Уже понад вісім років у районі Підзамче у Львові ревіталізують центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center («Фабрика повидла»). Простір облаштовують на території колишньої фабрики спиртових напоїв «Йозеф Кронік і син», де в радянський час виготовляли повидло, пастилу й томатну пасту. 

З 2009 року приміщення заводу почали використовувати місцеві художники, які назвали комплекс «Фабрикою повидла». У 2015 році фабрику придбав швейцарський меценат та історик Гаральд Біндер, а через кілька років організація Harald Binder Cultural Enterprise отримала дозвіл на реконструкцію та будівництво. Крім виставкових просторів, у центрі сучасного мистецтва розмістять сцену для театральних вистав, кінопоказів і концертів; художню резиденцію-майстерню; енергоефективну парковку й зелений ангар; крамницю, ресторан і бар івано-франківської мережі «23.Ресторани».

Відкриття Jam Factory Art Center в серпні 2022 року відклали через повномасштабну війну. Попри це, команда з 2017 року працює над мистецькими проєктами в напрямках театру, візуального мистецтва й музики. Поки основний простір не відкрили, події реалізовують у суміжних – Air Space і Novo1.

Зараз «Фабрика повидла» майже готова до відкриття, там монтують меблі та займаються благоустроєм території. Команда анонсувала, що відкриття відбудеться 18 листопада. Редакція The Village Україна запитала в команди Jam Factory про адаптацію будівельних процесів до повномасштабної війни, вплив мистецького центру на район Підзамча та співпрацю із міською владою у процесі ревіталізації.

Більш ніж 150-річна історія: трохи хронології

   

Головна будівля колишнього заводу на вулиці Богдана Хмельницького, 124, пережила дві світові війни, кілька змін режимів і різні призначення. Алкогольна фабрика Йозефа Кроніка тут з’являється у 1872 році. В 1908 році частину будівель знищує пожежа, тому їх відбудовують у неоготичному стилі. Згодом Кронік стає придворним постачальником для Відня.

У 1914 році члени родини, які були євреями, втікають до Відня від російської окупації Галичини, але у 1921 році фабрика відновлює роботу у Польській республіці. Її вже очолює син Йозефа, Моріц. Будівля вижила під час німецької і радянської окупації, але більшість членів родини знищили під час Голокосту. 

У 1950-х фабрику перетворили на філію державної компанії із виробництва й збуту вина «Укрголоввино», а у 1970-х виробництво переформатували в «Плодовочеторг». У 90-х там продовжують варити варення і робити овочеві консерви вже під назвою «Вітаконс». Фабрика закриває виробництво у 2006 році, її купує львівський підприємець. Утім, через фінансову кризу плани щодо комерційного розвитку зриваються.

У 2009 році тут проводять першу мистецьку подію, «Тиждень сучасного мистецтва», за ініціативи мистецького об’єднання «Дзиґа». Поступово подія стала щорічною і об’єднала митців із України і з-за кордону.

У 2015 році швейцарський меценат та історик Гаральд Біндер, який у 2004 році заснував у Львові Центр міської історії Центрально-Східної Європи, вирішив придбати фабрику. Того ж року почали розробляти концепцію артцентру. Очолити процес Біндер запросив артменеджерку й культурологиню Божену Пеленську, яка раніше працювала проєктною менеджеркою у Львові та співпрацювала з низкою міжнародних ініціатив, зокрема у Лодзі, де створювали Лодзький центр сучасного мистецтва.

Насправді історія почалася ще раніше і не лише у Льовові, розповідають в команді. Центр сучасного мистецтва хотіли створити й у Києві на Кирилівській, 35 на місці пивзаводу Ріхерта. Для цього фонд Генріха Бьолля робив воркшоп у 2013 році, де брала участь Пеленська. Через рік вона провела подібний воркшоп у Львові. Щоправда, тоді ні в Києві, ні у Львові реалізувати проєкт не вдалося.

Не лише «Фабрика повидла»

   

Комплекс будівель, який зараз називають «Фабрикою повидла», включає не лише територію колишнього заводу. Так, фабрика – це основний комплекс, а виробництво повидла – це було останнє призначення будівлі, тому назву вирішили залишити, розповідає програмно-виконавча директорка Божена Пеленська.

Крім цього, до комплексу входять будівлі парфумерної фабрики, яка працювала там у пострадянський час. Це не ті будівлі, де безпосередньо виробляли парфуми, а складські приміщення, уточнює Пеленська. Також останні кілька десятиліть на території теперішньої «Фабрики повидла» була розташована невелика майстерня, де обшивали меблі, й будівля, яка була громадською вбиральнею. Очевидно, що всі ці будівлі не були поєднані між собою, мали різних власників, тому створити комплекс Jam Factory – це був складний юридичний процес, додає програмно-виконавча директорка.

