Фільм «Клондайк» виходить в український прокат 3 листопада. Це історія про терористичний акт РФ зі збиттям малайзійського «Боїнга» на Донбасі, унаслідок якого загинули 298 людей. Її розповідають крізь призму української пари Ірини й Толіка, які живуть неподалік від місця теракту й чекають на дитину.

Прем’єра «Клондайку» відбулася на головному американському фестивалі незалежного кіно «Санденс», де стрічку нагородили за найкращу режисерську роботу (це перша українська ігрова картина в міжнародній конкурсній програмі фестивалю), також фільм відзначили на Берлінському кінофестивалі й низці інших фестивалів по всьому світу. Окрім того, «Клондайк» відібрали від України на висування на премію «Оскар» у категорії «Найкращий закордонний художній фільм».

Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк розпитав режисерку Марину Ер Горбач про рішення розповісти про воєнний злочин РФ через фільм і те, як картину сприймають глядачі в різних країнах.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Трейлер фільму «Клондайк»

Марина Ер Горбач


режисерка

– Ви можете пригадати, де були 17 липня 2014-го, коли дізналися про теракт РФ зі збиттям «Боїнга» [рейсу MH17]? Просто у мене ця згадка асоціюється з різким контрастом і частково пов’язана з кіно: я був на сеансі фільму «Юність» Річарда Лінклетера, а тоді вийшов із зали й побачив новини про збиття літака. Певно, ніколи в житті не відчував такого контрасту емоцій. Як це було у вас?

– Ми були на Одеському кінофестивалі, у нас була прем’єра попереднього фільму [«Люби мене»]. Емоції підсилювалися тим, що в мене на руках було немовля, доньці було три місяці. Ми вранці відсвяткували мій день народження, потім пішли гуляти по місту, біля Оперного театру було афтепаті, яке організувало посольство Туреччини.

Ну, і пішли новини про «Боїнг»… Не скажу, що я до цього була в якійсь ейфорії, бо завжди детально стежила за всіма подіями в Україні після Майдану. Не було якогось розслаблення, однаково спиною відчуваєш, що є напруга. Але, звичайно, коли все стається в такому масштабі й настільки безглуздо, логіку подій шукати досить складно. З іншого боку, було очевидно, що насправді відбувається.

Плюс нас там же на афтепаті консульство Туреччини повідомило, що можуть бути всілякі провокації, може бути наступ на Одесу. І нам сказали, що ми маємо швидко ухвалювати рішення, що ми маємо робити, чи будемо евакуюватися. Звичайно, це був контраст: мирна Одеса, кінофестиваль – і тут такі новини.

Але насправді для мене найбільшим шоком було навіть не 17 липня 2014 року, а 17 липня 2016 року. У 2016-му я була ще більше вражена, коли, стежачи за стрічкою новин, зрозуміла, що катастрофі приділяють значно менше уваги, [ніж раніше]. Коли про суд і справу загалом почали говорити менше, для мене це був такий сигнал, що все замнеться, що справа не буде розслідувана. І замнуть не тільки [теракт], а й окупацію [частини територій Донецької й Луганської областей], не кажучи вже про анексію Криму. І ці три чинники дали розуміння, що я не можу погодитися з цим світовим ігнором, з тим, що це називають «локальним конфліктом». Це все викликало в мене протест.

Кадр із фільму «Клондайк»

– Спочатку говорили, що анексія Криму стане прецедентом, який змусить міжнародну спільноту прокинутись і відреагувати на дії РФ. Тоді був MH17, і ми подумали: нарешті вони прокинуться, бо це стосується їх, нарешті будуть щось робити. Тоді повномасштабне вторгнення, і також є різні оцінки щодо того, наскільки адекватною була реакція західних країн. Чи є елемент розчарування від цього? І чи є «Клондайк» частково реакцією на це?

