Володимир Яценко – співзасновник українського кінопродакшену ForeFilms, який серед іншого випустив фільми «Дике поле», «Атлантида» й «Додому». «За чотири рочки ми зробили вісім фільмів, усі з них були на фестивалях класу «А»: чотири у Венеції, один у Каннах», – розповідає Яценко в розмові із The Village Україна на початку жовтня.

Продюсер вмикається на інтерв’ю з Василькова під час зйомок стрічки «Ти – космос», які 24 лютого перервав початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. На короткі дознімання Яценко виїхав, отримавши кілька днів відпустки з підрозділу Збройних сил України, до якого він приєднався навесні; разом із колегами-кінематографістами він організував «Групу кіно», яка знімає відео про роботу українських військових, зокрема в співпраці з відеопроєктом «Український свідок».

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

– Ми мобілізувалися в ЗСУ як добровольці, зараз працюємо з розвідкою, – розповідає Яценко. – І так склалося, що зараз удалося виїхати на дозйомки «Ти – космос». Виконавець головної ролі Вова Кравчук також у ЗСУ, ми його привезли з-під Сум і сьогодні познімали кілька годин. Бо треба ж доробити все-таки фільм.

Починаємо розмову із запитань про поєднання військової служби й продюсування кіно, прем’єру на Netflix фільму «Дике поле» за романом «Ворошиловград» Сергія Жадана й розповідь українських історій на глобальну аудиторію.

Володимир Яценко

– На початку літа у вас був сильний пост про мотивацію приєднатися до ЗСУ, там була така фраза: «Усе, чим ми займалися до війни, сьогодні не має значення». Зараз це ще актуально?

– Зараз ще більш актуально. Чудовий пост нещодавно написав Артем Чех про те, що війна є великою травмою й ми всі як нація будемо фантастично травмовані. Але травма – це також можливість. Можливість зміни суспільства. І ті речі, які толерувалися раніше, корупція наприклад, можливо, не будуть толеруватися після перемоги.

Але за це треба буде навіть більше поборотися, ніж із Росією. Бо це боротьба з самими собою, із кумівством, із недовірою. Та я дійсно вірю, що люди, які пішли в ЗСУ чи підуть ще, будуть будувати іншу країну.

І, думаю, це все має мати відображення в культурі. Головне, що ми нарешті позбуваємося цього комплексу жертовності, віктимності. Бо всі ці століття ми завжди були жертвами, з нами хтось щось робив. То ті робили, то сі. Так робили, сяк робили. І зараз уперше за історію українського народу ми можемо щось зробити. Коли ми не дамо з собою щось зробити. Це дійсно перший раз. І, думаю, це докорінно змінить все. Навіть систему взаємодій у суспільстві.

– У вас є цікава фраза, яку ви часто озвучуєте ще від промокампанії «Дикого поля», про те, що Україна після 2014 року – це фронтір. Зараз це відчуття тільки посилюється?

– Звичайно. Раніше ми були не дуже людьми правил, так би мовити. У нас дуже лабільне суспільство, у нас правила життя і взаємодій постійно змінюються. Зараз є багато прикладів: от якраз їхали на зйомки з актором, він розповідав, що його подруга як біженка потрапила в Польщу: її взяли на невеличку фабрику, і вона за два місяці стала там керівницею. І поляки від цього в повному ахуї: ми роками працюємо, а тут приїжджає якась українка й одразу очолює [процеси]. Бо вона завзята, бо вона класна, бо вона активна. І це те, чим ми є.

Фото Юрія Грузинова

Наступний фільм Антоніо Лукіча, наприклад, буде якраз про цю незручність. Він називається Special Treat і базується на справжній історії, коли український курс акторів перевозять в Італію. Спочатку їх дуже класно приймають, селять у круті апартаменти. А тоді переселяють у спеціальне місце для біженців: це не зовсім тюрма, але місце, де приймають біженців із Північної Африки. Й от вони опинилися між першим і третім світом.

Ми і не там, і не там: ми й не світ такої трішки зажратої Європи, і не третій світ, ми десь посередині. І всім із нами дуже не зручно, бо ми не граємо за правилами. І саме це, думаю, може змінити Європу. Думаю, ці мільйони українців, які залишаться в Європі, вони змінять її. Тому що ми дуже активні, дуже лабільні. І це дуже цікаво.

