Четвертим гостем спеціального сезону подкасту «Простими словами» став дитячий і підлітковий психіатр Денис Угрин, який розповів ведучим Марку Лівіну й Софії Терлез про те, що насправді вбиває наших дітей і чому не варто перекладати всю відповідальність за це на заборонені речовини.

Спеціальний сезон подкасту «Простими словами» про здоровʼя під час війни виходить у межах Всеукраїнської програми ментального здоров'я «Ти як?» Проєкт реалізовано за ініціативи Першої леді Олени Зеленської й за підтримки ВООЗ і ГО «Безбар’єрність».

У цьому конспекті ми зібрали для вас головне з годинного інтервʼю, повний випуск якого можна прослухати на всіх подкаст-платформах

Вплив соцмереж на дитячу психіку

фото: Facebook Dennis Ougrin

Ми говоримо про негативний вплив соціальних медіа [на дітей], але немає сумніву, що на певних дітей за певних обставинах соцмережі можуть впливати позитивно

Я дуже часто бачу дітей, які залипають у TikTok. Так, я думаю, що ми всі час від часу підлипаємо [в соцмережах]. Що я можу сказати з цього приводу? Ми точно знаємо, що зараз, наприклад, у Британії, у більшості західних країн

психічне здоров'я дітей є найгіршим, ніж воно коли-небудь було від початку досліджень. Особливо це стосується дівчат. Зараз рівень суїциду серед дівчат є найвищим, відколи почалися наші записи, а це є більше, ніж 160 років. З'явилася систематична інформація з 1860 року, і ми знаємо, що сьогодні рівень суїциду серед дівчат є найвищим за весь час спостережень і продовжує зростати. З хлопцями ситуація трішки інакша. Там пік був у кінці 80-х – на початку 90-х, перед появою соцмереж. Це не означає, що тільки соціальні медіа впливають на показники але, як ви розумієте, дві речі, які відбуваються в той самий час, означають наявність причинного зв'язку.

Насправді багато десятків років ми не бачили жодної різниці в поширеності психіатричних розладів. І от нарешті, у 2017 році, перед пандемією Covid-19 ми вперше помітили зріст поширеності психіатричних розглядів серед дітей, зокрема, серед дівчат. Серед них емоційні розлади, як-от депресія і тривожні розлади.

Перше, що спадає на думку, коли ми хочемо знайти винуватця цього, це соціальні медіа, комп'ютер та інтернет. Можливо. Але, крім цього, є багато інших чинників. Наприклад, сьогодні сімʼї розлучаються частіше, ніж зберігаються. Крім того, менструація починається в дівчат набагато раніше, ніж була навіть 40 років тому. А ще сексуалізація дітей. Тут є маса чинників, які можуть впливати на такі речі. Також варто зважати на те, що діти зараз народжуються у людей більш зрілого віку. Тобто, є дуже-дуже багато факторів, серед яких важко визначити якийсь один і звинуватити його у всіх бідах.

Самоушкодження – це найсильніший предиктор суїциду

Ті, хто себе самоушкоджують, мають суттєво вищий ризик померти від суїциду. На це є багато причин. Зокрема, якщо самоушкодження є серйозними – вони є одним із найсильніших предикторів смерті від суїциду. Ми точно знаємо, що діти, які мають експозицію до самоушкодження серед своїх друзів, родичів або у соцмережах, мають вищий ризик самоушкодження.

Що є селфгармом

Це питання дуже актуальне в нашій галузі. Коли ми говоримо про самоушкодження, то виділяємо два основні типи. Один називається NSSI, тобто non-suicidal self-injury – не суїцидальне самоушкодження. Це є діти, які зазвичай себе ріжуть або завдають собі інших зовнішніх ушкоджень і водночас не мають на меті себе вбивати. У них цього бажання немає. Друга група самоушкодження стосується дітей, які так 100% хочуть накласти на себе руки через якісь обставини. Це дві великі групи.

Але насправді самоушкодження може мати багато різних типів, які є посередині між ними. Тобто діти часом мають змішані уявлення про те, чи вони хочуть жити. Вони змінюють точку зору ледь не через пів години. Фактично є велика група посередині, де ми не знаємо точно, що там відбувається, і вони самі теж не знають. Але в будь-якому разі є діти, які себе самоушкоджують і не хочуть себе вбити, вони переважно переслідують за мету покращити свій стан. Не щоб він перестав існувати, а щоб він покращився. І приблизно три чверті дітей, які себе самоушкоджують без суїцидального наміру, зазвичай покращують свій стан психологічно.

Наркотики, алкоголь, самогубство

Без сумніву, певна частина тих дітей, які вживають наркотики чи алкоголь, хочуть себе так убити. Але це дуже-дуже невелика частина. Переважна більшість дітей у Великій Британії скоюють суїцид через повішення. На другому місці – отруєння. Але діти труять себе здебільшого медикаментами, а не алкоголем чи наркотиками. Хоча останні можуть бути супутніми частинами такої поведінки. На превеликий жаль, дуже суттєво зменшують поріг вразливості. Тобто сп'янілі діти вбивають себе набагато легше, на жаль.

Є дві основні передумови самогубства. Перше – це когнітивна структура, яка тобі говорить, що тобі краще бути мертвим, ніж живим. Або, наприклад, твої родичі кажуть тобі подібні речі. Друге – ти мусиш перебороти страх смерті. А це один із найбільших страхів, це насправді не так уже й легко. І тут алкоголь і наркотики – інструменти, що допомагають дітям його перебороти.

