Про відновлення роботи «Дикий театр» оголосив на початку лютого. Першу виставу зіграли 22 лютого 2023 року, рівно за рік від останньої постановки перед початком повномасштабної війни. Засновниця театру Ярослава Кравченко розповідає, що любить цифри й згадує свій тодішній виступ перед глядачами: «Добрий вечір, шановна публіко! Можливо, це остання вистава перед війною, яку ви подивитеся». Зал намагався перевести все на жарт, але водночас театр наче стиснувся».

«Дикий театр» – це п’ять людей, які відповідають за «організаційну базу», і 50–60 акторів, які приходять під окремі вистави. 12 із них зараз служать у ЗСУ. У деяких виставах, як-от «Механічний апельсин», 80% акторів захищають Україну на фронті.

The Village Україна розпитали в засновниці «Дикого театру» Ярослави Кравченко, чому довго не наважувалася відновити роботу «Дикого театру», яким було повернення на «Сцену 6» у «Довженко-Центрі» і як це – провокувати й вести відвертий діалог із глядачем під час повномасштабної війни.

Фото: Настя Телікова

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate
Засновниця «Дикого театру» Ярослава Кравченко

«На весну 2022 року в мене був абсолютно утопічний план – спланувати репертуар на три місяці вперед»

Ми обговорювали між собою це передчуття. На репетиціях була така атмосфера, що хотілося швидко все пройти й поспілкуватися – нападе чи не нападе. Ми відкрито вели цей діалог і з публікою. За два чи три дні я склала тривожну валізку та запитувала: «Усі склали тривожну валізку? Там має бути те й те». Останніми виставами перед початком повномасштабного вторгнення були «Квіти для Елджернона» та «Поки що люди».

У театрі завжди було коригування на момент дня: якщо щось важливе відбулося, то «Дикий» візьме й згадає про це у виставі.

Але на весну 2022 року в мене був абсолютно утопічний план – спланувати репертуар на три місяці вперед. Для цього ми мали узгодити репертуар із кількома театрами країни, де грали актори. І в лютому ми все-таки випустили квитки на три місяці, я була цим дуже задоволена. Мало бути чотири прем’єри, дві з них – у березні: до однієї прийшли костюми, до наступної були повністю готові декорації. Плани були розписані до осені.

«Зварювальний апарат, яким варили протитанкові їжаки, вижив і повернувся в театр – варити декорації»

Звісно, ніхто не був готовий. Так, я брала участь у Революції гідності, возила допомогу військовим у Маріуполь, але це було не пряме зіткнення, коли щось летить біля тебе. Актори почали об’єднуватися: хтось пішов у тероборону, частина почала щось робити своїми руками, інша частина виїхала.

На другий день я згадала, що в театрі є бронежилет. Не для театральних вистав, справжній – він залишився в мене з Революції гідності. Я тягала за собою цей бронежилет із квартири на квартиру, усі з мене сміялися. Бронежилет знадобився для однієї з вистав, і в театрі лежав чохол. Пластини я залишила вдома. Тобто настала війна, усі шукають бронежилети, а в мене він розділений на дві частини. І одна з частин ще й на складі «Довженко-Центру», куди неможливо дістатися. Урешті передала знайомому з тероборони пластини з бронежилета, а він уже знайшов, куди їх поставити.

Я почала думати, що можу ще роздати з театру, що потрібно. Наприклад, колишній техдиректор віддав зварювальний апарат, щоби варити протитанкові їжаки. Апарат вижив і повернувся до театру – варити декорації.

Лише у травні чи на початку червня я отримала величезну коробку з ростовим костюмом, який замовляла ще 16 лютого. Здається, це був костюм Чіпа з «Чіпа і Дейла». Він був потрібен для героїні вистави, яка була аніматоркою, і мав прийти під прем’єру в березні. До цього я ніколи не замовляла на AliExpress щось дорожче, ніж на 100 доларів, було шкода, що загубиться. Про цей костюм я згадала за місяці півтори після початку повномасштабної війни, на той момент він досі був у дорозі. І я собі загадала – якщо костюм прийде, значить, «Дикий театр» відновить роботу.

Чому відкладали відновлення роботи «Дикого театру»

У цьому хаосі в мене спочатку не було приводу думати, що ми відновимося (навіть за три місяці, коли хаос уже був трохи організований). Загалом ми не відновлювали роботу з двох причин, перша з них – ситуація навколо «Довженко-Центру»: призначення кінологинь, рейди, мітинги… Перформативні дійства були, але вони були не театрального характеру. Коли силові органи проводять обшуки й блокують двері – це не найкраща атмосфера, щоби привести на «Сцену 6» 300 людей.

Ми не могли працювати на локації, яка для нас є звичною та рідною. Уявіть, що ми намагалися б вивезти з «Довженко-Центру» декорації. Хтось би побачив, неправильно зрозумів, а потім почали б з’являтися повідомлення, що з «Довженко-Центру» почали вивозити майно.

Потрібно було боротися не за відновлення «Дикого театру», а за відновлення «Довженко-Центру».

