю, що, коли в Києві виступає якийсь гурт із-за кордону, одиниці розуміють усі слова. Усі просто слухають вайб, якийсь драйв чи загальну історію. Так і в нас. Для мене був показник, коли іноземці підходили після концертів і казали, що вони плакали.

Ще один приклад – виступ у Гамбурзі в січні разом із театром «Дах». За словами Влада Троїцького, це був найбільш успішний виступ у їхній серії подій за кордоном, тому що там усе базувалося на ефекті присутності і люди хоча б спустилися в бомбосховище, спробували відчути те, що переживають українці. Там була українська й німецька частина, у німецьку залучали німецьких музикантів й акторів. І вони зачитували листи українців з Маріуполя німецькою мовою. Я теж не міг розуміти, що вони читають, але мені було цікаво за цим дивитися як за перформансом. Це був такий цікавий spoken word із використанням електронної музики й живими інструментами. І саме їхній виступ перервала сирена.

У Гамбурзі на нашому виступі також сиділи переважно німці, там було не так багато українців, передусім було театральне німецьке середовище.

– У Берліні у вас було одразу кілька виступів. Я хотів запитати передусім про останній на фестивалі Art Weapon. Там яка аудиторія здебільшого була?

– Кияни казали, що ми тут, як на Нижньоюрківській. А харків’яни казали, що вони ніби на Kultura Zvuka. [сміється] Тобто атмосфера, звісно, була дуже українська. Були, звичайно, і берлінці. Дуже класна атмосфера, дуже домашня.

Скажу чесно, мене вона трохи насторожує, бо дивно, коли кожного артиста сприймають, як щось неймовірне. І ти такий думаєш: «Але ж ми всі такі різні. Чи дійсно ми такі кльові? Чи публіці однаково, що ти граєш?» Тому я завжди з подивом ставлюся до такої реакції, як на The Beatles. [сміється]

– Тобто не зрозуміло, люди прийшли на українського виконавця чи на когось конкретного?

– Так-так. Чи дійсно ти зробив щось таке важливе і класне? Чи ти просто береш участь у загальному фестивалі?

Ми, на жаль, приїхали пізно, тому я не пішов на нічну сцену. Послухали всю денну й вечірню, але фізично не міг послухати Kurs Valut. Стаса [Корольова] я теж трішечки прослухав, але ми до того разом проїздили 11 міст, я вже сприймаю його програму, як частину свого ДНК.

– Чому важливо проводити такі фестивалі й інші заходи за кордоном?

– У Берліні є сильна українська громада, вони частково й проводили [Art Weapon], влаштували за день до того потужну ходу по центру міста. У Берліні ніби й вистачає українського розголосу, але однаково це місто, де дуже багато руських. Це місто, де багато інцидентів, коли когось можуть побити, можуть роздратуватися через жовто-синю стрічку.

– І буквально проводять марші проти надання Україні озброєння.

– Це зрозуміло, це тільки показує, що війна – це не картинка в телевізорі, що вона відбувається навіть у Берліні – такому прекрасному, демократичному й різношаровому.

Зрештою, думаю, що дуже багато людей, які зараз опинилися за межами дому, вдячні за такі свята.

– Це й про те, щоб вони не втрачали зв’язок з Україною, так? Бо ми всі зацікавлені в тому, щоб якомога більше з них повернулися на батьківщину.

– Плюс у цій дискусії [про дозвіл на виїзд з України для митців], яка нещодавно була. Окей, якщо не буде українців, там знову будуть тільки руські, знову будуть виступати всюди. Усі руські зараз турять: хтось зі своїм прапором, хтось з українським, хтось з ще якимось, у когось просто класний маршрут Прага – Варшава – Берлін.

– У відповідь на це був флешмоб від українських митців, до якого приєдналися, зокрема, Сергій Жадан і гурт Tvorchi, з метою не забороняти виїзд.

– Звісно, якщо розглядати цю тему в розрізі війни, смертей і героїзму наших воїнів, це може комусь показатися смішною проблемою. «Боже мій, якимось незрозумілим митцям не дали можливість поїхати за кордон і там порозважатися». З іншого боку, якщо дійсно порахувати, скільки допомоги збирають конкретні артисти, яка потім втілюється в автівки, дрони, коліматори… І цю можливість зараз обмежують. Урешті-решт, митці зараз і так у непростому становищі: вони й до війни не були в шоколаді, зараз ще більш складно.