Із 2014 року, навіть з 2004-го, ми єдина нація, яка готова вбивати й вмирати за демократичні цінності. Насправді. Не на словах, а діями це підтверджувати.

– На Майдані був перший прецедент, коли люди загинули під європейським прапором, за європейські цінності.

– І у 2004 році вони теж були готові це робити, просто до цього, на щастя, не дійшло. Тобто це не якісь пафосні слова, які повторюють старі демократії, а дії. І це змінює, розумієте.

Тому я думаю, що найбільший наш виклик буде вже після перемоги, коли ця команда [влади], яка в нас зараз є, буде думати, що вона вхопила бога за бороду. Супер, якщо вони викорінять корупцію і кумівство. Погано, якщо ні. І тоді буде екзамен, як ми до цього поставимося. Чи толерувати це далі?

Трейлер фільму «Дике поле»

– Фронтір – це ще й про «цінний досвід», який ми отримуємо і яким можемо ділитися. Вихід того ж «Дикого поля» на Netflix – це свідчить про те, що у світі теж починають це розуміти?

– Ні, їм усе одно. [сміється] Це дуже складно. Скільки років уже триває війна в Сирії? І що, ми дуже з цього переймалися? Ні. І зараз не переймаємося.

– Переймаються люди, які бачили той же фільм про «Білих шоломів».

– Ну, так. Але жоден із нас не прокидався й не думав: «Що там у Сирії? Як там сирійські діти?» Ну жоден, я думаю. І це нормально, ба більше. У нас просто колір трішки біліший, ми трошки ближчі до Європи, тому нам більше пощастило. І, звичайно, те, що Росія робить в Україні, навіть більш зухвале, ніж те, що вона робила в Сирії протягом багатьох років. Ось і вся різниця.

Але тут інша штука: ми не вміємо домовлятися між собою, не вміємо тримати цей баланс. У нас кожен хоче об’їхати когось на кривій козі, щось таке зробити. Це наша головна внутрішня проблема, її ми маємо перемогти. Учитися домовлятися й разом щось будувати.

А то в нас 10 тисяч волонтерів, які все роблять, повторюючи одне одного, витрачаючи вдесятеро більше ресурсів, ніж це можна було б зробити централізовано. Але, з іншого боку, ти не можеш їх задушити, бо їх 10 тисяч. І це сила наша, водночас це наша слабкість. Тобто нам треба вміти грати в різні ігри – і в централізовані, і в децентралізовані. І це складна штука, якій ще треба вчитися.

– Гаразд, якщо цінність нашого досвіду – принаймні в культурному продукті – не розуміють, то як треба комунікувати цю цінність світу?

– Через війну нас уже встигли винести в якусь окрему графу «нещасні бідні люди на війні». І це найбільший страх – перетворитися на таку собі Югославію, яка протягом останніх 25 років говорить тільки про війну. Усі міжнародні фестивалі чекають від [колишніх югославських країн] тільки фільмів про війну.

Але чому той же «Люксембург, Люксембург» був для мене важливий? Тому що це нормальне кіно про нас. Воно не про війну. Ми маємо навчитися на цьому дуже конкурентному ринку розповідати звичайні історії, щоб вони були цікавими світу. І це дуже складно, для цього треба багато штовхатися ліктями, навчатися, пробувати, робити помилки. Без цього ми будемо для них такими… «Хворісукалюди», знаєте, був такий фільм.

Режисер «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіч та виконавці головних ролей Аміл і Раміл Насірови на прем'єрі фільму у Венеції / фото ForeFilms

«Люксембург, Люксембург» – другий фільм режисера стрічки «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Прем’єра трагікомедії з Амілем і Рамілем Насіровими з гурту «Курган & Agregat» у головних ролях відбулася на Венеційському кінофестивалі, також картину показали на кінофестивалі в Торонто. Українську прем’єру «Люксембург, Люксембург» планують на березень, розповідає The Village Україна Володимир Яценко, додаючи, що у фільму є «потенціал національного хіта». Детальніше про проєкт ми розповідали в репортажі зі зйомок.

