Поговорили з трьома вимушено переміщеними людьми, які 2014 року тікали від війни в Донецьку. Про особистий досвід, труднощі з пошуком житла, упереджене ставлення, сум за рідним містом і поради людям, які стали ВПО нещодавно.

Фото: Олександр Манукьянс; портрет Олександра – Наталія Азаркіна

Олександр Манукьянс

промисловий дизайнер, архітектор, засновник дизайн-студії Manukians Studio

Працював у фонді «Ізоляція», яку окупаційна адміністрація РФ перетворила на концтабір

До 2014 року я жив у Донецьку, неподалік від центру міста. Коли почалася війна, якраз отримував ступінь бакалавра архітектури в Донбаській національній академії будівництва та архітектури, яка була розташована між Донецьком і Макіївкою. Водночас близько двох років я працював у художньому фонді «Ізоляція».

Фонд для місцевих здавався спочатку чимось незрозумілим і дивним, але з часом це місце набувало популярності. Там відбувалися різні заходи. Однією з останніх подій фонду був український літературний фестиваль. На ньому було дуже багато відвідувачів, хоча це було вже тоді, коли починалися події біля обладміністрації, на вулиці вже виходили дивні люди з проросійськими лозунгами. Менше з тим, цей фестиваль успішно відбувся.

Складно сказати, яку саме подію вважати початком війни. Перші сигнали для мене були 2013 року. Я був певною мірою відповідальним за один із просторів в «Ізоляції», де була наша майстерня. Там відбувалася подія для працівників сфери ЗМІ за підтримки американського посольства. Я якраз був черговим за простором. Раптом під вікнами «Ізоляції» я побачив купку людей. Там було багато літніх людей, людей, які виглядали як гопніки, хтось був переодягнений у козаків. І всі вони тримали прапори з дивною радянською символікою. Я тоді ще не розумів, що це символіка псевдореспублік [майбутніх російських окупаційних адміністрацій в ОРДЛО, – ред.], побачив їх уперше. Ці люди вломилися у фонд «Ізоляція» й зірвали подію. Приводом для цього був той факт, що її організовувало американське посольство. Нічого подібного до цього в Донецьку я не бачив.

Щось схоже, але в більшому масштабі я побачив 2014 року під обладміністрацією міста Донецька. Це вже фактичний старт війни. Я тоді тільки отримав диплом бакалавра, заздалегідь взяв собі відпустку на місяць, щоб підготуватися до здачі диплома. Я успішно склав іспити, і, щойно зібрався виходити на роботу, виявилося, що територія фонду «Ізоляція» захоплена озброєними бойовиками. Я не перебував на території під час цих подій. І більше після цього я там теж не бував. Зараз територія фонду – це в’язниця, ізолятор, де за багатьма свідченнями катують людей. [Про досвід утримання в «Ізоляції» український письменник Станіслав Асєєв написав книгу «Світлий шлях», частково концтабору присвятив новий фільм «Відблиск» режисер «Атлантиди» Валентин Васянович – ред.]

Коли я відійшов від обладміністрації, до мене підійшли й недвозначно натякнули, що краще мені не фотографувати, бо мене можуть забрати й допитати

Коли я з новин дізнавався, що якісь люди збираються під обладміністрацією й намагаються її захопити, мені спочатку стало цікаво, хто це і що відбувається. Я на той момент дуже полюбляв документувати життя міста. Я взяв камеру й пішов спочатку на площу Леніна, там була якась палатка з дивною символікою: російськими прапорами й символами так званої «ДНР». Потім пішов до обладміністрації подивитися на людей, які там стоять. Крім сепаратистськи налаштованих людей, я там побачив ще й багато непогано озброєної міліції. Але вони стояли збоку й нічого не робили. Я підходив до них, питав, що відбувається, чому вони не протидіють. Міліціянти відповіли, що не мають наказу.

Тоді я спробував поговорити з мітингувальниками. Більшість із них були агресивні. А коли вони бачили людину з камерою, виражали певну недовіру і питали, чи я не «шпіон». Коли я відійшов від обладміністрації, до мене підійшли й недвозначно натякнули, що краще мені не фотографувати, бо мене можуть забрати й допитати. Я натяк зрозумів, більше камеру не діставав і вступати в діалог з цими людьми не намагався. Я боявся якихось наслідків, хоча не було зрозуміло насправді, наскільки ці люди небезпечні і як далеко можуть зайти.