– У нас є один епізод, коли героїня спочатку просить свого чоловіка придбати новий візок, тому що попередній розбомбили. А потім в одному з кульмінаційних епізодів вже запитує, чи може він сам полагодити візок. І це ж не про візок. Це про те, що це наші проблеми і що ми з цими проблемами залишаємося наодинці. Чекати на зовнішню допомогу – це вже навіть якось наївно. Спершу треба допомогти собі самому.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вирішила, що треба робити щось самій. Я не можу з цим змиритися, мене це дуже вибішує. Почувати себе жертвою, тому що є якась велика Росія, яка має ракети, тому може чинити все, що завгодно? Мене така позиція не задовольняла, мене це дратувало. І з огляду на ці потреби, на потреби свого ментального здоров’я в мене не було іншого виходу, крім як робити кіно. Намагатися добре вивчити аудиторію, з якою я хотіла би розмовляти, і працювати з нею.

Усе-таки ми робили цей фільм, таргетуючи його на людей за кордоном, яких називають лідерами думок, і медіа, які зможуть написати про стрічку й привернути таким способом увагу до України. І після цього якась дивна для них країна Україна за допомогою мистецтва ставала б трошки більш зрозумілою. Принаймні спричиняла більше бажання зануритися [у цю тему]. Що нам найчастіше розповідають глядачі після сеансів – що вони мали мало інформації про війну, що вони не знали, що це настільки жахливо і що годі шукати якісь геополітичні пояснення тому, що відбувається. І вони кажуть важливі речі: Україна – це незалежна держава зі своїми кордонами. Власне, кордони – це дуже важлива тема у фільмі. Є кордони держави, є кордони будинку, і є кордони людські, які не можна перетинати. Але їх безкарно перетинають.

Думаю, цю мету ми досягнули: люди, які вже переглянули фільм за кордоном, мали можливість разом із героями спочатку бути в шоці від того, що відбувалося (як і всі ми були в шоці тоді), а потім поступово зрозуміти, що ж там відбувається. Їм ніхто не дає від початку готові відповіді. Будь ласка, подивіться й зробіть свій висновок самі.

Кадр із фільму «Клондайк»


«Клондайк» на найбільшому фестивалі незалежного кіно США й Берлінале

– Ви вже частково почали відповідати на це запитання, але я трохи в інший бік його заверну. Як ви оцінюєте ось ці результати «Клондайку» навіть не як фільму, а як продукту культурної дипломатії? У стрічки вже є хороша фестивальна історія, його вже показували й на «Санденсі», і на Берлінале, і на багатьох різних майданчиках. Наприклад, ви розповідали, що в колишніх країнах Югославії «Клондайк» сприймали особливо тепло.

– Для нас це дуже важливо. Коли ми побачили мапи із просуваннями Збройних сил України, ми вирішили робити схожі мапи із тим, як рухається по світу наш фільм. Ми вже покрили всі материки: Америка, Африка, Австралія, Азія – «Клондайк» уже показували скрізь. І найголовніше: він досягнув запланованої мети з топовими фестивальними майданчиками. Не хочу робити якусь градацію глядачів, але дійсно, глядач, на який був розрахований «Клондайк», цей фільм подивився.

Наприклад, ми спілкувалися з журналістами ARD [найбільший телерадіомовник Німеччини], вони підійшли до мене після сеансу на Берлінале й сказали, що беруться за тему України: «Для нас усе зрозуміло, ми будемо висвітлювати цю тему надалі».

І я щаслива, що ми врешті вирішили не тягнути кіно до весни, мені одразу було зрозуміло, що треба стартувати зі США. І те, що прем’єра відбулася на «Санденсі», що кіно вже вийшло до початку повномасштабної війни, – це був один великий плюс. Іде війна, люди за кордоном удень читають новини з України, а ввечері приходять у кінотеатр на крутий фестиваль і дивляться «Клондайк». І в них виходить таке розуміння: ось статистика з новин, а ось бекстейдж. Думаю, це крутий пазл.

До того ж мене тішить, що в нас були призи юнацьких журі, навіть були відгуки, що його треба показувати в Європі старшокласникам чи студентам. Бо це дозволяє більш об’ємно побачити картину [про Україну], візуалізувати її.

Фото зі зйомок фільму «Клондайк»

– Я хотів окремо запитати про «Санденс», бо це дійсно історична перемога в режисерській номінації на головному американському фестивалі незалежного кіно.

