Артінсталяцію «Дім.Спогади» встановили на антарктичній станції «Академік Вернадський» до 160-річчя з дня народження українського науковця. Це проєкт, який за ініціативи та підтримки «Сільпо» на запит Національного антарктичного центру реалізували Balbek Bureau та дослідно-конструкторське бюро «Майстерня Чудес», яке відповідає за дизайн супермаркетів мережі.

Роботу над артінсталяцією почали ще в грудні 2021 року. На момент початку повномасштабної війни деталі для конструкції перебували в дорозі на українську антарктичну станцію. Проєкт на рік призупинили, але в лютому 2023 року СЕО Balbek Bureau Слава Балбек і керівник «Майстерня Чудес» Дмитро Зінов’єв вирушили на «Академік Вернадський», щоби самим змонтувати артінсталяцію.

На дорогу до антарктичної станції вони витратили понад тиждень, а на зворотному шляху їм довелося перетинати протоку Дрейка, одне з найбільш штормових і небезпечних місць у світовому океані.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова поговорила з Дмитром Зінов’євим про спілкування з полярниками (і пінгвінами!) та виклики, які виникли під час монтажу артінсталяції.

Фото: Balbek Bureau

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

«Цей бак – перше, що бачили туристи»

Співпраця «Сільпо» та Національного антарктичного наукового центру почалася, коли мережа супермаркетів відкрила «антарктичний» магазин у місті Южне Одеської області (назву міста хотіли співвіднести з Південним полюсом). Тоді ж, у серпні 2021-го року, «Сільпо» запропонували НАНЦ реалізувати артпроєкт зі старим паливним баком на станції «Академік Вернадський».

Цей бак давно перестали використовувати за призначенням. Це перше, що бачать і фотографують туристи на острові Галіндез, де розташований «Академік Вернадський». Тому об’єкт треба було зробити привабливим для туристів, органічно вписати в антарктичні пейзажі, пояснюють в Balbek Bureau. До того ж інсталяція мала знайомити іноземців з українською культурою.

НАНЦ оголосили конкурс серед студентів-дизайнерів і запропонували керівнику «Майстерні Чудес» Дмитру Зінов’єву сісти в журі. Однак конкурс на переосмислення бака так і не відбувся, бо конкурсанти надсилали не те, що хотіли бачити полярники, розповідає Зінов’єв: «Вони казали, що їм не вистачає зеленого, вони скучили за домом, за смереками, і засмутилися, що конкурс не відбувся».

На той час Дмитро й сам зацікавився проєктом і вирішив «щось придумати»: «Не малося на увазі, що я поїду в Антарктиду», – усміхається він. Тоді він вирішив зателефонувати Славі Балбеку, як «єдиній людині, яка точно погодиться»: «Перше, що він запитав, було: «Чи є місце на борту, коли виходимо?», – згадує Дмитро.

Так команда Balbek Bureau створила ідею артінталяції, а «Майстерня Чудес» почала розробляти її втілення. Профінансувала роботи мережа супермаркетів «Сільпо» ще до початку повномасштабного вторгнення РФ до України.

«Інсталяція має нагадувати ескіз будинку олівцем, «ніби хтось пригадує свій дім і робить замальовку»

Balbek Bureau запропонували створити інсталяцію, «натхненну типовим українським будинком – таким, що асоціюється з теплом, затишком і канікулами в бабусі». Для цього проаналізували хати з різних областей України та склали збірний образ – із шиферним дахом, димарем і характерними вікнами. За задумом архітекторів, інсталяція мала нагадувати ескіз будинку олівцем, «ніби хтось пригадує свій дім і робить замальовку по пам’яті».

На стінах бака вирішили створити мініекспозицію – борди із символічними для України предметами, на кшталт гілки смереки, косівської кераміки чи шматочка вишиванки, залитих епоксидною смолою. Це були своєрідні «капсули часу», які потім відшліфували до прозорості та відполірували.

Поки у Balbek Bureau експериментувати з експонатами, у «Майстерні Чудес» виготовляли конструкцію будинку. Вона мала бути такою, щоб її можна було зібрати на місці без професійної техніки.

Основою конструкції став легкий, але міцний каркас із 15-міліметрових труб із неіржавної сталі: «Я почав займатися цим, бо вирішив, що це челендж для мене та команди – у плані командної роботи й інженерії. Ми вже понад десять років займаємося будівництвом нестандартних штук, але цей проєкт почав витісняти інші почав ставати основним. З кожним днем я закохувався в цю роботу», – коментує керівник «Майстерні Чудес» Дмитро Зінов’єв.