Переїзд у Київ і проблеми через донецьку прописку

Це сплутало всі мої плани на життя. Треба було думати, як жити тепер із новими умовами. І, найскладніше, не було зрозуміло, чи це скоро скінчиться. Незрозуміло, чи треба просто чекати, чи діяти. Спершу я виїхав у Маріуполь. Перші труднощі, з якими я зіткнувся, були побутові, де брати гроші, щоб не сидіти на шиї в людей, які мене прихистили. Потім додалися нові вилики: Маріуполь теж почали обстрілювати.

На той момент фонд «Ізоляція» починав відновлювати свою роботу в Києві, шукали нову локацію. Тут уже знадобилася моя експертиза – і я до цього процесу долучився. У мене з’явилася хоча б якась робота, і більшість знайомих перемістилися до Києва. І коли треба було робити вибір, куди їхати далі з Маріуполя, у Харків, Київ, Одесу чи Львів, вибір був простий. Я обрав Київ, бо там уже були якісь передумови до роботи. Тут не обираєш, яке місто тобі подобається більше. Їдеш туди, де є можливості заробляти й будувати кар’єру.

Я тоді зрозумів, що ця прописка – як клеймо

У 2014–2015 роках найскладнішим для мене в Києві було те, що всі працівники адміністративних органів дивилися на мене як на іншопланетянина. Вони не знали, що робити з документами, усі бази даних були несумісними. У мене вкрали внутрішній паспорт, я не мав довідки ВПО, і, щоб поновити документ, кілька місяців їздив по різних службах у Маріуполі й Києві.

У 2015–2016 роках я стикнувся з тим, що коли шукав нову квартиру, усі орендодавці ставили одне й те саме питання: «А яка у вас прописка?» І якщо ти казав, що донецька, орендатори зливалися й вигадували якісь байки. Я тоді зрозумів, що ця прописка – як клеймо.

Коли треба було орендувати електроінструмент для роботи над проєктом, виявилося, що для людей з донецькою чи кримською пропискою, сума завдатку за інструмент збільшувалася втричі. Тобто оренда інструмента могла коштувати дорожче, ніж новий інструмент у магазині. Відчуття від цього були не найприємніші. Було соромно за людей, які вважають тебе неблагонадійним через твою прописку.

Але подібні випадки зі мною відбувалися не дуже часто. І, певно, я сам робив усе можливе, щоб не стикатися із цим. З’явився певний страх зміни місця проживання чи роботи. Навіть якщо щось не дуже влаштовувало, я намагався потерпіти, щоб тільки не стикатися з цим знову.

Також на початку дуже вплинуло те, що я продовжував роботу з «Ізоляцією» й більшість колективу була з Донецька й Донецької області. Це була досить комфортна бульбашка, ми одне одного підтримували. Тому навіть коли я зрозумів, що весь кар’єрний потенціал у цьому місці вичерпано, було непросто наважитися йти далі.

Аналізуючи свій досвід, після переїзду я постійно знецінював себе. Постійно думав, що я не вартий того, що маю. Можна вважати, що мені пощастило, що зміг вибратися цілим і здоровим і налагодити більш-менш комфортне життя. Адже є люди, які не переїхали й досі живуть у набагато гірших умовах. І мені здавалося, що я маю якийсь привілейований статус. І чи маю взагалі на це право?! Чому саме я?! І весь цей мікс відчуттів постійно працював як стопер.

Постійно думав, що я не вартий того, що маю. Можна вважати, що мені пощастило, що зміг вибратися цілим і здоровим і налагодити більш-менш комфортне життя

Також зі мною всі ці вісім років пліч-о-пліч іде страх, постійне відчуття загрози, що нависає. Я багато втратив, бо не міг на щось наважитися через свій страх: у стосунках, у побуті, у кар’єрі. Але водночас той самий страх іноді спрямовував мене в правильному напрямі. Саме страх допоміг мені виїхати з Донецька, наважуватися на проєкти, на які, здавалося, не вистачає експертизи. Страх врятував мене й коли почалося повномасштабне вторгнення. 24 лютого ми з дівчиною виїхали в Бучу. І тільки те, що я навчився керувати страхом, допомогло нам пережити всі події в Бучі й вибратися звідти живими. Мені здається, для вимушено переміщених осіб дуже важливо навчитися контролювати свої емоції, не знецінювати себе й працювати зі страхами.


