На початку липня на Подолі відреставрували вивіску «Квіти» 1956 року. Вивіска є частиною особняка 1913 року, який ще називають будинком Тернавського. За ініціативою стоять активісти руху «Має значення», які до повномасштабного вторгнення займалися відновленням історичних дверей у Маріуполі.

Редакторка The Village Україна Ірина Виговська поговорила з ініціатором і волонтером проєкту Ярославом Федоровським про Маріуполь, сутички з міською владою, взаємодію з Київрекламою, критику від урбаністів, ставлення до радянської спадщини та плани на майбутнє.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


Хто стоїть за рухом «Має значення»


– Розкажіть трохи про себе та своє тяжіння до архітектури та реставрації. Чому ви почали займатися цим?

Мене звати Ярослав Федоровський, я з Маріуполя. Але через війну з 2015 року не живу там. Працюю в IT-сфері, через роботу змінив кілька міст, але з 2019 року живу в Києві. Я не архітектор, але цікавлюся історією й архітектурою змалечку. Ми жили в дуже бідному, але історичному районі Маріуполя, і коли мене везли в садок чи школу, дорогою з вікна тролейбуса я роздивлявся історичні будівлі та дуже добре їх вивчив. Коли трохи виріс, почав цікавитися тим, хто там жив, як місто розвивалося. Я зацікавився краєзнавством, почав працювати з архівами.

Також досліджував свій родовід – докопав аж до 1651 року. Мої предки переїхали до Маріуполя 1904 року, тому вже понад 100 років це рідне місто моєї сім’ї. Років із 13 я відчував бажання лишити частинку себе у своєму місті, але довгий час місцева влада була байдужою й починати щось робити було важко. А от із 2015 року місто пішло шляхом більшої демократизації та відкритості, прийшли люди, з якими можна було щонайменше пробувати шукати точки дотику. І 2020 року я відчув, що теж можу взаємодіяти з ними. Зібрав команду з десяти людей, які підтримали мою ідею, і ми зайнялися реставрацією історичних дверей. Також нас підтримували журналісти, реставратори, були люди, які створювали навколо відреставрованих дверей фотозони.

Саме ці фотозони привернули до нас увагу, бо суха реставрація звичайним жителям цікава мало. Воно швидко забувається й важко акцентуватися на кожному новому об’єкті. А коли даєш людям емоцію, вони починають помічати, що взагалі були якісь історичні двері й хтось їх ще відновлював. Багато людей ходили фотографуватися з цими дверима – і місто дуже ожило. Виявилося, що в нас багато поціновувачів місцевої архітектури. Нам важливо було об’єднати громаду, щоб одночасно і контролювати владу, і йти до співпраці з нею.

Перед початком повномасштабного вторгнення ми навіть виграли грант від місцевої влади на відновлення історичних мозаїк. Трохи почали над цим працювати, але не встигли. Узагалі в середині лютого 2022 року ми разом з іншими маріупольськими активістами підписали пакт про те, що спільними зусиллями спробуємо до 2026–2027 років надати всім історичним місцям статус пам’ятки архітектури. Це була б титанічна спільна робота, але почалася війна, і та невелика частина команди, яка лишилася, сфокусувалася на військовому волонтерстві. Це наш провідний напрям і досі.

У Києві я робив спроби зібрати команду активістів ще 2020–2021 року. Хотілося робити для міста та його збереження більше, але тоді було багато роботи в Маріуполі, тож із Києвом нічого не вийшло. Але зараз, коли навколо мене є спільнота й друзі, вони є рушійною силою.

– Люди, з якими ви працювали над реставраціями в Маріуполі, і київська команда – це одні й ті самі люди?

– Ні, це зовсім інша команда. З Маріуполем у мене особиста трагедія, бо з частиною команди ми розійшлися з політичних причин, а частина досі перебуває в стані морального потрясіння через загибель сім’ї, друзів, сусідів, зруйновані будинки. Ці люди не можуть зараз займатися такими справами. У Києві інші люди, місцеві, ті, хто добре розуміє культурний код і вайб міста.


Про Маріуполь і міську владу


– З того, що ви відреставрували в Маріуполі, щось уціліло? Чи ви не знаєте, у якому стані зараз історичні об’єкти?

– Від історичної частини міста збереглося приблизно 25–30%. У деяких будівлях зберігся лише фасад. З 31 дверей, які ми відреставрували, збереглися чотири. 5 березня ми мали презентувати ще одні історичні двері й зібрали гроші ще на дві. Але почалася війна, ми витратили все, що мали, на закупівлі для військових у Маріуполі.

