МістоДе можна знайти Крим у Києві: розповідають творці фільму «Додому»
Ахтем Сеітаблаєв і Наріман Алієв – про янтихи в Musafir, каву в Takava та інші улюблені місця в Києві
Фільм «Додому» – історія про кримського татарина Мустафу, що хоче поховати в рідному Криму сина, який загинув в АТО. Дебютна повнометражна стрічка українського режисера кримськотатарського походження Нарімана Алієва взяла участь у програмі Каннського кінофестивалю і висунена на «Оскар» від України, а нещодавно робота здобула й головний приз кінофестивалю в Стамбулі. Прем’єра «Додому» в Україні відбудеться 7 листопада.
The Village Україна запитує в режисера Нарімана Алієва та виконавця головної ролі Ахтема Сеітаблаєва про один із головних українських фільмів року, а також місця, які нагадують їм у Києві про Крим.
Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.
«Ми все організуємо, бо хочемо вам допомогти. «Додому» – це для нас усіх додому», – відповідають у ресторані кримськотатарської кухні Musafir, коли ми звертаємося з проханням провести зйомку в закладі. Режисера Нарімана Алієва та актора Ахтема Сеітаблаєва впізнають на ресепшені, пропонують піднятися на другий поверх, де вже накривають стіл зі стравами з Криму і виносять каву в джезвах. Янтихи та плов готують за автентичними рецептами: заснувала два київських ресторани родина Сеітвелієвих, що переїхала з Бахчисарая.
«Крим – це Крим», – відповідає Алієв на запитання, чи є в нього місця в Києві, що нагадують про малу батьківщину. Але ми попросили героїв назвати кілька закладів, із якими вони асоціюють малу батьківщину і де вони шукають Крим у Києві. Алієв згадує, що його мама двічі святкувала день народження у Musafir: «Коли мама приїздить до Києва, я не можу зводити її нікуди, крім Musafir. Якщо кудись і йти, то в Musafir!».
Ахтем Сеітаблаєв: Звичайно, з Musafir пов’язано багато спогадів. По-перше, фундамент закладу заклали в Бахчисараї – моєму рідному місті, де мешкають батьки та багато родичів. Тому для мене Musafir – це насамперед спогад про Бахчисарай.
Я справді частково почуваюся тут, ніби на малій батьківщині. Коли їси янтих, одразу повертаються спогади: як у дитинстві його готувала мама, як родиною сиділи в ресторані на пагорбі з краєвидом на Бахчисарай. Згадуєш і місто, і краєвиди, і людей.
Як сказав Ніцше: «Человек опредмечен, предмет очеловечен». І Musafir, і Qirim, і «Софра», й інші київські заклади з кримськотатарською кухнею є для мене «опредмеченими» – і назви, і смаки, і запахи.
Наріман Алієв: Прямих асоціацій з Кримом для мене в Києві немає. Крим – це Крим. Єдиний раз, коли я справді міг порівняти щось із Кримом – це південь Франції, який за рельєфом чимось схожий на Ялту та околиці. Але я живу в Києві вже десять років і можу назвати це місто другим домом. Це для мене великий другий дім.
Такі місця, як Musafir, Takava чи «Софра», показують культуру і традиції нашого народу. Також, що не менш важливо, вони показують, якими людьми є кримські татари. Адже в українському інформаційному просторі про нас найчастіше розповідають у контексті певних проблем: чи то депортація раніше, чи то окупація тепер. Важливо давати й інший контекст.
– Як ви показуєте цей контекст?
Наріман: Наприклад, після показу у Харкові знайома запитала в мене, чому я обрав цю тему. Я кажу: «Ну це ж моє, я теж кримський татарин». А вона така: «О, а я й не знала». Через те, що я, скажімо, світлий, мене не завжди сприймають як представника іншої нації. Є стереотип, що всі кримські татари «темненькі». Але це теж неправда: у нашої нації багатий етнічний склад, у нас є різні типажі.
– Чому з’являються ці стереотипи? Через брак інформації, брак комунікації?
Наріман: Якщо ти чогось не знаєш, то керуєшся стереотипом. А стереотипи про кримських татар залишилися ще з часів СРСР: про Татарстан як батьківщину чи любов до Туреччини. Розвінчувати їх дуже важко, бо вони закріплені часом.
