Упродовж 20 днів після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну журналіст й оператор агенції Associated Press Мстислав Чернов працював у Маріуполі. Разом із фотографом Євгеном Малолєткою вони були єдиними журналістами, які висвітлювали події в місті під час російської облоги. Чернов і Малолєтка передавали репортажі й медіафайли з Маріуполя, зафіксувавши серію воєнних злочинів агресора, включно з бомбардуванням маріупольського пологового будинку й обстрілами житлових районів російськими танками. «Думаю, що не було жодного телеканалу у світі, який не показав би ці кадри. Навіть російські канали їх показували, тільки питання в тому, у якому контексті вони їх давали», – посміхається Чернов.

Зняті кадри стали основою для фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Прем’єра документальної стрічки відбулася на головному фестивалі американського незалежного кіно «Санденс», де вона здобула приз за результатом голосування глядачів. Прем’єра стрічки в Україні відбудеться після того, як вона пройде фестивальний цикл, також запланований вихід на стримінговому сервісі Amazon Prime. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк уже переглянув стрічку й розпитав Мстислава Чернова про найстрашніший момент у Маріуполі, рішення показувати найбільш жорстокі кадри й перший фідбек.

«20 днів у Маріуполі» в українському прокаті з 31 серпня.

You can also read this piece in English.

Мстислав Чернов

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Приз на «Санденсі» і платформа для розповіді правди про Маріуполь


– Ми говоримо з тобою за лічені дні після перемоги на «Санденсі». Я правильно розумію, що для тебе це не так про визнання, як про те, що ти отримуєш більшу платформу, щоб розповісти цю історію?

– Це збільшує аудиторію, так. Коли фільм проходить фестивальний цикл, це збільшує його потенційну аудиторію. Для подальшої дистрибуції в різних каналах, стримінгах і кінотеатрах це [важливо]. Що більше визнання на фестивалях, то більше кінотеатрів по всьому світу захочуть показати фільм, то більшою буде аудиторія.

«Санденс» – це класна стартова точка. Для нас стало неочікуваним, що фільм отримав «Нагороду аудиторії», тому що ми думали, що фільм занадто важкий [для цього]. Але виявилося, що люди вважають його важливим.

Кадр із фільму «20 днів у Маріуполі»

– Наскільки я розумію, фільм ти багато в чому створював саме для цієї аудиторії – закордонної, передусім американської. Як загалом його сприйняли на «Санденсі»?

– Повний кінотеатр сліз – ось що було. Багато, багато сліз. 500 людей на кожному сеансі, завжди повна зала. Багато сліз, багато злості, співчуття. Після сеансу – Q&A, одразу запитання, як допомогти українцям. «Чи це побачать сенатори?» «Чи це побачить ООН?» «Чи це побачать росіяни?»

Тобто ти одразу відчуваєш, що фільм людей підштовхує діяти, ось що найважливіше. Ще люди казали, що вони по-іншому будуть дивитися на новини. Що вони після фільму будуть краще розуміти, як знімають новини, який контекст, хто за кадром стоїть і в яких умовах журналісти працюють.

Ще одна важлива тема фільму, як розходяться інформаційні хвилі, як вони впливають на суспільства, яку відповідь вони викликають. Чи це одразу відповідь пропаганди? Чи це якісь зміни в суспільстві? Чи це відсутність змін?

– Який фідбек був після сеансів? Можливо, у персональній комунікації після сеансів?

– Цікаво, що на сеансах організатори подбали про психологів. Тобто на сеансі були фахівці, до яких можна було звертатися, якщо в когось виникла б потреба.

– Виникла?

– Ні, ніхто не звертався. Але люди підходили до мене після сеансу й пропонували передати гроші для маріупольців. Або просто запитували, як можна допомогти.

– Я розумію, що це умовна категорія, але як ти оцінюватимеш вплив, який має фільм?

– Для того й існують фестивалі. Якщо фільм посяде якесь місце на фестивалі, це означає, що організатори фестивалів й аудиторія розуміють ті ідеї й події, які були представлені у фільмі. А якщо вони побачили й зрозуміли, це вже багато означає. Тому що пробитися до людей у сучасному світі дуже важко. Вони перебувають у вакуумі, у своїх інформаційних бульбашках, у бульбашках нормальності. І пробитися через цю бульбашку не просто.