Він додає, що для цього довелося перечитати чимало літератури про властивості металу в екстремальних умовах, навіть консультувалися з головним інженером газотранспортної системи України.

Після тестового монтажу конструкцію знову розібрали та надіслали до Одеси. Там її завантажили на криголам «Ноосфера», який 28 січня 2022 року вирушив до антарктичної станції. У березні Слава Балбек і керівник «Майстерні Чудес» Дмитро Зінов’єв мали також їхати на станцію для монтажу артінсталяції, але почалося повномасштабне вторгнення.

До ідеї повернулися наприкінці 2022 року: «У мене запитали полярники: «А можна перелік того, що ви нам там надіслали?» І тоді я подумав – «Скільки роботи! Треба все це закінчити». Від моменту, коли ми вирішили відновити роботу, до нашої поїздки, минуло, здається, два місяці. Разом зі Славою [Балбеком] ми собі придумали, що маємо це завершити до 24 лютого», – каже Дмитро Зінов’єв.

«Ми тягнули через пів світу сім з половиною кілограмів заліза, бо не могли знайти свої кріплення»

До роботи вирішили додати інформаційну панель про повномасштабне вторгнення РФ до України (на попередніх панелях ішлося про російську агресію в Криму та на Донбасі), а також ще два експонати – репліки монет із тризубом часів Володимира Великого з колекції Національного музею історії України. Монети також викували майстри «Майстерні чудес».

«Десь за місяць до того, як ми приїхали, мені написали полярники, що деталі – з неіржавної сталі – заіржавіли (згодом ми ту іржу прибрали). Можливо, причина в дуже агресивному ультрафіолеті й озоні (засмагнути можна буде швидко, якщо є сонце), а можливо, у «високому соляному тумані», як нам його описали полярники», – розповідає Дмитро Зінов’єв.

Керівник «Майстерні Чудес» каже, що їхав до антарктичного центру з побоюваннями, що загубилися якісь елементи конструкції, адже їх туди доставили ще рік тому (криголам «Ноосфера» йшов майже 50 днів): «Мало хто розуміє, що відбувається в трюмі криголама. Усі антарктичні станції тримають зв’язок між собою, тому судно, яке поруч, часто приходить на допомогу колегам. Тобто може везти не лише supply для українців, але й щось для закордонних станцій. Палету з нашою конструкцією могли просто через необережність вивантажити на іншій станції», – каже Зінов'єв.

«Полярники не могли мені кілька разів відповісти, де мої кріплення, тому я навантажив Славі сім із половиною кілограмів неіржавної сталі, щоб був запас. Він протаранив це через пів світу [усміхається]. Було б прикро, якби в нас не було болтиків і гайок. Але цей запас майже не знадобився. Ми подумали й про інструменти, бо там не можна було піти в «Епіцентр» і придбати все, що потрібно», – коментує Дмитро Зінов’єв. Додає, що перед поїздкою брав уроки зварювання у своїй майстерні, щоби мати можливість зварити все необхідне в Антарктиді.

«Ми п’ять днів чекали потрібної погоди: кожен день виписувалися з готелю, бо нам казали, що ми летимо»

Дмитро Зінов’єв: Ми домовилися з Національним антарктичним центром, щоби нас забрав криголам «Ноосфера». Я ще запитав у НАНЦ: «Ви впевнені, за мною в порт зайде криголам?»

Ми зі Славою окремо долетіли до Пунта-Аренас (до цього їхали автівками, а потім – літаками). Ще одним рейсом ми мали дістатися до Кінг-Джоржа (туди літають чартери), звідти нас мав забрати криголам. Але незадовго до вильоту нам перетелефонували з НАНЦ і повідомили, що впоралися швидше та не можуть чекати на нас три дні. Тоді в авіакомпанії нам сказали: «Якщо у нас не буде підтвердження, що нас хтось забере, ми відмовляємося вас везти, бо ви там помрете».

Крім того, на Кінг-Джорджі, крім польської, аргентинської й інших антарктичних станцій, була ще й російська. Тож ми зі Славою вирішили, що якщо на кілька днів застрягнемо на цьому острові, там точно станеться якась диверсія. До того ж карантинні обмеження продовжували діяти – на жодну станцію не потрапиш просто так.

За два дні ми «підняли на ноги» чилійський інститут – довелося дзвонити віцепрезиденту в неділю. Нам також допоміг НАНЦ. Урешті нас погодилися перевезти до Кінг-Джорджа, а потім – до «Академіка Вернадського» (це ще 450 кілометрів морем). Ми мали приєднатися до туристичної групи, 130 людей. Це вийшло дорожче, ніж ми планували, бо треба було купувати нові авіаквитки.