Ахтем: Якщо політика СРСР щодо кримських татар була очевидно агресивною, то політика незалежної України… Це радше була відсутність політики. Саме тому допустили ситуацію, що склалася – «русский мир» і в Криму, і на Донбасі. Не було усвідомленої політики, що Україна – це різноманітна політична нація, що у нас спільні цінності, які базуються на загальнолюдських. Замість того, щоб розвивати це різноманіття, підкреслювати її силу, протягом тривалого часу ми не проводили належної комунікації між Кримом і материковою Україною.
Наріман: Та сьогодні в нас є всі інструменти для того, щоб боротися з цими стереотипами. Наприклад, мій інструмент – це кіно.
Як ще один приклад успішного бізнесу переселенців із Криму можна навести кав’ярню Takava Coffee-Buffet. Підприємці Бекір Сулейманов та Ервін Меметов відкрили перший заклад мережі на розі вулиць Великої Васильківської та Саксаганського у 2017 році. Тепер у мережі є також кав’ярня в ТЦ Arena City.
Наріман: Починати свій бізнес – непросто. Класно, коли в когось виходить це зробити. Як казав мій майстер: «Під лежачий камінь вода не тече». Добре, що людям вдалося відкрити круте місце, куди можна піти випити кави. Понад те, коли це роблять люди, з якими ти чимось пов’язаний – це ще більша підстава для того, щоб радіти. Круто, що є бренди, які розростаються і стають не лише кримськотатарськими, а й київськими.
Ахтем: Для мене як представника кримськотатарського народу Takava – привід пишатися співвітчизниками. Це успішний приклад бізнесу, це підтвердження думки про те, що людина попри все може досягнути успіху – якщо справді цього забажає. А ще для мене це взірець того, як представники мого народу практично підтверджують прагнення до життя, як вони знаходять свій шлях додому.
Наріман: Окрім того, для нас з дружиною це інтимне місце. Певний час моя дружина працювала неподалік кав’ярні, тому, коли я заходив до неї на роботу, ми часто брали каву в Takava.
Takava Coffee-Buffet
Де: вулиця Велика Васильківська, 43/16
Коли: 08:00-23:00 (будні), 09:00-23:00 (вихідні)
Режисер «Додому» додає, що з Takava у нього та його мами пов’язана кумедна історія. «Не знаю, правда, чи сподобається ця історія мамі та хлопцям з кав’ярні», – сміється Алієв.
Наріман: Якось мама приїхала до Києва з тіткою, тоді якраз відкрили першу Takava. У нас усі чули про цю кав’ярню – знають, що це заклад, який відкрили кримські татари. Мама замовила чи то еспресо, чи то якийсь інший напій, але їй принесли дуже маленьку чашечку кави. Потім дзвонить мені і каже: «Слухай, ну це якесь ошуканство! Я замовила каву, а мені принесли тільки на дні щось!». [сміється]
Це про різницю між поколіннями: молодь не залишається в архетипах колишньої культури, вона віддає пошану традиціям, але водночас розвиває новітні підходи – як у випадку з кавою в Takava. Однак такі місця можуть відкрити для попереднього покоління щось нове: все-таки моя матір ніколи не зайшла б в іншу кав’ярню третьої хвилі.
Один із показових моментів у фільмі «Додому» – Мустафа заходить у квартиру, у якій раніше мешкав син. Усередину його запрошує дівчина сина, пропонує йому каву. Мустафа куштує каву з джезви, приготовану дівчиною, і кривиться – приготували не так, як він звик.
Наріман: Мені теж подобається цей епізод, бо він тонкий, але водночас помітний. У цій сцені для головного героя було багато подразників. Але я згоден, цей акцент – дуже показовий, він говорить про нерозуміння одне одного.
Ахтем: У кримських татар не запитують, п’єш ти каву чи не п’єш. Коли приходиш у гості до кримського татарина, перше, що ставлять перед тобою на стіл – це кава.
Наріман: Для кримських татар ритуал приготування кави дуже важливий. Гарна кава багато про що говорить.
Ахтем: Кримські татари п’ють каву, заздалегідь змоловши її в максимально дрібні зерна. Це такий національний спорт – хто дрібніше змеле каву в дегірмені. [сміється] Ну і, звичайно, хороша кава має бути дуже міцною.
