«Кураж» – не просто благодійний захід: лекторій, барахолка та діджеї. «Кураж» – це київське міське явище, яке з 2014 року проводили на артзаводі «Платформа», а з 2018 року – у павільйоні №19 на ВДНГ. Останній «Кураж» відбувся в жовтні 2021 року, після чого команда пішла на безстрокові канікули у зв’язку з виселенням із павільйону. Будівлю 1978 року, у реставрацію якої команда вклала 6 мільйонів гривень, знесли для будівництва Президентського університету.

Після 20 місяців паузи «Кураж» повертається. Поки що в форматі одного заходу в гастрохабі Garage на Подолі. За кілька днів до першого івенту редакторка The Village Україна Ірина Виговська поговорила із засновницею проєкту Альоною Гудковою про творчу паузу, плани на майбутнє, безбар’єрність і місто.

Фото: «Кураж»
Обкладинка: Костянтин Гузенко для The Village Україна

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

– Перед розмовою ми обговорювали з тобою обстріли так, ніби ти в Києві. Як тобі вдається ніби весь час бути тут, навіть коли ти вимушено живеш за кордоном із дітьми. Як ти це робиш?

– Це найскладніший період мого життя, тому що я не почуваюся собою ніде, крім України. І я розумію, що в мене страху менше, але є діти, є думки інших членів родини, з якими я маю рахуватися. Я навіть трішки заздрю людям, у яких вийшло знайти себе десь та інтегруватися. Бо я тут [Гудкова наразі перебуває з дітьми у Варшаві – ред.] не я, і це причина тонн моїх сліз за цей рік. Але я не можу повернутися зараз повністю з дітьми, бо поважаю думки всіх у нашій сім’ї.

І це, до речі, основне, чого навчила мене війна – навчитися сідати в розтяжку. Я взагалі досить категорична, але виявилося, що іноді це не працює. [усміхається] Тепер розтяжка – наше все. І я не лише про місце перебування.

– Розкажи, що ти робила після останнього «Куражу»?

– Насправді рефлексія щодо завершення «Куражу» сталася не так давно. Тому що коли «Кураж» завершився, моїй дитині було чотири місяці, я мала великий запальний процес в організмі – тобто перебувала в стані збереження енергії, і я не зовсім усе усвідомлювала. У мене відразу були плани на майбутнє, я зберегла команду, з якою ми після фінального «Куража» зібралися для втілення нових задумів. Тобто не було переосмислення.

На 24 лютого в мене була призначена зустріч щодо великої ділянки землі для нового проєкту. У мене було в розробці два проєкти, один із яких – «Кураж», а інший – абсолютно новий. Тобто жодної рефлексії тоді не сталося ні в мене, ні в команди. Ми намагалися рухатися далі та не думати, що ми мали та втратили.

І ось тільки зараз, протягом повномасштабної війни, коли в мене сталася певна втрата: соціального статусу, як я собі це бачу, уявлення про себе, статків. Бо на початку я вірила одному хлопцю, який казав, що за два-три тижні все закінчиться, і намагалася максимально своїми здобутками пришвидшити ці два-три тижні. [сміється] І ось я залишилася – tabula rasa – чистий листок, і почала думати, за чим я взагалі сумую. І тільки тоді я все зрозуміла. Почала рефлексувати на все, що сталося, бо ми побудували цілий усесвіт, а його просто взяли та зруйнували.

Альона Гудкова з дітьми

Мені прикро через те, як усе трапилося, через те, що, можливо, я не досить гучно намагалася цьому протистояти. І хоча в мене є на це особисті причини, я була молода мама, мені потрібен був спокій і час, щоби побути з дитиною, але десь усередині я шкодувала, що не стала на захист. Тобто після 24 лютого в мене було вже багато рефлексії і я майже нічим не займалася з професійної точки зору. Я займалася дітьми, була з ними цілодобово. Тобто цей рік я працювала прибиральницею, пральницею, нянею, психологом.

Трошки нам із командою вдалося попрацювати з «Укрзалізницею», бо там були цікаві для нас цілі. Але, на жаль, у нас не вийшло зробити повністю все, як ми хотіли, тож ми пішли, щоб сконцентруватись на власних проєктах.

Займалася також GudFood [компанія-виробник свіжоморожених страв чоловіка Альони, Олександра Гудкова – ред. ]. І хоч сьогодні в нашому магазині на Подолі повилітали вікна під час ракетного обстрілу, у цього бізнесу все добре. Він класно розвивається. Власне, я почала потроху працювати з минулої осені, але це все якось несерйозно було, як на мене.