Ми з київською командою постійно обговорюємо те, що ми не зупинимося на Києві. Нам важливо весь час тримати фокус на планах для деокупованого Маріуполя. Бо зараз ми воюємо з окупантом зовні, а потім воюватимемо з окупантом усередині. Для нас дуже важливо зберегти автентичність міста. Ми підтримаємо всі гарні й інноваційні проєкти, але хочемо все те, що можна зберегти, зберегти й відреставрувати.

– Ви говорите про те, що з міською владою дуже складно домовлятися й була низка труднощів. Вам заважали працювати в Маріуполі чи в Києві?

– З київською владою ми ще не перетиналися, бо поки що жодним чином із ними не співпрацювали, крім того, що отримували дозвіл на монтаж, демонтаж і реставрацію вивісок від керівної компанії. Тут у нас ще вся взаємодія попереду. А в Маріуполі ми робили все можливе, щоб знайти точки перетину з місцевою владою. Це непросто, але це процес, який рухався. Чиновникам важко було вийти зі своєї владної бульбашки, щоб спілкуватися з активістами, нам так само треба було вийти зі своєї зони комфорту. Але ми прибічники того, щоб знаходити переваги в усьому. Ну і ми не приходили ніколи з голими претензіями, ми проходили з ідеями та пропозиціями співпраці. Ми запитували, як ми можемо бути корисні місту. Причому ми завжди готові були допомогти не лише на словах, а й руками.

Наша місія якраз у фізичному збереженні. Наприклад, у Маріуполі в січні 2022 року ми почали працювати над мозаїкою [«Підкорювачі космосу» Віктора] Арнаутова на «Будинку зв’язку». Це був фурор. Ми шукали контакти людей, які можуть відреставрувати це панно. Знайшлися майстри з Києва, брати Гуріни, потім долучилися й інші спеціалісти, які консультували нас щодо етапів збереження мозаїки. Але місцева влада хотіла доручити це відновлення доволі корумпованому персонажу – людині, яку вигнали з державного підприємства за величезний хабар. І їм було не вигідно, щоб реставрацією прозоро почали займатися активісти. Вони планували провернути все «в темну», без тендерів, бо вже мали підрядника.

Через війну ні ми, ні вони не встигли зберегти мозаїку [росіяни демонтували Будинок зв’язку з панно Арнаутова – ред.], але я впевнений, що навіть у цій справі ми б змогли потом і кров’ю добитися того, щоб реставрувати мозаїку спільними зусиллями.


Про реставрації в Києві


– Чому ви все ж сфокусувалися на Києві?

– Я живу в Києві з 2019 року. Я дуже прагнув сюди приїхати, це місто стало моїм другим домом. Я тут хочу жити й надалі. А в місті, де я живу, мене цікавить щось далі килимка біля входу у квартиру. Я знаю, що можу організувати людей, надихнути ідеєю й разом із ними зробити щось, що житиме довше, ніж ми. Ну і до того ж я люблю гуляти містом, люблю фотографувати, я спостерігаю, як Київ потроху руйнують, це дуже боляче.

Я думав про те, що робити далі, з першого дня війни. Ми зрозуміли відразу, що всі зусилля треба направляти на фронт, треба займатися волонтерством, але мені однаково болить за архітектуру. Тому я чекав, коли з’явиться можливість повернутися до цих справ. Водночас ми не закидаємо волонтерську діяльність, але я порадився з військовими, вони теж дали добро на те, щоб продовжувати жити та робити те, що хочеться в межах користі для міста.

Ми зібрали справжніх патріотів Києва, людей, які добре відчувають місто. Ми почали зі спілкування з підприємцями на Подолі. Наш перший об’єкт – квітковий магазин [вивіска «Квіти» на вулиці Костянтинівській], другий – фотосалон [вивіска «Кольорове фото» на розі вулиць Щекавицької та Межигірської]. Підприємці, у яких ми запитували про вивіски, є більшою мірою дуже відкритими. Вони, звісно, бояться віддавати вивіски чи двері, але це питання комунікації.

– У чому для вас основна суть діяльності організації?

– Є активісти, які реагують на трагедії руйнацій постфактум, коли це вже сталося. Зруйнували дім – вони це висвітлюють і розповідають історію. Це теж цінна робота, але ми не про це. Нам ближча філософія, наприклад, «Мапи реновації» – вони дуже круті, бо займаються наймаруднішою, але дуже важливою справою, документами, що надають охоронний статус об’єктам. Це дійсно про фізичне збереження міста. Це те, що дуже важливо для нас.