Я думаю, що це про твоє право й твою законослухняність. Ти поїхав, виступив, заробив кошти [на підтримку ЗСУ] і повернувся. Якщо когось зарізали ножем, це причина забороняти всі ножі? Один придурок не повернувся? То що, всі повинні страждати через це? Це якраз запитання до цієї бюрократії, яка не дуже-то й далеко відійшла від совка, ці чиновники знову почали вершити долі: цього пустимо, того не пустимо…

– Сьогодні [15 березня] з’явилося уточнення від МКІП, що можливість виїзду не скасовують, але тепер будуть підходити до цього більш жорстко, зокрема вимагаючи підтвердження військового обліку й звіту після поїздки. З одного боку, можна припустити, що це виправдано після кількох скандалів. З іншого, це відкриває ще один корупційний вектор, тому що ми знаємо, як в Україні досі працюють перевірки й звітність.

– А якщо ти з’їздив у мінус? А хто буде враховувати твої особисті витрати? Або, якщо якийсь майданчик тобі каже: «Друзі, ну який контракт? Приїжджайте й грайте. У мене андеграундний клуб, мені не треба ці формальності».

– У вас якраз є цей досвід, як це було під час вашого виїзду?

– Я знаю, що Андрій надав усі офіційні запрошення, усі наші контакти, усі дані про майданчики й інституції, з якими працювали. У кожному випадку це була інша історія: були й великі центри культури, і прості рок-н-рольні андерграундні клуби.

Наприклад, в одному з клубів нам треба було зробити барне мито – викупити три пляшки пива. У цьому клубі такі правила, ми їх виконали, чесно купили ці три пляшки пива. І що, я потім у звіті для Міністерства культури повинен писати: витрати були на такі-то три пляшки пива? [сміється]

«Контур» Україною та виступ у деокупованому Херсоні

---

– Що ви взяли для себе з досвіду «Контуру»?

– По-перше, це дало нам певний досвід співпраці з командою Vidlik Projects, із якими ми зараз організовуємо й «Безпечний простір». Ми знайшли однодумців, відповідно частину команди, на яку можна покластися в будь-які часи.

Чому важливо? Бо в багатьох містах це були перші події з лютого 2022 року. Коли до тебе в місто приїжджає кілька автівок, одна з них зі звуком і світлом, з тими меседжами і тим контентом, із залученням місцевих активістів, це важливо. Дуже часто ми живемо в місті й мало що знаємо одне про одного. І в маленьких містах так само: там можуть бути люди, які роблять цікаві ініціативи, але це не завжди розповсюджується, не завжди доноситься.

Команда «Контуру» знайшла в цих десяти містах цікавих людей, цікавих персонажів. Ми старалися зі свого боку, – і воно в процесі так і вийшло – щоб усе стало єдиним перформансом. Два спікери, які їздили з нами – Женя Гончаров [засновник артпростору Module та лейблу Dnipropop в Дніпрі] і Женя Відіщева [продюсерка мистецьких проєктів, керівниця Vidlik Projects] – виступали в наших програмах. Потім нам нарешті вдалося зробити безшовним перехід між програмами «Warнякання» й «Стаса Корольова»: ми закінчували свій виступ, вони починали виходити й грати. І таким способом показували процес залучення різних людей і громад в одну спільну справу.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Антон Слепаков (@antonslepakov)

– В одному з перших треків «Warнякання» є триб’ют людям, які виходили на проукраїнські мітинги в Херсоні вже після окупації міста РФ. Як це було – виконати цей трек у Херсоні?

– Це було класно. Люди дякували за це.

Ми одними з перших виступали в Херсоні після деокупації міста. Наскільки я розумію, до нас там був лише Діма Шуров. Багато артистів, більш популярного жанру, мають цю можливість [у регіонах]: буде такий-то концерт, виходьте на центральну площу. А як організувати щось не в центрі? Я пам’ятаю, як два роки тому в тому ж Херсоні ми були учасниками «Гогольфесту», це ще збіглося з ковідними обмеженнями, і було неймовірно важко. Я бачив, наскільки важко щось робити не в Києві: треба вирішувати питання з логістикою, це все втикається в якісь нескінченні заборони.

