Перший кінофестиваль «Миколайчук Open» відбувся на початку літа в Чернівцях – це один із перших кінофестивалів, що провели в Україні в офлайн-режимі після початку повномасштабної війни. «Миколайчук Open» позиціює себе як фестиваль глядацького кіно, а присвятили його видатному українському актору та режисеру Іванові Миколайчуку. У червні в його межах показали стрічку Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь» та низку нових українських фільмів.

Організатори Олексій Гладушевський та Алекс Малишенко анонсують другий за ліком «Миколайчук Open», який відбудеться 15–20 червня. В інтерв’ю The Village Україна розповідають про проведення кінофестивалю під час повномасштабної війни, натхнення фестами на Балканах і Чернівці як кіномісто.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Як це – запустити новий кінофестиваль під час війни

Дебютний кінофестиваль «Миколайчук Open» відбувся в Чернівцях 15–19 червня. Після початку повномасштабної війни Чернівці прийняли чимало тимчасових переселенців із багатьох міст, тому серед глядачів вдалося зібрати вибірку майже з усієї України, розповідають організатори. «Насправді торік нам пощастило, тому що під час фестивалю не було жодного сигналу про повітряну тривогу. На кілька днів була пауза, а після закінчення програми знову почалися тривоги. Утім, Чернівці залишаються, певно, найбільш безпечним містом України», – розповідають продюсер і сценарист Олексій Гладушевський і кіножурналіст та кінокуратор Алекс Малишенко, які організували «Миколайчук Open».

Запитуємо, як команда фестивалю організувала перший «Миколайчук Open» у вкрай стислі терміни та як в організації наступного враховують досвід відвідування фестивалів у Боснії та Косово.


Олексій Гладушевський

генеральний продюсер «Миколайчук Open»

Алекс Малишенко

програмний директор «Миколайчук Open»


– Організувати кінофестиваль під час війни – на перший погляд, це звучить, як божевільна ідея. Але я знаю, що ви вивчали досвід подібних фестивалів і відвідували їх.

Алекс Малишенко: Так, наприклад, кінофестиваль у Сараєво. Там дуже цікава історія: коли вони вирішили організувати свій перший фестиваль [у 1995 році, під час Боснійської війни, – ред.], їм усі казали не робити цього. Але врешті до них прийшли приблизно 10 тисяч глядачів. Вони продовжили цю практику, і фестиваль досі живе.

Я цьогоріч побував на цьому кінофестивалі вперше. Присутність України там загалом була досить відчутна: «Клондайк» отримав нагороду за режисуру, а документальний фільм «Крихка пам’ять» виграв спеціальний приз журі.

– Тобто прецедент для створення кінофестивалю під час війни є.

Малишенко: Не просто прецедент створення кінофестивалю, прецедент запуску великого та багатого кінофестивалю. Сараєво цьогоріч привезли Мадса Міккельсена та Рубена Естлунда, а також Джессі Айзенберга. Причому Міккельсена вони привезли навіть не під новий фільм, а під [ретроспективний] «Полювання».

Словом, Сараєво – це кінофестиваль, який запустили під час війни і який встиг пройти тривалу еволюцію. Зараз це великий гучний фестиваль, який стає головною подією для міста та збирає багатьох гостей. Гучний і в прямому сенсі: усі святкують, усі кафе ставлять колонки та вмикають музику…

Олексій Гладушевський: Це не про нас. У цьому ми їх наслідувати не будемо. [сміється]

Малишенко: Так, ми все-таки скромніші. Ми не можемо порівнювати себе із Сараєво (хоча ось я і говорю про нього), але на перший фестиваль до нас сумарно прийшли 3000 глядачів. Власне, це саме те, що мотивувало нас продовжувати. Зрештою, ми не знали, чи хтось прийде, чи нам дадуть фільми, як загалом усе буде працювати в умовах війни. Але така кількість людей і цікавість до фестивалю дали нам наснагу продовжувати.

Гладушевський: Алекс побував у Сараєво, а я встиг побувати цьогоріч у Косово, на кінофестивалі в Приштині (Косово). Причому побували якраз після того, як у них почалися нові заворушення. Фестиваль був досить скромним, але з цікавою програмою та пітчингами. І ти дивишся на це й розумієш, що це потрібно під час війни.