Бо виявилося, у культурної інституції можуть бути внутрішні вороги за наявності зовнішнього ворога.

По-друге, ми завжди орієнтуємося на соціум і все, що з ним відбувається, а соціум піддався різним трансформаціям. Періодично ми запитували у глядачів, де вони, але потрібно було й зрозуміти, про що зараз потрібно говорити з глядачами; про що є необхідність внутрішньо говорити нам і що ми маємо транслювати назовні.

Про тригер для відновлення

У листопаді я сиділа й думала, треба або не треба відновлювати роботу театру, вийде чи не вийде. Була певна боязнь, бо світ змінився. Я зайшла у Facebook – і тут випливає спогад із наших останніх гастролей. Ми загалом дуже багато їздили Україною: у 2016 році щороку були в Херсоні, багато разів були в Маріуполі.

У фб-спогаді був Краматорськ і Сєвєродонецьк у кінці листопада й на початку грудня 2021 року, за три місяці до повномасштабного вторгнення. Я відразу згадала обличчя цих людей, як вони сприймали виставу, їхні відгуки. Особливо в Сєвєродонецьку був класний театр – технічно крутий і крута команда. Актори мені казали: «Ясю, ти бачила, як там класно?» І це попри те, що добиратися туди незручно, дорога 15 годин перекладними. Зараз цей театр стертий із лиця землі.

Я зрозуміла, що міст уже немає, а ми там були. Ми зустрічалися з класними людьми й грали там вистави.

Це усвідомлення й стало тригерним: багато чого вже не повернеться у звичній формі. Ми чекаємо, що все буде нормально (хоч трохи, як колись!), але цього, на жаль, не буде. Воно буде нормально, але по-іншому, й не треба чекати, що щось зміниться. Треба жити сьогодні й ставити вистави, бо така реальність. Неправильно пропускати життя. Тоді ми й запустили процес формування репертуару.

«Ми змогли відновити три вистави з восьми»

Протягом кількох годин ми з головним режисером Максимом Голенком обговорювали кожну з вистав – чи буде вона тепер актуальною, що в ній потрібно змінити.

Грубо кажучи, «Механічний апельсин» – це про свавілля поліції, цю виставу ми випустили, коли був Аваков-чорт, випадки з посадками в СІЗО, переслідування Стерненка. Цю систему треба було хитати зсередини. Зараз показувати цю виставу не те що не на часі – просто в суспільстві вилізли інші, важливіші проблеми. Тому «Механічний апельсин» може повернутися трохи пізніше.

Або, наприклад, вистава «Кицюня», поставлена за Мартіном Макдоною, яка стала у нас бестселером. Але там близько 40 пострілів зі зброї, вона кривава – помічники режисерів варять п’ять літрів крові. Як на театральні постріли відреагує психіка кожної окремої людини? Який досвід пережила ця людина? А якщо прийдуть військові? Так, один знайомий, який служить, казав мені, що хоче привести «пацанів», коли буде ротація: «Ти шо, це ж класна вистава, на «поржати»!» Але тут виникає більша відповідальність, ніж я можу на себе взяти.

Зараз ми змогли відновити три вистави з восьми. Інші визначили як законсервовані. У частині з вистав треба змінювати меседжі, допрацьовувати з драматургами й акторами сенсову частину, робити акторські вводи.

Вистава «Механічний апельсин»

З десяток акторів і акторок, із якими я працювала особисто, залишилися за кордоном. Тут у них не було ролей і нормальної оплати праці, а там їх запрошували на резиденції й кастинги. Їм там кажуть, що вони офігенні актори, і вони розуміють: «Ага, я завжди робила чи робив усе правильно, але моя країна мене не цінувала». Навіщо змінювати хороші умови й повертатися? Ми втратили частину потенціалу в обличчях українських акторів.

Водночас за війну «Дикому» з’явилося троє дітей: треба було враховувати, хто годує дитину, хто не годує, на скільки годин можемо покликати акторку на прогін.

Це якийсь такий рік, де смерть і руйнація поряд із життям.

«Перша вистава була схожа на зустріч зі зміною в таборі: ви протусили зміну, прийшла осінь, і ось ви знову раді бачити цих людей»

Відновлювати роботу з акторами було цікаво, бо це люди, яких ти давно знаєш, і водночас розумієш, що кожен із них – уже інший. І вам доведеться провести разом певний час у спілкуванні, не лише в роботі, щоби зрозуміти, що в кожного змінилося. Потрібен час, щоби познайомитися з цими новими людьми. Українці виросли й змінилися як нація, і кожен окремо – також.

Доводилося часом проводити й певну роз’яснювальну роботу, бо всі круті актори, але частина не обізнана в контексті рухів за рівність. Наприклад, у нас є вистава «Гей Парад», і хтось може запитати: «Що ви там, про підарів граєте?» Доводиться пояснювати, що таке толерантність і що в нормальному цивілізованому світі, а тим паче в культурному просторі, людей так не називають.