Я ще сприймаю це все в контексті децентралізації. Тобто є місцева влада, яка має бути зацікавлена в тому, щоб місто приймало цікаві події, щоб вони були відомі чимось хорошим, а не криміналом. На прикладі Маріуполя ми бачимо, як за умовні вісім років він став розвиненим містом і центром культури Донеччини.

– «Гогольфест» тут хороший приклад. [Маріуполь приймав «Гогольфест» у 2018, 2019 і 2021 роках]

– І не тільки. Якщо я не помиляюся, це був перший «Гогольфест» у мандрівному форматі, тобто їх запросила місцева влада. І це певною мірою й «Гогольфест» врятувало, тому що в Києві він видихся, його поглинули інші фести, і для міста став великою подією.

Якщо чесно, мені завжди плакати хочеться, коли я потрапляю в провінцію... «Провінцію», вибачайте за це слово, я тільки хороше в нього вкладаю, особливо враховуючи те, що я пів життя провів в умовних провінціях. Мені дуже хочеться, щоб в Україні був і свій Манчестер, і своя Каліфорнія. Я маю на увазі, щоб не було якогось єдиного центру, щоб були різні течії. Як Харків у 2000-х шумів: «5’nizza», «Lюк», «Оркестр Че».

– У Дніпрі є цікаві виконавці, чи це ще не хвиля?

– Мені якось не дуже пощастило, бо ми з Андрієм якраз поїхали з Дніпра, коли з’явилася ця історія з Module і Dnipropop. Усі ті 20 років, що я жив у Дніпрі, мені дуже не вистачало таких людей, таких однодумців, такого місця. Той час був дуже інертний, усі були зайняті самі собою, об’єднати всіх навкруги було неможливо, все впиралося в гроші.

А зараз цивілізаційний колообіг зробив таку петлю, що нарешті з’явилося це. Мені дуже симпатична тусовка Dnipropop, дуже шкода, що вони зараз без клубу. Але зараз точно простіше, ніж було в 1990-ті чи 2000-і.

– Що для вас було найціннішим із комунікації з людьми під час «Контуру»?

– Після виступів ми всі залишалися, були цікаві діалоги з людьми, подяка за все. Звичайно, це не могло не зворушити. Найчастіше в нас просто немає можливості грати в цих містах: ми залежимо від запрошень, бюджетів чи просто наявності майданчиків для виступів. А зараз ми зовсім інакше працюємо: половина виступів пройшла в якихось паркінгах, підвалах, бібліотеках, у підтрибунному приміщенні стадіону навіть виступали. Виявляється, можна проводити концерти й так!

Ми зрозуміли й прийняли ці правила гри, на кону зараз передусім безпека, а не зручність чи навіть звук. Дуже добре пам’ятаю нашу нараду з технічною командою в Миколаєві про те, як умістити все наше обладнання, сцену й світло, у маленький простір у Херсоні. Просто сиділи й перераховували: те не ставимо, від того відмовляємося. І таким методом конструктора LEGO змогли заповнити всі майданчики – від маленьких до найкрутіших. Я бачив навіть шок у людей, що це відбувається в них, що до них привезли не якихось людей із телевізора чи реклами морозива, а живих актуальних музикантів, про яких вони тільки чули.

– Або хтось відкрив для себе.

– Так-так! Було цікаво, наприклад, як Стаса Корольова представляли як «учасника «Голосу країни». [сміється] Це ж коли було, а люди ще міряють рекламу якимись голосами країни. Хоча Стас уже далекий навіть від альбому «о_Х», не кажучи вже про Yuko й «Голос країни».

– До речі, це окреме запитання. Зараз є відчуття, що після 24 лютого української музики стало суттєво більше. Водночас за цією кількістю не завжди є якість: грубо кажучи, радійними хітами найчастіше стають «байрактарні» пісні.

– У людей є на це попит. Якщо хтось до цього слухав російську попсу, їм теж зараз треба щось слухати. Зникла російська попса – ну, давайте хоча б про «байрактар» чи пса Патрона. [сміється]

– Але поки не «Пес Ірпінь».

– «Пес Ірпінь» буде зрозумілий далеко не всім, а пес Патрон – розкручений персонаж.

– Я розумію, що у вас ніколи не було манії з цим виходом на максимально широку аудиторію, але чи відчуваєте ви зараз, що в Україні більше перспектив для якісного продукту?