Архітектурний конкурс на ревіталізацію будівлі провели в 2015 році. В ньому брали участь українські та іноземні архітектурні бюро, які вже мали досвід ревіталізації:  Urban Curators (Київ), Drozdov & Partners (Харків), Zelemin (Львів), Baumhauer Architekten (Берлін), Stephan Rindler Atelier (Відень). Проєкт-переможець представило віденське бюро Штефана Ріндлера.

За вимогами законодавства, міжнародні компанії не можуть самостійно реалізовувати проєкти в Україні, тому, крім віденського бюро, залучили локальне архітектурне бюро AVR Development, яке стало генеральним проєктувальником. Разом із віденським бюро вони відповідали за архітектурне рішення всього комплексу та адаптували проєкт до українським норм і ДБНів. 

Водночас команда центру вже на етапі будівництва відчула запит на окремі дизайнерські рішення. Тому провели ще один невеликий закритий архітектурний конкурс на дизайн проміжних просторів, як-от рецепція, офіс, крамниця. Переможцями стали Balbek Bureau. Генеральним менеджером проєкту обрали Delta Construction, а генпідрядником – 7СI Group.

У процесі ревіталізації проєкт доволі часто зазнавав змін, розповідає фінансово-виконавча директорка Тетяна Федорук. Команда намагалася застосовувати гнучкий підхід, за яким архітектори могли б співпрацювати одне з одним і з командою центру.

Сучасний чорний куб і неоготична вежа: як поєднати

   

Віденське бюро Штефана Ріндлера представило на розгляд три основні ідеї. Зокрема, одну з частин комплексу, яку добудували ще до Першої світової війни, пропонували зруйнувати й замінити сучасним конструктивним елементом. Цю ідею відкинули, щоб зберегти зовнішній вигляд будівлі, який «поколіннями був візуальним орієнтиром», а також приваблював туристів, розповідають у команді Jam Factory.

Також у одній із версій Ріндлер пропонував знести частину споруди, яка не є пам’яткою місцевого значення, і замість неї побудувати іржавий, а потім чорний куб. Але власник комплексу Гаральд Біндер вирішив залишити історичну будівлю, незважаючи на те, що вона не мала офіційного статусу пам’ятки, розповідає виконавчий директор AVR Development Юліан Чаплінський.

Урешті-решт схвалили ідею, за якою будуватимуть лише один куб, чорний, аби додати будівлі сучасного контексту. Мінімалістичний куб не має відволікати увагу від вежі, уточнює Божена Пеленська. Ця вежа разом із великою експозиційною залою має статус пам’ятки місцевого значення. Її збудували в 1910 році та,  ймовірно, використовували як житлову будівлю.

«Історичні будівлі – дуже красиві, але вони мають і великі обмеження. Так, особливість забудови в частині вежі не давала можливості зробити інклюзивні речі – ліфти, пониження. Треба було постійно комбінувати, як ми переходимо з історичних будівель у нові», – коментує фінансово-виконавча директорка Тетяна Федорук.

Один із прикладів такої комбінації – це транзитний простір між вежею, де розташований аудиторіум, і чорним кубом. Їх з’єднують за допомогою тераси. У цій перехідній будівлі розташують місце для глядачів театральних постановок. Таке рішення має показувати перехід до сучасного мистецтва. 

У дизайні простору використали чорні панелі, які планують підсвічувати різними кольорами. Крім естетичної функції, акустичні панелі допомагатимуть зі звукоізоляцією, що важливо під час театральних постановок і перформансів.

У команді кажуть, що проєкт максимально зберігає і фасади, і внутрішні приміщення. Наприклад, на фасадах відтворили автентичні надписи, які збереглися ще з часів фабрики «Йозеф Кронік і син». Коли покривали старі фасади, то використовували суміш, ідентичну до тієї, яку використовували в той період.

«У деяких кімнатах можна було побачити небо через дірки в стелі»

   

Після багатьох років експлуатації будівлі за різними призначеннями власники багато змінили в плануванні: замуровували чи додавали двері й вікна, робили добудови, змінювали розміри кімнат.

«Коли ми побачили «Фабрику повидла» після її купівлі замовником, то важко було собі уявити, що там в принципі можна створити щось видатне, оскільки сказати, що стан будівлі був жахливий –  це не сказати нічого», – розповідає виконавчий директор AVR Development Юліан Чаплінський. Усередині була дуже сильна вологість, від підлоги до даху.

