РепортажЗахисники архітектури Києва створили простір «Цегла» в старій квартирі. Тепер їх можуть виселити
Ми побували в просторі на Великій Житомирській, де діляться досвідом протидії забудовникам і бережуть речі з історією
У старій київській квартирі в дореволюційному будинку на Великій Житомирській працює простір «Цегла», де збираються поціновувачі архітектури та захисники історичної забудови міста. Тут слухають лекції, презентують книжки, дивляться й обговорюють кіно, діляться досвідом захисту памʼяток від забудовників, пʼють каву, приготовану на піску, й іноді щось міцніше, влаштовують посиденьки в компанії, запрошують у гості переселенців і відпочивають на терасі з краєвидом на київський дворик, де кожна будівля – памʼятка.
Простір відкрили вже після початку повномасштабної війни, у травні. Але скільки ще він буде працювати на цій локації, невідомо – власник планує продавати квартиру. Поки до виселення не дійшло, ми встигли побувати там і розповідаємо, чим цінна «Цегла» для Києва.
Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів
Квартира балерини в будинку, де бував Панас Мирний
Будинок поряд із Михайлівською площею, де знайшла собі приміщення «Цегла», має потрійний охоронний статус. Ця памʼятка архітектури – як зразок міського садибного комплексу. Памʼятка містобудування – як частина ансамблю Великої Житомирської. Памʼятка історії, бо тут жили й бували «відомі громадські діячі та діячі культури» – письменник Панас Мирний, історик Степан Голубєв, адвокат Арнольд Марголін, який брав участь у «справі Бейліса».
У цьому ж будинку на першому поверсі розташована бібліотека імені Лесі Українки та дає вистави Театральна майстерня імені Миколи Рушковського.
«Цегла» займає двокімнатну квартиру на другому поверсі в тому ж парадному, де й бібліотека. Усе тут – про історію й архітектуру Києва. Або, як кажуть тутешні гості, – про «київський вайб». Стелі під 3,5 метра, оригінальні деревʼяні вікна, давні затерті шпалери, килими на підлозі, антикварні меблі.
«Цей будинок побудований у першій половині 19 століття. Про це свідчать ось ці аркові склепіння, – каже Дмитро Перов, памʼяткоохоронець і співзасновник «Цегли», вказуючи на архітектурний елемент під високою стелею. – Такі арки могли робити й пізніше, але вже як декор. А тут вона має конструктивну функцію».
Майже як театр, «Цегла» починається з вішалки. На вішалці в передпокої висить старий капелюх колишнього власника квартири – художника Балченка, який жив тут у другій половині 20 століття з дружиною, балериною Елеонорою Новацькою. Їхні фотографії тепер прикрашають один з антикварних сервантів, що залишився у просторі.
Кулінарний записник Елеонори Новацької. Фото: «Цегла»
Останні родичі Елеонори Новацької, які жили в цій квартирі, померли у 2018 році. А чинний власник до них стосунку не має, кажуть у «Цеглі». Він планував позбутися речей, документів і фотографій попередніх мешканців – уже спакував у мішки, щоб винести на смітник.
«Сказав: «Лише викиньте сміття – і заселяйтеся». Ми вирішили подивитися, що там за сміття. А там ось це все, – каже друга співзасновниця простору Катерина Носенко.
Місце, де бережуть речі з історією
У квартирі дві кімнати. Більшу займає умовний лекторій – місце, де проходять лекції та презентації. З меблів тут стільці для гостей і шафа з книжками в кутку.
«Це наша бібліотека. Сім полиць – бібліотека Елеонори Новацької. І дві – це вже бібліотека хабу «Цегла». Коли відбуваються презентації книжок, то автори дарують їх нам», – розповідає Перов.
Стільці тут теж особливі. Є, наприклад, раритетний віденський стілець, а є стілець із київського будинку, якого вже не існує.
«Одна з ідей простору – зберігати історію, що втрачається. Оцей стілець із будинку на провулку Цимлянському, 3, який почали демонтувати під час військових дій, коли російські війська стояли під Києвом. Коли доруйновували будинок, вони винесли меблі. І я приїжджаю – будинку вже немає, а стільці стоять».
Друга кімната – це умовний офіс. Його називають «працювальнею», щоби було більше по-українськи. Попід вікном тут стоїть стіл із бюстом невідомого. «Цього чувака ми знайшли на смітнику біля музею Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Можливо, це хтось із їхніх друзів, знайомих. Ми його вирішили забрати та прихистити», – розповідає Катя.