Червоні лінії


– Коли ти ухвалив рішення почати фільм зі сцени з російськими танками в Маріуполі?

– Не одразу, але це було десь на початку монтажу.

– Це був момент у Маріуполі, коли тобі було найбільш страшно?

– Так, це був найстрашніший момент. Але ми почали фільм із нього не тому. Просто ми не хотіли починати з того, з чого починаються майже всі фільми про [російсько-українську війну].

– Зі звернення Путіна [з фактичним оголошенням війни]?

– Однаково воно в нас є, але не на початку. Ну, і це класична структура статті, ми все-таки будували фільм з огляду на статтю, яку я написав після виїзду [«20 днів у Маіруполі»], вона починається майже так само, як і фільм.

– У мене досі перед очима твої кадри, коли російський танк стріляє по житловому будинку.

– У мене немає пояснення цьому. Я хотів би запитати їх. Але це така їхня тактика, як я розумію.

– Для залякування?

– Я не думаю, що тут справа в залякуванні. Я не можу залізти нікому в голову. Але, якщо подивитися, як [росіяни] брали Алеппо, Грозний чи Попасну потім уже, то це одна й та сама тактика. Зруйнувати місто повністю, щоб ніде було сховатися його захисникам, потім заїхати туди. Тактика випаленої землі, це середньовічна тактика взяття міст. У мене немає іншого пояснення.

– Я хочу поговорити про твій процес ухвалення рішень; грубо кажучи, що ти вирішив показувати, а що вирішив не показувати. Тому що в цьому фільмі ти показуєш дуже багато…

– Дехто каже, що забагато.

– І в цій ситуації є безпрецедентний для всіх журналістів виклик, до якого навряд чи можна було бути готовим. Я знаю зі свого досвіду, тому що ми мали схожий виклик з Андрієм Баштовим, коли він повернувся з Бучі з одним із перших фоторепортажів, що фіксували російські воєнні злочини в місті. Ми дуже довго з ним обговорювали, де межа того, що ми можемо показувати. Врешті ухвалили рішення, що показуємо навіть максимально графічні кадри, щоб їх побачило якомога більше людей. І щоразу, коли я бачу, як російська пропаганда намагається використовувати якісь фейки про «постановку» в Бучі, я переконуюся в тому, що це було правильне рішення.

– Думаю, це були дискусії у всіх редакціях світу. І мені здається, що ця війна змінила політику багатьох редакцій щодо того, що вони можуть публікувати, а що – ні. Хоча б якоюсь мірою. І це сталося саме тому, що злочинів було забагато, що їх усі треба було [фіксувати]. Звісно, це було пов’язано і з тим, що на це одразу відреагувала російська пропаганда.

Зрештою, мені простіше, тому що я працюю на Associated Press, а AP публікує все, там немає проблем.

– Так, тому що це агенція, яка передає матеріали іншим медіа.

– Відбір відбувається вже на рівні окремих редакцій, що їм потрібно, що – ні. А ми можемо публікувати все. Просто для редакторів є плашка: обережно, зображення можуть містити графічний контент. [...]

[Гайди AP] – це не виклик, це допомога. Коли мене переповнюють емоції, коли мені є що сказати, завжди є редактор, який скаже: «Мстиславе, спокійно. А ти показав іншу сторону? А ти розповів про іншу ситуацію?»

Моє завдання – показувати, записувати, фотографувати, знімати все, що бачиш. Де це потім буде використано, хай новинний сюжет, фільм чи суд, це вже не мені вирішувати. Але фільм дає можливість, по-перше, дати ширший контекст. А якщо ти робиш контекст ширшим, тоді залишається менше місця для маніпуляцій. Тому що інформаційна війна, як її називають, вона ж іде не за право щось показати, а за інтерпретацію. Коли ти даєш глядачу більше контексту, то й місця для інтерпретації чи маніпуляції залишається менше.