Загалом наш концепт – знаходити союзників у нашій сфері, щоб, крім гарних фото міста, після себе залишити ще й збережені елементи. Якби в нас було більше ресурсів, ми б займалися й будинками, але поки що не доросли до цього. Також хочемо надавати охоронний статус усім елементам, які реставруємо.

– Велика кількість об’єктів, які ви відновлюєте – радянського періоду. Чи не прилітає вам за те, що ви скочуєтеся в ностальгію за СРСР?

– Ми реставруємо не заради минулого, а заради майбутнього. Бо дивитися на оновлену вивіску приємніше, ніж на поламану й без букв. І це не тому, що ми переносимося в минуле, а тому, що є речі, які більші за окреме життя кожного з нас. Є те, що ми як жителі певного часового проміжку маємо просто зберегти для наступних поколінь.

Політична позиція в нас однозначна – ми не є прибічниками чогось радянського. До того ж вивіски, які ми реставруємо – українською мовою. Так, вони 60-х і 70-х років, але ж українською. Ми не хочемо викреслювати ці пласти української історії, бо ці речі створювали українці.

У Маріуполі ми мали справу з мозаїкою, де був символ зірки. Для себе ми вирішили закрити зірку, але решту мозаїки зберегти, бо в ній є естетична цінність.

– Чи спілкуєтеся ви з іншими київськими активістами?

– Ми вели комунікацію зі спільнотою Ukrainian Modernism, але в нас із ними різні погляди на збереження, наприклад, мозаїки. Також ми отримали від них частку критики за підсвітку вивіски. Але наше завдання – не критикувати інших, а намагатися знайти можливості підсилити одне одного. Якщо ми десь нафакапили, я з радістю вислухаю критику й пораджуся, як зробити краще. Бо вивісок дуже багато, не лише на Подолі, а й по всьому місту. Але поки що ми не дійшли до діалогу. Хоча залишаємося відкритими до інших ініціатив, із якими разом могли би робити більше. Ми заточені на результат.


Про вивіски


– Чому ви почали в Києві саме з вивісок?

– У мене офіс на Подолі, тому я ходжу повз ці вивіски щодня. А вечорами часто буваю в «Автостанції», їхню вивіску я хотів би реставрувати третьою. Наша команда вболіває за збереження об’єктів, які можуть приносити користь і монетизуватися. Вивіски – це інстаграм 50–70-х років. Це був основний спосіб бізнесу комунікувати з клієнтами. Зараз це бізнеси, що досі працюють у цьому місці. Ці вивіски могли би бути їхнім елементом комунікації. Бо збереження просто заради збереження – це не дуже дієво. От, наприклад, Мінськ – збережене історично місто, але мертве. Бо жодна людина не пояснить, навіщо там щось зберегли. На відміну від Парижа чи Рима, де кожен збережений історичний об’єкт монетизується та привертає увагу туристів.

– Вас критикували за підсвітку вивісок. Що ви про це думаєте?

– Так, деякі урбаністи сказали, що ми порушили автентичність вивіски. Я згоден. Але головне питання, яке ми намагалися вирішити з бізнесом – як рекламуватися в темну пору доби. З жовтня до березня на вулиці о 16:00 вже темно. Вони працюють до 20:00, але люди не заходять до них, бо не знають, що там продають квіти та сувеніри. І у власників бізнесу тоді виникає питання – навіщо мені зберігати стару вивіску, якщо я можу замінити її на нову, що приваблюватиме більше людей. Бажано – нову з підсвіткою. Тому ми й вирішили шукати компроміс: зберігати історію та допомагати бізнесу.

Цю вивіску «Квіти» за документами Київреклама мала зняти у 2019 році. Але чомусь не зняли. Якби її не було, власник узгоджував би якусь нову вивіску. Ми поки що не знаємо, як це працює з точки зору бізнесу – чи допомагає підсвітка на вивісці з продажами, чи цікавить людей автентична вивіска більше, але саме тому ми й починаємо з бізнесів, що працюють зараз. Щоби зрозуміти, що ця робота потрібна.

– Як ви пріоритезуєте, з яких вивісок почати?

