Щодня через війну, яку Росія розв’язала проти України, гинуть люди, кожен і кожна унікальні. Серед втрат і відомі українці, які створювали музику, знімали кіно й писали вірші, були важливим пластом української культури. Ми зібрали спогади про п’ятьох убитих Росією українців: Гліба Бабіча, Павла Лі, Людмилу Чернецьку, Макса Левіна і Юрія Руфа. Ким були ці люди, що залишили по собі і як їх згадують близькі?

Авторка: Яна Ільків

Текст підготувала платформа пам’яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми для загиблих військових і цивільних жертв.

Макс Левін

«Мріяв зробити фото, яке б зупинило війну»


Макс Левін народився в Боярці на Київщині. Макс фотокореспондент і документаліст, співпрацював із Reuters, ВВС, «Лівим берегом» й іншими іноземними й українськими ЗМІ. Значна частина його проєктів пов’язана з російсько-українською війною. Зокрема, Левін був співзасновником журналістського проєкту AfterIlovaisk.

З перших днів великої війни Макс був у найгарячіших місцях і встиг зробити історичні світлини. Казав, що мріє зробити фото, яке зупинить війну.

13 березня Левін перестав виходити на зв’язок. Зник у районі села Гута Межигірська, що на Київщині, там проходили активні бойові дії. 1 квітня Левіна знайшли вбитим, у нього двічі вистрілив російський військовий. Фотографа поховали в рідному місті Боярка.


Фотограф Маркіян Лисейко знає Макса з часів Майдану, разом вони висвітлювали події в Іловайську, разом виходили з оточення. Лисейко каже, що таких, як Макс, людей, які знімають безпосередньо в боях, в Україні дуже мало. «Він документував війну, щоб показати її людям. Йому завжди була важливіша сама подія, яку він може зняти, аніж ризики навколо цієї події», – пригадує він.

Мар’їнка. Дім культури. Вересень 2016. Фото: Маркіян Лисейко

Донбас. Мар’їнка. Чергове перемир’я. Вересень 2016. Фото: Маркіян Лисейко
Маркіян Лисейко, Максим Левін, Микола Горонь

Альпіністка й мандрівниця Євгенія Сєрая потоваришувала з Максом Левіним у 2014 році. Вона тоді займалася забезпеченням військових, а Левін документував війну. Вони почали разом їздити на Схід і дружити. «Макс був людиною, якій я могла довіряти, з якою могла бути завжди відверта. У багатьох ситуаціях він був моєю підтримкою», – каже Сєрая.

Маркіян Лисейко, Максим Левін, Євгенія Сєрая

Євгенія описує Макса як вперту й принципову людину. «Він був авантюристом. Я люблячи називала це «придурь», але насправді це про сміливість, – каже Сєрая. – А ще Макс завжди поспішав і завжди хотів їсти. Це давало нам нескінченний простір для жартів. Макс умів піклуватися, серед ночі міг забрати мене звідкись, приготувати свої улюблені сирники й загодувати абрикосовим варенням. А далі слухати до ранку про розбите сердечко, співчутливо заспокоюючи».

Євгенія Сєрая каже, що Макс був не лише фотографом – він виготовляв дерев’яні годинники, організовував мандрівки в гори. «Війна дала мені доброго друга, soulmate. І вона ж його забрала. Хоча насправді забрали його в нас цілком конкретні люди. Жодному росіянину я не матиму прощення», – говорить Євгенія.

Макс і Євгенія. Фото: архів Євгенії Сєрої
22

Павло Лі

«Спершу заходило світло, яке він випромінював»


Павло Лі родом із Євпаторії. Актор театру, кіно й дубляжу, співак. Знімався у фільмах «Штольня» й «Тіні незабутих предків», брав участь у талант-шоу «Фабрика зірок 3». Серед останніх робіт актора – роль у військовій драмі «Мирний-21» Ахтема Сеітаблаєва, яка розповідає про героїзм луганських прикордонників улітку 2014 року.