Коли ми монтували фільм, у нас теж була велика дискусія, де та червона лінія, за якою ми відштовхнемо глядача, що змусить його виходити з кінотеатру. Але ніхто не вийшов [на «Санденсі»]. Тому, думаю, ми знайшли цю лінію.

Мені здається, що ми все-таки показали недостатньо, але комусь здається, що ми показали забагато. І це нормально. Ми знайшли якийсь компроміс, де нічого не ховаємо, але показуємо навіть людську смерть з повагою до людей. З повагою й до глядача, і до людей, які, на жаль, віддали свої життя.

Тизер фільму «20 днів у Маріуполі»

– Зараз уже, мабуть, є певний елемент дистанції, але ти для себе це розділяєш? Умовно, є Мстислав-відеограф AP і є Мстислав-свідок цих подій?

– Ні. Для мене бути журналістом і бути свідком – це одне й те саме.

Так, у фільмі є мій голос, але однаково я намагаюся тримати нейтральну дистанцію. І я не хочу нав’язувати людям свої емоції. Коли ми працювали з войсовером, було важливо не робити його занадто емоційним.

– При тому, що там є емоційні елементи, як коли ти згадуєш про свою родину, вони не конфліктують з тим, що ти показуєш.

– Там є емоційні елементи, але вони відділені структурно.

– Поправ мене, якщо я не правий, але ти у фільмі теж ніби проходиш певний шлях. Коли ви зустрічаєте перших людей 24 лютого, ти кажеш: «Вони не хочуть говорити, їхня країна атакована, і я їх розумію». У кінці ти вже використовуєш інші терміни, ти вже стаєш частиною цієї історії.

– Це був шлях, який проходили всі ми. Перед від’їздом ми всі вже були на межі. Після того, що сталося в лікарні, після того, як ми побачили [російські] танки, які прямою наводкою стріляють по багатоповерхівках. Після того, як ми побачили всіх цих убитих дітей. Але це важливо було показати, бо це також трансформація. Трансформація міста, трансформація людини, яка проходить цей шлях. І трансформація людей, які живуть і страждають у цьому місті.

Якби я був іноземцем, я б ніколи собі цього не дозволив. Якби я знімав цей фільм десь в Алеппо чи Степанакерті, я б не дозволив собі ані таких коментарів, ані просто показувати це. Я б не мав морального права. А [в цьому разі] це місто є частиною мого життя, ця країна є моїм домом. Звичайно, я ж людина, я можу відчувати, я повинен відчувати емоції.

І мені здається, що це просто чесно показати. Ми намагалися чесно все показувати. Наприклад, людей, які реагують на камери: хтось просить знімати, хтось відмовляється; хтось каже, що він не хоче жити в Росії, хтось каже, що це українці [атакують Маріуполь]. Для нас було важливо показати всі емоційні реакції людей, мене як оператора теж. Це просто було справедливо й чесно.

Презентація фільму «20 днів у Маріуполі» на «Санденсі»

– Ти згадав про можливе використання твого матеріалу в судах. Зрозуміло, що фіксація воєнних злочинів – це окрема історія зі своїми правилами. Але, коли ти фіксуєш, як російський танк стріляє по житловому будинку, це ж не тільки про кадри для агенції, це й про можливе документування воєнного злочину.

– І в той момент, і зараз це має однакове значення. Я не знаю, чи це будуть використовувати в суді, це вже не мені вирішувати. Але існування цього фільму як документу… Той факт, що це не новинний сюжет, а фільм, означає, що він залишиться надовше.

Це одна з функцій журналістики. Очевидна ілюстрація потрібності журналістики – це коли ми виїхали з Маріуполя, вирвалися з оточення, а наступного дня розбомбили драмтеатр. І там не було журналістів. І що робити? Як зрозуміти, що сталося? Скільки людей загинули? Що сталося з пораненими? Чому це сталося взагалі?

Тому це абсолютно необхідно, щоб журналісти були в місцях, де потенційно можуть статися воєнні злочини, де є шанс для порушення прав людини. Журналісти просто повинні там бути, причому журналісти, яким довіряють на міжнародному рівні. Не просто люди з камерою чи пересічні люди, а саме професійні журналісти.

