У здорових сімейних стосунках ролі в родині розподіляються логічно: батьки виконують функцію дорослого, виховують і піклуються про дітей, а діти розвиваються та досліджують цей світ. Проте інколи батьки та діти міняються ролями. Цей процес називається парентифікація, коли діти займають роль старших і стають батьками для власних мами й тата.

Ми говоримо з гештальт-психотерапевткою Вікторією Білик, яка має досвід роботи із запитом парентифікації у своїй психологічній практиці. Експертка пояснює, який вигляд парентифікація має в побуті, що змушує дітей брати на себе роль дорослого та чому батьки перекладають відповідальність на своїх дітей.

Вікторія Білик


психологиня, гештальт-психотерапевтка

Парентифікація – це процес, коли діти з певних причин, найчастіше через інфантильну позицію батьків, займають роль старших і стають батьками для власних мами й тата. Тобто відбувається порушення ролей і кордонів між батьками та дитиною. Це дуже розповсюджене явище.

Найчастіше система парентифікації фіксується в ранньому віці дитини, але це може проявлятися як у підлітковому, так і в дорослому віці. Це абсолютно несвідомий процес, і батьки не роблять цього, щоби на шкодити своїй дитині.

В основі парентифікації лежить інфантильна позиція батьків, через яку дитині доводиться брати на себе відповідальність не за віком. Інфантильною поведінкою може бути як побутова безпорадність, так і алкоголізм, наприклад.

Часто інфантильні батьки не бачать в дитині дитину. Тоді діти в 10 років вирішують глобальні сімейні питання, осягають дорослі теми, які їм не за віком, рятують батьків із неприємностей, налагоджують побут для них, обслуговують. Батьки роблять із дитини дорослу людину, нібито готуючи її до дорослого життя, але насправді через це дитина перестрибує своє дитинство.

Яскравий приклад парентифікації я помітила в одному документальному фільмі. Там був сюжет про дуже бідну сім’ю: бабуся й онук, якому приблизно 5–6 років. Бабуся паралізована по пояс, розповідає інтерв’юеру, що донька, мама хлопчика, утекла й тепер вони залишилися з онуком самі й справляються, як можуть.

Далі шестирічний хлопчик починає розмовляти так, ніби йому 15, і каже: «Так, я старший у родині, я здаю пляшки, готую, прибираю. Я чоловік у родині, а бабуся мені допомагає». Я дивлюся на дитину в цьому сюжеті й бачу, що візуально дитина є, але дитячого в ньому вже нічого немає. Це парентифікація.

Причини парентифікації

Дитячі травми батьків

Причиною зміни ролей в сім’ї може стати «голод» батьків за своїми батьками. Коли мама чи тато емоційно не доповнені власними батьками, вони можуть несвідомо використовувати свою дитину в батьківській ролі.

Обговорення «дорослих» проблем із дитиною

Психіка дитина маленька, і в неї можуть не вміщатися деякі дорослі теми. Наприклад, мама розповідає дитині про своїх коханців або пропонує дитині ухвалити рішення, піти їй від батька чи ні. Тобто мама вішає на дитину відповідальність за серйозний сімейний вибір і пропонує їй вислуховувати дорослі теми, які дитяча психіка ще не може обробити.

Відповідальність не за віком

Часто причиною парентифікації стає забагато відповідальності на дитині. Коли вона виконує задачі, невідповідні вікові, травмується, оскільки дитяча психіка не до кінця розвинена й не готова до дорослої відповідальності. Наприклад, батьки роблять дитину не тільки співучасником і посередником своїх конфліктів, а й змушують ухвалювати якість рішення. Наприклад, розлучатися батькам чи ні.

Оскільки дитина ще не може все це опрацювати, вона направляє всі свої психологічні ресурси на те, щоби «збільшитися в розмірі», тобто взяти на себе більше відповідальності, ніж потрібно. Через це виникає екстранавантаження психіки, деякі інші функції дитини врізаються. Її дитяча частина життя ніби заморожується на цьому етапі.

Також часто буває, що, коли в сім’ї народжується дитина, мама призначає старшу нянькою, і виходить так, що старший брат або сестра виконує батьківську роль. На цьому етапі їх дитинство закінчується. Іззовні це виглядає соціально привабливо «дивися, яка старша сестричка хороша» або «який братик хороший», а фактично дитина не живе дитячим життям, а займається доглядом і вихованням дитини, як дорослий.

Фінансові труднощі

Інколи дітям доводиться брати на себе фінансову відповідальність за родину, коли батьки не можуть або не хочуть працювати. Часто такі діти перестають жити дитячим життям уже в підлітковому віці та стають добувачами у своїй сім’ї. Дитина дістає з себе всі екстраресурси, мобілізується та стає добувачем задля родини. Це дуже поширена історія в пострадянському просторі.

Розмиті кордони

Наслідком інфантильної позиції батьків стають розмиті кордони. У дітей є тенденція до захоплення кордонів. Дитина хоче постійно бути зверху, отримувати увагу, забирати увесь час батьків і бути постійно з ними. Це природні процеси, коли дитина досліджує простір і межі дозволеного.