Даша Андрющенко

креативна продюсерка й партнерка агенції Angry

«Поїхала в Одесу на відпочинок – і в Донецьк уже не повернулася»

До 22 років я жила в Донецьку. 2014 року працювала там у міжнародній тютюновій компанії, у мене була дуже класна команда. Коли в місті стало неспокійно, ми припинили ходити в офіси, якийсь час працювали з дому. Ми думали, що тиждень-два й все скінчиться. З мамою й молодшим братом поїхали в Одесу на відпочинок. Я взяла дві пари шортів, майку й купальник. Поки ми були в Одесі, ситуація в Донецьку ставала дедалі гіршою. Мене від компанії перевели спочатку в Дніпро, потім – у Харків. І, власне, у Донецьк я більше ніколи не повернулася.

Донецьк – не просто місто. Як би це не звучало, але люди в Донецьку відчували себе насамперед дончанами. Я дуже пишалася тим, що я саме дончанка. Ми сім’єю ходили на «Донбас-Арену», і кожен з нас мав там іменне місце, адже за п’ять років ми не пропустили жодного матчу. Моя родина – справжні корінні жителі Донецька, я любила там кожну цеглинку. Коли почалася війна 2014 року, я довго не могла змиритися. Я роки чотири жила в підвішеному стані й чекала, коли все скінчиться. У житті все вже 100 разів змінилося, але мозком я не могла дійти до того, що в Донецьк я, мабуть, більше ніколи не повернуся.

Я переїхала в Дніпро, потім – у Харків. У Харкові я пішла в школу «Багаж», яка навчає маркетингу й комунікаціям. І це змінило моє життя. Там я зрозуміла, що хочу займатися рекламою, комунікаціями, культурними івентами.

«Чи ви випадково не з Донецька?»

Психологічно дуже важко дійти до того, що ти внутрішньо-переміщена особа або переселенець. Це одразу викликало спротив усередині. Переселенця я чомусь одразу уявляла як людину з клітчастими сумками, яка пнеться брудною й нещасною через кордон. Мені дуже не хотілося асоціюватися з цим. Наче ти тікаєш від бідності або ти «фу, донецький».

Коли ми переїхали в Дніпро, нам не здавали квартиру. І ми просто два тижні не могли знайти жодного варіанту житла в місті. Коли орендодавці чули, що ми з Донецька, нас просто випихували з квартир. Буквально. Коли ми телефонували, перше питання було: «Чи ви випадково не з Донецька?

Переселенця я чомусь одразу уявляла як людину з клітчастими сумками, яка пнеться брудною й нещасною через кордон

Це було великою проблемою. Так продовжувалося й у Харкові. Потім градус спав, але я відчувала несправедливість. Адже якщо Донецьк – це Україна й ми маємо його відстоювати разом, то чому таке ставлення?! Я знала, що дончани такі круті й класні, і, чому до них таке ставлення, незрозуміло.

Особисто мені було дуже важко, бо у всіх навколо були батьки, бабусі, дідусі, до котрих люди ходять на вихідних попити чай з тортом, а в мене такого не було. Або коли Різдво, усі їдуть до сім’ї, а в мене немає такої можливості. За це дуже прикро.

Ще складно було від того, що ти мало з ким міг поділитися своїми переживаннями. Мало кому міг розповісти, щоб тебе зрозуміли. У якийсь момент я припинила говорити з людьми про Донецьк і свою ситуацію, тому що не відчувала підтримки.

Якщо Донецьк – це Україна й ми маємо його відстоювати разом, то чому таке ставлення?!

Це як зараз із людьми в Європі. Коли питають, як там рідні, я відповідаю, що мої батьки досі в Донецьку й ситуація надскладна, а європейці відповідають: «I’m so sorry». Ти розумієш, що ця буденна фразочка нам ніяк не допомагає. Це саме відчуття я мала раніше в Україні.

Я з Донецька, я знала, яка ситуація в Донецьку і що люди здебільшого погано ставляться до людей з Донецька, тому в мене був усередині бунт і я всім розповідала, який Донецьк крутий. Але в довгі розмови не вдавалася, бо люди не розуміють моєї ситуації й ситуації моєї сім’ї. Усі питають, чого мої батьки там сидять? Доводиться пояснювати, що там бабусі, дідусі, дачі, немає роботи, вони не молоді люди, їм не дуже легко прилаштуватися на новому місці, вони бояться. Ніхто не розумів, як так. А тепер ми бачимо безліч історій, коли люди досі не виїжджають з дуже небезпечних регіонів. Раніше я не могла пояснити, чому так не просто виїхати зі свого дому.