– Певно, найсильніша твоя фраза у фільмі: «Мій мозок хотів би забути те, що я побачив, але камера буде пам’ятати». Це якраз про це?

– Ми до останнього вагалися щодо цієї фрази, але врешті залишили її. Тому що вона занадто персональна. Знову ж таки одним із головних завдань було обмежити присутність оповідача, щоб не відволікати людей від справжніх трагедій, які стаються перед камерою, від трагедій маріупольців. Оповідач потрібен тільки для того, щоб з’єднати всі ці історії, провести глядача через ці 90 хвилин, заповнити порожнечу між кадрами.

– Я ще постійно повертаюся до фрагменту, коли поліцейський Володимир, який вас супроводжував, після атаки на пологовий будинок каже тобі, що хоче через камеру звернутися до всього світу. Це момент, який доводить силу журналістики й документалістики.

– Цікаво, що ця сцена пішла в новини українською мовою. У мене просто не було можливості надіслати обидва коментарі, я надіслав тільки коментар українською. Уже тоді мені потрібно було вирішувати, що важливіше. А під час монтажу фільму ми зрозуміли, що треба зберегти обидві версії – й українською, й англійською.

– Як ти сам ставишся до цієї ідеї: якщо показати всі жахіття, які робить Росія в Україні, то це матиме якийсь вплив на глобальну реакцію? Бо, з одного боку, це про силу медіа, з іншого, як ми переконуємося за цей рік, це досить наївний погляд.

– Усі українські фотографи чи документалісти, мабуть, пам’ятають, що любив казати Макс Левін

– Що він мріє зняти «кадр, який зупинить війну».

– Мені здається, немає такого кадру. Але як журналісту й документалісту можна сподіватися зробити кадр, який, може, врятує одне життя. Чи просто комусь допоможе. Якщо це зробити, цього вже буде достатньо.

Уже коли ми виїхали з Маріуполя, нам розповідали, що після публікації наших кадрів політикам було легше узгодити «зелені коридори» [з Маріуполя]. Я сподіваюся, що це врятувало комусь життя. Хтось знайшов своїх родичів у лікарні, зміг їх урятувати, вивезти з Маріуполя. Сподіваюся, комусь це допомогло. Навіть якщо ні, то, сподіваюся, хоча б з історичного погляду це має значення; цей фільм уже буде.

Найгірше й найкраще в людях


– Ти дивився фільм «Маріуполіс 2»?

– Дивився. Мені дуже прикро через те, що це сталося з Мантасом [Кведаравічусом, режисером стрічки]. Це могло статися і з нами. Його катували, застрелили. Це жахливо.

Але фільм хороший. Він зовсім інший, [ніж «20 днів у Маріуполі»], але він додає контексту, якого нам не вистачає.

– Ви показуєте найгарячіші точки в місті, а «Маріуполіс 2» показує приватний сектор міста й одну спільноту людей.

– Він показує життя. Цього нам не вистачало. І я радий, що їм удалося вивезти ці матеріали й показати їх.

– І через ці два фільми можна хоча б якусь картинку скласти, що відбувалося в Маріуполі після 24 лютого.

– Це ж феноменально, що за ці три місяці облоги з Маріуполя майже не залишилося кадрів. Мені не віриться, що це правда: у 21 столітті є місто на 400 тисяч людей – і настільки мало зйомок.

– Зрозуміло, чому. Передусім тому, що кожен, хто фіксував якісь кадри, ставав мішенню.

– І не було світла. Плюс, якщо хтось і знімав, то видаляв перед блокпостом. Але однаково це феноменально. Саме тому кожен кадр, кожна хвилина, зафільмована в Маріуполі під час облоги, є важливими, як дорогоцінне каміння.

Мені стільки всього хотілося додати у фільм, тому що було багато сцен, які просто не лягали в структуру. Вони або сповільнювали темп, або відводили увагу від основного контексту. Але їх було дуже багато.