Будівлю отримали справді в критичному стані, каже керівник із будівництва і планування Герберт Пастерк. Дах протікав, стіни були майже повністю розвалені, а в деяких кімнатах можна було побачити небо через дірки в стелі. Наприклад, задня стіна будівлі, яка зараз є головним виставковим залом, була зруйнована настільки, що будівельникам було небезпечно із нею працювати. 

Коли спроєктували великий експозиційний зал, то зрозуміли, що новий дах буде занадто важким для старих зовнішніх стін, тому потрібно додати додаткову конструкцію з колон і армопоясу для її стабілізації.  На конструкцію надихнули колони в Iris Eshet Cohen Gallery, що у Тель-Авіві. Пастерк каже, що коли побачив колони в Ізраїлі, «відразу закохався в цю ідею». 

Щоб її реалізувати й зробити потрібну текстуру, потрібні були спеціальні гумові матриці. Ці матриці знайшли у німецького виробника. Їх використали як форму, залили бетоном, а коли матеріал набув достатньої міцності, то матриці зняли. Це був складний процес: застосовували методику, рідкісну в світі та унікальну для України, каже керівник із будівництва.

Таким чином, вийшли колони, які водночас виконують функцію підтримки всього каркасу будівлі й дають фокус у виставкових залах, додають естетики, коментує фінансово-виконавча директорка Тетяна Федорук.

Що всередині

   

Територія «Фабрики повидла» простягається між трьома вулицями – Богдана Хмельницького, Механічною і Новознесенською. Її площа складає 3410 квадратних метрів. Тут розташують п’ять виставкових просторів, а також літній концертний майданчик, майстерні для митців, інтерактивну дитячу зону й місце для прогулянок.

Неоготична вежа має чотири поверхи. На першому запланували крамничку. На другому поверсі розмістять історичну виставку, де розповідатимуть про мікрорайон Знесіння, який приєднали до Львова, про колишніх власників будівлі – родину Кронік та виробництво алкоголю в радянський час.

Третій поверх обладнали під бар, звідти можна буде вийти на терасу. Із цієї тераси має відкриватися панорама на Високий замок і не до кінця ревіталізовану індустріальну зону Підзамча, розповідають у команді Jam Factory. На самому вершечку вежі розташоване невелике приміщення, яке планують використовувати для приватних потреб через технічні причини: «Ми жартуємо, що це буде офіс [власника комплексу]  Гаральда Біндера», – каже програмно-виконавча директорка Божена Пеленська.

На території Jam Factory уже працюють простори Air Space і Novo1. Перший відкрили у вересні 2020 року. Це мультидисциплінарний простір, який об’єднує мистецьку майстерню для резиденцій і  галерею для виставок. Там також проводять репетиції, воркшопи, лекції, дискусії, кінопокази. Інший простір, Novo1, має достатню площу, щоб показувати театральні постановки.

Бар і ресторан від мережі «23. Ресторани»: «Це буде якісна кухня з локальними продуктами й добрим вином»

   

Ще до повномасштабної війни стало відомо, що у вежі Jam Factory планують відкрити ресторан із баром від мережі «23. Ресторани», яка, зокрема, створила бар на заводі «Промприлад» в Івано-Франківську. Відкриття закладу планують одночасно із відкриттям арцентру, можливо, трохи раніше, розповідає The Village Україна фінансово-виконавча директорка Тетяна Федорук.

За її словами, команда провела кілька закритих конкурсів і співбесід – шукали якісний продукт із сильною ціннісною складовою. Разом із мережею «23. Ресторани» планують зосередитися на стравах із продуктів локальних виробників, а також додати доброго вина. З одного боку, хочуть створити місце, де можна буде поділитися враженнями після перегляду виставок чи театральних вистав, а з іншого боку – через їжу залучити ширше коло відвідувачів, які зможуть познайомитися з мистецтвом, каже Федорук.

За дизайн закладу відповідала команда Balbek Bureau. Також архітектори з київського бюро розробили дизайн гіфт-шопу, лаунж-зони, адміністративної частини, лобі й терас, розповіли The Village Україна в команді.

Головна складність була в тому, щоб створити сучасний дизайн в синергії з історичним минулим: «Як і з іншими кейсами adaptive reuse, ми вирішили діяти за принципом «не нашкодити»: зберігати все, що можна зберегти, і не змінювати простір до невпізнаваності», – коментують у Balbek Bureau. Під час екскурсії простором колишньої фабрики архітектори виявили певні знахідки, як-от старовинну плитку, та інтегрували її у новий інтер’єр.