Так само й тепер. Я в Києві, а мої друзі з Європи кажуть: «Чому ти не виїжджаєш?!» І дуже складно пояснити, що я не хочу виїжджати, я хочу тут жити. Я відчуваю себе тут удома, потрібною, я хочу жити з цими людьми й ходити у свою улюблену кав’ярню. Я не хочу знову все змінювати.

Висновки за вісім років

Зі своїми переїздами я зрозуміла одну річ: у тебе в одному житті може бути багато життів. Ти можеш переїхати в інше місто й за пів року прокинешся новою людиною: у тебе буде інше оточення, інша робота й класне життя. Не треба боятися зробити крок, особливо, якщо він від небезпеки. Навіть якщо ти дуже любиш місто, у якому живеш зараз, це не означає, що життя в новому місті буде гірше.

Я хочу, щоб люди не вважали себе біженцями чи переселенцями, не трактували це як щось погане. Ви – люди, які наважилися на переїзд. До цього краще ставитися як до свого руху вперед, а не як до ситуації, яка не залежить від вас. Мені потрібно було багато часу, щоб дозволити собі купити, наприклад, килим у зйомну квартиру. Здавалося, що я ж тут тимчасово, навіщо ці витрати?! Але зараз радила б усім якнайшвидше обживати простір свічками, книжками, квітами, речами, що створюють затишок.

Якщо ви зараз у місті, де є люди, яких вам приємно бачити, проводьте з ними час, будуйте нові звички, обростайте новими традиціями

Також я порадила б не йти працювати туди, куди не хочеться, навіть якщо матеріальне становище не просте. Варто спробувати шукати те, що розкриває сильні сторони. Навіть якщо це нова професія, вона має цікавити. Бо якщо піти на компроміс із собою, емоційний стан лише погіршиться, здаватиметься, що ви й так у скрутному становищі, а тут ще й треба виконувати роботу, яку ненавидите.

Дім там, де ви й ваші близькі люди. Якщо ви зараз у місті, де є люди, яких вам приємно бачити, проводьте з ними час, будуйте нові звички, обростайте новими традиціями. Це буде допомагати відчувати дім і життя там, де ви є. Це дуже важливо знаходити речі, які надають сил працювати далі на перемогу нашої країни.


Ліза Васильєва

студентка

Залишила рідний Донецьк у 14 років

До 2014 року я жила в Донецьку. Там народилася і я, і мої батьки, тож це було на 100% моє рідне місто. 2014 року мені було лише 14, тож я була звичайнісіньким підлітком, ходила в школу, у музичну школу, у мене були мінімальні плани на майбутнє. Я не планувала виїжджати з міста й думала вступати в Донецький національний університет. Усе моє життя крутилося навколо Донецька. Так само, як і в моїх батьків, і всієї моєї родини.

Перші кілька місяців війни у 2014 році ми залишалися в місті. По-перше, через те, що у всіх було більш-менш стабільне життя. У моїх батьків була робота. Ми з сестрою мали закінчити навчальний рік у школі. По-друге, ми були впевнені, що це не триватиме довго. Один, два, максимум три місяці, нас звільнять з окупації, й усе буде нормально.

Ми залишалися вдома, поки не почали траплятися дійсно страшні речі: відбирали машини, зникали безвісти люди, і батьки тоді остаточно вирішили, що все ж треба їхати. Спочатку ми поїхали на кілька тижнів у невеличке місто під Одесою. Планували там пожити два тижні, а прожили чотири. Та коли навіть за місяць стало зрозуміло, що повертатися в Донецьк усе ще небезпечно, ми розділилися: мама й сестри поїхали в село в Донецькій області, а я з іншими родичами – на Азовське море. За два тижні село в Донецькій області, куди поїхала моя мама з дітьми, дуже сильно обстріляли. Батько забрав їх звідти, і ми всі разом поїхали в Святогірськ, бо нам треба було десь жити. Ми прожили там місяць, я ходила в школу. Там зробили окремий клас для дітей з Донецька. Ми жили гуртом, усі родичі, вп’ятнадцятьох в одному будиночку ще місяць.