– У Даррена Аронофскі була фраза про те, що ти по-справжньому закінчуєш роботу над фільмом, коли вирізаєш свою улюблену сцену.

– Так, мабуть. [сміється] Улюбленими я не можу назвати жодну сцену, але є кілька сцен, які я хотів залишити, але не зміг. Або сцени, які зробили б фільм просто нестерпно важким.

[пауза] Це якась нескінченна трагедія, яка почалася дев’ять років тому й ніяк не закінчується. Це як кошмар, від якого неможливо прокинутися, колективний кошмар.

Інтерв’ю Мстислава Чернова на «Санденс-2023»

– Є ця заїжджена фраза про те, що війна показує й найгірше, і найкраще в людях, це можна сказати й про твій фільм. Окрім того, що ти фіксуєш те, як Росія веде цю війну, ти також показуєш роботу маріупольських героїв: медиків, поліціянтів, військових і простих людей. Що найкраще в людях ти побачив за ті 20 днів?

– Найкраще – це здатність до консолідації й взаємодопомоги. Тому що люди, які не знали одне одного, рятували одне одного. Ризикуючи своїми життями. За нормальних обставин цього не сталося б, але цей жах поєднав людей, він показав, хто є хто. Може, у якомусь сенсі ця величезна трагедія ще більше об’єднала українців. Може, у майбутньому ця трагедія Маріуполя стане символом нашої ідентичності, символом боротьби і спротиву. Спротиву не просто загарбникам, а спротиву страху.

– Або ця сцена з мародерами в магазині, коли жіночка-продавчиня роздає всім. Це ж щось неймовірне.

– Мене за 5 хвилин до того ледве не побили. [сміється] Того немає у фільмі, бо я не знімав, але я тікав від людей, які хотіли забрати в мене камеру. [сміється]

– Але передусім це про героїзм лікарів, які продовжують виконувати свою роботу навіть у таких обставинах.

– Я не хочу нікого виділяти, але вся лікарня – це абсолютні герої. Медсестра, яку підстрелив снайпер біля входу… На щастя, ми всіх знайшли після [виїзду з Маріуполя]. Уся лікарня тепер працює в Києві, усі лікарі там. [Маріупольська обласна лікарня інтенсивного лікування відновила роботу в Києві у вересні 2022 року, вона працює на Шулявці – ред.]

– Ця жінка-акушерка, яка тримає новонароджену дитину й починає її захищати, коли чує звуки вибухів поблизу.

– Так, і, на щастя, усі тут, у Києві.

– А Володимир?

– Володимир зараз на передовій, але його сім’я в безпеці. Він ризикував безпекою, щоб вивезти нас і наші матеріали. Урешті відвіз сім’ю в безпечне місце, повернувся на передову.

– Я думаю, тебе в кожному інтерв’ю будуть запитувати про Маріанну

– Про Маріанну вже не запитують. Її просто майже немає у фільмі.

– Це було свідоме рішення?

– Просто це історія вже не про неї. Ми не хотіли й не могли її виключити з фільму, тому що це частина подій, але загострювати на ній фокус теж не мало сенсу, тому що фільм про інше.

– Я запитую, тому що це приклад того, що людину, яка була там і все бачила, теж можуть використовувати як інструмент пропаганди [Росії].

– Я не знаю. Мені шкода всіх людей, яких використовують… Мені шкода, що люди взагалі стають матеріалом для інформаційної війни. Не тільки ціллю, а й кулею, розумієш? Не хотілося б, щоб щось, зняте для того, щоб показати світові правду, було використане для того, щоб говорити неправду. Але ж це не мій вибір. Я знімаю. Сперечатися з кимось – це не моя робота. Моя робота – знімати й показувати.

Цей фільм точно змінив те, як я працюю. Я тепер точно інакше знімаю, ставлю інші запитання, дивлюся на все по-іншому.

– Розкажи детальніше про це.

– Новини – це зазвичай «Що сталося? Коли й де?» А чому, що це значить і що відчувають люди з цього приводу – ці питання зазвичай не ставлять. А я тепер хочу їх ставити. Мені хочеться знати більше.

Обкладинка: Женя Малолєтка