Також я постійно «топлю» за інфогігієну. У одній із вистав у нас є фраза: «А ви Шарія почитайте!», й ми почали думати, що поставити замість Шарія. Вирішили поставити «Труху», а одна з акторок: «А чого? Це ж нормальний ресурс». І я зрозуміла, що роботи в мене ще багато.

Ми відновлювали роботу виставою «Червоне, чорне й знову червоне», потім зіграли «Кайдаші 2.0». Дуже хвилювалися, як ці дві вистави будуть сприйматися. Якщо розглядати виставу як трек, то там є біти, які завжди «працюють» – оце жарт зайшов, а цей – ні. Сприйняття справді змінилося, у виставі почали працювати інші «місця», відбулося переакцентування.

Серед 300 людей у залі було лише п’ятеро, які вперше в «Дикому». Це було схоже на зустріч зі зміною в таборі: ви протусили зміну, прийшла осінь, і ось ви знову раді бачити цих людей. Мені хотілося всіх обіймати, усі випромінювали енергію й абсолютне щастя.

Цікаво, що стало набагато більше глядачів-чоловіків. Раніше в «Дикому» було 50 на 50 (рекордна кількість, бо в інших театрах їх була максимум третина), а зараз у залі було 65–70% чоловіків. Вони стриманіше реагують на деякі речі, а десь – навпаки, дуже бурхливо, думаєш, чий цей сміх котиться баритоном через увесь зал.

«Можливо, наші глядачі – трохи мазохісти, бо вони дивляться на біль»

Під час вистави один з акторів – на свій страх і ризик – вирішив «додати Охлобистіна» та крикнути «гойда!» Мені не хотілося ставити «швидку» біля театру на чергування (часом глядачі чатують на акторів після вистави, щоб з’ясувати з ними стосунки), але я сказала: якщо не боїшся, то давай. Неприємний і бридкий тип справді зчитувався. З одного боку, це зірвало сміх, а з іншого – цей смішок був нервовим.

Після вистави про Кайдашів – некрасивих, егоїстичних, не завжди справедливих – я отримала від глядачки лист про те, що її дуже обурила й образила ця вистава. Вона писала, що ми не маємо таке показувати: «Чому один із героїв так погано говорить про жінку з дитиною та жартує про права категорії Е? Чому ви знецінюєте батьківство? Чому вони так багато п’ють?»

Мені захотілося обійняти людину, бо це протест несприйняття, так не має бути. Саме на таку реакцію ми й очікували. Саме для цього створена ця вистава – щоби всі були тверезі й розуміли, що досі є українці, які проти Майдану та які досі можуть слухати русню, що в нас ще багато роботи.

«Але я і так у цій «бульбашці» живу! Я і так бачу це щодня на вулиці! Я йду в театр не за цим!» – відповіла мені глядачка. Тоді потрібно в інший театр, бо в «Дикому» ти не тікаєш від реальності – ти в неї потрапляєш. Можливо, наші глядачі – трохи мазохісти, бо вони дивляться на біль. Для цього ми й робили театр – зіштовхувати людей із реальністю, яку вони не завжди можуть бачити в житті. Або бачать і хочуть із цим боротися.

Ще одна глядачка надіслала цілий реферат із лінками про Лободу-зрадницю (в одній із вистав лунає уривок із її пісні). З одного боку, глядачка має рацію, ми маємо дотримуватися закону про мову, а з іншого – цей шматок пісні використали там навмисно, для провокування, він потрібен для того, щоб і далі протестувати проти російськомовних митців.

Улітку «Дикий театр» планує прем’єри та відновлення старих вистав. Імовірно, організують відкритий конкурс проєктів, пітчинг, щоби відкрити нові режисерські й акторські імена, каже Ярослава Кравченко.

Зокрема, влітку покажуть виставу «Бука» зі зміненим акторським складом. Засновниця «Дикого» порівнює її з Fleabag, українську версію створили українські драматургині Катерина Пенькова і Лєна Лягушонкова, яка цьогоріч отримала європейську премію для молодих драматургів.

Також хочуть відновити виставу «Вій 2.0» Наталки Ворожбит: «Це щемка історія про українців, які покидають рідну землю. Ми її закрили кілька років тому, бо нам здалося, що вона відпрацювала питання про пошук ідентичності. Це лише звучить так, а насправді це ржачна вистава, усі валяються», – коментує Ярослава Кравченко. Але переважна більшість акторського складу служить зараз у ЗСУ.

Крім того, планують виставу «Шумовиння днів» за Борисом Віаном: «Це мала бути вистава про любов, але ми не розуміли, чому в героїв усе так раптово почало ламатися й руйнуватися. Лише після повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, наскільки правильно обрали тему й матеріал вистави. Тепер чекаємо Наталку Сиваненко, яка повернеться з-за кордону, де має купу контрактів, і доробить цю виставу», – анонсує засновниця «Дикого театру».

Обіцяють і гастролі до Львова: «Глядачі нас просять привезти «Дикий» до Львова. Ми привозили його туди кілька років поспіль, а потім був ковід і війна, й традиція припинилася. Але цього року, улітку, думаю, зробимо гастролі до нашого улюбленого театру Лесі Українки», – каже Ярослава Кравченко.