– «Санденс» – це родина. Якщо ти туди потрапляєш, ти потрапляєш у родину. Ми тепер зустрічаємося з командою на кожному фестивалі. Ми почали спілкуватися з ними ще на етапі стратегічного плану «Клондайку». Тому що кожен фільм – це маленький стартап, він працює за такими ж правилами, як стартап. Тому з огляду на тему стрічки й те, що теракт MH17 почали сприймати як локальну історію, нам хотілося вийти за межі цієї європейської бульбашки. Тому й назва «Клондайк», власне, [апелює] до американської аудиторії, вона ближча для глядачів зі США, і це теж була частина стратегії.

Для команди «Санденсу» було важливо переглянути фільм першими, після цього в нас був дуже швидкий фідбек. Ми отримали запрошення за два тижні після того, як усі відбірники переглянули стрічку. Цікаво, що в «Санденсу», на відміну від європейських фестивалів, відкрита система, тому ми могли стежити, що фільм дійсно переглядали. До того ж я дуже люблю цей фестиваль, ми дуже цінуємо їхні поради й допомогу, їхню участь у долі фільму. Це такий здоровий дух віри в незалежне кіно.

Якщо коротко відповідати на запитання, як потрапити на «Санденс», у тебе має бути фільм, гідний цього майданчика. Цього достатньо.

– Ви вже розповідали про комунікацію з німецькими журналістами, але як «Клондайк» сприйняли глядачі на Берлінале? Є уявлення про те, що Берлінський кінофестиваль насамперед про гостросоціальні теми. Водночас є чинник того, що в Німеччині українські наративи, скажімо, треба додатково пояснювати.

– І після Берлінале, де ми отримали приз глядацьких симпатій і приз екуменічного журі, у нас була якась неймовірна кількість показів, причому по всій Німеччині. І завжди є, як я кажу, критично налаштовані глядачі. Дуже круто, коли дискусія після показів починається вже між глядачами. Коли виходить критично налаштований глядач і починає розповідати, що «українці самі себе бомблять», а тоді починається дискусія в залі, коли йому починають опонувати інші люди...

Я іноді так роблю: коли летить така бомба, така провокація, я запитую: «Ми всі щойно переглянули фільм, я вже сказала все, що хотіла, на екрані. Може, хтось мені допоможе, зможе відповісти цій пані?» І тут люди починають досить емоційно висловлюватися, пояснювати. І це добре, коли людина починає відстоювати українську позицію.

Фото зі зйомок фільму «Клондайк»

– Там проскочували якісь російські talking points типу «Вісім років бомбили Донбас»?

– Так, уся ця історія. Я розумію, що розставлення сил зараз змінилося, але однаково недооцінювати російську пропаганду не потрібно. Вона досить міцно сидить у мізках людей, які хочуть належати до так званого «сильного російського світу». Тому що, коли за кордоном люди говорять про російську культуру, вони передусім підписуються, ніби також належать до сильних. Для них Росія – це про силу передусім. І, відповідно, це певна категорія людей, які завжди будуть скептично ставитися [до України], намагатися виправити сильних, на їхню думку.

Цікаво стежити, як у певних глядачів починає плавитися мозок. Наприклад, коли влітку ми отримали від мерки Берліна культурний приз за внесок у мистецтво або премію миру в Мюнхені, я бачила, що в певних глядачів був внутрішній конфлікт. Виходить, що це покоління німців, яке виросло з усвідомленням того, що вони вбивали росіян…

– Відчуття провини?

– І виходить, що росіяни – це жертви. А тепер жертви ніби стали аб’юзерами. І в німців через це колапс. Вони не розуміють, як у себе в голові з жертв зробити аб’юзерів і як водночас не почуватися винними самим. Й українці ніби ставлять їх у незручне становище. Тому слід дуже добре нам комунікувати: Радянський Союз закінчився, незалежна Україна – це наступний окремий фільм, а не монтажна склейка.

– І що українці під час Другої світової війни постраждали значно більше за росіян.

– Ми виходили на такі розмови на показі в центрі Помпіду [у Парижі], розповідали їм про Київську Русь… Але це поки дуже важко, це треба довго пояснювати. [сміється] Зараз хоча б розібратися з тим, що Україна – це незалежна держава й туди не можна заводити війська РФ.

– Оскарівська кампанія – це також велика платформа для розповіді історій про Україну. Як будете її використовувати?

– Це шалено велика платформа, до того ж ми вже маємо певні маркери, як перемоги на кінофестивалях у Сіетлі й Колорадо, процес іде. Хороший знак і те, що нас виділили Variety в матеріалі з прогнозами на шортліст «Оскара».

Зараз ми готуємося з публіцистами, плануємо бути фізично в Лос-Анджелесі в листопаді, зустрічатися з академіками. Класно, що частина з людей, які голосуватимуть на «Оскарі», уже переглянули фільм на «Санденсі». Нагорода на цьому фестивалі – це певний ключик, який відкриває інтерес до стрічки.

Поки ми робимо це власними силами, оскільки Україна цьогоріч не підтримує оскарівську кампанію фільму, але я сподіваюся, що ми потрапимо в шортліст. Сподіваємося, що долучаться всі гучні голоси, які мають вплив у США, і представляють Україну. Тому що потрапляння в шортліст – це вже «важка артилерія», це дійсно дуже серйозний процес, і має бути підтримка. Я не кажу про фінансову, а про підтримку основних фігур, які за кордоном асоціюються з Україною.

Кадр із фільму «Клондайк»


Присвята жінкам у титрах

– Можете розповісти про присвяту жінкам у фінальному титрі? Є уявлення, що в сучасному українському кіно не так багато сильних персонажів чоловіків, зазвичай головними героями є жінки. Наприклад, Володимир Яценко нам в інтерв’ю казав, що в Україні насправді матріархат і що якраз завдяки цьому матріархату ми врешті переможемо. Як ви до цього підходили? Чому головною героїнею зробили саме вагітну жінку?

– Поставити в кінці присвяту – це був імпульс. Це було емоційне рішення, цього титру не було на стадії сценарію, він з’явився після того, як я подивилася перший монтаж. Після зйомок я була максимально виснажена, два місяці не підходила до матеріалу, але врешті ми досить швидко склали перший монтаж…

У мене не було якогось брейншторму, хто буде головною героїнею, це була якась зрозуміла річ. Мені цей інстинкт, ця фізика, ці гормональні зміни дуже зрозумілі. Навіть зараз, коли почалася повномасштабна війна, вагітні жінки стали цілим образом. Тому що це й так екстремальна ситуація, а коли ще й війна чи окупація, це значно екстримальніше.

Тому я довго з цим не вагалася, знала, що це має бути історія про родину й вагітну жінку. Далі йшла за тим, як знайти мову, як передати свої відчуття; повернула камеру на власні відчуття в історії, свідками якої ми стали у 2014 році.

Урешті-решт, у кожного в житті є жінка: нас усіх хтось народив. Включно з чеченцями, убивцями, найбільшими диктаторами... Те, що відбувається зараз, я називаю війною візіонерів проти політичних паразитів. І те, яким буде герой-чоловік майбутнього, – герой, який створює, чи герой, який руйнує, – багато залежить від жінки, яка є його мамою.

Кадр із фільму «Клондайк»

– Це проста, але ефективна метафора: вагітна жінка як головна героїня. Одразу розумієш, що йдеться про те, що на кону не тільки те, що відбувається зараз, а й певне майбутнє, продовження життя.

– Я завжди вірила в те, що Україна переможе як країна-візіонер. У мене ніколи не було скепсису щодо цього, була беззаперечна віра. [Адже] перемогти людей, у яких є ядерна зброя, може тільки природа, її циклічність певна. Що може бути сильніше за ядерну зброю? Тільки сонце, вітер, хмари… Не людина ж, очевидно.

Поки немає якоїсь альтернативи продовження життя, цей інстинкт належить жінці. [сміється] У нас було суперамбітне завдання – протиставити ракетам людську силу. І потрібно було її уособлення. Тому до фіналу й емоцій від нього, до яких ми дійшли, нас привело це. Тому я відчула право дати в кінці [цей титр]. Якби я його не відчула, там би його не було.

– Не знаю, чи є змога поставити це запитання без спойлерів, але для вас фінал є оптимістичним?

– Однозначно. Більш оптимістичного фіналу в цієї історії бути не могло.

– І я мушу запитати ще й про про стартовий титр «Під враженням від реальних подій», який дає загальний контекст. Чому було важливе саме це формулювання? Яку свободу дав вам цей титр?

– Усе, що стосується MH17, – це справжня історія. У нас є ця частина з [хронікою з новинних сюжетів], я називаю її replacement: ви переглядаєте фільм як глядач, аж раптом стаєте глядачем новин, а тоді повертаєтеся назад разом із героями.

Це той проміжок, який дозволяє мені комунікувати з глядачем про реальність через витвір мистецтва. Він необхідний, тому що такі зараз події, так вони розгортаються.

Оксана Черкашина та Марина Ер Горбач на прем'єрі «Клондайку» в Берліні


«Клондайк проти срачу»

– Для реалістичності фільму багато робить виконавиця головної ролі Оксана Черкашина, це дуже сильна акторська робота. Мені цікаво, як ви з нею працювали саме з цим балансом між фікшеном і реальністю, адже в Оксани є хороший досвід роботи в документальному театрі. Чи були моменти, коли говорили з нею про це – де ця межа між реалістичним і вигаданим на екрані?

– У нас з Оксаною дуже крута спайка, яка базується на тому, що вона повністю себе довірила й відпустила. Вона дуже мало бачила матеріалу [до прем’єри], ми показували їй лише окремі фрагменти, це був якийсь мінімум. Тому вперше вона побачила фільм на «Санденсі», коли ми дивилися його всією групою.

Для мене було важливо, щоб усі герої передусім проявили людські інстинкти. Й Оксана грає інстинкти, вона не грає роль. Вона проживає цю історію через жіночі інстинкти: у тому статусі, у якому жінка може бути на сьомому місяці вагітності, опинившись у такій ситуації. У неї є свої мрії, свій проміжок планування, бо вона планує наперед, вона думає вже не про літо, а про зиму. Вона розуміє, що в неї буде дитина, що їй потрібна ванна, що треба тепло, що треба все полагодити до того часу; вона все планує, як планують більшість жінок в Україні.

У нас був досить тривалий період репетицій до зйомок, і ми репетирували життя родини, а не епізоди з фільму. Це важливо, щоб у кіно про сім’ю ми бачили на екрані справжню родину, а не зібрання акторів. Тому на це ми поклали багато часу. До того ж актори знали все про своїх героїв: від дитинства і до моменту початку фільму.

– Це теж була спільна робота? Ви складали такі собі біблії персонажів?

– Так, я завжди готую акторів: етюдний метод, проживання всіх подій їхнього життя. Але вони мусять самі це програти. Я не можу прийти й розповісти, вони мають це прожити й знайти. Як вони з Толіком познайомилися, як вони сварилися, як вона його возила закодовувати від алкоголізму, це все треба програти.

Добре пам’ятаю момент, як ми репетирували [стосунки] Ярика й Толіка, і я запитувала в Олега Щербини, який зіграв Ярика, чому він так до нього придовбався. Він спочатку намагався давати якісь інтелектуальні відповіді, а потім якось підійшов і сказав: «Тупо він мені не заходить». [сміється]

Фото зі зйомок фільму «Клондайк»

– Я думав, що він скаже: «Бо він сєпар!»

– Але Толік не сєпар, це теж важливий момент.

– Так, я маю на увазі з погляду Ярика.

– З погляду Ярика він не пацан, так. Тупо не підходить його сестрі, має бути не той. Цей чувак не підходить. І коли він сказав цю фразу, я відповіла йому: «Ну все, welcome to Ярик». [сміється] Тепер йому треба тільки знайти причину, чому пристати до Толіка, а в принципі, базово він йому не подобається. І так буває в житті.

– Я розумію, що ви якраз закладаєте цю двозначність трактування, але, думаю, ви повинні бути готовими до критики якраз цієї лінії, стосунків Толіка і Ярика, і того, про що вона говорить. Грубо кажучи, може бути таке сприйняття: поки сваряться українці, які йдуть на якісь компроміси, і більш радикально налаштовані, під загрозою опиняється їхня рідна людина.

– «Клондайк» проти срачу, однозначно. Багато років тому я працювала з Ігорем Пелихом, з великою повагою до нього ставлюся. Він завжди казав, що програму «Галопом по Європах» він робить «проти жлобізму». Люди мають їхати за кордон, має бути двіж, не має бути срачу... «Клондайк» теж проти срачу.