У перші дні повномасштабної війни Лі став волонтером, допомагав людям з евакуацією, координував процес збору й роздачі гуманітарної допомоги, друкував карти для українських військових.

6 березня в Ірпені він загинув. Росіяни обстріляли цивільну машину, у якій їхав Лі. Поховали актора 18 березня у Ворохті, що в Івано-Франківській області. Йому було 33 роки.


Режисер Любомир Левицький познайомився з Павлом Лі у 2004-му: актор прийшов на кастинг для «Штольні». «Я відразу зрозумів: цей хлопець буде у фільмі. З ним було дуже легко. Паша вмів побудувати колектив. Це людина, яка тонко й чітко відчувала, яка кому потрібна допомога. Це було цінно для всіх. Команда його любила. Кожен знав, що Паша – той, хто принесе теплий чай, коли буде холодно, підтримає, коли важко… Він мав зіграти в мене одну з ролей у фільмі «Капітан Україна» про народження українського супергероя. Та замість того, щоб стати героєм мого фільму, він назавжди став героєм України», – каже Левицький.

Любомир Левицький і Паша Лі. Фото надав Любомир Левицький

Акторка дубляжу й озвучення та подруга Павла Маша Яценко каже, що Паша був людиною-контактом. Любив готувати й мав фірмове печиво – «пашалішки», якими всіх пригощав. «Ми небагато спілкувалися поза роботою, але я знала, що можу звернутися до нього за будь-якою порадою, – пригадує Яценко. – Він був дуже мудрою людиною. Спершу заходило світло, яке він випромінював, а тоді – Паша».

Маша Яценко й Паша Лі. Фото: архів Маші Яценко

Акторка дубляжу й озвучення Катерина Буцька додає, що в Паші все органічно вживалося: «Він ходив на дискотеки й на служіння в храмі. Охоче допомагав прибирати церкву до вечірньої служби. Любив жартувати. Був вірянином і мудрим. Іноді здавалося, що йому не 33, а значно більше», – каже Буцька.

Павло Лі – хрещений її доньки Лєри. Він піклувався, щоб дівчинка ходила до храму, приймала причастя. «Але також вони багато дуркували. Були на одній хвилі. Паша загинув у день народження доньки. І поки ми не знаємо, як будемо далі відзначати цю дату в нашій сім’ї», – каже Буцька.

Катя Буцька й Паша Лі. Фото: архів Катерини Буцької

Катя Буцька й Паша Лі. Фото: архів Катерини Буцької
Паша й похресниця Лєра. Фото: архів Катерини

Юрій Руф (Дадак)

«Пропагував здоровий спосіб життя, мав власну формулу патріотизму»


Юрій Руф з міста Бережани на Тернопільщині. Поет, громадський діяч, засновник літературного проєкту «Дух Нації» й бренда одягу ҐWear, науковець. З початком великої війни воював у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

Загинув 1 квітня в бою біля міста Попасна Луганської області. 9 квітня його поховали на Личаківському кладовищі у Львові. Юрію було 42 роки.


Друзі розповідають: до повномасштабного вторгнення Руф не мав військового досвіду. Це не давало йому спокою, адже тримати зброю – велика відповідальність. Не хотів когось підвести. Але попри це вважав, що замало робить у житті, що може більше. 24 лютого він таки пішов у військкомат і задіяв усі знайомства, щоб того ж дня вирушити на передову.

Однокласниця й подруга Руфа Оля Тесляк пригадує: «Після школи доля нас звела вдруге, коли був Майдан. Ми волонтерили, а потім дружили. Юра пропагував здоровий спосіб життя, не вживав алкоголю, займався спортом. А головне: він це сповідував. Його переконання неможливо було знищити. Він був людиною слова, не було чогось, за що б він узявся й не виконав. Юрій ненавидів усе, що було пов’язане з Росією. Він міг би й надалі пропагувати українське, писати вірші, вести фестивалі, за ним ішла би молодь, багато людей рівнялися на нього…»

Оля зізнається: її не покидає відчуття, що Юрій ще повернеться й зайде до неї на улюблене какао.