– Ні, думаю, це просто різні жанри й специфіки. Умовно, будь-якого німця можна запитати про німецьку музику – і він назве Rammstein і менш відомий пост-панк колектив. Так і в нас: є масова музика, а є нішова.

– Але є припущення, що за минулий рік ця ніша виросла.

– Є випадки, коли вона дійсно виростає. Якщо подивитися на тих же Latexfauna чи «Курган & Agregat», вони починали як молоді виконавці, а згодом на їхні концерти почали ходити тисячі людей. І це показує, що нішева музика здобує більшу [платформу]. Бажано, звісно, щоб це був розважальний контент, щоб він був не дуже складний, щоб можна було й потанцювати, і посміятися, і порефлексувати інколи.

– Окей, з погляду музиканта зрозуміло, що вам це не цікаво, а наприклад, як продюсеру?

– Були випадки, коли я щось продюсував, але це було невдало…

– Але ви можете уявити, наприклад, що ви знайомитеся з новим цікавим українським виконавцем, на зразок нового Стаса Корольова, чи наважилися б на таку штуку?

– Якби якийсь молодий виконавець прийшов і сказав: «Дядя, знаю, що це ризик і що я теж можу опинитися в ніші, але я на тобі ріс…» [сміється] Загівнити комусь саунд – це я можу. [сміється] «Чувак, ти дуже прилизано звучиш, так нас в андерграунд не візьмуть на радіо!»

Але в мене вже був схожий досвід – Валя Левченко з проєкту Zitkani. Вона видавалася на лейблі «Много воды», колись ми в Дніпрі тісно співпрацювали. Я й деякі учасники «Грузовиків» допомагали їй. Але тоді це не знайшло якогось успіху. А зараз вона пішла в трохи іншу нішу з етнічною музикою, збирає величезні кемпи вокальної майстерності: вони співають, знімають відео, це круто виходить. Можливо, я тоді просто не відчув, що саме і як саме треба для цієї співачки.

«Про повернення «ВГНВЖ» поговоримо після перемоги»

---

– Я розумію, що вам уже набридли ці запитання, але не можу не спитати про «ВГНВЖ». Який зараз статус у гурту?

– Про повернення «ВГНВЖ» поговоримо точно після перемоги. Хоча, можливо, усе й може змінитися. Я просто бачу, що в усіх учасників проєкту зараз немає часу займатися саме «ВГНВЖ».

За минулий рік ми зіграли три концерти. Напевно, це був наш пік. «ВГНВЖ» прекрасно існували, коли був музичний процес й умовно мирне життя. Ми обрали собі такий неквапливий ритм, а в стресовому режимі повномасштабного вторгнення у всіх нас є більш важливі речі, які стосуються й наших родин, і нашого проєкту, і сайдпроєктів.

Умовному «Warнякання» пристосуватися до сучасної ситуації простіше і з технічного погляду, і з музичного. «ВГНВЖ» виявилися трішечки незграбними і неповороткими. Навіть у тому, що в нас поки тільки одна українськомовна програма й ми можемо виступити тільки у форматі фестивального сету.

– Але це ж не причина не писати новий матеріал, радше навпаки.

– Як ви бачите, тексти я писати не припинив. [сміється] На квітень [2022 року] ми планували сесію з новим матеріалом «ВГНВЖ», планували поїхати десь за місто, закритися в будинку й грати, разом щось придумувати. За минулі дев’ять років у нас ніколи такого не було, ми завжди працювали дистанційно, принаймні один чи хтось двоє завжди були відсутні. Як і у всіх [після 24 лютого], ці плани в нас змінилися. Це ніби в режисера вже був сценарій і знімальний план, була заряджена команда, але…

– А якщо до вас прийде текст, який пасуватиме саме «ВГНВЖ»? Це може бути ситуативна історія, а не новий альбом? Чи ви зараз думаєте насамперед про «Warнякання»?

– Напевно, так. Ми всі зараз живемо в якомусь підвісі. Я постійно чую ці історії: давайте за місяць, давайте у 2023 році, а тут уже й 2023-й… Скільки триватиме війна? Ніхто не знає. У мене є певний пакет відкладених нотаток, майбутніх проєктів, які ми могли б робити.