– Ти кажеш, що ти тільки зараз почала усвідомлювати, що ти втратила. А що ти, ви, «Кураж» втратили, якщо спробувати перекласти це в матеріальну площину?

– Я нещодавно передивлялася відео, де діти на кріслах колісних гойдаються на нашому інклюзивному майданчику. Ми придбали його десь за 250 тисяч гривень. А коли мали швидко звільняти павільйон, продали на металобрухт сусідньому приміщенню за 25 тисяч гривень. Ось на кожному такому моменті до мене доходить масштаб катастрофи, який я пережила.

У цифрах я можу сказати лише приблизно, але ми втратили десь 6 мільйонів гривень, які вклали в оснащення павільйону та майданчика навколо. Це ремонти, пандуси, електрика (тільки вона «потягнула» понад мільйон гривень, тому що це був павільйон 1978 року й там усе було старе), дитячі майданчики, туалети, туалети для людей з інвалідністю – усі вбиральні були нові. Єдині гроші, на поверненні яких я наполягала, – гроші на ліфт, які ми збирали всією нашою спільнотою. Ці гроші ми переказали на благодійність.


Чи міг «Кураж» бути в Польщі

– А коли вже під час повномасштабної війни ти зрозуміла, що «Кураж» має повертатися? Я пам'ятаю, що були думки про те, що можна його спробувати зробити в Польщі. Чому не втілили?

– Якщо відверто, я не дуже хотіла робити «Кураж» у Польщі, бо я не вбачаю свого розвитку поза межами України. А «Кураж» – це sustainable-проєкт: він про сталий розвиток, про людей і соціальний капітал більше, ніж про бізнес. Але я відчувала, що тут є великий запит у людей зустрітися, є бажання представити українські товари й, звісно, зібрати гроші на допомогу українцям.

Узагалі в Польщі не так розвинена міська культура фестивалів, тут немає таких івентів, щоби не величезний захід на іподромі без атмосфери, а щось, як ми любимо, камерне. Я подумала, що треба спробувати, але виявилося, що це фінансово непіднімно. Бо оскільки тут не розвинена ця культура, то й немає локацій, як потрібно. Ми не можемо покликати людей на клаптик асфальту та сказати, що це «Кураж», ми хочемо відтворити атмосферу.

«Кураж» – це доступність, це комфорт, це коли ти передбачаєш усі потреби всіх людей, дітей і собачок. А серед тих локацій, що ми дивилися – там не можна з тваринами, там оренда коштує десять тисяч доларів на добу. І я зрозуміла, що ці надзусилля того не варті. З такими надзусиллями я можу зробити щось уже безпосередньо для своєї рідної країни та для свого рідного міста.

Про те, що було б класно знову провести «Кураж» у Києві, ми час від часу думали, бо нам увесь час писали й на сторінку, і мені особисто, позначали в сторіз. Казали, що ми – місце-схованка. Люди згадували свої історії, пов’язані з «Куражем»: хтось одружувався, хтось народжував, хтось просто тікав до нас. Я відчувала, що повернення «Куражу» – це певна соціальна потреба. Коли ти півтора року живеш в активній фазі війни, дуже хочеться вчепитися за якусь надію.

Але нас постійно щось зупиняло. По-перше, наша команда суттєво зменшилася, нас лишилося четверо. По-друге, ми багато розмірковували про те, чи доречні та безпечні зараз масові заходи. Та так сталося, що нам почали пропонувати різні локації. Вони всі нам не підходили, але я пересилала команді: то повідомлення, як на нас чекають, то пропозицію щодо локації.

Ми від усього відмовлялися, бо були локації недоступні, а це для нас принципово, були – некрасиві, були ті, де на нас хотіли заробити, а я розуміла, що ми не можемо повернутися зараз як комерційний проєкт. І я розповіла якось про це Владу Буйволу [керівнику простору Garage – ред.], а далі все було схоже на магію. Як у кіно показують, коли потрібна людина опинилася в потрібний час у потрібному місці. Влад каже: «То зробіть івент у нас». Я перепитую: «Літні «Куражі» в «Гаражі»? І все стало на свої місця – усі учасники підтверджують свою участь, партнери відразу долучилися, локація дуже доступна, команди зі старих «Куражів» написали, що допоможуть в організації, усі підтримують. Я вважаю, що не можна випробовувати долю. Коли всі карти так складаються, то не можна не робити.

– Київ дійсно чекав. Нам тут дуже потрібне вже свято. Я пам’ятаю навіть обурення було, коли ти робила допис про «Кураж» у Варшаві.