Артефакти, що зберігаються в просторі: гіпсовий бюст невідомого, гасова лампа і віденський стільчик, самовар. Фото: «Цегла»
Гордістю засновників «Цегли» є старовинний еспаньойлет – металевий шпінгалет, що зачиняє та відчиняє віконні стулки. «Дослідники старовини кажуть, що таких еспаньйолетів не так багато. І вони насправді бувають дуже різні», – додає Катя.
Але, напевно, головний артефакт цієї кімнати – німецьке піаніно 1920-х років. У «Цеглі» кажуть, що таких виготовили лише 30 штук. Зараз воно стоїть розібране, бо в процесі реставрації. Після того, як інструмент відновлять, хочуть влаштувати перегляди німого кіно з тапером.
«Ми його врятували з Осокорків, його хотіли просто викинути, – розповідає Катя про піаніно. – А ми вирішили, що під цей інтерʼєр, під цей настрій воно якраз підійде – і забрали. На наступний день відкрили та побачили, що там багато проблем. Чавунна рама була з тріщиною. Виявляється, з таким пошкодженням інструмент часто навіть не беруть реставрувати. Але ми вирішили, що будемо. Запросили реставратора, він нас проконсультував, назвав нам ціну – і ми зрозуміли, що краще самі все зробимо. У нас є архітектор Ілля Соколов, який має хобі – реставрувати інструменти, він зараз цим і займається. Раму ми вже заварили. Відвезли зварювальникам, які довго матюкалися, казали: «О Боже, що це таке?» Чавун дуже важко варити, але їм вдалося».
Балкон із краєвидом на двір памʼяток
Своя атмосфера в балкона, що тут виконує функцію лаунж-зони.
«Балкон вийшов прямо середземноморський після того, як [співзасновниця «Мапи Реновації»] Даша Корба привезла сюди пальму. Зараз уже осінь, трішки холодно. Коли було тепло, то літні вечори під пальмою – це було екзотично», – розповідає Перов.
З балкона відкривається унікальний краєвид на двір, де кожна будівля має статус памʼятки. Окрім готелю Intercontinental, чий шматок видніється праворуч.
«Але він мало належить до цього подвірʼя, це сусідня ділянка, – відразу додає Перов. – Якщо придивитися, то можна помітити на стінах оригінальні штучки, на які закручуються проводи. Отут дебелі радянські, але вони не функціонують. А ті – кінця 19 століття, у формі лілії. Бачите, наскільки змінився підхід до революції та після».
На балконі знайшлося місце вивісці «Провулок Миргородський». Вона теж має свою історію та символічне значення.
«На житловому масиві Корчувате ще десь збереглося старе планування вулиць, яке було в селі Корчувате до побудови житломасиву, – розповідає Перов. – Коли будували житломасив, насипали три метри ґрунту, щоб поставити панельки. Так само як насипали Позняки, Осокорки, Троєщину. У місці, де починається нова забудова з панельними будинками, видно перехід рельєфу, як присипали старі вулиці. Там є хата, що покосилася, вона наполовину присипана, а наполовину – на поверхні. Це остання хата, яка збереглася на провулку Миргородському, якого вже немає приблизно 40 років. Зрозуміло, що ту хату ми не зможемо врятувати. Але поки не втрачене знамено якогось підрозділу, підрозділ продовжує жити. Так само, поки ми зберігаємо цю табличку, буде жити цей провулок, від якого поки що залишився один будиночок».
Яка ж «Цегла» без цегли
У хабі «Цегла» вже є своя мініколекція цеглинок.
«Це цеглинка, яку нам принесла Настя, яка в нас модерує події. Вона казала: «У мене є розуміння, що стара архітектура – це добре, але я ніколи не долучалася до пам’яткоохоронних рухів. Але в мого батька в гаражі дуже давно валялася ось ця стара цеглина». Ми визначили, що тут стоїть клеймо «Снежко» – це була така брендована, хороша київська цегла, з якої збудовано багато будинків у середмісті. Виходить, що якогось із будинків уже немає, але від нього лишилася ця цеглинка. Але вона цінна передусім як частина історії людини, яка була байдужа, але теж стала «цеглинкою» цього простору», – розповідає Перов.
Другий «експонат» колекції – персональна цеглина співзасновників «Цегли», Дмитра Перова та Катерини Носенко.