Алея Героїв Небесної Сотні
Як ще одну локацію в Києві, яка нагадує йому про Крим, Ахтем Сеітаблаєв обрав майдан Незалежності та Алею Героїв Небесної Сотні. Ми проводимо зйомку у день київської прем’єри стрічки «Захар Беркут», яку Сеітаблаєв знімав разом з американським фахівцем Джоном Вінном. Це третій за три роки режисерський проєкт Сеітаблаєва – після «Чужої молитви» та «Кіборгів». Окрім того, Сеітаблаєв керує державним підприємством «Кримський дім» і бере участь в телевізійних програмах. Запитуємо, що мотивує його вести стільки проєктів водночас.
Ахтем: Бажання жити повним життям. Для чоловіка певного віку важливе це усвідомлення – що професія, яку ти обрав, є твоїм покликанням і що ти досягаєш у ній успіху. До того ж я не вмію робити нічого іншого. [сміється]
Наша робота – створювати емоції. З одного боку, що це таке? Це повітря. Його неможливо намацати. А з іншого, як на мене, емоції є однією з головних складників у житті людини. І пам’ять, і переконання – все це, зрештою, пов’язане з емоціями.
Ахтем: Для мене Алея Героїв Небесної Соттні – одне з головних місць у Києві. Під час Євромайдану я якраз відходив від операції на хребті [після травми, яку Сеітаблаєв отримав під час зйомок фільму «Хайтарма»], тому приходив не так часто, як мені хотілося б.
На Майдані були різні прапори з різних міст і регіонів України. Але я завжди бачив хоча б один кримськотатарський. І він був на високому флагштоку! Причому з боку теперішньої Алеї Героїв Небесної Сотні. Це місце є для мене такою сумішшю – і біль, і пам’ять, і Крим, і люди.
Упевнений, що це все було недарма. Протягом цих п’яти років я зустрів дуже багато людей, які формуватимуть наше майбутнє. Вони вже формують для країни нову систему координат – людей, які зі спокійною впевненістю роблять щось хороше. І це мене неймовірно надихає.
Своєю чергою, Наріман Алієв обрав місце, з яким у нього пов’язані перші враження від Києва – станцію метро «Золоті ворота».
Станція метро «Золоті ворота»
Наріман: Коли я їхав до Києва вступати до Карпенка-Карого, це було вперше, коли я виїхав з Криму – до цього я ніколи не був за межами півострова. Ми приїхали з матір’ю з вокзалу одразу на станцію метро «Золоті ворота», до приймальної комісії університету. Для мене це був перший дотик до великого міста. Київ здавався великим, неосяжним і незрозумілим, а «Золоті ворота» були уособленням цього.
Ахтем: Я розумію Нарімана, у мене теж був шок. Особливо коли вперше перетинав міст Патона з краєвидом на правий берег: лавра, «Батьківщина-мати», зелені пагорби. Та й сам Дніпро одразу захоплює. Хоча, здавалося б, у Криму бачив і море.
– Це як у «Додому»: «Річка – це не море».
Ахтем: Можливо, підсвідомо мені Київ і подобається тим, що тут поряд вода.
«У Карпенка-Карого я тоді так і не вступив. Але у вересні вже було десять років, як я живу в Києві», – розповідає Наріман Алієв. Режисер «Додому» запрошує в новий офіс продюсерської компанії Limelite, відповідальної за фільм – його розташували у дореволюційному будинку прямо напроти Золотих воріт.
Наріман: Можна сказати, що я пройшов від Золотих воріт до Золотих воріт – усе крутиться по колу. [сміється] Але я про це не думав. Це все було поступово і плавно. Це була тривала робота, ми довго до цього йшли.
Я переїхав сюди з маленького села і досі не можу назвати себе киянином. Але це місце, яке у певний момент перетворилося для мене на другий дім.
Ахтем: Київ я вже можу назвати рідним містом. Мені подобається воно і розташуванням, і людьми, і комфортністю життя. Я встиг побувати у багатьох містах, але ніде не почувався настільки комфортно.
Фото: Володимир Шуваєв
Коментарі
Підписатись