Усвідомлена мама або тато, коли помічає порушення певних кордонів, починає пригальмовувати дитину, встановлювати кордони та розподіляти ролі в сім’ї. Тобто мама говорить дитині: «Ти дитина, я мама». Позначає межі того, що належить дитині, і того, що належить батькам. Наприклад: «Ні, ти не будеш спати з мамою й татом у ліжку. Ти спиш у своєму ліжку, а мама з татом – у своєму». А якщо кордони розмиті та батьки вразливі, дитина захоплює цю територію й може виникати парентифікація.

Чому так трапляється

Узагалі гуманна педагогіка з’явилася не так давно. Деякий час тому, у пострадянському просторі, дитина взагалі не розглядалася як дитина, так склалося історично. Дітей не чули, не бачили. Еволюційно на якомусь етапі це було не зовсім доступно.

Напевно, в інфантильних батьків є травматичний досвід у минулому. Мені здається, щоби батьки мали змогу удочеритися донькою або усиновитися сином, у них має бути дефіцитарний досвід із власними батьками. Це може бути відсутність батьків узагалі або дуже холодні, байдужі батьки. Якщо людина не усвідомлює своєї інфантильної поведінки й не була в терапії, велика ймовірність того, що може статися зміна ролей у сім’ї.

Як правильно розподіляти ролі в сім’ї

Важливо, що в родині ми розглядаємо окремо маму й тата. Батьки відіграють однакову роль у вихованні дитини. Чоловіча та жіноча роль у сімейній системі взаємодоповнювальна, десь ці ролі перетинаються.

Батьки мають давати дитині посильні задачі, водночас надавати достатню кількість підтримки. У здоровій сімейній системі завдання дитини полягає в тому, щоби просто розвиватися, а у батьків – спостерігати за розвитком дитини й поступово ускладнювати завдання відповідно до віку та можливостей. У такій сімейній системі все буде добре.

У немовля основна потреба – смоктати молоко та бути поруч із батьками. До трьох років основна потреба дитини – це безпека, бути поруч із батьками, присутність у сімейній системі, стабільність, гра. У період від 3 до 6 років, крім гри, може з’являтися інтерес до навколишнього середовища, важливо йти за цим.

Із 6 років можуть з’являтися більш ясні соціальні інтереси, і тут важливо надати підтримку, не утримувати й не підштовхувати, а дати можливість, допомогти дитині вийти на новий рівень відповідно до її розвитку.

У підлітковому віці, коли в дитини виникає бажання до саботажу, потреба сепаруватися, відокремитися від батьків, бути окремою особистістю, завдання батьків підтримати дитину та не утримувати її. Дитина має просто розвиватися, рости й брати участь у сімейних процесах, наскільки це можливо для неї.

Передавати дитині відповідальність важливо, але треба робити це такою мірою, яку дитина може подужати. Одна справа, коли в дитини є якесь зобов’язання в родині посильне за віком. Наприклад, у віці 6 років вона може зібрати свої іграшки, це посильна зобов’язаність. Дитина у віці 10 років може помити посуд або підмести підлогу, це їй підсильно. Інша справа, коли дитина стає опікуном й починає робити всі домашні справи не як помічник, а як дорослий член родини.

Іноді діти беруть на себе роль старших, наслідуючи, копіюючи батьків. У такому разі дорослим важливо встановлювати кордони, говорити, домовлятися та проявляти свій характер, тобто показувати, хто головний, але не принижувати та не подавляти дитину. Тобто треба встановлювати в родині не авторитарність, а авторитет.

До чого може призвести парентифікація

Якщо дитина не проходить усі етапи розвитку поступово й на незрілу дитячу психіку звалюється забагато відповідальності, дитина тягне це завдяки тому, що в неї психіка починає працювати не відповідно вікові.

У результаті дитина виростає в чомусь дуже розвинена, наприклад дуже відповідальна, практична, але водночас може бути дуже вразлива в емоційному плані, мати низьку самооцінку, високу тривожність і почуття провини як компонент зарано виданої відповідальності.

Почуття провини звучить, як: «Я відповідаю за це». Дитина не може розрізняти, що її відповідальність, а що – ні. Тобто виникає така гіпервідповідальність і дитина думає, що вона відповідає за все. Це дуже руйнує людину. Коли дитина розвивається планомірно, у неї чутливість зон відповідальності теж дозріває нормально. В іншому випадку дитина бере на себе відповідальність і, відповідно, почуття провини за все.

Що робити, якщо зміна ролей відбулася

У кризовій ситуації, коли, наприклад, мама-одиначка захворіла на рак, а в неї єдина дитина, відбувається парентифікація й інших варіантів немає.

Важливо розуміти, що іноді це єдиний спосіб виживання для конкретної сімейної системи.

Зловмисно батьки не завдають шкоди дитині, найчастіше це зовсім не свідомі процеси.

У психотерапії з’являється можливість «зупинити зло на собі», усвідомити деструктивні процеси й внести зміни. Коли батьки наситять себе, перестануть займати дитячу роль, розберуться зі своїми травмами, перестануть перекладати забагато відповідальності на дитину, тоді все відновиться.

Треба змінювати не дитину. Дитина, як «лакмусовий папірець» відреагує на здорове середовище найкращим чином.

Передусім треба змінюватися батькам, побачити в дитині дитину, а для цього потрібно побачити себе. Потрохи ситуація налагодиться, і дитина повернеться до своєї ролі в сім’ї.