«Є такий київський колекціонер Олександр Терещук, який має велику колекцію цеглинок зі штампами. Він дарує цеглинки тим, кого найбільше респектує. Наприклад, [краєзнавцю та автору книжок про Київ] Семену Широчину він подарував цеглину з ініціалами «С.Ш.». Для нас він довго щось шукав, не міг знайти, урешті підібрав «К. и П.» – тобто Катя та Перов».
Третя цеглинка захована в антикварній шафі в передпокої та загорнута в целофановий пакет. Дмитро пояснює, що її спочатку хотіли почистити, а тому сховали.
«Це взагалі раритет. Це плоска цеглина, не будівельна. Вона з дореволюційного хідника [тротуару] вулиці Великої Житомирської. Зараз вимощення роблять тротуарною плиткою, а раніше хідники вимощувати ось такою плоскою цеглою. Останній рудимент цієї традиції був відтворений під час реконструкції Володимирської гірки в 1980-х роках. Тоді доріжки там зробили з подібної цегли. Але то вже була нова цегла, просто продовження старої традиції. А це стара цегла, якою був вимощений тротуар Великої Житомирської, – пояснює Перов. – Це ми якось ішли до «Цегли» та побачили, як наші комунальники розкопали тротуар, бо міняли труби. У цій ямі серед іншого лежала ця цеглинка, ми її забрали».
Звідки взялася «Цегла»
Ідея створення памʼяткоохоронного хабу «Цегла» належала Дмитру Перову, юристу й активісту, який уже кілька бореться за збереження історичної забудови міста, зокрема разом із громадською організацією «Мапа реновації». (До речі, разом із Дмитром і співзасновницею «Мапи» Дашею Корбою ми складали інструкцію-пояснення, як захистити історичну будівлю від недобросовісного власника чи забудовника).
Цю ідею підтримала Катерина Носенко, за професією 3D-художниця, яка лише приблизно рік займається захистом київської архітектури. Для неї все почалося з будинку на Микільському провулку, який хотіли демонтувати влітку 2021 року. Це будівля за проєктом київського архітектора Андрія-Фердінанда Краусса, автора «Замка Річарда Левове Серце» на Андріївському узвозі.
Фото: Антон Короб
«Забудовник уже вчетверте чи впʼяте хотів цей будинок знищити. Я почала збирати підписи громади, щоб ми цей будинок захистили. Будинок отримав статус щойно виявленої памʼятки. Але все так і зависло. Власник натякав, що він будинок спалить. Ми постійно ніби на пороховій бочці сиділи. Дмитро тоді нас підтримав. А потім почалася [повномасштабна] війна, ми разом із Дмитром волонтерили в «Печерських котиках».
«Тоді був вакуум. Особливо нічим було займатися, крім волонтерства, але було багато вільного часу та багато ідей. І ми вирішили щось зробити з цим будинком [на Микільському провулку, 7], що влітку минулого року отримав охоронний статус. Ми загітували [краєзнавця] Антона Короба, який також живе на Печерську, провести екскурсію. Кавʼярні не працювали, людей у Києві було мало. Участь в екскурсії була за донат. Ми тоді назбирали приблизно три тисячі гривень. Плюс у мене були якісь заощадження. Ми все ще обʼєднали в один банк, закупили найпростіші матеріали, щоб законсервувати будівлю, щоб вона не псувалася через дощ і сніг. Але одночасно ми хотіли зробити і якусь артінсталяцію, тому в одному з віконних пройомів ми встановили портрет захисника України Андрія Теперика, який загинув на фронті. Це мало показати, що війна – не тільки там, але й ще тут. Також ми виготовили табличку, що це памʼятка. Бо в Департаменту охорони культурної спадщини КМДА не було часу, можливості та бажання за рік таку табличку зробити», – згадує Дмитро.
Після цієї акції організаторам стало зрозуміло, що киянам, які залишилися в місті в ті непрості часи, усе ще цікава архітектура. На початку травня Перов, Короб разом з істориком архітектури Іваном Стричинським в Латвійському сквері під каштанами провели лекцію про те, як захищати памʼятки. На лекції почали збирати підписи на захист садиби Маліна на Тургенєвській – будівлі, яку продовжували демонтувати вже після початку повномасштабного вторгнення.
«Після лекції всі підходили та запитували, чи будуть іще лекції й екскурсії. Ми побачили, що є потенціал. Так зʼявилася ідея створити щось таке, що би в умовах війни могло задовольнити запит на просвітницькі заходи та памʼяткоохоронні активності. Адже в умовах воєнного стану, коли заборонені масові протести, маніфестації, небайдужі до архітектури люди втратили один з осередків свого мережування. Раніше вони приходили на акції – бачилися, обмінювалися думками, придумували наступні акції. А з воєнним станом цього не стало», – каже Перов.