Нам усім треба єднання. Не знаю, як після війни все буде виглядати, бо очевидно, що нерви у всіх оголені максимально, але нам треба розуміти, що ми комунікуємо з людьми. І кожна людина апріорі, за фактом існування, заслуговує на ставлення з повагою. Як не можна стріляти й бомбити чиїсь будинки, не можна атакувати й ставитися зі зневагою до іншої людини. Якщо ми це хоч на якийсь відсоток поборемо, то це вже буде добре.

Як у випадку з Толіком, йому треба якось вивозити Ірку, треба повертати машину; у нього багато завдань, а він може вирішити тільки щось одне. Звісно, коли з’являється ще й Ярик зі своїми претензіями, цього вже стає забагато. І він уже не вивозить. Тому все, що відбувається між ними, – це наслідок цього всього, а не того, що він [Толік] заклятий ворог України.

– І це помітно у фільмі, Толік видається складним персонажем, перед яким складний вибір.

– Я за це дуже вдячна Сергію, вважаю, що це була наша знахідка, бо це його перша роль [в кіно]. Бути таким фактурним мужиком, водночас грати розгубленого хлопця, який дуже любить свою дружину, належить їй і не знає, як із цим усім впоратися.

– Ви порівнювали його з таксою, яка обіймає жінку. [сміється]

– Так! [сміється]

Кадр із фільму «Клондайк»


Не романтизувати насильство й оптика після 24 лютого

– Я хотів окремо запитати про співпрацю з оператором Святославом Булаковським. Рішення з довгими статичними планами – це те, що одразу закладалося чи ви відштовхувалися від чогось іншого?

– Ні, ми ще в тизері до початку зйомок заклали це рішення. Якщо зараз переглянути відео з хроніки, там же немає монтажу зазвичай: із людьми щось стається, вони вмикають камеру й знімають. Тому ідея полягала в тому, що фільм надає глядачу відчуття, що переживають герої, передусім вагітна жінка.

Але в ньому закладена й логіка того, що є люди, у них є будинок, вони щось собі пораються, але раптом на них починають навалюватися події. Навалюються, навалюються. І коли це триває, монтажу місця немає. Подія просто може закінчитися: вогонь може стихнути, дитина може народитися, але кат робити там немає де.

По-друге, було важливо зробити антивоєнний фільм, який не буде смакувати естетику насилля. Це було моє особисте завдання.

– При тому, що у фільмі є досить жорстокі сцени, у ньому немає романтизації насильства.

– А яка для вас була жорстока сцена? Мені аж цікаво.

– Із Яриком у підвалі, наприклад.

– Якщо просто подивитися на цю сцену: один чувак б’є іншого, навіть не зрозуміло куди. Нічого страшного. Страшно через те, що ми вже співпереживаємо цим персонажам, а не через те, що вони пиздяться. Тобто тут емоційна жорстокість, бо в нас уже є почуття до обох героїв. «Ну шо ви сретеся? Давайте нормально». Особливо чоловіча аудиторія на це реагує так. Але насильства як такого в нас нема, у нас немає «Гри в кальмара».

Фото зі зйомок фільму «Клондайк»

– Очевидно, що фільм знімали раніше, але в Україні його будуть дивитися вже після початку повномасштабної війни, тому оптика вже трохи інша. Основне для фільму запитання, запитання перед переселенцями – залишати домівку чи ні. Чи ви якось інакше подивилися на нього після 24 лютого, після того, як мільйони українців знову опинилися перед цим вибором?

– Це таке складне запитання… Події, які були у 2014 році, як вони проходили… Усе-таки події 2014-го умовно можна назвати «війною на землі», у 2022 році це вже війна в повітрі. І тому мені здається, що людина може ухвалити рішення залишатися, якщо вона може допомогти перемозі, якщо вона відчуває, що це її обов’язок. Якщо ж людина просто перебуває в зоні небезпеки, ба більше, може навіть заважати ЗСУ, можливо, краще й виїхати. Я так комунікувала про це зі своєю мамою, яка дуже довго відмовлялася виїжджати з-під Житомира.

– Тобто думка не змінилася після 24 лютого? Я розумію, що це різні ситуації, але…

– Я розумію людей, які хочуть виїхати, які вивозять дітей, які бояться. Це ж абсолютно природно. Коли людина налякана, вона біжить. В Ірки теж рефлекс увімкнувся: я господиня цієї гори, нічого не буде. Не думаю, що вона до кінця усвідомлює, що буде повномасштабна війна. Вона розуміє, що почалося якесь мєсіво, що це літак і що, найімовірніше, буде якась зачистка. Брати речі й тікати з будинку? Куди тікати? Вона не знає куди. Іноді ж людей лякає саме невідомість. Більшість людей, які не виїжджають, їх невідомість лякає більше, ніж прильоти.