– Я теж пам’ятаю, але вважаю, що воно теж нечесне. Мене воно в той момент сильно демотивувало, мені було дуже боляче від тих коментарів. Бо мене засуджували, але насправді я намагалася зробити це, бо, розуміючи свій ресурс, я хотіла допомогти людям, українцям, бо ми – благодійний івент. Але як засновниця проєкту, я розумію, що місце «Куража» в Києві й так було завжди. Тому жодних сумнівів зараз.

– Ти кажеш, що ви не можете повернутися зараз як комерційний проєкт. А чому?

– Та ні, ми можемо, але ми не хочемо. Ми маємо потужний інструмент, щоби заробляти гроші на благодійність, це мій внесок у допомогу тим, кому потрібно. Тобто якби ми повернулися на постійній основі, і мені треба було б постійно рефінансувати проєкт, це одна справа. А так, оскільки ми повертаємося на один раз (чи, може, на літо, якщо все вийде), то нам хочеться якомога більше допомогти. Допомога – це наша основна місія. Як би міг «Кураж» повернутися після 20 місяців і не бути повністю благодійним? У нас навіть не було такої думки.

Тобто, звичайно, ми оплатимо роботу всім, хто буде організовувати захід, дамо можливість хоч трошечки заробити підрядникам. Звісно, ніхто не працюватиме безплатно, тим більше зараз, у цих умовах, я взагалі вважаю, що треба всім підняти зарплати на 300%, але поки це, на жаль, неможливо. Але команда працює зі страшенною перевтомою, постійні ці нічні обстріли. Тобто важливо, щоб люди отримали винагороду за свою роботу. Але весь прибуток ми віддамо на благодійність.

– А які в тебе пріоритети в допомозі зараз? Тобто «Кураж» завжди обирав напрями: вкладався в інклюзію, в апаратну медицину, в дестигматизацію безхатьків – зазвичай у ті напрями, на які погано збираються кошти. А що ви вибрали для себе зараз?

– Ми дуже хотіли зосередитися на безбар'єрності, це наша core idea, але робити безбар'єрність швидко дуже важко. До того ж безбар’єрність важко робити, наприклад, у держустановах, бо це постановка на баланс, тендери, будівництво. Це буде дуже довго й дуже дорого, а ми, по-перше, ще не знаємо, скільки зберемо, а по-друге, до таких питань потрібно підходити системно.

Тому цього разу ми вирішили сконцентруватися на допомозі військовим і жінкам із дітьми. Ми підтримаємо «Фонд Маша», їхній табір психологічної реабілітації для жінок, які пережили надскладні ситуації під час війни: окупацію, втрату рідних. А також підтримаємо Veteran Hub, які займають допомогою ветеранам, їхньою психологічною адаптацією. Попри те, що серед військових панує мачо-культура, не всі військові готові йти до психолога, допомога їм точно потрібна, і цей напрям дуже активно розвивається.

Я вважаю, що ментальне здоров'я – це теж певна безбар'єрність, тому що бар'єри починаються в нас у голові. І люди, які не можуть говорити про свій біль, переживати його, які замикаються – це теж про бар’єри.

Якщо в нас залишаться гроші, ми б хотіли допомогти фонду «Діти Героїв» або реабілітаційному табору Gen.Ukrainian, що опікуються дітьми, які пережили надскладні психологічні ситуації під час війни.

Так що все, як завжди – ми взяли той напрям, на який зараз збирати складно. Багато хто хоче скидатися на зброю, безпосередньо для військових, а на ментальну допомогу й усе гуманітарне збори йдуть погано, бо нібито не на часі. Хоча якщо не почати зараз, за рік буде вже пізно.

Але глобально ми продовжуємо багато думати про безбар'єрність, і навіть готуємо великі проєкти щодо безбар'єрності в тому числі. Це те, що нас як киян дуже сильно збуджує.


Про зміни в Києві

– Ти багато говориш про безбар’єрність, зокрема на прикладі вашої локації, але якщо глянути на місто, як ти бачиш початок роботи з цим? Як зробити Київ доступним? Які, на твою думку, могли би бути кроки?

– Можливо, я зараз буду звучати досить радикально, але я думаю, що поки законодавчо ситуація в країні не зміниться, що б ми як окремі люди не робили, усе буде марно. Повинні бути правила, урегульовані законом, про те, як мають будуватися будинки, заклади, як мають проходити події, як мають брифуватися ті чи інші підрядники та служби.

Якось ми говорили з Анею Козаченко, яка зараз будує Milk Bar у Варшаві, і вона розповідала, які жорсткі, але правильні в Польщі стандарти з безбар'єрності та протипожежної безпеки. Тобто в тебе не приймуть взагалі приміщення без цього, немає ніякого варіанту ці правила обійти.