До того ж ми розуміємо, що з першим «Миколайчук Open» ми задали певний тренд в Україні, але зараз багато хто організовує фестивалі. Тому нам треба було не просто сказати, що ми продовжуємо, а запропонувати щось нове. Окрім програми, звісно, ми будемо думати щодо нових цікавих фішечок.

– Ви згадали про кінофестивалі на Балканах, водночас у них є дещо, що іноді сприймають як недолік. Наприклад, як нам в інтерв’ю розповідав продюсер Володимир Яценко, у кіно балканських країн уже давно домінує тема війни, дуже багато досі зосереджено навколо неї. Як ви будете працювати з темою війни?

Гладушевський: Зараз нам простіше знаходити фільми, ніж під час першого фестивалю, який ми готували навесні. Тоді ми думали так: якщо покажемо фільми не про війну, нас просто ніхто не зрозуміє. А виявилося навпаки: люди сприймають глядацьке кіно як інший світ, куди можна перенестися на кілька годин.

Головна особливість нашого другого фестивалю – введення міжнародного конкурсу. Ми думали про це ще торік, але реалізуємо [у 2023 році]...

Алекс Малишенко: Торік ми вирішили не робити конкурс, тому що хотіли зробити правильну конкурсну історію, а на це потрібен час. Адже конкурс обов’язково передбачає процедуру подачі. Торік ми шукали фільми, але для конкурсу це не ок: якщо ми обрали певні фільми, то це вже певна суб’єктивність, бо ми не дали змогу конкурувати, ми обмежені своїм світоглядом.

На хороший український кінофестиваль приходить орієнтовно тисяча заявок фільмів. У нас, імовірно, буде менше, тому що ми тільки починаємо. Але ми створюємо цю систему, щоб була змога саме подавати фільми. [Подати фільм на фестиваль можна до 10 березня 2023 року через фестивальну платформу FilmFreeway.]

Гладушевський: На першому кінофестивалі в нас було кілька прем’єр: наприклад, «Між нами» Соломії Томащук і «Будинок «Слово». Нескінчений роман» Тараса Томенка.

Малишенко: І було кілька прем’єр документальних фільмів. Я досить критично ставлюся до того, що кінофестивалі кидають ці ярлики: національна прем’єра, світова прем’єра тощо. Це важливо більше для самих фестивалів. Але головне, що в нас будуть фільми, які раніше ніхто ніде не бачив.

Цьогоріч ми створюємо міжнародний конкурс серед повнометражних ігрових фільмів. Ми називаємо його міжнародним, а не закордонним, тому що українські фільми теж зможуть у ньому змагатися. Адже ми з Олексієм віримо в те, що українське кіно конкурентоздатне.

Гладушевський: Цьогоріч ледве не всі кінофестивалі світу взяли українські фільми.

Малишенко: Коли ми створюємо міжнародний конкурс, ми сильно ускладнюємо собі життя. Крім того, щоб зібрати фільми та провести промоцію в межах індустрії, треба привезти сюди людей, яких ми відібрали на фестиваль. Відповідно, треба буде пояснити гостям, що вони їдуть до країни, яка перебуває в стані війни: що вони не загинуть, коли перетнуть кордон, що буде тривала дорога тощо. Тому зараз ми граємо в таку гру: придумай сам собі виклик. [сміється]

Також у нас буде національний короткометражний конкурс, який ми не ділили на ігрове та документальне кіно.

Гладушевський: Уже розумію, що буде багато ігрового, ми вже бачимо певні фільми. Оскільки ми любимо ексклюзиви, уже починаємо обговорення щодо певних стрічок. Ми уважно стежимо за всім, що відбувається в українській кіноіндустрії, тому можемо простежувати шлях фільму з досить ранніх етапів.

– Ця дотичність до індустрії, з одного боку, є перевагою. З іншого – є питання запобігання конфлікту інтересів. Олексію, як ви як продюсер будете уникати цих конфліктів?

Гладушевський: Це дуже важливе запитання, радий, що ми його обговоримо. Я розумію, що наступного року в мене можуть бути готові фільми, де я був продюсером чи автором сценарію. Наприклад, «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка. І ми відразу це з командою проговорювали: ці фільми в жодному разі не можуть бути в конкурсній програмі. Утім, якщо ми їх встигнемо допрацювати, вони можуть бути в позаконкурсних програмах.

Фестиваль глядацького кіно

– Ще одна особливість «Миколайчук Open» – це позиціювання як фестиваль глядацького кіно. Термін «глядацьке кіно» може мати багато інтерпретацій, як ви його розумієте?