З цією ідеєю Дмитро прийшов до Каті. «Діма казав: «Треба робити «Цеглу». Нам потрібні цеглинки, які б скинулися якоюсь сумою – тоді в нас буде простір». Ми почали розповідати про цю ідею. А в нас запитували: «Які у вас плани, а яка візія, а що за пів року?» Насправді логічні запитання, – визнає Катя. – Але ми казали, що на цьому етапі ми просто хочемо запуститися. Тоді, можливо, здавалося, що ми якісь імпульсивні. Але коли ми опинилися тут і почали щось робити – то все закрутилося. Ми розуміємо, що на наступну подію до нас можуть прийти такі несподівані люди, і в нас зʼявляться такі несподівані ідеї, що ми не можемо спрогнозувати, як це буде розвиватися. Це дуже живий простір».
Квартиру на Великій Житомирській, 4 знайшли на OLX.
«У мене є таке хобі, я періодично моніторю, що там з нерухомістю в Києві. Просто цікавлюся, дивлюся на старі квартири й уявляю, що я їх купую. Я латентний рієлтор, – сміється Катя. – От я знайшла десять варіантів. Серед них були дуже екстремальні – наприклад, якась окремо стояча споруда на Обсерваторній з одним круглим вікном. Але ми вирішили, що почнемо з цієї квартири. Зателефонували, на наступний день пішли дивитися, потім дали завдаток – і опинилися тут».
Щоби привести приміщення до ладу, довелося багато попрацювати.
«Тут був завалений балкон, купа сміттєвих пакетів, тазики, дуже брудна підлога та вікна. Кухня й зараз не дуже показно виглядає, але тоді вона взагалі була, як після будівельників. І старий холодильник, із якого щось забули викинути, – згадує Катя. – Я безліч разів ходила через цей двір у попередні роки, я бачила цей балкон, думала: така шафа на такому захаращеному балконі! Я навіть не могла уявити, що ми колись будемо його орендувати».
На допомогу прийшли волонтери з «Печерських котиків», «Мапи реновації» та просто небайдужі.
«Я давно цікавлюся історією й архітектурою Києва та моніторю місця, які потенційно можуть бути під загрозою. Постійно лазив у закинуті будинки, у якісь двори – так познайомився з Дімою. Я теж був на тій лекції під каштанами та почув про «Цеглу». Потім, за декілька днів зрозумів, що її уже організовують, і вирішив допомогти. Тут треба було прибрати, підготувати простір до подій, щоби він зміг прийняти людей. Ще переживали, що тут тріщини, що квартира стара. А людям, навпаки, подобається», – згадує Дмитро Марков, історик, один із волонтерів «Цегли».
Що роблять у «Цеглі»
«Минулий рік був роком памʼяткоохоронної революції в Києві, коли в нас, крім «Мапи реновації», виникла «Садиба Барбарана» – як приклад локальної памʼяткоохоронної спільноти, «Квіти України» – що були локальною спільнотою, а стали цілим рухом за модернізм. У нас люди можуть збиратися, просвіщатися, обмінюватися досвідом, розробляти якісь ідеї, проєкти», – пояснює Дмитро Перов.
У «Цеглі» кажуть, що саме тут познайомилися люди зі памʼяткоохоронної спільноти, які знали про існування одне одного, але ніколи не бачилися.
«Коли був перший захід – презентація книжки Семена Широчина, на нього в якийсь момент прийшла вся культурно-архітектурна тусовка Києва», – згадує Дмитро.
На кожній події тут збирають підписи на захист якоїсь цінної київської будівлі, що зараз під загрозою. В умовах воєнного стану – це чи не єдиний спосіб протидіяти забудовникам і показати, що спротив їхнім діям у місті є.
«Головне в таких списках, що в кожного підписанта різні адреси – Велика Житомирська, Теодора Драйзера, Велика Кільцева. Здається, це 20–30 підписів, але за географією – увесь Київ», – зазначає Перов.
Формат подій у «Цеглі» різний – від лекцій і презентації книжок, до квартирників і дружніх посиденьок за кавою, чаєм чи вином. Після лекцій – обовʼязково неформальне спілкування.
Шукати спікерів на наступні лекції чи вигадувати теми для подій особливо не доводиться. Люди знаходяться самі та самі пропонують ідеї.