У дизайні кафе намагалися використовувати максимально природні й нейтральні матеріали, як-от дерево й бетон, щоб більше сфокусуватися на їжі. Акцентом у інтер’єрі зробили червону стіну (це один із брендових кольорів Jam Factory).

Як змінився простір після початку повномасштабної війни

   

У перші години після повномасштабного вторгнення Jam Factory працювали над тим, щоб убезпечити команду (14 людей) і виплатити заробітні плати. Будівництво, завершене приблизно на 70%, законсервували, щоб уникнути природних руйнувань.

У приміщеннях артцентру, які були вже завершені, але ще не готові до мистецьких практик, знайшли прихисток чотири гуманітарні ініціативи, серед яких Фундація «Змін». Пізніше разом із Центром міської історії почали відкривати офіси для інституцій із Києва, зокрема для Українського інституту. Вже у квітні 2022 року генпідрядники виявили бажання повернутися на будівельний майданчик, тож почали розробляти покроковий план виходу із формату замороження. Так само почали відновлювати мистецькі проєкти, а також запустили проєкт «Навігація», який надавав митцям майстерні та стипендію.

У комплексі було близько 30% підвальних приміщень, що спочатку дещо завдавало прикрощів (хотілося великих вікон і сонця), але після початку повномасштабної війни стало перевагою. Тепер артцентр за потреби зможе прихистити всіх відвідувачів в укриттях та безпечно проводити події. «Підзамче – район старої забудови, де фактично немає укриттів», – коментує фінансово-виконавча директорка Тетяна Федорук.

Також довелося переглянути систему енергоспоживання, яка була спроєктована на газ. Перепланування відчутно збільшило кошторис і затримало будівництво, каже Федорук. Тепер вирішили використовувати теплові насоси й сонячні батареї. Літо 2022 року провели в інтенсивному режимі, змінюючи всі креслення й технічні документи, а у вересні повністю вийшли на відновлення будівництва.

Приміщення під реконструкцію було б не доцільно накривати сонячними панелями, бо вони естетично змінювали б вигляд ревіталізованої частини комплексу. Тому накрити панелями вирішили паркінг, розрахований на 78 паркомісць. Паркінг саме мав нахил, потрібний для встановлення панелей. До того ж він підходив за площею – на розміщення альтернативних джерел енергії не потрібно було виділяти додаткове місце.

Енергоефективним також вирішили зробити зелений ангар. Це металевий старий ангар, який у початковому проєкті хотіли прибрати з території. У перші місяці повномасштабної війни його використовували як склад, тож ангар вирішили залишити на згадку. Його також реставрували, накрили сонячними панелями й перефарбували в зелений колір. Ангар використовуватимуть як простір для публічних воркшопів від митців, наприклад, із візуального мистецтва.

«Це дуже цікаве відчуття – коли ти працюєш на полі забудовника чи девелопера, залишаючись мистецькою інституцією»

 

Концепцію ревіталізації розглядали не лише консультативні ради при управлінні охорони історичного середовища Львівської міськради, вона пройшла через дискусії з депутатами, розповідає виконавчий директор AVR Development Юліан Чаплінський: «Вони думали, що там буде якась комерція або житлові будинки і не могли повірити, що хтось купив пам’ятку для того, щоб перетворити її на культурний центр».

«Це дуже цікаве відчуття – коли ти працюєш на полі забудовника чи девелопера, залишаючись мистецькою інституцією», – каже фінансово-виконавча директорка Тетяна Федорук. За її словами, процес отримання необхідних дозволів сильно затримував будівництво: команда намагалася виключити корупцію, яка є «типовою справою» у будівельному бізнесі.

«Наше законодавство іноді не відповідає реальності. Ти не можеш виконати все, щоб отримати цей дозвіл чи документ, потрібно постійно перелаштовуватися», – додає Федорук. Вона каже, що багато чому вчилися разом із міською владою. Наприклад, навколо Jam Factory хотіли викласти автентичну бруківку. Для цього міській владі надали запит. Цей запит підтвердили, але коли справа дійшла до практичного втілення, виявилося, що, за законом, місто не має права передавати недержавним ініціативам будь-яке майно. Тому довкола центру поклали нову бруківку, але таку, яка максимально відтворює дизайн цього періоду, каже фінансово-виконавча директорка.

Утім, Федорук додає, що команда була приємно вражена робою з ДІАМ: від моменту подачі запиту про завершення будівельних робіт до отримання сертифікату минуло 10 робочих днів (25 серпня отримали сертифікат). Для порівняння, у 2019 році Jam Factory Art Centre отримували дозвіл про початок будівельних робіт ще за старою схемою і у паперовому варіанті; тоді документи повертали п’ять разів і без чітких пояснень, згадує фінансово-виконавча директорка.