Олексій Гладушевський: Ми будемо єдиним фестивалем, що зможе собі дозволити показувати глядацьке кіно – не в сенсі попсу, а якісне глядацьке кіно. Тобто фільми, які Одеський міжнародний кінофестиваль чи «Молодість», найімовірніше, не взяв би. Наприклад, якби фільм «Максим Оса» ще не вийшов, ми могли б його взяти, хоча його не взяв би інший великий український кінофестиваль. Або «Довбуш», якщо він до того часу не вийде, – ми теж могли б його розглядати.

Водночас ми не ставимо себе в зайві межі: якщо ми захочемо взяти в програму певний фестивальний фільм, ми зможемо його взяти.

Багато українських кінофестивалів не проти повторів у програмах: ну вийшов уже десь фільм раніше, і що? Окрім «Київського тижня критики», який має повністю ексклюзивну програму.

Алекс Малишенко: Важливо, щоби фільм був цікавим глядачам, у нашому розумінні. Ми вважаємо, що наш глядач доволі розумний і що йому подобається якісне українське кіно. До того ж у світі є багато фестивалів жанрового чи фантастичного кіно, але в Україні якось із ними не склалося. Можливо, час це вже зробити. Як би ми не ставилися до Держкіно, які кажуть, що треба робити якийсь більш масовий продукт, але треба також на чомусь вчитися робити цей якісний продукт.

До того ж, оскільки це глядацький кінофестиваль, найкращі фільми обиратимуть глядацьким голосуванням. Нам здається це справедливим.

– Наприклад, той самий кінофестиваль у Торонто так працює.

Малишенко: Не лише Торонто, але так, це найбільший і найпомітніший кінофестиваль, який це пропонує.

– Гаразд, а якщо на крок назад – як відбірники фільмів буде працювати команда фестивалю, так?

Малишенко: Так, це ми вдвох, плюс, можливо, створимо окремий комітет для цього.

Гладушевський: У нас є невелика, але команда, яка працювала на першому кінофестивалі…

Малишенко: У нас є ядро команди з першого року: це Тетяна Д’яченко, яка є директоркою культурного центру Миколайчука в Чернівцях, торік його очолював Іван Бутняк, він нам дуже допомагав. А Тетяна тоді співпрацювала з нашим фестивалем як співпродюсерка. Нині Іван перейшов на позицію директора в чернівецький драмтеатр, а Тетяна перемістилася на позицію директорки. Тася Пугач відповідала за промоцію та комунікацію, Інна Ласточкіна була виконавчою продюсеркою, але взагалі вона зараз активна продюсерка, у неї нещодавно вийшли два короткі метри.

Гладушевський: Це ядро команди, з яким ми будемо працювати й надалі.

– Присвята Івану Миколайчуку є і на рівні назви фестивалю. Я правильно розумію, що це частково було бажання актуалізувати Миколайчука?

Малишенко: Так, ця ідея давно виникла у команди центра Івана Миколайчука. Нам з Олексою пощастило її розвинути та виплекати. Ми обрали назву нашого фестивалю «Миколайчук Open» і плануємо, що щороку в нас буде фільм Івана Миколайчука або дотичний до Івана Миколайчука.

Гладушевський: І ми щороку будемо мати фестивальний день 15 червня – на день народження Миколайчука.

Малишенко: Можемо не починатися 15 червня, але 15 червня точно входитиме в дати фестивалю.

– Чи вибрали вже фільм Миколайчука?

Малишенко: Ми маємо одну думку, але поки не можемо поділитися.

Гладушевський: Це має бути не просто фільм Миколайчука, а фільм Миколайчука, який несе глядачам щось нове. Як торік ми показали стрічку «Така тепла, така пізня осінь». Були дуже здивовані, що цей фільм знають дуже мало людей.

Малишенко: І він ще й, як виявилося, був знятий у Чернівцях. А виконавиця головної ролі [Галина Сулима], виявилося, є хорошою подругою Олексія. [сміється]

Гладушевський: Тому ми шукаємо фільм, який матиме якусь додаткову фішку. Словом, буде цікаво.

І ще про Галину Сулиму. Мені завжди подобалося, як Каннський кінофестиваль щороку робить історію з постерами: наприклад, як Клаудія Кардінале була музою кінофестивалю, і в Канні робили її ретроспективу. Вважаю, що це дуже потрібно, тому що в нас буде велика частина молоді серед глядачів, понад 60%. І важливо, щоб молодь дізнавалася про класичних акторів, про класичні фільми.