Далі ми ще п’ять днів чекали потрібної погоди: кожен день виписувалися з готелю, бо нам казали, що ми летимо. Нас могли «розвернути» вже в аеропорту – навіть тоді, коли ми сіли в літак і виїхали на злітну смугу. Ніхто не радіє, поки літак не приземлився на Кінг-Джорджі, бо на острові немає ніяких навігаційних систем, погана видимість. Треба летіти годину сорок над протокою Дрейка, а потім ти наче на Марсі висаджуєшся.

Ми пересіли на круїзний лайнер, де майже весь час сиділи в каюті на карантині, нам туди приносили їжу. Виявилося, що капітан із Херсона, частина екіпажу – українці. Тому ми вночі ходили до капітанського мостика. [усміхається]

Після лайнера нас зодіаками [це такий надувний човен, яким користуються американський спецзагін і туристи] доправили на острів Галіндез. Загалом дорога [а це 15 тисяч кілометрів] зайняла трохи більше як тиждень.

Шлях на «Академік Вернадський» здався нам дитячою подорожжю в порівнянні зі зворотним шляхом – усе затьмарила протока Дрейка, яку ми мали долати. Нас забрала українська компанія (інакше довелося б чекати «Ноосферу» аж до квітня).

Протока Дрейка – це дев’ятибальний шторм і «хвилі-вбивці». Коли я зловив інтернет, то написав, що перетинати протоку Дрейка – це як залізти в пральну машинку та 48 годин там пратися.

Ти не розумієш, де ця межа, яку може витримати ця яхта. Жодне фото не передає масштабу цих хвиль. На фото – штиль, а насправді на тебе насувається дев’ятиповерховий будинок. В одну з ночей я справді почав боятися. Мені було прикро – ми просто зараз перевернемося й усе? Але екіпаж запевнив, що цю яхту перевернути дуже важко.

«Я хотів розвінчати стереотип «Це Антарктида, хлопці», але не розвінчав»

Я готувався до мінус 40, параноя включилася. Почав збирати все, щоби вижити в будь-яких умовах. Але ми потрапили на антарктичне літо – це найбільш крутий сезон, який може бути. Полярники нам казали: «Вам пощастило, ви застали таку погоду, якої ми не бачили цілий рік».

Науковці зустріли нас з обережністю. Вони робінзони, десь рік не бачили інших людей, крім одне одного. Полярники відразу нас попередили: тут дисципліна та порядок, тут не фоткати, тут не грюкати. Але ми запевнили, що ми люди правил, хочемо просто завершити свій проєкт, і, якщо вдасться, можемо навіть їм допомогти (саме тривала підготовка до зимового сезону). Потім ми здружилися, полярники не хотіли нас відпускати. І в мене було відчуття, що я не хочу їхати, ще з ними побув би.

Загалом я хотів розвінчати стереотип «Це Антарктида, хлопці», але не розвінчав. Це справді Антарктида, хлопці. Погода може змінюватися мільйон разів на день, ти не можеш планувати свою роботу на завтра. Іноді було сонце, мінус два або плюс два. Якщо немає вітру, можна в футболці та сорочці працювати. Але наступного дня вітер 30 чи 35 метрів на секунду, ти в комбінезоні та масці, бо дощ лупить так, що тобі боляче.

Через погоду тут може не бути й інтернету. Мережа на антарктичній станції є вже протягом кількох років, але обмежена, тобто не можна завантажувати відео чи дивитися кіно. Якщо є перевищення трафіку – інтернет можуть вимкнути. Тому ми зі Славою по черзі планували свої зідзвони щодо київських справ.

Також діє правило: одна людина – один пристрій, тобто інтернет вимкнуть, якщо одночасно логінити телефон і ноутбук. Крім того, з мережі постійно вибиває: якщо заблокував телефон, то потім потрібно знову логінитися. Але це круто, я ловив цей момент. Купа месенджерів – це завжди розфокус, а тоді я був суперсконцентрований.

Мене приємно здивував розпорядок дня полярників, чимось це нагадувало дитячий табір. Так, кожен прокидається тоді, коли вважає за потрібне, але обід о 13:00, запізнюватися не можна. Бо будеш сидіти, коли вже всі поїли та прибирають зі стола, так «підводиш» свій стіл. На вечерю – те ж саме.

Усе працює, як годинник, усі допомагають одне одному та грають у командну гру, крім особистих завдань. Там такі стосунки одне з одним, що мені захотілося зробити таку саму атмосферу у своєму колективі.