Оля Тесляк і Юрій Руф. Фото: архів Олі

Тамара Горіха Зерня, українська письменниця, волонтерка й кума Юрія Руфа, описує його як запального й незвичайного хлопця. «Він інтелектуал. Ми з ним стільки сперечалися, але це була інтелектуальна насолода. Юра вірив, що в обговореннях народжується істина. Руф мав чітке уявлення про те, яким повинен бути патріот, націоналіст. Він був переконаний, що це той, хто заробляє та вкладається в тему України, української ідентичності», – говорить письменниця.

Тамара разом зі своїм чоловіком Святославом обрали Юрія хрещеним для свого сина. Для подружжя Руф був моральним авторитетом. «Я була впевнена, що він показуватиме синові приклад, буде натхненником. Я назвала б Руфа провідником. Він справді був лідером. Людиною, яка запалювала, яка дуже переживала й уболівала за Україну. Постать Руфа для мене співмірна з постатями великих достойників, як, наприклад, Степан Бандера», – каже Горіха Зерня.

Юрій Руф тримає хрещеника

Від 24 лютого Юрій Руф вів у своєму телефоні щоденник. Останній запис датується днем його загибелі. Дружина Ірина попросила Тамару Горіха Зерню відредагувати нотатки, щоб видати їх. «Мені це надзвичайно важко дається. Я читаю й не можу змиритися з його смертю», – каже письменниця.

Юрій і Тамара

Людмила Чернецька

«Вона була чемпіонкою, волонтеркою й мріяла про красиву виписку з пологового»


Людмила Чернецька була спортсменкою, чемпіонкою Одеської області й віцечемпіонкою Південного регіону з бодібілдингу. Людмила працювала майстринею з нарощування вій, а з початком повномасштабної війни стала волонтеркою.

23 квітня російська ракета влучила у квартиру, де мешкала Людмила і її чоловік Богдан. Внаслідок удару подружжя загинуло. Пару поховали на Таїровському кладовищі в Одесі. Людмилі було 28 років.


«Ми познайомилися, коли я минулого року організовував Людмилі й Богдану весілля, – каже Олександр Смоляренко, друг Людмили. – Вони були такими гармонійними! А на весіллі Міла мала казковий вигляд – справжня принцеса. Ми з нею дуже здружилися. Після 24 лютого разом волонтерили, розвозили їжу пенсіонерам, щось смачненьке дітям на вокзал… У березні Міла поділилася зі мною новиною про те, що вагітна. Була щасливою, я обіцяв їм найкращу виписку з пологового», – розповідає Смоляренко.

Олександр із Людмилою. Фото: архів Олександра 

Тренерка Людмили Наталія Дічковська пригадує, як Міла розповідала, що змушена тренуватися вночі, бо часу через роботу в неї майже не залишається.

«У неї була ціль – стати чемпіонкою. І вона стала чемпіонкою Одеської області в найвищій категорії. Далі – віцечемпіонкою Південного регіону. Потім була робота, робота, робота, а потім прийшла війна… » – каже Наталія.

Людмила Чернецька посередині. Фото: Дмитро Ноябрьов

Гліб Бабіч

«Добрий, любив сміятися, а риму водив за хвіст»


Гліб Бабіч родом із Миколаєва. Поет, автор слів у піснях гурту Kozak System. Загалом створив понад 500 віршів. Служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Його пісня «Подай зброю» стала гімном цих військових. Займався громадською діяльністю, був активістом ГО «Справа громад», очолював волонтерську ініціативу «Res_Publica. Брати по зброї». Пісняр воював у 2015–2019 роках, пішов на фронт і в 2022-му.

Гліб Бабіч загинув 28 липня. Авто, у якому він їхав, підірвалося на міні. Поету було 53 роки.