Федорук також пояснює, що будувати тривалу й глибоку програмну діяльність було б складно за рахунок лише короткотермінових грантів. Тому грантове фінансування залучатимуть на підтримку скоріше окремих проєктів, ніж усієї інституції. 

Аби покривати базові потреби, прибуток генеруватимуть через підприємництво. Кафе й баром планують операційно управляти разом із партнерами. Також простори надаватимуть у короткотермінову оренду інституціям, які будуть дотичні до діяльності Jam Factory. За словами Федорук, команда вже побачила великий запит від організацій, які через війну втратили можливість проводити події у своїх містах.

Щодо проведення власних подій, то вони будуть і на платній, і на безоплатній основі. У команді кажуть, що в будь-якому випадку ціна буде «доступною», а освітні події планують робити здебільшого безкоштовними. Водночас у Jam Factory зауважують: за рахунок квитків отримуватимуть скоріше не прибуток, а мінімізацію витрат, якщо брати до уваги реальні витрати на утримання інституції.

Як ревіталізація Jam Factory вплинула на район і мешканців

   

Підзамче – район, усіяний різними індустріальними об’єктами, він один із останніх залишився із поганими дорогами,  туди рідко приходили містяни з інших районів. Тому команда артцентру почала збирати інформацію про Підзамче, зробила уявний мапінг території, щоби зацікавити громаду: «До Другої світової війни тут жило багато євреїв. Але під час війни тут проходила лінія розмежування, було гетто. Це територія зі складною історією», – розповідає програмно-виконавча директорка Божена Пеленська.

Спочатку артцентр проводив активності для підлітків, а потім почали залучати й дорослу аудиторію: «Ми намагаємося змінити уявлення, що Підзамче розташоване на краю світу. Їхати із центру Львова десять хвилин, а пішки – хвилин 25 чи 30», – додає Пеленська.

Паралельно місто почало довготривалий і капітальний ремонт вулиці Богдана Хмельницького, де розташований артцентр. Ще в 2019 році, коли Львів дозволив центру почати перші підготовчі роботи, навколо Jam Factory почали скуповувати ділянки «великі гравці» й планувати там житлову забудову, зазначає програмно-виконавча директорка. За її словами, забудовники казали, що будівництво арт-центру дало їм упевненість – потрібно «заходити» в район Підзамча.

Багато приміщень уже завершені, але люди там поки не мешкають, уточнює Пеленська. Вона вважає, що ревіталізація арт-центру дала змогу почати й джентрифікацію – повне перетворення району Підзнамча. Наприклад, трансформацію почав і міський Палац Гната Хоткевича, розташований неподалік. Крім того, артцентр поступово стає об’єктом туризму: вже дві туристичні фірми проводять екскурсії районом і включають туди Jam Factory.

Що далі

   

У листопаді «Фабрика повидла» планує відкрити велику виставку, яка триватиме до березня 2024 року. Анонсують, що це буде виставка «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» із трьома запрошеними українськими кураторами – Катериною Яковленко, Наталією Маценко і Борисом Філоненком. На виставці покажуть понад 100 робіт від більш ніж 60 митців.

Будувати плани після початку повномасштабної війни не беруться, але кажуть – хотілося б робити два великі виставкові проєкти щороку, із дискусіями, зустрічами й кураторськими екскурсіями. Щотижня хочуть проводити невеликі концерти, а влітку – більш масштабні події.

Також планують запустити третій, театральний продакшн, який дасть змогу запрошувати акторів на гостьові вистави. Ще одна мета – стати міжнародною платформою. У Jam Factory і зараз час від часу приїжджають митці, арт-менеджери й журналісти, але поки що міжнародну платформу складно розгорнути в повному обсязі, розповідає Божена Пеленська. Крім того, хочуть розширювати команду «Фабрики повидла» до 20-25 людей, додає Тетяна Федорук.

Виконавчий директор AVR Development Юліан Чаплінський коментує: «Jam Factory є складним об’єктом ще й через те, що за масштабами він дуже малий, але в силу того, що він став об’єктом пристрасті самого замовника, в проєкт вносили багато правок. Але він їх вносив не через якісь особистісні примхи, а через перфекціоністський підхід. Ми вважаємо, що йому це вдалося і нам приємно, що нас долучили до такої відповідальної роботи. Ми переконані і пишаємося тим, що цей об'єкт вплине не лише на одну вулицю Хмельницького, але й в тому числі на розвиток цілого міста як гарний приклад меценацтва в царині культури та мистецтва».