Діти з анорексією майже у 100% випадків матимуть депресію

Діти, які не їдять, у них немає тих структур, які потрібні для доброго настрою. Крім того, діти з анорексією дуже часто самоушкоджуються, мінімум половина з них. У них надзвичайно високий ризик, суттєво вищий, ніж у дітей, які не мають анорексії.

Але мені здається, що більшість дітей з анорексією не хоче себе вбити через саму анорексію. Є певна група, але вона дуже незначна. Це, до речі, також стосується дітей із певною психопатологією, які мають, наприклад, діабет. Вони часом можуть передозовуватись інсуліном, або, навпаки, його не використовувати навмисне. На мою думку, у переважній більшості випадків ці діти мають на меті регулювання емоцій, а не гоняться за смертю.

У цьому конспекті ми зібрали для вас головне з годинного інтервʼю, повний випуск якого можна прослухати на всіх подкаст-платформах

Коли батькам пора «бити в усі дзвони»

Межа між нормою й патологією дуже проста. Якщо дитина функціонує нормально, не має дисфункції, це означає, що нам як психіатрам тут немає що робити. Усі наші пацієнти мають якісь симптоми. Діти мають функції в чотирьох основних доменах. Перше – це сім'я, друге – школа, третє – друзі й четверте – позашкільні активності. Якщо [дитина] функціонує нормально в цих чотирьох доменах, то ми до таких дітей не пхаємося. Але якщо є дисфункція хоча б в одній із цих ділянок, тоді ми відіграємо свою роль.

Що менша дитина, то більша роль батьків. У нашій галузі ми знаємо точно, що ті втручання, які не включають батьків, зазвичай є набагато менш ефективні, ніж ті, які їх включають

Спорт – це дуже важлива річ

Багато хто з дітей замінює самоушкодження спортом: плаванням, регбі. У мене є знайома, яка провела більшість своїх тінейджерських років у лікарні, ледве не померла від суїциду, була вся в порізах, а тепер вона грає за національну збірну Ірландії [з регбі]. Я думаю, що спорт – одна з дуже корисних речей, які діти повинні пробувати. Діти, з якими ми працюємо, мають дуже обмежений і нудний світ. Ми намагаємося трошки розширити цей світ, щоби вони спробували якісь інші речі.

Якщо люди бачать, зокрема діти, бачать своїх героїв, кумирів, які відверто говорять про свої особисті психологічні чи психіатричні проблеми, як вони їх переборюють, це, безсумнівно, дає їм силу

Правда й нічого, крім правди

Що ми знаємо з наукової точки зору є корисно й не корисно? Ми знаємо точно, що треба говорити правду дітям. Я знаю, що є велика спокуса говорити неправду або якусь напівправду. Але ми намагаємося завжди говорити правду. Ясно, що в межах розуміння дитини й у межах розумного. Але коли діти запитують, наприклад, чи бабуся померла в Маріуполі, то треба відповісти, що так, вона померла в Маріуполі, а не придумувати, що вона десь там десь спить абощо. Це перше.

Друге, що батькам можна зробити практично. Ми знаємо точно, що треба зробити таку атмосферу для дитини, де вона би могла вільно говорити тоді, коли вона хоче про це говорити, про цю травму. Я вам скажу, що з мого досвіду найчастіше це відбувається, коли ти їдеш у машині з дитиною, вона сидить поруч і ви не маєте дивитись одне одному у вічі. Дитина просто сидить збоку, ви обоє дивитесь прямо. Це допомагає почуватися розслабленіше.

Коли діти говорять про те, що відбулося, я дуже радив би батькам знайти час їх уважно послухати та дати їм зрозуміти, що це цілком нормально – говорити про те, що відбулося, що немає ненормальних реакцій на стрес і на війну. Усі реакції, які має дитина, вони абсолютно нормальні. Дуже важливо пояснити, що дитина не сходить із розуму, що там нічого страшного не стається, що їхні флешбеки, повторні переживання, кошмари вночі є абсолютно нормальними.

Важливість рутини в денному розпорядку

Я дуже часто бачу батьків, які думають, що через те, що діти травмовані, їм треба влаштовувати якісь там супердорогі канікули, їздити, розважати тощо. Насправді ж навпаки. Дітям найбільш комфортно, особливо під час війни, травми, коли в них є передбачуваність, певний розпорядок. Особливо це стосується нічних рутин, а українські сім'ї особливо недисципліновані в цьому плані. Українські діти можуть не спати до першої [ночі]. Для британської сім'ї це взагалі нечувано, там діти лягають [спати] о восьмій [вечора], а батьки собі потім п'ють вино.

Але нехай, навіть якщо сім'ї вважають, що треба, щоб діти не спали до 11-ї [вечора], я би радив їм мати певний розпорядок дня, який діти розуміють, особливо перед сном.

Медичне використання марихуани в Україні. Зрада чи перемога?

Для мене це, без всякого сумніву, перемога. Є люди, які страждають, об'єктивно. Діти, які мають певні епілептичні стани, є латеральний склероз, різні хронічні болі тощо. Мені здається, що якщо є якийсь сенс життя, то це зменшення страждання в навколишньому середовищі. Чому хтось хоче його не зменшувати, а, навпаки, продовжувати, мені, чесно кажучи, не зрозуміло. Але я загалом за зменшення страждання.

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА ЗРУЧНІЙ ПЛАТФОРМІ

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я – ініціативи Першої леді України за підтримки ВООЗ у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність»