Антоніо Лукіч – режисер фільмів «Мої думки тихі» й «Люксембург, Люксембург», який за перший вікенд став лідером українського прокату, а із червня з’явився на Netflix.

Дебютний фільм Лукіч зняв у 25 років. Зараз український режисер працює над сценарієм для третього фільму, де одну з ролей може зіграти актор із фільмів Мартіна Макдони Колін Фаррелл.

На ранковій лекції у КАМА Антоніо Лукіч розповів, чому його фільми – це не дилогія про сім’ю, а потенційно трилогія про крінж і незручність, чи треба виділяти гроші на кіно під час війни і якими можуть бути фільми після перемоги.

Мама сказала мені: «У тебе небагато талантів, ти просто хороший маніпулятор. Спробуй себе в режисурі»

Мені було смішно читати про те, що я йду вас надихати. Зазвичай я просто приходжу відмовляти людей знімати фільми. Мій перший майстер-клас так і називався: «Можеш не знімати – не знімай». Я вважаю, що абітурієнтам на творчих конкурсах треба здавати не байки й вірші, а УЗД й аналізи крові, щоб лікарі казали: «Вашого здоров’я вистачить на п’ять фільмів». Заробіток у кіно – це різниця між тим, що ти заробляєш, і тим, що потім витрачаєш на лікування в невропатолога. Це не дуже вдячна професія, вона не робить тебе багатим і щасливим. 

Я не мав жодного уявлення про те, ким бути. Закінчив школу в спальному районі Ужгорода, який називався Шахта. Там був один із найбільших в Ужгороді ромських таборів, це були декорації мого дитинства.

Коли мені було 16 і настав час вступати, мама сказала мені: «У тебе небагато талантів, ти просто хороший маніпулятор. Спробуй себе в режисурі». Я почав гуглити, що це таке, і знайшов університет імені Карпенка-Карого. Я туди не вступив із першого разу. Я був настільки не підготовлений, що вперше почув прізвища Фелліні й Майкл Бей у черзі на подачу документів. Потім я пішов це гуглити в бібліотеку на Печерську. Це був 2009 рік, зараз мені 31.

Оскільки в Карпенка я не вступив, мене відправили вчитися в Київський університет культури, до Поплавського. Моєю першою роботою був фотофільм про те, як я не можу зняти фільм. Я ходив по Києву, дивився на оголошення й намагався віднайти в цьому якусь історію. Потім сам написав оголошення про те, що куплю сценарій для фотофільму. У цьому фільмі хулігани мене заманюють до гуртожитку і б’ють. Це було стартовою точкою, коли я зрозумів: єдине, про що можна розповідати відповідально, – це власні переживання.

Потім я перевступив до Карпенка з дуже корисливих міркувань: у Поплавського було вісім людей у гуртожитку, а в Карпенка – чотири. Про нашу майстерню ходили легенди, ніби там до третього курсу довчився Іван Дорн, а потім пішов у співаки. Це було для мене тригером: якщо підеш у майстерню до Володимира Оселедчика, з тобою станеться щось хороше.

 

   

Я сів і написав усе погане, що сказав своїй мамі, і все, що хотів сказати, але не можу. Усі ці невимовлені слова – це і є «Мої думки тихі

   

 

Під час навчання я принципово ніде не працював: якщо вчишся, треба вчитися. Один із моїх коротких метрів переміг на Одеському кінофестивалі, і це відкрило мені трохи можливість спілкуватися з продюсерами, була якась зацікавленість. Як знайти фінансування на кіно, це єдине питання, про яке не думав. У цьому плані я людина з позитивним мисленням: якщо в тебе є цікава ідея, то фінасування саме тебе знайде.

Після закінчення інституту я зустрів свого друга, який працював фрилансером. Він розповів мені цікаву історію про те, як отримав замовлення записати звуки тварин і їздив із батьком у Черкаську область. Я в цьому вже відчув якийсь парадокс і подумав, що це хороший початок, щоб із цього щось вийшло далі.

«Мої думки тихі» – дебютний фільм Антоніо Лукіча. Це комедія про хлопця, який вирушає на Закарпаття записувати звуки українських тварин і по дорозі відновлює стосунки з мамою. Стрічка отримала відзнаки кінофестивалів в Одесі й Карлових Варах. 

Ми виграли пітчинг [Держкіно] з історією про звукорежисера і його дідуся, які їздять записувати звуки. Далі я зрозумів, що тема дідуся мене вже не дуже хвилює, бо я зняв три студентські фільми про дідуся. Це була перша рефлексія на те, що руйнується велика родина, про присутність смерті у твоєму житті.

Мама з’явилася вже тоді, коли у фільму було фінансування. З нею історія була ще болісніша. Я сів і написав усе погане, що сказав своїй мамі, і все, що хотів сказати, але не можу. Усі ці невимовлені слова – це і є «Мої думки тихі». У мене вийшло 17 сторінок тексту, які потім перетворилися на окремі сюжетні лінії.

 

   

Перший фільм я зняв про маму й високого хлопця, а другий – про тата й двох маленьких

   

 

«Люксембург, Люксембург» – це другий повнометражний фільм українського режисера Антоніо Лукіча, який вийшов в український прокат 13 квітня. Це історія про близнюків із міста Лубни, які після тривалої паузи в стосунках вирушають на пошуки батька в Люксембург. Головні ролі в стрічці виконали співзасновники хіп-хоп гурту «Курган & Agregat» Аміл і Раміл Насірови, а прем’єра «Люксембург, Люксембург» відбулася на Венеційському кінофестивалі. Детальніше The Village Україна розповідали в репортажі зі знімань й інтерв’ю з Антоніо Лукічем і виконавцями головних ролей.

Ми отримали купу нагород за перший фільм, але так само, як ти набуваєш нагороди, ти ризикуєш їх втратити. Треба було побороти синдром небезпеки провалу, це не просто. Тому я вирішив, що хочу зняти другий фільм принципово погано, просто звільнив себе від відповідальності за результат. 

Після того, як «Мої думки тихі» «відфестивалилися» і ще не вийшли в прокат, я думав, уже нічого не станеться. Я зрозумів, що реальне життя й творчість поєднати неможливо. «Дитині вже рік, але вона ще не бачила океану»  [цю фразу дружина Васі говорить йому у фільмі «Люксембург, Люксембург»] – це фраза, яку я почув від своєї дружини, і ця фраза ознаменувала собою кризу. Сповідь у власних гріхах я переклав на Васю, хоча сценарій був про Колю.

Перший фільм я знав про маму й високого хлопця, другий – про тата й двох маленьких. «Люксембург, Люксембург» – це дуже особистий фільм, його спровокувала трагічна подія. Я ніколи не бажаю стати героєм цього фільму, бо це найгірше прокляття, коли про тебе знімають повний метр. Щоб стати комусь цікавим, треба, щоб із нами сталася халепа; щось, що приверне увагу; якесь відхилення від норми; парадокс.

Мій батько був у комі деякий час. Його не стало, поки я робив шенгенську візу. Частина мене була на нього ображена й зовсім не хотіла про нього нічого знати. А інша частина мене його дуже любила і страждала від цієї вродженої цікавості, а якою ж була людина, яка мене створила? Тому я себе розділив на цих близнюків, і мені це ніби допомогло доторкнутися до істини. У спробі до неї доторкнутися й узагалі є відповідь на питання, навіщо ми знімаємо кіно.

Ви питаєте, чому батько у [фіналі] фільму не впізнав свою автівку. Він її впізнав, але їм із сином не було про що поговорити. Вони добре розуміють, хто перед ними, але сказати один одному нічого не можуть. У цьому основна напруга цієї сцени.

   

На одну з ролей у третьому фільмі ми справді розглядаємо Коліна Фаррелла

   

Я був щасливий, що вичерпав усі особисті теми й зараз пишу вже третю картину. Перші дві не можна назвати дилогією про сім’ю, разом із третім фільмом це радше буде трилогія про крінж і незручність. Я бачу це життя як дуже не зручне місце, й одним зі своїх небагатьох талантів вважаю саме талант створення незручних ситуацій.

Незручність постійно провокує людину до того, щоб робити вибір. Драматург ставить свого героя в незручні обставини й дивиться, як він буде викручуватися. Моменти вибору показують, якими люди є насправді, показують характер. Саме характер, а не характеризацію. Характеризація – це про те, який ти високий, стильний і красивий, як вмієш одягатися, а характер – це про те, який людина робить вибір: втекти чи лишитися, сказати чи промовчати, вдарити або дати вдарити себе.

Я довго не міг зрозуміти, про що третій фільм. Це буде злий фільм про дівчинку, яка померла, але чомусь продовжує жити. Її проштрикують списом, і вона намагається з цим існувати, прокидається в лікарні й каже, що все нормально. Поки це лише на етапі сценарію. На одну з ролей ми справді розглядаємо Коліна Фаррелла. Таким великим акторам неможливо давати маленьку роль.

Це буде фільм про дівчинку Сашу, яка хоче стати акторкою, хоче грошей і популярності й навчається на перших курсах Карпенка-Карого. Після початку повномасштабної війни вона тікає до Ірландії, розповідав у інтерв’ю The Village Україна продюсер Володимир Яценко. У стрічки також є співпродюсерка – Джессі Фіск [ірландська продюсерка, у портфоліо якої, зокрема, фільм «Вовк» із зіркою «1917» Джорджем Макаєм – ред.]

Перший фільм – це завжди про закоханість. Ти просто хочеш бути з людиною й не помічаєш жодних недоліків виробництва чи сценарію. Другий фільм – це більш як стосунки: ти вже бачиш недоліки, чогось потребуєш, можеш поставити якісь запитання. Третій фільм – це вже криза стосунків, святкування розлучення з кіно, можливо. Але на нього мені сил вистачить, я хотів би його зняти. Що буде далі, не знаю.

 

   

Момент зіткнення твоєї фантазії з реальністю найскладніший

   

 

Я не люблю «кіношників». За будь-яким талантом стоїть окрема хвороба. Я взагалі вважаю, що кіно створюють психічно хворі люди, циніки, егоїсти, які формують якусь дивну поплавлену реальність і переносять свої психози на екран. Ми всі дивимося на це й думаємо, як фільми допомагають зробити цей світ кращим, ніж він є.

Кіно зазвичай створюється всупереч обставинам. Ти візуалізуєш свою фантазію, і цей момент зіткнення твоєї фантазії з реальністю найскладніший для будь-якого автора. Це зіткнення відбувається в різні моменти, один із них – кастинг. Ти написав текст, який здається тобі геніальним, і на кастингу може бути дві реакції: «О боже, який поганий актор переді мною» або «О боже, який поганий сценарій». У мене зазвичай буває друга. Я вважаю, що не існує поганих акторів, існують тільки погані режисери, які не можуть знайти їм ролі.

Три найважливіші якості для режисера – це хороша пам’ять, спостережливість і вміння маніпулювати людьми. Ти об’єднуєш на майданчику людей, які більш талановиті, ніж ти, і методом маніпуляції змушуєш їх працювати на свою ідею.

Хто такий сценарист? Це людина, яку можуть образити в магазині, у відповідь вона промовчить, а потім прийде й напише про цього продавця сценарій, де придумає йому болісну смерть.

Ще гірші люди – оператори. Я вважаю оператора найбільшим антагоністом на майданчику. Це людина, яка весь час заважає моїм акторам бути зарядженими й грати добре. Ми постійно чекаємо саме на нього, поки він виставить світло. Також оператор повинен мати запас нудності. Якщо він справді зануда, то ми можемо з ним працювати.

Найбільше я люблю момент, коли продюсери платять мені гроші. Ще дуже позитивний персонаж – жіночка, яка всіх годує на кейтерингу: з нею в тебе не мусить бути жодних конфліктів, інакше дуже сильно ризикуєш.

 

   

Кіно – це взяти життя й звузити його до історії. У всіх нас є власні фільтри цього звуження

   

 

Можна сказати, що моє кіно завжди починається з чогось малого, з діалогів. Ось проходить повз тебе в місті повненька жіночка й каже в телефон: «Я колись важила сорок кілограмів, сорок кілограмів». Ти записуєш цю репліку в телефон. Коли буде сотні реплік і ситуацій спостережень, то думаєш, як це все поєднати в одну історію.

Якщо у вас є ідея, яку можна пояснити іншим чином, окрім як зняти фільм, напишіть п’єсу, новелу, пост у Facebook. Навіщо фільм? Навіщо так багато зусиль і грошей, щоб сказати: давайте любити одне одного або давайте зателефонуємо мамі? Мистецтво – це просто про складне, а щось інше – складно про просте. Відчуваю себе вікіцитатником.

Мистецтво допомагає тобі зрозуміти, що таке реальність, і викристалізувати її в історію. Тут я згадую постер до фільму братів Коенів «Серйозна людина», на якому зображений чоловік, який стоїть на даху свого будиночка й намагається відремонтувати антену, бо в нього зламався телевізор. Це й робить кожен митець – постійно ремонтує антену й намагається відшукати цей зв’язок.

Творчість не має причинно-наслідкового зв’язку, навпаки, вона має наслідково-причинний зв’язок. У твоїй уяві виникають сценки, ти складаєш усе докупи й думаєш, як твій герой прийшов до цього. Це і є справжня творчість. Несправжня творчість – це коли ти кажеш: а давайте я зніму фільм про стосунки мами й сина, а далі шукаєш, хто ці люди й куди вони йдуть. Єдина можливість зрозуміти, що ти рухаєшся в правильному напрямі, – це дружити зі своєю уявою й фантазією. Важливо довіряти тим картинкам, що спадають на думку, довіряти своїм спостереженням.

Коли ти розумієш, що берешся за створення фільму, то перетворюєшся на фотокамеру з об’єктивом. Ти розумієш, що це буде частиною твоєї історії, а щось інше – ні. Просто береш життя й звужуєш його до історії, у всіх нас є власні фільтри цього звуження.

[Альфред] Хічкок казав, що треба взяти життя й викинути з нього все нудне. Я так само вважаю, що кіно не історія про те, як зафіксувати життя, для цього є документалістика. Кіно – завжди спроба відшукати істину життя. Іноді режисер перекладає на кіно своє дитинство, ти дивишся й розумієш, що в кадрі дитинство окремої людини й цьому не емпатуєш, не впізнаєш себе. А іноді не дуже симпатична людина змушує тебе співпереживати, викликає справжні емоції. Це про вміння пояснити свої переживання так, щоб вони були зрозумілі не лише співгромадянам, а всьому світу – те, до чого тяжіє зараз Україна.

Дуже раджу подивитися фільм «Фабельмани» Стівена Спілберга. Це вичерпна історія про хлопчика з Америки і його захопленість мистецтвом. Цим фільмом Спілберг повністю відбив у мене бажання знімати фільм про своє життя й шлях як режисера. Я навряд чи зніму «Вісім із половиною» чи щось таке.

Я ніколи не був у психотерапевта, але мені здається, що це людина, яка зробить весь творчий процес дуже нудним. Він пояснить: це синдром спустошеного гнізда, ти переймаєшся на цю тему, звісно, у твоїх героїв якісь фіксації.

Дуже часто відчуваю себе, як герой Хоакіна Фенікса у фільмі «Майстер», тобто як людина, яка постійно хоче знайти когось, хто пояснить мені, як жити, взяти трошки відповідальності за моє життя. Дивно, що я даю лекції, а мій син запитує мене, як правильно вчинити. 

Життя – парадоксальна штука, і саме з парадоксу починається створення будь-якої історії. Парадокс провокує кожного автора на такий внутрішній вибух фантазії, величезної кількості сценок. Наприклад, коли я кажу про конкурс краси в домі для літніх людей, це парадокс. Це спроба зіткнути щось, що не має логіки. Це і є фільтр, є щось цікаве в цій історії чи нема.

Як відрізнити талановитий фільм від неталановитого

Талановита робота може здивувати, не талановита не викликає жодного подиву. Але я поважаю кожен створений фільм: у мені помер кінокритик, коли я зняв першу роботу й зрозумів, яка це праця, як люди викладаються й узагалі виживають після зйомок.

Є інша проблема, коли ти вкладаєш надзусилля в щось дуже просте. Я весь час згадую фільм, який побачив на Docudays, – фільм Світлани Григоренко «На Великдень», знятий одним кадром [без монтажних склейок] у гуртожитку. Дівчина не хоче святити паски, а мама дуже переживає через це. Десятихвилинний діалог, але відірватися неможливо, бо це просто про складне.

Неталановитий фільм – це гонитва на вертольотах і сцени з масовкою заради того, щоб розповісти банальну історію про хлопчика й дівчинку, які зустрілися й розійшлися. Він наслідує форму кіно, яка створена до того. Але ми живемо в унікальній країні й в унікальні часи, тому не можемо накладати форму кіно, придуману не нами, на нашу реальність. Зазвичай люди дивляться кіно й когось впізнають. Це дуже дивно – впізнавати себе у шведському фільмі Роя Андерcсона й не впізнавати в українському.

Голлівудське кіно створили люди, які не знали дуже добре англійської мови, тому робили фільми мовою зображення й почуттів. Там є система економічної небезпеки: фільм вдався тільки тоді, коли він окупився в прокаті, тому кіно постійно шукає зв’язок з аудиторією. Європейське кіно фінансується фондами, тому автори в економічній безпеці й можуть повністю втрачати зв’язок з аудиторією. 

Іноді кіно потребує зусилля, як книжка з філософії: ти мучишся, коли читаєш таку літературу, але забираєш із неї цікаві потужні думки. Таке кіно має існувати.

Про фінансування фільмів і роботу з продюсером

Якщо ти знімаєш дебютний фільм, то, здається, отримаєш не більше восьми мільйонів гривень на кіно. Для фільму це нуль, але для дебютного фільму – це шанс. У мене був величезний сценарій, і я подумав, а що робив би, якби це були мої вісім мільйонів? Якби я продав свою квартиру, автівку? Чи знімав би я цей діалог за свої гроші чи ні? Коли я наклав фільтр своїх грошей на сценарій, то він скоротився десь на третину.

Наприклад, у «Моїх думках тихих» є сцена, де Вадим іде на концерт хардкорної групи і йому вибивають зуб. Я дуже мріяв її зняти з купою масовки, купити трек, а потім зрозумів, що без цієї сцени фільм і так складеться.

Найбільшою статтею витрат у «Моїх думках» стала музика. Viva Forever [від Spice Girls] коштувала нам 9 тисяч євро зі знижкою. Daddy Cool [для «Люксембург, Люксембург»] коштувала 12 тисяч, і ми не могли її купити, тому я написав листа продюсеру Boney M. Нам дали знижку, і ми купили цю пісню за 6 тисяч євро.

Добре, коли сцена склалася й без музики. Кіно – це мистецтво зображення, тому музику там часто використовують як милиці, вона допомагає сцені без емоцій. Водночас музика пов’язує героїв між собою, це метафорична й фабульна деталь історії.

До прокату я ще не знав, що «Мої думки тихі» стануть успішним фільмом в Україні. Я попросив у продюсера Володимира Яценка 500 доларів на місяць, коли почав працювати над другим фільмом. А коли почався прокат, думаю, чому не попросив 600. [усміхається] Зазвичай продюсери не розбираються в кіно, але Вова й Аня [Яценки] розбираються дуже добре, вони співавтори сценарію «Люксембург, Люксембург».

Неможливо створити хороший фільм, якщо починати від задуму. Це і є різниця авторського фільму й продюсерського. Продюсерська ідея: а давайте створимо фільм про ужгородських контрабандистів, хто ці люди. Авторський фільм виростає з чогось малого, ти знаєш, що хочеш зробити цю деталь, цю репліку, усе до неї підлаштовуєш.

Продюсери звикли сприймати кіно як проєкт. Я завжди сварюся, коли кіно називають проєктом. Фільм – це живий організм, який змінюється й переживає разом з авторами й колективом.

Якими будуть фільми після війни

Уже під час повномасштабної війни я був у журі головного конкурсу Гетеборзького кінофестивалю. Це найважливіший фестиваль Скандинавії, раніше там був рекордний приз – 100 тисяч євро за найкращий фільм. Також у журі були французько-іранська акторка, композитор із Норвегії й акторка з фільмів Ларса фон Трієра. Нам треба було переглянути дев’ять фільмів.

Вони були обурені одним із фільмів, «Нехай річка тече» (Let The River Flow). Він розповідає про саамів – корінне населення Норвегії, Швеції, Фінляндії, яке в 1960-ті роки взагалі не вважали за людей. Їх били, принижували, будували атомні станції на їхніх природних територіях. Це було гірше, ніж сегрегація у США. Цей фільм провокував замислитися над багатьма темами; там були знайдені правильні кадри, які пояснювали внутрішній стан героя – саамської дівчинки, яка адаптувалася й стала норвежкою.

Інші члени журі були обурені цим фільмом, бо норвежці там показані, як свині, які постійно ображали саамів. Але якщо норвежці так робили, то може, є сенс це показати? Я був єдиним, хто це сказав.

Нас учили, що не буває чорного й білого, а якщо є, то це дуже поганий фільм, бо кожна людина складна. Але мені, наприклад було б супернецікаво дивитися фільм про людину, яка скидає бомби на мирні міста, який він хороший батько і як любить свою собаку. Кіно ставить під сумнів добро й зло. Воно привчило нас симпатизувати негідникам, і це великий гріх кіно. Зараз ми маємо дуже правильний момент, щоб сказати: чорне – це чорне, а біле – це біле.

Мене дуже часто запитують, яким кіно буде далі. У «Люксембурзі, Люксембурзі» ми замазували маски від COVID, створювали реальність, що коронавірусу не існує. Війну ти не замажеш, як маски. Творчість буде тільки про це.

До героїчного епосу нам ще треба дорости як суспільству. Щодо гуманістичних фільмів про війну, то добре, якщо вони будуть українські, а не їх будуть знімати про нас. Мені, наприклад, дуже легко уявити в Україні фільм, як-от «Життя прекрасне» з Роберто Беніні. І дуже складно уявити, як-от «Урятувати рядового Раяна», через купу причин, зокрема бюджетну.

Брати зараз у держави гроші на фінансування фільмів не актуально й не адекватно за деякими винятками – дипломні й дебютні роботи. Без фінансування таких робіт ми ризикуємо втратити ціле покоління людей, які або поїдуть, або просто не знайдуть себе.

Із третім фільмом ми зрозуміли, що є купа альтернативних джерел фінансування. Фонди не те, щоб вишиковуються в чергу, але вони є. Наприклад, бюджет регіонального фонду Гетеборга – 10 мільйонів євро. Це як бюджет Держкіно в найкращі роки. У Швеції кілька таких фондів, і це лише Швеція.

Загалом я не впевнений, що повний метр – це хороший елемент рефлексії на сьогодення. Ти його дуже довго знімаєш, і світ змінюється. Коли фільм виходить, то все, що ти переживав, уже стає неактуальним.

Правда – це найкраща пропаганда. Вона є, наприклад, у сюжетах «Суспільного» чи «Громадського». Але якщо є можливість створювати адекватну пропаганду в кіно, треба створювати. Під час Другої світової війни головнокомандувач американської армії попросив Френка Капру зняти вісім фільмів, які будуть називатися «Чому ми воюємо». Капра їх зняв й отримав звання полковника, яким пишався набагато більше, ніж трьома своїми «Оскарами», які він отримав ще до війни. Чи є зараз рух держави до кінематографістів? Мабуть, немає.

обкладинка: КАМА