1 серпня ми побували в Макарові, де познайомилися з сім’ями, що живуть у перших трьох модульних будинках для людей, які втратили житло внаслідок російської агресії й вимушені були покинути свій дім. Разом із керівницею компанії-виробника модульних будинків Tera Monada Марією Шиян ми з’їздили на виробництво, де побачили перший будинок-прототип, зібраний «на спір» двома різними командами. Редакторка The Village Україна Ірина Виговська розпитала команду про внутрішню міграцію, проблеми переселенців, відчуття дому й труднощі, які стоять перед проєктом.

Марія Шиян

керівниця Tera Monada


До війни я не мала жодного стосунку до будівництва. У мене був власний ритейловий бізнес, до того я працювала в маркетингу компанії «Київстар», також обіймала керівну посаду в ювелірному бренді.

З 2014 року я не воювала, але в моєму бізнесі 80% працівників були вимушено переміщеними особами зі сходу України. Я намагалася брати на роботу ВПО, бо людям було дуже важко знайти щось для себе: багато хто дивився на донецьку прописку й відмовляв. Я з Волині, але в мене ніколи не було таких стереотипів. Навпаки, мені хотілося давати людям, які вимушено залишили дім, гідні умови праці й зарплатню. Вони дуже заслуговували на це.

Так сталося, що 24 лютого мене розбудила телефонним дзвінком моя адміністраторка. Вона з Донецька, 2014 року стала вимушеною переселенкою. На момент початку повномасштабної війни вона була в Києві, а я їхала з Волині до столиці й зупинилася переночувати в Рівному. Вона зателефонувала мені зі словами: «Машо, почалася війна, але ти не переживай, я це вже проходила, я про нас подбаю». У нас на складі подвійні стіни. Вона сказала, що облаштує там спальні місця і що це буде безпечно. Вона повторювала: «Ти не хвилюйся, усе буде добре, я знаю, що робити». Я тоді, що робити, ще не знала.

Я їхала до Києва й бачила потік машин, що рухається назустріч. Опускаєш очі подивитися на навігатор, піднімаєш, а повз проїжджає танк. Я не могла в це повірити, це нагадувало комп’ютерну гру.

Я з дитинства чула про війну й Голодомор від бабусь, дідусів, прабабусь і розуміла, що найстрашніше – це якщо тобі доводиться домовлятися із совістю і йти на злочин заради того, щоб закрити базові потреби свої чи дітей. Тож з першого дня я допомагала всім, чим можу.

У перші дні крутили коктейлі Молотова, когось возили, перевозили, допомагали з логістикою й перетином кордону для фондів. У березні, десь за три тижні після початку війни, з’явилася чітка візія, що ми маємо забезпечити гуманітарну допомогу людям, які опиняться на межі виживання. Я думала про те, що якось доведеться розселяти людей, які залишилися без житла, але ідеї модульних будиночків ще не було.


Ідея модульних будинків

У квітні один із нинішніх моїх партнерів, Олег Погонишев, розповів, що колись давно він розробляв повністю автономні рекреаційні будинки, які можуть стояти в зелених зонах. Вони не потребують підключення до комунікацій, у них заливається вода, стоїть система рекуперації. Він спитав, що я думаю про те, щоб переформатувати ці будинки й пристосувати для людей, які опинилися без житла.

Я подивилася макет, і ми почали робити. Команда Олега сказала, що на втілення такого проєкту потрібен місяць. На той момент у нас не було креслень, не було проєкту як такого. Цей будинок у виробництві був абсолютно новим продуктом. Усе робилося швидко: хтось шукав наповнення, хтось займався конструкцією. Ми не розуміли нічого: ні ціну, ні розмір, ні що як розмістити.

Ми розуміли лише те, що це будинки для людей, які втратили все. Вони в кращому разі виїхали в інші регіони просто з рюкзаком.

Тобто в них немає ані ліжка, ані ванної, ані кухні. Вони позбавлені базових потреб. А серед цих людей ще є й діти, і люди з інвалідністю, і молоді сім’ї, і люди похилого віку. Тобто це дуже різні категорії.

Також це мав би бути будинок, що стане для людини стимулом лишитися на своєму місці. Адже внутрішня міграція, по-перше, погіршує економічне становище країни, а по-друге, є доволі травматичною для людей. Люди мають повертатися додому, ходити на свою роботу, спілкуватися з друзями. Ніхто їх так не зрозуміє, як ті люди, з якими вони прожили разом і горе, і радість. Сусідам не треба доводити, що ти не жебрак, що в тебе все було, але в один момент все знищили. Часом до людей, які переселяються в інші області, ставляться як до «чужих» чи гірших за статусом. Це точно не дає наснаги творити. Тож наша ідея полягала в тому, щоб будиночки розташовувалися на тих самих ділянках, де й був дім людей. Щоб вони поверталися саме додому.


Хто може отримати модульний будинок

Щоб зрозуміти, кому передусім надавати допомогу, ми почали спілкуватися з головами територіальних громад про модульні містечка. Але з модульними містечками є низка труднощів: під них мають виділити площу, туди треба підвести комунікації: каналізацію, воду, світло. До того ж, коли люди живуть у модульних містечках, вони не відчувають, що це їхнє майно, а ставляться до такого житла, як до чогось тимчасового. Це щось, куди нас загнали й де ми маємо перечекати, поки нам щось відбудують. Місцеві органи самоврядування не мають бюджету покривати комунальні платежі, а люди, які там живуть, не вважають це житло власним і не збираються за це платити. Тут може виникнути низка проблем.

Також, коли на одній території збирається багато сімей з одним і тим самим горем, це створюватиме конфлікти, постійні скандали, поділ майна – така собі «Кайдашева сім’я» помножена на десять.

Тож ми остаточно ухвалили рішення, що ми встановлюємо будинки на тих ділянках, що належать людям. Там, де був їхній зруйнований дім. Там вже є комунікації, світло, там людина відчуває свою власність. Бо якщо це належить їй, а воно розташоване на її землі, то вона буде за цим доглядати. Це в неї ніхто не забере, не вижене звідти. Коли ми закриваємо перші базові потреби й люди мають свій куточок, їм немає за що хвилюватися, а далі вони крок за кроком відновлюватимуть своє житло й життя.

31 липня ми здали перший будинок в експлуатацію. За тиждень навколо будинку вже почали будувати паркан

Тобто до цього чотири місяці стояли руїни, нічого не робилося, а з появою будинку за тиждень почали зводити огорожу.

У другому будинку на паркан «скинулися» сусіди. Вони ж подарували в новий дім песика. Ми довезли для песика мисочки, корм і все необхідне. Також надали сім’ї гуманітарну допомогу: продукти й гігієну.

У третьому будиночку нам сказали, що в майбутньому планують до однієї зі стін додати ще один модуль – додаткову кімнату. Люди обживаються.

Отримати такий будинок може тільки та людина, яка не має альтернативного житла й фінансових збережень, за допомогою яких може орендувати чи купити житло. Ми не приймаємо заявки прямо, а знаходимо цих людей за допомогою органів місцевого самоврядування. Бо насправді ніхто, крім голів ОТГ, не знає краще своїх мешканців.

Наприклад, в Іванківській громаді на Чернігівщині зруйновано 1700 будівель, але фактично негайної відбудови потребують 300. Саме голова місцевої ОТГ допомогла визначитися, кому передусім допомагати.


Поліпшення

Зараз ми запросили нових архітекторів, зокрема Костянтина Мошовця, який працював над візуалізацією заправок Socar, для розроблення екстер’єру. Група архітекторів працює також і над удосконаленням інтер’єру. Ми поставили для себе завдання зробити цей будинок таким, щоб людина в процесі користування відчувала продуманість. Ми прагнемо максимальної ергономіки й максимальної ефективності. Також зараз змінюємо технологію виробництва й додаємо по одному квадратному метру житлової площі. На трьохмодульний будинок це ще додаткові три квадратні метри, а це непогана шафа, наприклад.

Ми продовжуємо вдосконалювати ці будинки, але не виходячи за межі нашого бюджету.

Зараз вартість одного трьохмодульного будиночка – 15 000 доларів. Тобто по 5000 доларів за модуль. Це з наповненням, технікою, текстилем і навіть збіркою. У цю вартість не входить хіба що логістика.

До речі, збір будиночків ми хочемо віддати на місця. Це допоможе створити додаткові робочі місця, а також змінити ставлення. Щоб люди не думали про це, як щось нереалістичне чи те, що дістається «своїм». Ми хочемо, щоб односельчани, сусіди, знали, що це все прозора система, кожен може отримати житло, якщо дійсно цього потребує. До того ж це оптимізує нас і допоможе прискоритися. Зараз ми дуже обмежені часом, бо осінь насувається.

Без додаткового фінансування на сьогодні ми можемо виготовляти 200 будинків на місяць. Поки що фінансування закривається власними силами партнерів. Перші три будинки оплатили зі збору коштів від американських підлітків за ініціативи фонду To Ukraine With Love. Фонд заснувала американка українського походження Світлана Міллер, бабуся й дідусь якої проживали в Ірпені. Коли вона почула ідею про модульні будиночки, сказала, що збере гроші на перші. Уже наступного дня вона переказала на рахунок 25 000 доларів на перший п’ятимодульний будинок.


Якість

Будинок – це металеві каркаси, що складаються між собою. Вони на ніжках, під ніжки заливаються бетонні подушки. Це все збирається на виробництві в нас у цеху. Монтується між собою без зварювання, це крупновузлова збірка, для якої потрібна лише викрутка.

Зручність цих будиночків ще в тому, що тут можна прибрати одну стіну й додати ще один модуль. Їх можна переносити. Це як конструктор

На сайті зазначено, що рекомендований термін експлуатації будинку – десять років, але це перестраховка. У цих будинках можна прожити й 50 років. Ми прекрасно розуміємо, що багато людей не будуть відбудовувати свої старі будинки. Потрібно багато часу на фінансову стабільність, яка дасть поштовх відбудовувати. Один фундамент може коштувати 20 000 доларів. А ще стіни, перекриття, внутрішнє оздоблення. На будівництво повноцінного будинку потрібні щонайменше 60 000 доларів. Звідки в людей, які лишилися без нічого, раптом візьмуться такі гроші?

Ми хочемо, щоб будинки були безкоштовні. Нам не хочеться їх продавати людям, нам хочеться, щоб люди, які постраждали, отримували ці будинки безкоштовно. Тому намагаємося залучати кошти. Адже, залучаючи кошти в Україну, ми платимо податки, даємо нові робочі місця. Це розвиток економіки. Хай краще люди попросять когось задонатити на їхній будинок, ніж купуватимуть його власним коштом.

Наразі інвестиції залучаються з великих компаній і фондів. У нас з’являються партнери з великого українського бізнесу. Вони в цьому зацікавлені, бо це проста історія: вони бачать на власні очі, де й кому допомогли.


Гуманітарна допомога, а не надання житла

За міжнародним правом гуманітарна допомога не може бути розподілена на військові цілі, тому деякі бізнеси не можуть донатити на армію.

Будинок за договором передається саме як гуманітарна допомога, тому це не накладає жодних обмежень на людину, не позбавляє її ніяких виплат, не ставить її під додаткові зобов’язання.

Ми консультувалися з юристами, щоб, ставлячи цей будинок, не створили людям проблем. Тобто людина може отримати компенсацію від держави за зруйноване житло, навіть якщо на її території стоїть наш будиночок. Це гуманітарна допомога, а не надання чи відновлення житла. Гуманітарна допомога у вигляді тимчасового житла. Тому ми й задекларували ці 10 років. Насправді хотіли вказати навіть менше.

Насправді будинки можуть прослужити набагато довше. Усі матеріали мають гарантію до 70 років. Металеві каркаси – 79 років. Стіни зроблені із сандвіч-панелей і ДВП. Наступні будинки будемо обшивати екологічною меблевою дошкою замість ДВП-панелей. Це буде і зручніше, і довговічніше, і гарніше, й екологічніше.


Символізм

Перші три будинки були побудовані з металу, виготовленого на «Азовсталі». Останнього привезеного звідти. Вийшло дуже символічно – кінець, що дає новий початок.

Усе внутрішнє оздоблення будинків від українських виробників. Те, що виробляє не Україна, ми однаково купуємо в українського ритейлу. Наприклад, «Агромат», побачивши наш проєкт, сказали, що це соціальний стартап і пішли з нами в партнерство. Вони надають нам найякіснішу сантехніку майже без націнки. Щоб ми могли зробити якісне наповнення, адже люди, які житимуть у будиночках, не готові будуть за пів року замінювати змішувачі.

Ніхто з партнерів не мав до війни жодного стосунку до будівництва. Вони працювали у сферах ритейлу, декорацій для заходів і виробляли вендингові автомати. Але в нас є професійні команди: інженери, архітектори, декоратори, закупівельники. І їм усе під силу.

Зворотний зв’язок від людей – це найприємніше. Люди дуже щасливі, сповнені енергії, радіють. Особливо ті сім’ї, де є діти, які хваляться тим, що в них є кімната, чи величезне дзеркало, чи вони розклали свої речі й дуже хочуть показати як саме.

На стіні в одному з будиночків повісили картину Марії Примаченко. Я не хотіла, щоб це висіло, як нагадування, але ця картина мені дуже сподобалася, і мені дуже хотілося все ж лишити щось символічне на згадку.

Коли віддаємо ключі, передаємо людям будинок, ми залишаємо на столі хліб і сіль, листівку, а на кухні вішаємо рамку з фотографією сім’ї. Щоб людина зайшла й одразу відчула, що це її дім. Бо картина на стіні – це просто картина, вона може бути будь-де, а от фото – щось, що дійсно робить дім твоїм.

Зараз момент, коли ми дуже чекаємо на реалізацію. До того вели багато перемовин, а тепер готові показувати результат. Адже зима ближче, ніж здається, а наприклад, на Чернігівщині досі є сім’я, яка живе з дітьми в туристичному наметі.

Матеріал створено в у межах програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них