«У нас на кожен захід приходять якісь нові люди – і вони кажуть: «Клас, я тут хочу щось провести». На презентацію Широчина прийшов екскурсовод, києвознавець Павло Закутін. І каже: «Діма, а можна я тут прочитаю лекцію?» – згадує Дмитро.
Один із форматів – це кіноклуб, після якого фільми обговорюють із точки зору архітектури й урбаністики.
«Наприклад, ми дивилися фільм «Камон Камон» та обговорювали, яка там архітектура, які там міста, які там урбаністичні проблеми. Дуже цікаво дивитися фільми з такого несподіваного ракурсу. Скоро буде показ «Смерть у Венеції» з презентацією дослідника творчості Вісконті, який розповідатиме про Венецію. Але ми хочемо, щоб усе було легально, щоб у нас були права на показ фільмів», – каже Катя.
«Цегла» вже вела перемовини з «Довженко-Центром», щоб отримати права на показ стрічок із їхнього фонду, але тоді Держкіно вирішило «реорганізовувати» кіноархів, тож «Довженко-Центру» тепер не до цього.
«Ще маємо ідею зробити концерт камерного ансамблю класичної музики. Щоб музиканти грали на балконі, а глядачі стояли та слухали внизу», – ділиться планами Катя.
Але головна мета простору – гуртувати людей, які займаються захистом історичних будівель і памʼяток архітектури, й обмінюватися досвідом. Раді тут і новим людям, які приїхали до Києва з регіонів через військові дії.
«Зараз до нас приходять багато переселенців, херсонців, – каже Катя. – Вони вимушено приїхали до Києва. Хтось тут залишиться, хтось повернеться до Херсона, але зараз у них є можливість познайомитися з Києвом, побачити його проблеми, поділитися своїми проблемами, почати працювати разом із нами. Вони можуть єднатися тут із нами й асимілюватися. Це дуже класно. Ми хочемо запрошувати сюди переселенців, організовувати для них настільні ігри, створювати для них хоча б імітацію дому».
На кухні готують каву на піску та підвішують вівсянку (у буквальному сенсі)
Організовувати події Каті та Дмитру допомагають активні учасники. Або, як їх тут називають, «цеглинки».
«Добре, що в нас є команда однодумців. І завжди хтось підстрахує: відчинить двері, каву зробить, розповість про простір. У нас уже як невеличка сімʼя. Бо вдвох ми би фізично не змогли».
Гроші на функціонування простору збирають на «банку», але кажуть, що жодного разу завдяки донатам ще не вдалося навіть покрити витрати на оренду. «Усе одно ми з Дмитром своїм коштом оплачуємо. А те, що прилітає на «банку», іде на господарські потреби. Поки що це наш волонтерський проєкт. Але хочемо поступово долучити й інших, щоби це був дійсно спільний громадський простір», – каже Катя.
«Цей простір обʼєднує людей, які мають проактивну позицію. У нас настільки полярні гості, що один із гостей, письменник, мені каже: «Я не прийду на цю лекцію, вона мені дуже цікава, але я знаю цю людину, вона робить такі речі, що я не толерую». А люди, які читають лекцію, кажуть: «Ми хотіли прийти, але ми чули, що ось цей письменник прийде. Тому ми не прийдемо, він пропагує погані наративи». Але окремо вони приходять. Я пишаюся тим, що «Цегла» обʼєднує настільки різних людей, які в реальному житті не те що не зустрілися б, а не перетиналися б із принципу», – каже Дмитро.
Чому під час війни все стало погано із захистом архітектурної спадщини
Захист культурної спадщини Києва й до повномасштабної війни був непростою справою, але тепер це стало ще складніше, констатують у «Цеглі». По-перше, тому, що закрили доступ до деяких реєстрів.
«Ті реєстри, у яких можна було легко подивитися, що ж там за дозвіл, коли він був виданий, зараз не працюють, кадастрова карта не працює. Ти в інформаційному вакуумі. Залишається тільки моніторинг на місці – хтось десь у якомусь районі проходив, побачив, що там щось відбувається. Моніторинг зараз як ніколи актуальний. Але з війною знесення почалися настільки в багатьох місцях, що в нас просто фізично не вистачає часу та можливості бути одночасно в пʼятьох місцях. А коли ще був березень-квітень, а ти хотів сфотографувати те, що відбувається, до тебе відразу підбігав поліційний або ТРОшник зі словами: «Що ти фотографуєш?» Тобто навіть сфотографувати порушення ми не могли», – каже Катя.
