Більше не вважається нормою кричати на дітей у школах і насильно змушувати їх їсти, великі компанії наймають у штат психологів і пропонують своїм співробітникам саббатікал, а згадати в розмові із друзями, що ходиш до психотерапевта, аби краще зрозуміти себе, так само не соромно, як публічно розповісти, що в тебе клінічна депресія чи біполярний розлад. Усе це – наслідки популяризації психології та психотерапії.

Ми поговорили з терапевтами з 10-річним досвідом про те, як поширення психотерапії змінює українське суспільство та допомагає йому розвиватися, які проблеми найчастіше турбують українців зараз і як змінилися запити клієнтів за останні 10 років.

Антон Федорець


кандидат психологічних наук, сертифікований гештальт-терапевт, співзасновник сервісу психотерапії Treatfield

Надія Волченська


психотерапевтка, супервізор, голова етичного комітету Асоціації лікарів і психологів «Розлади харчової поведінки: терапія та превенція»

– Як змінилося ставлення до психотерапії та запити українців за той час, що ви у професії?

Надія: У професії я вже одинадцятий рік, і можу сказати, що за цей час багато чого змінилося. Я починала свою практику в Донецьку, де, крім самих психотерапевтів, на терапію зверталися люди з конкретними проблемами. Травма, криза, розлучення, смерть близьких, втрата фінансів, депресія, залежність – на терапію приходили в основному з хардкорними темами. Ніхто не звертався з бажанням дослідити себе та зрозуміти, як покращити якість свого життя.

Зараз, мені здається, до терапії ставляться як до профілактики й того, що може підтримувати якість життя. Проблемні запити залишилися, але їх зараз меншість, принаймні в моїй практиці. 70% моїх клієнтів – це люди, які готові досліджувати себе, налагоджувати стосунки із собою й оточенням. І лише 30% – це клінічний напрям і конкретний діагноз. Звісно, все дуже залежить від спеціалізації психотерапевта й тем, з якими він працює. Є вузькоспеціалізовані спеціалісти, до яких найчастіше звертаються за їхнім напрямом. У моєму випадку це розлади харчової поведінки та кризові стани.

Антон: Якщо раніше клієнти частіше приходили із проханнями «полагодьте мого партнера чи дитину», то зараз помічаю, що в людей з’являється більше інтересу до своєї особистості.

Завдяки популяризації психотерапії клієнт став більш свідомим: він уже не очікує, що психотерапевт «полагодить» його за п’ять сеансів, а натомість готовий досліджувати себе. Ба більше, люди стали розбиратися в напрямах психотерапії та шукають спеціалістів у конкретному напрямі.

Надія: Люди стали більше заробляти, їхній добробут значно покращився, а головне – з’явився інтерес вирішувати більш тонкі проблеми.

Люди почали звертати увагу на стосунки, які стали більш вільними та здоровими. Узагалі прагнення до здорових стосунків стало нормою. Статистика розлучень, звичайно, зростає. Для Держстату це погано, а для психотерапевта дуже добре, якщо людина закінчує аб’юзивні стосунки.

Є відома фраза з радянських часів, яка раніше висіла чи не в кожному шкільному класі: «Жити потрібно не для радості, а для совісті». Мені здається, зараз люди зрозуміли, що все навпаки. Особисте щастя почали ставити за мету.

Антон: Коли я тільки починав, десять років тому, було дуже складно знайти навіть 2–3 клієнти. Ми зі старшими колегами обговорювали, що формування практики відбувається п’ять років. Це такий повільний процес сарафанного радіо. Зараз усе набагато швидше. На це впливає й популяризація психотерапії, і технології та соцмережі.

Мій клієнт з Аргентини розповів, що там найвищий відсоток психотерапевтів на душу населення. Там соромно сказати, що ти не ходиш до психотерапевта. Навіть якщо людина не ходить, вона каже всім, що робить це. У нас 10 років тому було соромно зізнатися, що ти відвідуєш терапевта, але зараз, мені здається, ми стаємо ближче до Аргентини.

Надія: За десять років відбулася дестигматизація психотерапії. Якщо зараз люди вже розуміють різницю між психологом і психіатром, то раніше піти до будь-якого спеціаліста із приставкою «пси» означало, що ти псих. Цього соромилися та приховували. А сьогодні ходити до психотерапевта – це як пити каву в кав’ярнях третьої хвилі. Мені здається, терапевти розмножуються як відділення «Нової пошти» чи салони лазерної епіляції.

Але все це стосується лише великих міст, якщо від’їхати на 100 кілометрів від Києва чи Львова, можна побачити ситуацію 10-річної давності.

– Які теми в принципі найбільш гарячі для українців зараз?

Антон: Раніше казали, що люди йдуть до терапевта, бо їм потрібна була фігура матері-годувальниці або жінки в окулярах, яка все знає та підтримає. Зараз від терапевта очікують іншого. Він потрібен не для того, щоб наситити чимось, а щоб допомогти людині позбутися зайвого. Ми живемо в часи надлишку інформації, навчилися досягати всього й відчуваємо перенасичення. Відповідно, людям потрібна допомога, щоб вийти з цієї гонитви. Її наслідками часто є депресії, тривога, панічні атаки. В моїй практиці та в оточенні це три основні теми.

Надія: Одна з головних характеристик нашого часу – це постійні швидкі зміни. Від цього росте й рівень тривоги. Взяти навіть ті самі соцмережі, ми постійно їх скролимо й отримуємо величезну кількість інформації та думок різних людей. Покоління 20-річних людей і молодше взагалі не жили без гаджетів. Вони сформувалися у світі, де їх постійно щось відволікає та на них впливає. Існує два способи до цього пристосуватися: або стати нечутливим, або постійно відгукуватися.

Добре, що є такі способи адаптації, але ні перший, ні другий позитивно не впливають на життя. Вони призводять або до тривоги, панічних атак і деструктивної поведінки, або до депресії, ізоляції та, як це називається у психотерапії, втраті вітальності, коли життя стає підкрученим на мінімум. Із чим часто звертаються на терапію.

Антон: Ще один частий запис – вигорання. Декілька років тому ВООЗ визнали вигорання хворобою, про це стали дуже багато говорити. Мені здається, це досягнення постнарцистичної епохи – коли ти вигорів і виснажився, ти починаєш дбати про своє ментальне здоров’я.

Українці досі в нарцисичному суспільстві. Що це означає? Ми досі прагнемо вище, більше, активніше, краще за інших

Надія: Постнарцисична епоха в Америці почалася, коли Стів Джобс став носити однакові кросівки New Balance й однакові светри, але до нас вона так і не дійшла. Мені здається, українці досі в нарцисичному суспільстві. Що це означає? Ми досі прагнемо вище, більше, активніше, краще за інших. Це та сама селфмейд-інстажінка, яка має трьох дітей, бізнес і на сніданок робить смузі із броколі. А всі, хто не відповідають цьому образу, страждають.

Нарцисичні виклики приводять людей до вигорання, адже вони мають перед очима забагато досягнень інших людей, які намагаються наздогнати. І зрештою вони або вигорають, або приходять до екзистенційної кризи, бо не дуже розуміють, навіщо взагалі бігли. У результаті сидять зі своїм бізнесом та успішним успіхом, ніби все всім довели, але щастя немає.

– А що характерно для постнарцистичного суспільства?

Антон: Переосмислення всіх цінностей і гонінь, коли після вигорання, панічних атак і депресій людина розуміє, що насправді в житті є важливіші речі, ніж кар’єра та досягнення. Якщо в нарцисичному суспільстві все швидше, краще, максимальніше, то в постнарцисичному – люди позбавляються від зайвого та намагаються зрозуміти, що справді моє, а що – нав’язане.

Завдання терапевта якраз і полягає в тому, щоб допомагати людині позбавлятися від зайвого, заспокоюватися та сповільнюватися. До речі, популярність медитацій і різноманітних mindfulness-практик пояснюється тим, що маятник хитнувся в інший бік – від гонитви за успіхом до сповільнення й усвідомленості.

Одного разу на Facebook побачив картинку: «Яке твоє найбільше досягнення за життя?», а відповідь: «Воно мені почало подобатися».

– Як думаєте, що в українському суспільстві змінила популяризація психології та психотерапія? Хочеться згадати конкретні кейси, притаманні саме для нашої країни.

Надія: Один із моїх викладачів в УКУ казав, що завдання психотерапевта – не тільки допомогти конкретній людині, а ще через неї вплинути на суспільство. Якщо одна людина стане трохи щасливішою, то це може вплинути на те, що люди довкола неї теж стануть трохи щасливішими. Що більше психологічно здорових людей, то здоровішим буде суспільство.

Антон: Згоден із цим. Можна навести приклад з особистими кордонами. Якщо в радянські часи про особисті межі взагалі не йшлося, то останні декілька років про це активно говорять, і це дає свої результати. Зокрема, це вже стає нормою в навчальних закладах: більше не окей бити дітей, насильно змушувати їх їсти чи виганяти із класу за шкірку.

Пам’ятаю, в моїй школі вчителі кричали на учнів, могли викинути їхні книжки з вікна за погану поведінку. А зараз чую від колег із дітьми, що такого вже немає. У початковій школі вчителі не виправляють помилки червоною ручкою. І прописи скасували.

На нашу платформу онлайн-психотерапії Treatfield ми отримуємо багато запитів від IT-компаній, які хочуть організувати психотерапію для своїх співробітників. Тобто роботодавці починають теж піклуватися про ментальне здоров’я своїх працівників. Вони розуміють, що щасливі люди працюють краще.

Для того, щоб піти на терапію, людина має піднятися з рівня базових потреб пірамідою Маслоу

А ще до терапії почали звертатися більше чоловіків. За статистикою нашого сервісу, у 2018 році серед наших клієнтів було 80% жінок і лише 20% чоловіків. 2020-го їх уже 70% на 30%. Разом із цим клієнт молодшає. Якщо 2018-го року людей 18–24 роки було лише 7%, то цього року їх уже 20%.

Надія: Буквально за останні 10–20 років стало зрозуміло, що ментальне здоров’я – це не лише про те, як люди можуть контролювати свої емоції. Це про те, що важливі особисті кордони, потреби, відчуття задоволеності життям. Головний злам у суспільстві полягає в тому, що ці речі визнали важливими.

Але я б не сказала, що психотерапія настільки доступна, що впливає на всю країну. Це дорога й у певному сенсі світська послуга. Для того, щоб піти на терапію, людина має піднятися з рівня базових потреб пірамідою Маслоу. Ми можемо довго розповідати, як сильно психотерапія вплинула на певний прошарок українського суспільства, але відверто кажучи, лише малий відсоток може собі це дозволити. Якщо людину турбує підвищення цін на електроенергію, навряд чи вона може дозволити собі піти пропрацьовувати дитячі травми. Це не послуга першої необхідності.

В інших країнах ця проблема вирішується коштом страхової медицини або послуг безкоштовної психотерапії. У нас безкоштовна психологічна допомога теж працює, також можна стати кейсовим клієнтом у психотерапевта-початківця. Але в них швидко закінчуються місця, тож це також доступно не всім.

Антон: Якщо говорити про ціни, то в мене відчуття, що середня ціна в Україні – 800–1000 гривень. У регіонах ці послуги дешевші, а в Києві дорожчі.

– Терміни із психології вже тісно увійшли в лексикон, але не завжди вживаються в прямому значенні. «У мене депресія», – кажуть про поганий настрій, «Мої межі порушують», – після того, як керівник на роботі просто поставив завдання, а аб’юзивними можуть називати стосунки після першої сварки. Як думаєте, це може мати якісь негативні наслідки, коли справжнє значення слів більше не сприйматиметься серйозно та вважатиметься маніпуляцією?

Надія: Я думаю, що потенційно це може мати негативні наслідки та певне спотворення сенсів. Але скоріше це стосується клієнтів. Наприклад, коли до мене приходить клієнт і каже, що в нього почалася манія, він в аб’юзивних стосунках або хтось його токсить, я зупиняю це та прошу пояснити, що він має на увазі. За фразою: «Він мене токсить» може стояти: «Він мене ображає», «Він мене не любить», «Він хоче від мене чогось, що я не можу дати». Робота терапевта полягає в тому, щоб дослідити, що насправді за цим стоїть.

А всі ці психологічні терміни – це просто фразочки, які увійшли в лексикон, і в побуті втратили своє значення. Коли людина каже, що в неї біполярочка, найімовірніше, вона не має на увазі біполярний афективний розлад, який раніше називався маніакально-депресивним.