– Щодо «Дикого поля», я розумію, що Netflix ніколи не ділиться цифрами, але чи була змога якось міряти фідбек, інтерес до фільму на платформі?

– А вони ніколи не розголошують, не знаємо. Тут інша штука: раніше хтось навіть викладав [«Дике поле»] на YouTube, там було багато мільйонів переглядів, поки ми їх не забанили. Тобто люди постійно це дивляться, навіть після багатьох років [після прем’єри].

У чому геній Жадана: він може дивитися в корінь. Це про нас. «Дике поле» – це ми. Про неможливість домовитися. З іншого боку, про готовність умерти за свої принципи, за друзів, за родину. Це цікаво, це про нас.

– Я переглянув ще раз фільм після виходу на Netflix і трохи інакше на нього подивився. Для мене тоді було трохи дивно, коли ви подавали «Дике поле» як вестерн. Але зараз я дивився з розумінням, що вестерн – це не про ковбоїв і салуни, а про територію без закону, на якій хтось хоче встановити певний порядок.

– Насправді так і є. Усіх усе влаштовує, а тут з’являється герой, який каже: «Ні, так не буде». І нам цікаво було, що наш герой це робить не через силу, а через слабкість. Бо він у романі й між кількох баб заплутався, і не знає, чого хоче… І саме через слабкість він якраз не може ні до чого домовитися. І тому він має йти до кінця. Це дуже про нас. [сміється]

Узагалі я вважаю, що Жадан – це один із найголовніших письменників у Європі. «Інтернат» – один із головних українських текстів часів незалежності.

Володимир Яценко і Сергій Жадан

– І теж про слабкого головного героя.

– І теж про слабкого головного героя, так. Ну слухайте, це ж нормально для України: у нас же нормальний такий матріархат, у нас усім керують жінки. У Росії все-таки патріархат. Через це вони й програють.


«Спілберг скільки років чекав, щоб зробити «Список Шиндлера»? Ми теж зачекаємо»

На початку весни Володимир Яценко й Валентин Васянович відвідали кілька деокупованих селищ на Київщині. Режисер, із яким Яценко розробляв фільми «Атлантида» й «Відблиск», урешті не використав відзнятий матеріал із Білогородки й кількох інших сіл. «З тієї історії нічого не вийшло. Але це все експеримент. Зараз Васянович готує новий фільм», – розповідає Яценко. Водночас він із командою «Група кіно» знімає нові відео з передової, співпрацюючи з відеопроєктом «Український свідок» Віталія Дейнеги. Наприклад, нещодавно «Група кіно» опублікувала історію з деокупованої Малої Комишувахи на Харківщині. Запитуємо Яценка, чи не відбиває драма справжньої війни бажання працювати з ігровим кіно.

– Коли ми в березні зробили ролик про Ірпінь, це вийшов наш найбільш успішний кейс, – розповідає Яценко. – Через Дейнегу ми віддали його на CNN: згідно з їхнім медіарепортом, його подивилися 167 мільйонів американців і близько 40 мільйонів іноземців. Віталій навіть казав, що це мало певний вплив на перемовини [зі США] щодо надання Україні зброї. Ось це дійсно має вплив, це дійсно круто. Ось навіщо ми це робимо.

Водночас ми розуміємо, що від війни глядачі дуже швидко втомлюються. Це не про трупи чи розруху, це завжди про людей. Тому намагаємося робити передусім історії людей, от зараз дали цю емоційну штуку з Комишувахи.

– А розкажіть про Малу Комишуваху детальніше. Там історія в тому, що ви з групою стежили за цим населеним пунктом через монітор оператора «Стугни», а тепер мали змогу знімати вже в деокупованому селищі.

– У нас є ще історія «Йобаний пікап», вона трохи раніше була опублікована, це якраз у Комишувасі. Ми приїхали з ДУК ПС [Добровольчий український корпус «Правий сектор»] і в’їбали БТР у Малій Комишувасі, яка тоді була за ними [росіянами]. А потім, за іронією долі, побували вже у звільненому селищі. Це просто цікаве порівняння.