– І це про певний зв’язок поколінь.

Гладушевський: Так, і ми робимо це цікаво, по-сучасному. Музу ми також оберемо залежно від фільму Миколайчука, але це буде цікаво та сучасно.

Малишенко: Як не дивно, не всі фільми Миколайчука виходили українською мовою. У СРСР фільми озвучували російською й українською, але після цього українська версія дуже часто кудись зникала. Нібито випадково. [сміється] І, наприклад, цьогоріч «Довженко-Центр» показав на «Київському тижні критики» «За двома зайцями» в українській озвучці. Такий напрям із поверненням української мови в українські фільми видається дуже важливим. І прикро все-таки, що така ситуація з Миколайчуком, який є секс-символом українського кіно й одним із його образів.

Чернівці як кіномісто

– Хто був вашими глядачами на першому фестивалі? Тому що ви запустилися в унікальний момент для Чернівців, коли місто прийняло дуже багатьох людей з усієї України.

Олексій Гладушевський: Так, це був такий сплав людей. Чомусь було це уявлення, що мешканці Чернівців не будуть шість днів поспіль ходити в кіно. Але в нас завжди були повні зали. І були як чернівчани, так і переселенці, дуже багато людей із різних міст. Крім гостей, було багато людей із Facebook, які приїхали саме на подію.

Зараз ми розуміємо, що на наступний рік, найімовірніше, уже не буде стільки переселенців. Та я на 100% впевнений, що, якщо все буде добре, до нас приїдуть багато людей, уже спеціально на кінофестиваль.

– Зараз буде трохи святотатське запитання. Я розумію, що «Миколайчук Open» є властиво чернівецьким кінофестивалем, із прив’язкою до Миколайчука та міста, але чи не було спокуси на другий рік перевезти його до Києва чи в інше місто?

Гладушевський: У Києві все-таки дуже багато кінофестивалів. А в Чернівцях ми одні, це така специфіка. Мені як мешканцю Києва подобається, що в місті багато кінофестивалів. Але, з іншого боку, є відчуття, що вони всі відбуваються в «Жовтні». І ти приходиш у ту саму залу, іноді навіть фільми не змінюються…

Алекс Малишенко: Можна розділяти за верхнім одягом: що тепліший він, то далі просунувся [в календарі].

Гладушевський: У нас усе по-іншому. Локація з Центром Миколайчука в Чернівцях – це дуже хороший рівень. Ми навіть спілкувалися з кількома продюсерами, коли вели перемовини про фільми, і вони приємно дивувалися рівню майданчика. У Києві не так багато таких центрів.

Малишенко: І там звук Dolby Atmos.

Гладушевський: Тому ні, поки нас приймають Чернівці, ми не будемо нічого змінювати.

Малишенко: Ми вважаємо, що Чернівці – це класне місто. Зокрема, для знімання кіно. Кіно там завжди було: Миколайчук знімав там фільми, наприклад.

По-друге, є питання безпеки. Чернівці зараз – найбезпечніше українське місто: за весь час повномасштабної війни там прилетіло лише кілька ракет. Ми готуємося до другого кінофестивалю з розумінням, що в червні ще можуть тривати бойові дії, ми використовуємо цей сценарій як базовий. Тому безпека та можливість знімати фільми – це дуже важливо. Що більше людей приїдуть до Чернівців, то більше ймовірність, що там почнуться якісь зрушення в плані кіно.

Для мене місто, де ми проводимо кінофестиваль, – це не просто локація. Це конкретне місце зі своєю енергетикою, це люди, які в нього вкладаються. Для мене було б обманом, ми б обманули довіру людей, якби переїхали кудись. Навіть якби в Чернівцях було б небезпечно, ми б зробили це в іншому форматі з усіма заходами безпеки. Щоб ці люди зрозуміли, що ми не колонізатори у пробковому шоломі, що ми за системний розвиток.

– Урешті-решт, кінофестиваль – це один із можливих магнітів туризму, якщо дивитися на великі європейські й американські фестивалі.

Малишенко: Так, ми дивимося на це і як на туристичну історію. Ми свідомі того, що у 2022 році ми зробили максимум із того, що могли зробити. Але, звісно, треба ще працювати над тим, щоби поширювати інформацію про фестиваль.

Фото: Миколайчук OPEN