Такі картинки, як там, раніше я бачив лише на Discovery Channel чи National Geographic. Звісно, усе це бачили й туристи, але ми спостерігали за роботою полярників, допомагали їм, тому це було з іншого боку. Науковці можуть розповісти багато цікавих речей. Це круті люди, у моїй системі координат таких не було. Я себе відчував у комп’ютерній грі, де переходиш на рівень уперед.

«Я не думав, що буде зацікавленість такої кількості людей»

Зі збором артінсталяції в нас щось пішло не за планом. По-перше, ми почали збирати зовсім не за інструкцією – якби все робили так, як потрібно, то витратили б трохи більше часу. По-друге, ми робили кілька процесів відразу, перестрибували з одного на інше, не завершуючи попереднє. Зазвичай ми системні люди, але тепер фарбували, різали та крутили гайки одночасно, узяли дуже високий темп.

На другому тижні робіт ми зрозуміли, що встигаємо, тому почали їздити разом із науковцями на зодіаках, наприклад, вивчати лишайники. Хтось із науковців, навпаки, загорівся та не відходив від нас. На будиночок звертали увагу й туристи, які проходять повз на зодіаках. Вони почали фотографувати його ще на етапі будівництва. Зацікавилися й туроператори – захотіли мати артінсталяцію як додаткову точку в себе в маршруті.

Я не думав, що буде зацікавленість такої кількості людей. Навіть почав користуватися Instagram, бо Слава сказав, що мені це потрібно [усміхається]. Ми знімали сторіз із дурними жартами й усі, певно, думали: «Два ідіоти в Антарктиді крутять металевий каркас і ржуть».

Працювали ми й тоді, коли погода була комфортна, і тоді, коли ні. Я скучив за роботою руками, але так давно цього не робив, що на третій день хотілося просто померти – така була кріпатура. І я, і Слава в непоганій фізичній формі, але ми просто не відчували пальців рук: побігати – це одне, а закрутити мільйон болтів за день – зовсім інше.

Ми хотіли пофарбувати бак в антарктичний блакитний, але під час транспортування загубилося десять кілограмів фарби. Тому для фарбування інсталяції використовували фарби зі складського запасу полярників. Там була біла, синя, трохи зеленої – їх змішали й отримали потрібний колір.

Коли ми готували бак до фарбування, він частково був зарослий мохом. Це був не той тисячорічний мох, на який не можна наступати, бо він росте на сантиметр за рік, а якийсь інший. Він був схожий на водорості, які налипають вітром і починають наростати. Я зачистив увесь бак від цього моху, почав фарбувати, але на наступний день він з’явився знову – можливо, тому, що будиночок стоїть на підвітряній стороні та водорості заносить із моря.

Також птахи постійно залишали свої сліди на даху. Слава дуже втомився це відмивати, десь день шкрябав. Але пінгвіни нічого не тягнули до своїх гнізд, хоч нас попереджали, що вони можуть це робити. Я не бачив, щоби пінгвін тягнув болт на чотирнадцять [усміхається]. Тому про «пінгвіностійкість» – це більше жарт.

«Однокімнатна квартира в Антарктиді»

Конструкцію ми розмістили на скелях, тому вона стоїть на різній висоті – з одного боку це може бути два метри, з іншого – півтора. Бак стоїть на фундаменті та на металевому сітчастому подіумі. Спеціальна решітка має пропускати лід і сніг. Також подіум обладнаний спеціальними лампами, які мають працювати в будь-яку погоду. Інсталяція не дуже важка: конструктив разом із подіумом важать приблизно дві тонни.

Розмір цього бака – шість метрів у довжину та чотири метри в ширину, тож площа складає 24 квадратних метри [жартуємо, що це однокімнатна квартира в Антарктиді]. Тобто висота каркаса – чотири метри, а висота стін – два метри. Зовнішні габарити контейнера більші на метр із кожної сторони, тому виходить, коли ходиш навколо бака, то водночас ходиш і всередині будиночка.

Мініекспозиція на стінах бака – це артефакти, дев’ять елементів із різних куточків країни (наприклад, антрацит із Донбасу, мотанка) залиті в епоксидну смолу, розміром 30 на 30 сантиметрів, як керамічна плитка. Вони мають дуже красивий вигляд на сонці. Калина була запасним експонатом, ми її не змонтували, тож я привіз додому на згадку. Також усередині будиночка науковці хочуть облаштувати теплицю для огірків чи помідорів або лабораторію для біологині.

Думаю, це ще незакінчений проєкт. Ми додатково посилили конструкцію, але я тримаю кулачки, щоб під час антарктичної зими інсталяція витримала різкі пориви вітру та зледеніння – крига може зламати чи деформувати конструкцію, матеріал може заіржавіти. Лише за рік ми можемо зробити висновок, що все гаразд.