Видавчиня Ірина Білоцерківська вперше натрапила на вірші Гліба Бабіча, гортаючи соцмережі. Потім шукала збірку поета, а коли зрозуміла, що її немає, вирішила видати. Так побачила світ книга «Вірші та пісні». «Я писала й телефонувала Глібові, шукала на акціях. Він завжди був зайнятий. Зрештою, спіймала його на проєкті, де ми разом волонтерили. Гліб сидів один, а це доволі рідко, переважно він у центрі всього. На мою пропозицію вкотре відповів, що немає часу, але мені таки вдалося його вмовити», – пригадує Білоцерківська.

Видавчиня каже: Гліб не схожий на більшість творчих людей, які передусім віддаються мистецтву й зазвичай не мають часу на інші справи. «Гліб просто водив за хвіст свою риму й усе встигав», – каже Ірина.

Гліб Бабіч й Іра Білоцерківська. Фото: архів Іри Білоцерківської

Після роботи над книгою Ірина й Гліб здружилися, разом ходили на акції, мали спільні ідеї й погляди. «Гліб був мудрим. Він ненавидів несправедливість, але розумів, що світ такий. Він витрачав своє життя на те, щоби долати цю несправедливість. Здавалося, що Гліб жив для інших, не для себе, – каже Білоцерківська. – Це було видно з того, як він спілкувався з людьми, як переймався ними, як для своєї «десятки» вибивав допомогу. Усі, хто його знав, осиротіли».

Іра Білоцерківська й Гліб Бабіч. Фото: архів Іри Білоцерківської

Товаришував Гліб і з Іваном Леньо, фронтменом гурту Kozak System. Музикант пригадує їхнє знайомство. «Приходить Гліб, великий такий, дуже приємний, рідна душа, – каже Іван Леньо. Мене, пригадую, тоді вразило, що він говорив російською й водночас боровся за Україну. Я дозволив собі зробити невеличке зауваження. Гліб відповів, що погано говорить українською, але старається. З часом він уже знав її бездоганно».

Іван згадує Гліба активним, зарядженим на працю. Каже, що він завжди тягнув багато проєктів, міг упоратися з будь-якою задачею. «А ще Гліб був добрим. Любив сміятися. У нього ніколи не було багато грошей, та він завжди ділився, дарував, ніколи не скаржився», – згадує Леньо.

Музикант вважає, що більшість пісень Kozak System, слова до яких написав Гліб, почали резонувати тільки тепер, у 2022 році. «От як «Подай зброю». Ми написали її ще у 2015 році, – каже Леньо. – Загалом Гліб не говорив багато про війну, але він умів її показати».

Гліб і Kozak System. Фото: Facebook; Гліб Бабіч
Іван Леньо та Гліб. Фото: Facebook; Гліб Бабіч

Фронтмен гурту «Широкий Лан» Святослав Бойко товаришував із Глібом Бабічем із 2019 року. Він пригадує, що поет був малослівним, здавалося, що не допускає до свого близького кола. «Та коли я пізнав його ближче, зрозумів, що Гліб просто такий є: трохи буркотун, а якщо говорить, то по суті», – каже Святослав Бойко.

Якось Гліб запросив Святослава на риболовлю. Попередив, що це буде нестандартна подія з обмеженим колом людей. «Гліб організував ту зустріч для свого друга, який важко хворів. Попередив, щоб робити вигляд, наче цей чоловік здоровий. Це було про справжню дружбу. Я тоді зрозумів, наскільки добрим є Гліб», – каже Бойко.

Бойко також згадує, як Бабіч попросив зіграти його пісню на презентації книги. Святослав до ідеї поставився скептично, бо формат був не його, але все ж не зміг відмовити. «Потім Гліб сказав: хоче, щоб я співав її далі. Коли обговорювали цю ідею, ми мало не билися! Сперечалися, кусалися. Глібова позиція була більш прагматичною: він хотів створювати якісний продукт, який би зайшов в маси. А моя позиція – іти тараном. Цієї весни ми мали почати роботу над аранжуванням, хотіли створити кліп. Тепер для мене справа честі закінчити це», – каже Бойко.

Насамкінець музикант додає, що не може знайти такої величини, яка б описала, що Україна втратила зі смертю Гліба.

Свят Бойко й Гліб Бабіч. Фото: архів Святослава