Я не знаю, як зараз можна думати не про війну. Як жити в іншому вимірі? Як писати про щось інше? Там були теми, які зараз мені здаються дивними й неактуальними. Можливо, і про них буде цікаво колись послухати. Але для цього треба, щоб настала перемога, щоб змінився час, щоб пройшов певний час. А зараз – ні.

– Ви навіть не думаєте зараз про війну? Чи правильно це? Ми торік говорили з кінопродюсером Володимиром Яценком, і в нього була цікава теза про те, що Україні треба кіно про війну, але треба не лише кіно про війну. Бо є ризик перетворитися в очах світу на ті ж країни колишньої Югославії, які вже кілька десятиліть возять на фестивалі фільми про свою війну.

– У тому то, певно, й проблема, що я поки не можу уявити новий матеріал не про війну. Але в нас є багато виконавців, які пишуть не про війну. Альбоми Latexfauna чи «Паліндрома», наприклад, не про війну.

– Мені цікаво, як буде далі, бо й Latexfauna, і «Паліндром» писали ці альбоми до 24 лютого.

– Я однаково їх так сприймав, бо вони знайшли сили й можливості їх видати [у 2022 році]. Напевно, це якраз мав на увазі Володя [Яценко]: якщо когось тригерить альбом Otoy «Околофронт», можна послухати Latexfauna.

– Повертаючись до попереднього запитання, тобто писати про війну зараз хтось може, але не ви?

– Так. [сміється] Якщо відкотитися назад, альбом «Вогнепальне» теж можна так засудити. «Чувак, дуже багато напрягу. Ти міг би щось більш розважальне написати?» Але ці сюжети й атмосферу підкидає сам світ. Я не можу жити в цьому світі, де є стільки проблем, соціальної нерівності, стільки зла й криміналу, оспівувати: «Ми боги на Олімпі, лежимо доверху пузом, світ такий класний, варто тільки заплющити очі». У мене не виходить. У мене завжди лізе щось таке, про що іноді краще не згадувати, ба більше не тягнути у творчість.

– Але треба сказати, що у «Warнякання» попри основну тему є багато моментів, які дають надію, а не зневіру чи безсилля.

– Є, є багато таких речей. Я зараз, до речі, працюю над текстами, які мають трішечки інший настрій. Я все-таки теж живу цивільним життям, не на фронті. І ці тексти будуть спробою поглянути на світ через відчуття цієї умовної Європи, де небо без війни.

Що мене конкретно в усіх цих мандрах тригерить, на якому вони всі страшенному розслабоні! Люди не винні, але вони побудували життя так… Вони побудували всю архітектуру так, що туди не прилаштувати фанеру. Усі ці скляні хмарочоси…

– Скотчу не вистачить.

– Будуть фігачити ракетами? Ніхто навіть думки про це немає. Вони в розрізі війни не живуть. І це добре. І це, напевно, зрозуміло, у них стільки років не було війни, вони забули, що це таке. Хіба у вигляді якихось незрозумілих біженців, яких вони готові прийняти. А так війна дуже-дуже далеко від них.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Антон Слепаков (@antonslepakov)

– У перших треках «Warнякання» була дискусія про використання терміну «біженці» на позначення українських переселенців, які тимчасово залишають Україну. За рік ми все-таки прийшли до того, що цей термін використовується. І це правильно, бо біженці – це не тільки люди з Сирії чи Афганістану.

– Це теж цікава дискусія, бо в очах іноземців біженці раніше виглядали інакше. Вони були шоковані, що в біженців з України такі класні тачки, айфони, стильний одяг і зачіски. На картинках біженців малювали іншими. Але ж це теж вам дзвіночок, рєбята! Кожен завтра може стати таким біженцем, якщо на його землю прийде війна.

– Ви згадали про нові треки для «Warнякання». Це буде продовження проєкту, він буде тривати у цій формі? Чи може бути якийсь розділ на окремі альбоми?

– Я розумію, що нам треба зупинитися, оформити це в якийсь кінцевий реліз. Але поки не виходить. Життя й події показують щоразу інший шар. І ти такий: ну що, я це не зафіксую? А як я потім буду?

Але ми вже почали думати про фізичний реліз, щоб усе-таки адаптувати й поліпшити матеріал. Ми робили це все в домашніх умовах чи на гастролях, під час блекаутів, тому хочеться все ж його поліпшити. Тобто ця форма залишиться, але хочеться попрацювати зі звуком і якимись дрібницями.

Обкладинка: Алла Шульга