Антон: Мені здається, так завжди було й буде. Ми постійно беремо слова з якихось сфер і використовуємо їх в іншому значенні. Якщо зараз у тренді слова з психології й людям простіше щось пояснювати з допомогою них, то нехай. Але психотерапевт у кабінеті буде розбиратися, що за ними стоїть.

Надія: Також я думаю, що в певному сенсі відбувається стигматизація таких психічних розладів, як депресія, біполярний розлад, межовий розлад особистості. Це одні з найсерйозніших станів, які справді викликають у людей страждання. Біполярка – це не просто перепади настрою. Відповідно, коли людина з таким діагнозом десь у компанії чує, що в іншої людини «біполярка», бо вона чимось сильно захопилася чи ухвалила кілька деструктивних рішень, це може ранити. Так само людині з клінічною депресією може бути складно, коли всі навколо кажуть, що в них депресія, маючи на увазі поганий настрій. Така людина може думати: «Окей, у всіх депресія, але в Каті нова робота, Саша ходить на вечірки, а чомусь встати з ліжка не можу я». Складається враження, ніби всі справляються з депресією, тільки я не можу.

Вважаю, що в цьому сенсі розкидатися діагнозами для пояснення свого стану не варто, адже це може нашкодити людям, які справді мають діагноз.

– Мені здається, ще один наслідок популяризації психології – це так звані інстаграмні психологи. Я зараз говорю не про психотерапевтів з освітою, які, крім власної практики, мають свій блог, а про блогерів, які зацікавились психологією, пройшли кілька курсів онлайн і запускають свої марафони та вчать інших життя. Як думаєте, наскільки це може бути шкідливо для їхніх підписників і для індустрії в цілому?

Надія: Мені здається, що це не стільки професії шкодить, скільки клієнтам. Коли люди бачать інстаграм-гуру, який продає їм марафони на кшталт «Як йому сподобатися», «Як повернути чоловіка в родину», «Як зробити, щоб партнер дарував подарунки», це може сформувати хибну думку, ніби іншу людину можливо змінити. Ці запити насправді дуже схожі на запити астрологів і ворожок. Добре, якщо клієнт таких псевдопсихологів – людина невротично здорового рівня. Вона буде все це слухати, витрачати гроші, малювати «карту бажань» і все це їй не нашкодить.

Але якщо це, наприклад, жінка в аб’юзивних стосунках із залежним чоловіком, який її б’є, то вона може витратити декілька років, марно намагаючись змінити чоловіка алкоголіка чи наркомана. І це ще не найгірший сценарій розвитку подій.

Психотерапевт – це молода професія. Як і будь-яка сфера діяльності, вона повинна визріти. Інстапсихологи та шарлатани – це частина розвитку

Антон: Моя думка в тому, що в межах психотерапії нашкодити складніше, ніж хірургу або лікарю, який виписує медикаменти. В більшості з нас стійка психіка з механізмами захисту, і щоб нашкодити їй, треба ще постаратися. Звісно, якщо не йдеться про травматичні досвіди та психічні розлади.

Якщо говорити про особисту терапію в інстапсихологів-шарлатанів, то, найімовірніше, людина прийде до них на одну-дві консультації та покине, якщо їй це не підійде. Звісно, це може сформувати в людини враження, що вся психотерапія – це якісь нісенітниці.

Узагалі, інстапсихологи – це так само частина ринку, завдяки їм у тому числі відбувається популяризація психології. Так, вони продукують велику кількість неякісного матеріалу, але це частина природного процесу. Ринок психології та психотерапії в Україні поки що доволі сирий, у нас немає регуляції, ліцензування. Поки що все «бурлить» і відбувається формування загальної культури.

Психотерапевт – це молода професія. Як і будь-яка сфера діяльності, вона повинна визріти. Інстапсихологи та шарлатани – це частина розвитку.

Світовій психотерапії всього років 130, а в Україні вона почала розвиватися недавно. Раніше людям допомагали впоратися із тривогою священники, в радянські часи цю функцію виконували піонери чи партія, в 90-х – усілякі кашпіровські. І тільки у 2000-х почала активно поширюватися психотерапія. Тому в нас ця сфера ще дуже молода, але вона точно розвиватиметься далі та ставатиме важливою частиною життя людей. Можливо, скоро в Україні теж буде, як в Аргентині, – соромно буде сказати, що ти не ходиш до психотерапевта.