Тут немає якогось єдиного рецепта. Кожна людина відчуває по-різному, у кожного різні рефлекси. Єдине, проти чого я, – це проти того, щоб починався срач. І проти звинувачень, що хтось виживає правильно, а хтось – неправильно. Я точно проти цього.

Кадр із фільму «Клондайк»


Що робити з українським кіно під час війни

– Це запитання, яке ми зараз ставимо всім кінематографістам [наприклад, у розмовах із Володимиром Яценком, Дмитром Сухолитким-Собчуком, Аліною Горловою й Лізою Сміт й Ільком Гладштейном] – що робити зараз, коли українська система кіновиробництва, заснована здебільшого на державній підтримці, повністю зупинилася? «Клондайк» знімали в копродукції з Туреччиною, але я розумію, що це унікальна ситуація, тому що ви протягом тривалого часу живете в Туреччині й інтегровані в місцеву систему кіновиробництва. Але чи можуть копродукції зараз стати одним із шляхів вирішення ситуації?

– Копродукція відбувається тоді, коли передусім є національна підтримка, більше 50%. Якщо цього не робить держава, це мають робити меценати. Якщо ми всі разом домовимося, що Україна має бути самостійною, з власною ідентифікацією й культурою, то до культури треба ставитися за рівнем підтримки, як до армії. Бо це тотожні речі. Про це постійно говорять культурні діячі, це вже сприймається як інформаційний шум. Але це не інформаційний шум, це принцип цієї війни. Не має держава на це кошти, значить, мають бути меценати, мають бути для них пільги й відповідне законодавство. Щось треба знайти, щоб кіно не зупинилося.

Якщо українські продюсери мають понад 50% фінансування, європейські фонди з радістю будуть підключатися. Але сподіватися на те, що Україна не буде фінансувати кіно, а Європа чомусь захоче – супернаївно. Крім того, є ризик, що ми можемо перетворитися на локацію, куди будуть приїжджати великі продакшени й знімати.

Це не погано, я не бачу в цьому зради. Якщо умовна Анджеліна Джолі приїде в Україну й зніме фільм про те, що вона тут побачила, нема питань. Але це є інтертеймент, це робота закордонних продакшенів і їхні робочі місця.

Фото зі зйомок фільму «Клондайк»

– І це приклад того, як наші історії розповідають не українці.

– Хай розповідають, будь ласка. Але паралельно ми також маємо розповідати, мусимо просто. Інакше буде незалежна Україна з американською культурою.

– Які у вас очікування від українського прокату? Бо зараз, зрозуміло, обмежена кількість залів, люди йдуть на сеанси з ризиком повітряних тривог. Як будете будувати комунікацію з українською аудиторією?

– Я вже переживала це з українцями, які приходили на покази за кордоном. Думаю, є люди, які зараз готові йти в кінотеатри, які вірять у терапевтичність мистецтва або їм просто цікаво подивитися. За майже рік після прем’єри фільм комунікував із дуже великою кількістю людей у фестивальному секторі. Не буду казати, що це якийсь голос України, але він репрезентував Україну й українців, так сталося вже. І багато з тих, хто переглянув фільм, дякував нам за те, що це кіно є, що воно вже комунікує з глядачем.

Якщо глядачу цікаво подивитися на цей голос, який представляє Україну, і це не тільки «Клондайк», звісно, (але я кажу зараз про наш фільм), будь ласка, вам варто прийти й подивитися. Для певних глядачів, наприклад для моєї сестри, цей фільм став певним катарсисом. Вона переглянула його в Карлових Варах, спеціально для цього приїхала. Вона дуже емоційно стримано проживає війну, з нею іноді важко було комунікувати, але я бачила, що вона пережила катарсис після фільму, отримала певне полегшення.

Це складне запитання, тому я відповідаю так, але як уже є. Я дуже хотіла б, щоб люди сприйняли фільм як суголосний їхнім переживанням.