– Я почав із тих, повз які сам ходив щодня. До того ж нам важливо було почати з історичного центру, Подолу, а не, наприклад, Березняків. Бо Поділ – внутрішньотуристичне місце. Сюди приходять люди цілеспрямовано дивитися архітектуру, бо це старий район. Тут є аудиторія, яка готова нам донейтити. Коли ми будемо відомішими, ми зможемо йти в менш туристичні райони й оновлювати вивіски там. Бо їх дійсно дуже багато й усі вони варті уваги. Ми збираємо пропозиції від людей. На лівому березі в нас є два фаворити – вивіска «Книги» на ДВРЗ, величезна, просто неймовірна. Там досі працює книгарня. І є гарна вивіска «Аптека», також біля бізнесу, що працює досі.


Про правове поле та гроші


– Чи домовляєтеся ви якось із Київрекламою? Є гарантія, що завтра вони не знімуть вивіску, яку ви щойно реставрували та повісили?

– Власниця квіткового, Раїса Анатоліївна, так само дуже боялася, що на це зверне увагу Київреклама, вони приїдуть і знімуть вивіску. Ми поки що з ними напряму не комунікували, але комунікували з дуже компетентними юристами, які написали покроково, чому Київреклама не має права демонтувати цю вивіску. Це дійсно історичний об’єкт, він охороняється не так, як сучасні вивіски. Тому що б із нею не робили – хоч фарбували, хоч підсвічували, ця вивіска має захист за законом як історична спадщина. До того ж публічний розголос, як було з «Квітами України». Якщо громада стає на захист, у влади залишається менше важелів, тому ми й привертаємо увагу небайдужих до цих вивісок. Ми тримаємо контакт, по-перше, з власниками бізнесу, а, по-друге, плануємо спілкуватися з Київрекламою й шукати з ними спільні методи покращення зовнішнього вигляду міста.

– Скільки коштує оновити вивіску?

– Ціни дуже різняться, бо все залежить від матеріалу. «Квіти» – це пластик. Паяти пластик дуже складно. Наші реставратори, щоб закрити дірки від бурульок на вивісці, переплавили старовинний пилосос середини 20 століття. З металевими вивісками простіше – змиваєш фарбу, ґрунтуєш і фарбуєш. Основне – підібрати кольори. Але в нас дуже досвічені реставратори, які реставрують меблі 18–19 століття, вони добре знають цю технологію, тому ми ні на йоту не змінили автентичний колір вивіски. З деревом працювати найпростіше – для вивіски «Автостанції» потрібно буде замінити кілька дерев’яних букв.

Реставрацію вивіски «Квіти» ми спочатку оцінили в 40 000 гривень, але не врахували логістику, монтаж і демонтаж. У Маріуполі наш реставратор сам і монтував. І майстерня була поруч, а Київ – велике місто, до реставраційної майстерні – 16 кілометрів. Ще додалася підсвітка, яку спочатку ми не закладали. Тож на загал перша вивіска коштувала 72 000 гривень, але хлопці, які займалися підсвіткою, Neon Lights, підтримали нашу ініціативу, не взяли гроші за роботу, тож ми вийшли на суму 66 000 гривень. Вивіска «Кольорове фото» буде дорожчою через розмір і труднощі з монтажем і демонтажем. Лише реставрацію оцінили в 70 000 гривень.

– Усі ці гроші – це донейти від небайдужих містян?

– Так, це сотні, майже тисяча людей. Хтось кидав на банку 10 гривень, хтось – 100. Потім збір завис перед самим кінцем реставрації, та його закрив один хлопець платежем у 12 000 гривень. Для нас безмежно цінно, що є так багато людей, яким не байдуже.


Що далі


– А після вивісок, який план далі?

– У Маріуполі ми займалися реставрацією дверей, але в Києві є ініціатива, що знається на цьому краще. Це «Зникаючий Київ» Сергія Миронова, який загинув торік. Там є активісти, які об’єдналися та продовжують його справу, ми б хотіли приєднатися до них і відновлювати двері разом. Але це точно не наш основний напрям. Вивісками, крім нас, не займається ніхто, тож ми займатимемося ними. Ну й основний пріоритет – мозаїка. Найближчим часом ми почнемо працювати над мозаїкою біля Оперного театру на Богдана Хмельницького.

Також наша команда щодня думає про відбудову та збереження спадщини Маріуполя після деокупації. Але під це я хочу збирати окрему маріупольську команду. До того ж після перемоги мені хочеться відкривати Україну як туристичний маршрут. Показувати різні регіони, наприклад, «українські піраміди» в Черкаській і Полтавській областях. Ми б хотіли робити проєкти не лише міського, а й державного масштабу. Ми б хотіли розвивати туризм нового взірця та допомагати державі з цим.