У новому епізоді подкасту «Простими словами» Марк Лівін і Софія Терлез поговорили з Романом Чихарівським про атеїзм, образ свого героя як пастку та про вміння відмовляти. Публікуємо головні тези з інтерв’ю.

ПАН РОМАН,

– віртуальний герой, якого створив письменник Роман Чихарівський за допомогою однієї з масок Snapchat. Це персонаж набожного чоловіка, який має непереробний сентимент до Золочева, цікавиться IT-індустрією та виступає проти розпусти.

Повну розмову з паном романом слухайте в подкасті «Простими словами» на будь-якій із платформ

 Раніше ми запитували «пана Романа» про заробіток, боротьбу з депресією та порятунок від туги. Ось що він нам відповів.

Про сповідь і психотерапію

Я, чесно кажучи, жодного разу не ходив до психотерапевта. Можу припустити, що це щось подібне [до сповіді]. Пригадую ті часи, що я ходив сповідатися дуже активно, запійно. І якраз завдяки сповіді зрозумів, що я дуже лукава людина. У дитинстві мені подобалося ходити до сповіді через те, що ти, знаючи правила цієї гри, можеш сказати будь-що з розрахунком, що це ніде більше не опиниться, але людина [яка тебе сповідує] офігіє від тебе. Думаю, якби я почав історію з психотерапією, в мене би вийшло так само запійно. Я би зловживав, якщо так можна сказати.

Про протест

Відколи я себе пам’ятаю, я завжди хотів стати Папою Римським. Я з релігійної родини з релігійного краю. Для мене ідеалом чоловіка був чоловік-монах. Я прислуговував, ходив до церкви 250 разів на рік щонайменше. І в мене це тривало до 15 років, це було безальтернативно. А потім я поїхав у «Артек» і там познайомився з дітьми, які про церкву взагалі нічого не знали. І потім то всьо вилилося у сильний протест, бо я відчув себе обманутим чи що.

Про атеїзм

Пам’ятаю, перед Великоднем удома сказав, що я атеїст. І що я йду до церкви не через бажання, а тому що так батьки хочуть. Ми не спали всю ніч, всю ніч мали дискусії. І зранку мені сказали, що я маю поговорити з психологом про це. І що отець Микола – дуже файний психолог. Він мені сказав, що то вікове.

Про перехідний вік

Це був певний період, коли мені все траплялося щось стрьомне, і я у всьому ще й хотів бачити щось стрьомне. Шукалося всьо найгірше, і легко знаходилося. Бо є з чого вибирати насправді.

Про розпайку

Я стільки років себе накручував, що маю стати святим, Папою Римським, прославити Україну. Зараз на розкрут, на розпайку треба витратити десь стільки ж часу. Це щоби просто відновитися. А ще потім ще стільки ж часу, щоб якісь нові орієнтири знайти.

Про орієнтири

Завжди, коли зі мною ставалося щось погане, я знав, що зате мене чекає така-а винагорода на небі. І коли [уявлення про] ці бенефіти в мене зникли за раз, мені треба було ще багато років, щоб адаптуватися до нового [світобачення].

Про іронію

Вибравши іронію як художній засіб, ти наче як перестраховуєшся. У тебе ніби є два життя. Тебе завжди можна прочитати буквально, і ти будеш прочитаний не так, як ти розраховував, але комусь це зайде. І виходить, що ти гравець на двох полях.

Слухайте розмову на YouTube

Про пастку образу

Я не уявляю, що я би вів лайфстайл-блог, і мені шкода через це. У мене виникають думки, що я нецікава людина, незв'язно говорю, що у мене немає особливої філософії, погляду на життя. Але коли я знімаю «пана Романа», навіть якщо виходить щось крінжове, я все одно дуже радо це закидаю. Бо для персонажа це тільки плюс, і я за це відповідальності не несу. Це наче плюс одне життя.

Я насправді дуже заздрю людям, які [у публічному просторі] є такими, як у житті. Які є персонажами без аж такого сильного антуражу. У мене відчуття, що я жертва одного образу. Є купа ідей, чим новим зайнятися. Але цей «пан Роман» уже так прикипів до мене, що часом здається, що я «пан Роман», і всьо. І часом сумно від того.

Про комплекси

Тепер «пан Роман» мене на сумні думки швидше наштовхує. Бо я коли починав, було так весело, а зараз я більше думаю про то, які свої комплекси я прикриваю цим усім. Часом я формулюю думку і розумію, що це можна сформулювати тільки голосом «пана Романа». Думаю, я дуже багато всього сублімую через нього. Ті сміливість, обурення, яке «пан Роман» може поглядати просто поглядом у сторіз, я не можу собі дозволити.

Про містифікацію

Принаймні я можу без усіляких докорів сумління брехати і отримувати від цього величезну насолоду. Мене це дуже тішить. Якось я погуглив слово «містифікація», і там ішлося, що по суті це введення в оману. І я зрозумів, що з самого дитинства хотів вводити когось в оману. Особлива радість у мене – читати коменти хейтерів, які не зрозуміли, що це маска, прикол.

Про людей у масках

Якщо я бачу, що людина захищає якусь ефемерну тезу, якісь не свої кордони, незрозумілі їй, то це для мене людина з маскою Snapchat. Це «пан Роман». Бо у випадку, якщо йому не вдається захистити ці кордони, для нього це просто перетворюється на прикол. Тут починається зверхнє ставлення [до опонента]: «з тобою нема про що говорити», «ти просто не в темі», «не доріс». Але це і стримувальний фактор у конфлікті. Так, порозуміння немає. Зате немає і потужності, щоби відстояти своє упередження. Це коли ти маєш переконання, але інтуїтивно відчуваєш, що щось із ним не так, що тобі не вистачить аргументів.

Про «пана Романа»

«Пан Роман» – це дуже ліберальний, дуже тактовний, вихований дивак. Мені здається, якби світ був переповнений «панами Романами», це був би досить безпечний світ. Звісно, був би трохи дискомфорт через упередження, але водночас «пан Роман» завжди показує, як він легко «дає задню». Бо він за всьо добре, і коли йому кажуть, що це не добре – питань нема.

Про егоцентризм

Я завжди хотів мати змогу бути егоцентричним і менше на всьо відгукуватися. Бо я дуже метушливий, завжди всіма цікавлюся більше, ніж собою. У дитинстві я своє робив в останню чергу, і всі мене хвалили за це, задобрювали. У мене дотепер немає цього механізму – думати про себе відразу. І це не тому що я маю риси доброї людини, якраз навпаки.

Про те, як казати «ні»

Якщо треба відмовити, то я починаю з перебільшеної відмови, а потім зменшую градус. Я кажу: «Ну це 1000% нє, залізобетонне нє». Людина спочатку насторожується, чому так радикально. Потім я кажу звичайний аргумент, і людина така: «А, окей, то це звичайне нє, це не я зайшов занадто далеко». Інакше моє «нє» ніхто не прочитує.

Про фізику і милосердя

Я не хотів навчитися відмовляти. Я завжди всім був готовий помогти у дусі християнської моралі. Що там ті мої кордони? Але фізично неможливо жити у дусі християнської моралі. Неможливо просто всьо вмістити при певному навантаженні. Коротше, фізика заперечує милосердя. В якийсь момент немає куди запхати. Милосердя – не ґумове.

ПОВНУ РОЗМОВУ З паном Романом В ПОДКАСТІ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА БУДЬ-ЯКІЙ ІЗ ПЛАТФОРМ

Брендинг: Vertigo Agency