Згодом батька перевели по роботі в Маріуполь, а я повернулася в школу в Донецьку. Навчання було жахливе, бо обстріли постійно переривали заняття. Ми могли тиждень ходити в школу, а потім два тижні – ні. Так учитися було неможливо, а потім ще й ввели атестати так званої «ДНР» [окупаційної адміністрації РФ в ОРДЛО, – ред]. Тобто стало зрозуміло, що ти не отримуєш із закінченням школи нічого. І ми переїхали до батька в Маріуполь.

Це був початок 2015 року. Я добре пам’ятаю, що таких цін на квартири, як були на початку війни, у Маріуполі не було ніколи, їх сильно завищували. Від знайомих, які переїхали до Києва, ми знали, що їм не хотіли здавати квартиру, бо вони були з Донецька.

Цей переїзд був не лише про фінансові, але й про психологічні труднощі. Ти приїжджаєш з Донецька, не знаєш, що робити, не розумієш, що відбувається з твоїм життям, хочеш зняти квартиру десь у спокійному місті, де немає війни, а тобі кажуть: «Ні, квартиру ми тобі не здамо». Це була психологічна жесть.

Досвід переселенки в Маріуполі та Києві

Коли я прийшла в нову школу, мої нові однокласники питали, чи підтримую я Україну. Якщо так, то все окей, ми тобі допоможемо адаптуватися. Ніякого упередженого ставлення до мене не було, й однокласники дійсно готові були допомагати.

Інших труднощів у мене завдяки батькам не було. У нас вдома ніколи не відчувалася тривожність. Навіть коли якісь моменти обговорювалися, я почувалася спокійно й захищено. Я не пам’ятаю жодної своєї істерики на фоні війни. Коли ми переїхали, було складно через нову школу, нових людей, нову квартиру, відсутність друзів, але, як виявилося, до всього можна звикнути. Я прожила в Маріуполі до 2017 року, батьки – до 2019-го, аж поки не переїхали до Києва.

Коли я прийшла в нову школу, мої нові однокласники питали, чи підтримую я Україну

Загалом у Маріуполі, можливо, через те, що це та сама область і люди там були теж залякані обстрілами, дуже лояльно ставилися до переселенців із Донецька.

Уже в Києві в мене траплялася історія, яка кілька разів повторювалася з різними людьми. Я вступила до університету, якось їхала в метро з одногрупником, ми розмовляли: він – українською, я – російською. А в метро нічого не чутно. Він щось каже, а я перепитую по кілька разів через гуркіт потяга. І він каже: «Ти, мабуть, не розумієш української». Я питаю: «Чому?» Він: «Так ти ж з Донецька». Я спочатку посміялася, але, як я з’ясувала пізніше, багато людей думали, що люди з Донецька не володіють українською. Хоча це не так. Ми всі з першого класу вчили українську, і всі могли спілкуватися, просто часто дійсно не робили цього.

Людям, які стали ВПО нещодавно, я порадила б не встановлювати для себе терміни повернення додому

Були ще недоречні жарти про донецьких людей і сепаратизм. Це дуже гостра тема для мене, бо мене це дуже ображає. Коли я чую такий жарт, то не переводжу це в інший жарт, я різко зупиняю людину. Якщо вона хоче зі мною спілкуватися, їй доведеться відмовитися від таких жартів. Я не вважаю це смішним і доречним.

Людям, які стали ВПО нещодавно, я порадила б не встановлювати для себе терміни повернення додому. Я розумію, що це складно й хочеться думати, що через два місяці повернуся назад. Але моя родина не може повернутися додому вже вісім років. Ба більше, ми не повернемося жити в Донецьк, найімовірніше, ніколи. У нас за вісім років у Києві сформувалося нове життя. Тут тепер дім. Для мене Київ рідний, бо я тут трансформувалася в дорослу людину.

Але я розумію, що мій досвід не такий самий, як у людей, які поїхали зі свого міста після 24 лютого. Я впевнена, що вони повернуться назад. Але ми не знаємо, як скоро це станеться. Тому набагато краще не встановлювати термінів і жити тут і зараз. Треба шукати те, що тобі близьке в новому місті, те, що тебе підтримує: свої кав’ярні, улюблені магазини чи місця для прогулянок, своїх людей. І будувати своє життя навколо цього. Це точно не завадить поверненню, але точно підтримає у важкі часи.

Матеріал створено у межах програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них