«Деякі люди та ситуації, що трапляються з нами, залишають по собі шрами. Видимі чи ні, але досить болісні». 25 листопада в Києві «Дикий театр» спільно з ООН Жінки презентують нову виставу «Шрами». Її реалізували в рамках всесвітньої кампанії «16 Днів активізму проти гендерно зумовленого насильства».

В основі вистави – історії жінок про насильство: психологічне, фізичне, сексуальне. Після Києва виставу покажуть у п’яти містах України: у Луцьку, Чернівцях, Сумах, Запоріжжі, Херсоні. Вхід на «Шрами» – вільний, за реєстрацією.

Спілкуємося з Ярославою Кравченко – засновницею «Дикого театру» та амбасадоркою руху HeForShe – про те, чому важливо показувати вистави, у яких жінки можуть упізнати себе.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Спочатку ми зробили виставу «Бути знизу» – це було ознайомлення з феміністичною теорією. Ми вводили наших глядачів у цей дискурс, пояснювали, що таке «слатшеймінг», «менсплейнінг». Потім з ООН та його фондом у галузі народонаселення поставили спектакль «Жінко, сядь» – це була наша перша спроба поговорити на цю тему [гендерно зумовленого насильства]. Ця вистава – автобіографічна історія херсонської авторки Наталки Блок. У «Шрамах» ми пішли далі й зібрали не один, а багато голосів. Запропонували жінкам бути відвертими, розповісти історію своїх шрамів. З усіх історій, які надійшли, зробили виставу.

Основний меседж проєкту – любов не залишає рубців. Якщо вона залишає шрами, реальні чи невидимі, то це не любов. Можливо, це якийсь інший вид стосунків – залежні чи травматичні. Важливо, щоб люди почали називати своїми іменами те, що відбувається в їхньому житті.

Як відбирали історії? Що для них характерно?

Ми створили Google-форму, де жінки могли поділитися своєю історією. Це можна було зробити анонімно, але якщо людина була готова говорити далі – залишала свої контакти. За кілька днів нам надійшло понад 50 заявок. Десь половина анкет були анонімними, але вони дозволяли використовувати свою історію як сюжет. Інші ж були готові говорити. Ми відібрали кілька історій і зробили глибинні двогодинні інтерв’ю, які потім опрацьовувала наша драматургиня.

Деякі дівчата ніколи вголос не проговорювали ці історії. Анонімно відіслати форму було для них першою можливістю сказати про те, що з ними трапилося. Була дівчина, яка спочатку розповіла історію з дитинства нам, а лише за два дні – мамі. Це дало їй шанс заговорити. Ми б хотіли, щоб цей проєкт дав змогу заговорити іншим.

Коли з тобою щось подібне трапляється, здається, що це унікальний випадок і таке могло статися лише з тобою. Ми хочемо показати, що всі ситуації [гендерно зумовленого насильства] можна класифікувати, і будь-яка дівчина може зрозуміти, що таких жінок навколо багато. Якщо жінка побачить себе в героїні, то принаймні буде знати, що вона не сама. Часто в таких ситуаціях може здаватися, що ми одинокі й нам ніхто не допоможе.


Якщо жінка побачить себе в героїні, то принаймні буде знати, що вона не сама


Ми старалися, щоб буквально кожна розповідь, яку нам надіслали, увійшла у виставу – хоча б одне речення чи шматок. Фактично ці історії можна систематизувати за темами: про домашнє насильство, про дитинство і непорозуміння з батьками, про стосунки.

Що характерно для цих історій? Насильство не помічають і думають, що це норма та одна «з особливостей стосунків». Багато хто нікуди не звертається, не говорить про це, бо «це ж моя сім’я».

У деяких історіях я впізнавала своїх знайомих. Я часто думала про те, як зовнішньо щасливі люди можуть приховувати стільки болю і травм – «шрамів», які не видно зовні. Хоча були й історії про видимі шрами – коли батько кидався в доньку ножем. Чи реальні шрами у жінки, яка втікала від свого чоловіка, який її систематично бив. Але все-таки найжестяковіші історії – про невидимі шрами.

Як це – працювати з такими історіями?

Коли я прийшла з ідеєю «Шрамів» до нашої режисерки Наталі, то відразу попередила, що це буде важко. І вона довго вигрібала з цього, бо їй довелося пропустити всі історії крізь себе, щоби видати у форму на сцені. Коли почалися репетиції, акторки теж почали діставати свої історії. Наприклад, одна актриса згадала, що її ледь не зґвалтували. Якщо ти переживаєш щось схоже, пам’ять запаковує це в коробочки, щоб ті ніколи не відкривалися. Робота над виставою розпакувала кілька «коробочок» наших актрис.

Для нас важливо достукатися до людей, з якими це відбулося давно, але залишилося непропрацьованим. Кожна друга жінка може згадати схожу історію зі свого життя. І виходить, що насправді коло людей, які потерпіли від насильства – дуже широке.


Деякі дівчата ніколи вголос не проговорювали ці історії


Яку реакцію на виставу очікуєте?

Торік – на «Жінко, сядь» – глядачі просто не відпускали нас після вистави, особливо після показів у регіонах. У Києві публіка звикла до «Дикого театру». А от коли ми дали вистави в Маріуполі, Херсоні, Одесі, Львові, люди виходили в сльозах, розповідали, що пережили або переживають схожі стосунки. Наприклад, у Херсоні підійшла 16-річна дівчина в сльозах і сказала, що тепер розуміє, яких стосунків не хоче. Проте оскільки це був нон-стоп тур по п’яти містах, у нас майже не було часу на спілкування. Цього року ми передбачили це, і в кожному місті після вистави «Шрами» буде дискусія, щоб глядачі могли виговоритися. Один момент, що ми відкриваємо ці історії, а інший – що з цим робити після. З нами також будуть працівники поліції та організації, до яких можуть звернутися жінки, що потерпають від насилля.

Тобто буде елемент пояснення, що робити з таким досвідом?

У «Дикого» є ціль – розмовляти з людьми відверто і живою мовою. Щоб коли глядачі приходили на виставу, вони бачили на сцені самих себе, тоді це працює. Коли ми говоримо про якісь важливі речі й люди бачать таких самих живих людей, можуть себе асоціювати з ними.

Пояснювати, що робити далі – це не в правилах «Дикого театру». Ми не даємо інструкцій, але буде інформація, що допоможе боротися з насильством, а також поліція та організації, які можуть долучитися до цього.


Ми не даємо інструкцій, але буде інформація, що допоможе боротися з насильством


Після туру «Шрами» з вільних входом – збираєтеся повторювати покази в «Дикому театрі»?

На «Жінко, сядь» була пара – дружина взяла в театр свого чоловіка і під час вистави з ним наче сеанс екзорцизму був. Його постійно підкидало від того, що він бачив, витягував дружину із залу, на поклоні кричав: «Ви дебіли!». Настільки цей чоловік бачив себе у цій виставі. І так часто буває: жінки спочатку приходять самі дивитися, а потім приводять своїх хлопців і чоловіків. Не кожен може розпочати розмову на цю тему, а тут з’являється привід. Тому є сенс повторювати такі покази.

Проєкт «Жінко, сядь» не був комерційно вигідний для «Дикого театру», але ми його показуємо, бо розуміємо, наскільки він важливий. «Жінко, сядь» і «Шрами» залишатимуться у репертуарі, бо ми хочемо створити з наших глядачів банду адекватних людей, з якими нам приємно жити в одному місті, в одній країні.

Фото: Костянтин Гузенко, «Дикий театр»