По-друге, тому, що через воєнний стан заборонені масові акції та протести.
«Немає можливості акцій прямої дії, не можна вийти з плакатами, протестувати. Тому зі сторони здається: ніхто не виходить – значить, це нікого не цікавить. Громадський тиск зараз може бути тільки в соцмережах, у публікаціях у ЗМІ та зборі підписів. І владі стало простіше не помічати суспільне невдоволення. Коли на захист «Квітів України» вийшли півтори тисячі людей – усі помітили. Це був найшвидший процес присвоєння охоронного статусу, який я взагалі бачив, – за тиждень присвоїли статус щойно виявленої памʼятки та відразу внесли в державний реєстр памʼяток місцевого значення. Зазвичай цей процес триває 5–10 років. Чому так сталося? Бо чиновники побачили народний бунт. А зараз не можна збиратися. Якби не було війни, то, можливо, подоляни вийшли б організовано захищати будинок на Цимлянському», – припускає Дмитро.
По-третє, через війну правоохоронці не зважають на факти знищення архітектури.
«Поліція спочатку такі виклики ігнорувала. Зараз стало трішки краще, а на початку казали: «Які памʼятки? Ми ДРГ ловимо». Тому я [захищати будівлі] приїжджав із військовими. Не скаже ж поліція військовим, щоби не збиралися понад двоє людей. Якщо до війни була одна кількість справ щодо незаконного знесення памʼяток, то зараз таких справ майже немає. Якщо порівнювати цей рік із попереднім, то 2022-й дуже складний для архітектурної спадщини».
Руйнування садиби Маліна на Тургенєвській. Фото: Дмитро Перов
«Цегла» буде
«Цей простір дуже важливий. Іноді я думаю, ми могли б збиратися в кавʼярні, у когось удома. Але ми б так ніколи й не зібралися. «Цегла» – це сталий простір. Ми можемо прийти, постукати в ці двері – і зазвичай у пʼятницю, суботу та неділю тут хтось є», – каже Катя.
Але зараз засновники «Цегли» не знають, коли може бути їхній останній захід у цій квартирі на Великій Житомирський. Власник вирішив продати її, потенційні покупці вже ходять на перегляди.
«Для нього це просто обʼєкт нерухомості, що якимось чином до нього потрапив», – каже Дмитро.
Ще перед тим, як здати квартиру в оренду, тут почався ремонт. «Він почав із ванної – і добре, що з неї та що там же завершив», – кажуть у «Цеглі». Інакше – ніякого київського вайбу.
Вбиральня – єдине місце у квартирі, якого торкнувся ремонт. А ще там є ось таке освітлення
«Він не розуміє, чим він володіє, – додає Катя. – Ми жодного разу не бачили його наживо. Але спілкувалися з ним телефоном, він сказав: «Так, насамперед зробіть натяжні стелі, замініть вікна, балкончик можете засклити. Я буду в долі – 50 на 50, там якось розберемося». Я кажу: «Так-так, звісно».
Засновники «Цегли» розглядали можливість викупу квартири самостійно, але таких грошей не мають. Від ідеї зібрати кошти на краудфандинговій платформі поки відмовилися. Тепер мають два варіанти – щоб квартиру викупив меценат, а «Цегла» би продовжувала орендувати простір. Інший варіант – переїзд у нове приміщення зі збереженням формату простору.
«Я б хотів, щоби «Цегла» була форматом живих інтервенцій в історичну забудову. Якщо ця будівля дореволюційна, то, можливо, наступна «Цегла» могла би бути в будинку міжвоєнного періоду, а потім – в архітектурі модернізму. А наступна «Цегла» ще могла би бути в хатинці на Корчуватому. Головне – це зберегти формат і спільноту».
Про всяк випадок Катя вже почала своє улюблене заняття – пошук квартир.
«Я уже почала шукати. І нам пропонують варіанти наші підписники, – каже вона. – Чесно кажучи, такого ж душевного, як це місце, ми поки не знайшли, але побачимо. У будь-якому разі в нас уже є комʼюніті, є колектив, і ми зі сльозами на очах і з болем у серці, але знайдемо місце та переїдемо. Головне – це люди. «Цегла» є і буде. Ці стіни прекрасні, ми любимо цю квартиру, але ми не залежимо від неї».
«Але, якщо ми переїдемо, це вже буде інша «Цегла», – підсумовує Дмитро Перов.
Коментарі
Підписатись