Це ж така дуже дивна територія, за лінією фронту відбуваються якісь магічні речі. У тому сенсі, що це територія за межами життя і смерті, тому цікаво спостерігати за тим, як це проявляється.

«Йобаний пікап»: відео «Українського свідка»

– Із документальними кадрами одна історія, зовсім інша з ігровим кіно. Наприклад, нещодавно був скандал через зйомки трейлеру фільму про Бучу…

– Ми були на цій зустрічі з ними [у межах Kharkiv Meet Docs]. Я сподіваюся, що вони не будуть знімати в Бучі. Сподіваюся, що вони зрозуміли погляд людей, які там живуть і які це пережили. Бо це суперретравматизація.

Не буду казати, хайпують вони на цьому чи ні, це не мені судити. Але я для себе вирішив так: ми не будемо нічого такого робити найближчим часом, бо це… Просто потрібен час. Спілберг скільки років чекав, щоб зробити «Список Шиндлера»? Ми теж зачекаємо.

Не хочеться робити щось таке. «Давайте зараз зробимо фільм про «Азовсталь»!» Треба спочатку подумати, що з нами взагалі сталося. А для цього треба час. І потрібна певна історична відстань. Я дуже радію, що досі ніхто нічого не зробив про Майдан. Боже, це таке щастя насправді!

– Окрім Лозниці.

Ну, Лозниця – це ж людина, яка використовує реальність у якихось своїх цілях. Я маю на увазі ігрову історію, де були б герої на Майдані, які полюбили одне одного, а потім його вбили, а її катували б…

– Це ви, мабуть, забули про фільм «Помаранчеве небо» з російськими акторами. [сміється]

– А я його так і не бачив, на щастя.

– Але є ще запитання про те, як ви сприймаєте ігрове кіно після такого досвіду з документальним форматом. У Наталки Ворожбит є цікава теза про те, що немає сенсу вигадувати жодну драму, тому що в житті все це вже є й так.

– Я ніколи не робив документальне кіно, тому що документальне кіно знімає бог, я вважаю. Господь бог показує вам якийсь шлях, ви цим шляхом ідете. Це дуже складно.

– Але однаково в документалістиці є оптика автора.

– Вона є, позиція автора дійсно є. Але це радше інтерпретація того, що відбувається. Але це те, що відбувається.

В ігровому кіно інакше: це ви створюєте світи. Режисер, сценарист, продюсер – це три людини, які створюють світи. Сценарист і режисер спершу створюють їх на папері, тоді продюсер втілює їх у реальність, перетворює на реальні емоції, які люди відчувають під час перегляду в кінотеатрі. Це може прозвучати тупо, але ви в певному сенсі приймаєте на себе роль колективного бога. А на війні дуже багато бога, на війні, власне, і є тільки бог. Тому там запитання, документальне це кіно чи не документальне, не стоїть.

– Тобто інтерес до ігрового кіно після досвіду бойових дій не зникає?

– Ні, це просто різні способи пізнання бога. На війні й через документалки він безпосередній, а в ігровому кіно ви намагаєтеся пізнати бога через себе. От і все.

– Тема бога – це те, що ви відкрили для себе після 24 лютого? Чи це було у вашому житті раніше?

– Та ні, просто бог – це таке затаскане поняття, кожен закладає в нього щось своє. Я не маю на увазі того дядька, до якого звертаються через посередників у церквах, а щось більше, що існує за кожним із нас.

Це завжди розмова з богом: кожна наша мистецька акція є розмовою із собою через бога. Із собою через щось більше, ніж ви є. І це, мабуть, узагалі те, чому ми це все робимо, чому витрачаємо на це своє життя.

Анна Яценко та Володимир Яценко

Що робити з українським кіно під час війни

На кінофестивалі «Київський тиждень критики» в жовтні відбудеться дві українські прем’єри фільмів ForeFilms: «Відблиск» Валентина Васяновича та «Я і Фелікс» Ірини Цілик. Драму про донецький концтабір «Ізоляція» й екранізацію роману Артема Чеха покажуть у програмі «Фокус: Україна – Велика Британія» в кінотеатрі «Жовтень» 20–26 жовтня.

– Дуже пишаюся, що на «Тиждень критики» взяли й «Відблиск», і «Я і Фелікс». Це дуже різні фільми, але для нас це якийсь знак якості, – розповідає Володимир Яценко. – Ми порахували, що за чотири рочки зробили вісім фільмів, усі вони були на фестивалях класу «А»: чотири у Венеції, один у Каннах. Нормальний результат, нас він влаштовує, треба рухатися далі.

Водночас фільми ForeFilms, що були заплановані на наступні кілька років, наразі під питанням. Понад пів року український кіновиробничий процес стоїть на паузі: система з державним фінансуванням кіно, яка працювала впродовж кількох каденцій керівників Держкіно, більше не може продовжувати роботу в таких масштабах через війну. Оскільки ж залучення державних коштів було основою всієї індустрії, нині кінопроєкти або заморожені, або перебувають у пошуку закордонних інвестицій. Запитуємо у Володимира Яценка як кінопродюсера з активними проєктами й першого представника України в європейському фонді Eurimages, що з цим робити.

– У нас зараз проблема: немає бюджетів. Держкіно поки не розраховується навіть за фільми, які були зроблені. І це погано. Намагаємося якось закінчити на свої [гроші], що, звичайно, складно.

Система виробництва фільмів у тому вигляді, у якому вона була останнім часом, уже померла. Це можна вже констатувати, принаймні на кілька років. А в кіно є ще й лаг у кілька років: якщо зараз воно зупинилося, якщо на наступний рік [у держбюджеті] виділили якісь копійки на кіно, то вже є затримка [на кілька років]. Треба буде ще три-чотири роки, щоб ми щось побачили. І п’ять років із життя цього кінопокоління викреслено.

І тут треба ухвалювати якісь рішення: або люди будуть працювати над документальними фільмами, яких зараз дуже багато, або будуть якось намагатися інтегруватися в європейське чи американське кіновиробництво, або будуть намагатися щось робити для великих VOD-платформ. Інших опцій просто не існує.

Володимир Яценко та Анна Яценко / фото ForeFilms

– Є ще одна опція, яка вже активно працює, коли наші кадри працюють на іноземців, забезпечуючи сервіс для іноземних груп.

– Це така сервільність, це дозволяє протягнути певний час, якось вижити. Але це нікуди не веде. Коли ми оформилися з «Групою кіно», нашими першими рішеннями були, що ми все робимо за принципом free copyright і що ми не працюємо на жоден канал. Коли ти ставиш на кін своє життя за тисячу євро, це, звичайно, дуже принизливо. Тому ні.

– І є багато історій, як з українськими фіксерами, скажімо, не дуже красиво поводилися іноземні групи…

– Тут ще штука в тому, що ми самі дозволяємо таке ставлення…

– І до цього є навіть більший ризик, що наші історії будуть розповідати не українці.

– Звичайно. Вони й будуть розповідати.

Трейлер фільму «Відблиск»

– Ви вже згадали про проблеми української кіноіндустрії. Це запитання, яке ми зараз ставимо всім кінематографістам [наприклад, в розмовах із Дмитром Сухолитким-Собчуком, Аліною Горловою й Лізою Сміт та Ільком Гладштейном], що робити зараз, коли українська система кіновиробництва, заснована здебільшого на державній підтримці, повністю зупинилася? Як один можливий вихід називають копродукції, але зазвичай спільне виробництво працює так, що інша країна не підтримає проєкт, якщо його до того не підтримала країна-виробник.

– Звісно, треба гроші. Наприклад, у нас є «Ти – космос». Ми вже почали знімати, запросили на основну роль французьку акторку, планували зйомку з нею на 24 лютого. За тиждень до того вони почали переживати, тож ми відклали на 1 березня. Ясно, що тоді вже нічого не вийшло. [сміється]

Засновники ForeFilms Володимир Яценко та Анна Яценко із режисером фільму «Ти – космос» Павлом Остріковим / фото ForeFilms

Дуже складно шукати копродюсера, коли ти кажеш: «У нас тут актор, якого можуть убити, продюсер, якого можуть убити [тому що вони приєдналися до ЗСУ], фінансуйте наше кіно». Це їх не дуже надихає. Тому мусимо закінчити зйомки самостійно, а тоді будемо дивитися.

«Ти – космос» – це дебютний фільм українського сценариста й коміка Павла Острікова. Проєкт описують як романтичну комедію в жанрі наукової фантастики. «Це великий український sci-fi фільм, наскільки б смішно це не звучало, – розповідає Володимир Яценко. – Це не про порівняння з «Інтерстелларом», але ми раді, що за пів відсотка бюджету «Інтерстеллара» ми зробимо такий фільм. Але це фантастична історія. Я думаю, що вона дуже тепло буде сприйнята українським глядачем. Після дозйомок у жовтні-листопаді на пост-продакшн стрічки буде потрібно ще пів року-рік, додає Яценко, тому прем’єру картини чекають не раніше кінця 2023 року.

– Чи можуть бути якісь інші рішення в цій ситуації?

– Глобально – ні. У тому сенсі, що можна знайти якісь невеликі кошти, можна бути міноритарієм у своєму ж фільмі. Але ми знову повертаємося до питання віктимності. Мені дуже не хочеться, щоб нам допомагали «тому що ми бідні-нещасні». От узагалі. Не знаю, як інші, але нам це не цікаво. Нам цікаво робити якісь класні історії. У нас зараз у девелопменті нові фільми Лукіча й Острікова, новий Васянович, в Анни [Яценко, режисерка і співзасновниця ForeFilms, дружина Володимира Яценка] перший повнометражний проєкт дуже цікавий. У нас є, з чим працювати.

Валентин Васянович, Роман Луцький, Андрій Римарук і Володимир Яценко на Венеційському кінофестивалі-2021 / фото ForeFilms

У нас ще є проєкт із Павлом «Паштетом» Белянським, він нам дуже подобається. Він мене вразив просто своєю «Бабуся помирати не любила», це фантастична історія про Донбас. Він вхопив там щось дуже-дуже важливе.

Ми просто будемо робити все, що можемо, щоб робити це нормально, з повагою до всіх учасників процесу. І не стоячи з простягненою рукою. Я розумію, що у всіх різні ситуації, хтось може чинити інакше, це нормально. Але просто в певний момент зрозумів, що ми почали знову прокачувати цю віктимність на Заході: «Ось ми такі бідні, допоможіть нам»… Якщо спочатку це мало сенс, якщо тоді треба було показувати все тут і зараз, особливо з документальними проєктами, то зараз це вже перетворюється на якусь маніпуляцію з нашого боку, мені це не подобається.

– В анонсі прем’єри «Дикого поля» на Netflix був тизер, що ви ведете з платформою перемовини про ще кілька фільмів.

– Так, ми прямо зараз це робимо, тільки вчора надіслали форму. Я тут спокійний, бо Netflix – це не макгафін. Ну, буде Netflix. Або буде HBO, або Hulu чи Amazon. Буде ще якась інша VOD-платформа.

Ми говорили з Netflix і про інші формати співпраці, але вони поки не хочуть інвестувати у виробництво [українських фільмів]. А це їм би дозволило суперкруто відірватися від конкурентів у цій частині світу. Але все-таки поки що ні. Ну, ні, то ні, будемо шукати інше.

Трейлер фільму «Я і Фелікс»

– Але залишається запитання: усі ці проєкти, які ви перерахували – нові фільми Лукіча, Васяновича – де на них шукати гроші?

– Ми зараз ведемо перемовини з різними гравцями: MGM, Searchlight, з великими гравцями, яким може бути цікаво щось зробити. Для них це також, можливо, експеримент, це ще може ні до чого не привести. Але головне – нам треба навчитися розповідати наші історії, щоб вони були настільки цікаві, щоб їх купував світ. У будь-якому сенсі: як увагу, як гроші.

І це найбільший виклик для українського кіно зараз. Можливо, це дивно прозвучить, але, може, це й добре, що відбулася така ситуація з Держкіно. У тому сенсі, що в нас тепер немає вибору: ми маємо або стати кращими, або вмерти. І це класно, це дуже український спосіб буття. Думаю, це буде на краще. Переможемо!