Я колись вірила в те, що люди можуть самі свідомо будувати все безбар’єрно, але, на жаль, поки це не прописано в документах, це не спрацює.

Враховуючи ситуацію зараз, я не дуже вірю, що найближчим часом хтось займатиметься цими законами, хоча це було б логічно, бо ми тепер країна з величезною кількістю людей з інвалідністю. І ця кількість щодня збільшується. Але поки що було б добре хоча б популяризувати, пропагувати це – говорити про безбар'єрність, робити guerilla marketting [партизанський маркетинг – ред.]. Це потрібно робити радикально, умовно, писати на недоступному місці, що там не раді ветеранам чи мамам із дітьми. Типу «Сюди не можуть зайти люди, які, захищаючи нас, втратили ноги» або «Ми не хочемо бачити в нашому закладі батьків, які народжують українців». Це дуже болючі та дуже маніпулятивні речі, але я вважаю, що межу, коли ми мали говорити про це лояльно, ми давно перетнули.

Під час повномасштабної війни я потоваришувала з чудовими людьми. У когось із них немає однієї ноги, у когось двох, а в когось і трьох кінцівок. Багато років ми товаришуємо з Уляною Пчолкіною, яка пересувається на кріслі колісному й під час окупації Бучі вони з чоловіком вимушено сиділи у квартирі, бо не мали змоги спуститися в підвал. У нас лише 12 станцій метро з 52 – безбар'єрні. Тобто як людям на кріслах колісних спуститися на решту станцій, коли летять «Іскандери»? Там, звісно, є спеціальна інструкція, але іноді лік іде на хвилини.

Безбар’єрність – це просто ознака свідомого суспільства, вона говорить про те, що ми не тільки про себе думаємо. Я розумію, що це складно, я розумію, що це дуже дорого, я розумію, що дехто будувався до того, як почали про це говорити. Я всіх чудово розумію, нікого не засуджую, але нам треба рухатися в тому напрямі.

Зараз я живу у Варшаві, де люди просто пересуваються по всьому місту. Немає жодних бар'єрів. У бар'єрних закладах обов’язково є якась додаткова допомога, наприклад, пересувний пандус. І я бачу на власні очі, що безбар’єрність – це реально свобода, ти ніби в Sims чи Minecraft – рухаєшся без меж по небу, землі, воді. І ми, у країні, де щодня більшає людей з інвалідністю, не зможемо цього приховати. Бо люди з інвалідністю не отримують одразу біонічні протези чи електричні крісла з пультом керування, ці люди будуть їбашити по всіх сходах і бровках своїми руками на звичайних кріслах колісних. Тобто в цих людей узагалі виникає питання, чи виходити мені сьогодні з дому, чи готовий я докласти стільки зусиль. А там додаються і бар’єри в голові. І виходить, що людина воювала, захищала нас, а ми про неї не потурбувалися.

– Ти говорила про будівництво та перебудівництво державних установ. Ви з командою бачите, як це можна зробити?

– Так, насправді ми навіть маємо вже перелік об’єктів, які потребують допрацювання безбар’єрності. Але тут спрацює тільки системний підхід і багато грошей. Наразі, на жаль, я не беруся планувати вдовгу, тому що я вже планувала у своєму житті вдовгу, і потім мої плани руйнувалися, а я впадала в емоційні коми. Тому поки що я хочу провести один «Кураж», подивитися, який буде відгук, який буде ресурс, і системно до цього підійти. Але так, у мене є мрія робити певні безбар'єрні проєкти для Києва, можливо – самим, можливо – з підтримкою бізнесів. Бо ми вміємо комунікувати, адаптувати, аудіювати, ми знаємо, що в бізнесів не завжди є цей ресурс. Тому якщо ми знайдемо партнерів під цю справу, то зможемо робити те, чим дійсно зараз горимо.

– За той час, поки ти вимушено живеш у Європі, чи помічала ти цікаві міські рішення, які тебе вразили і які б ти хотіла привезти до Києва?

– Глобально, я вважаю, що в нас у Києві є взагалі все. Просто воно часто дуже занедбане, брудне. Наприклад, Поділ – неймовірно гарний район, але якщо придивитися – фасади сиплються. Для мене Київ – це наркота. Він має величезний архітектурний, історичний, культурний потенціал, якого немає, наприклад, у тієї самої Варшави. Хоча Варшаву дуже часто порівнюють із Києвом – це теж місто каштанів. Але Варшава – дуже долюблене місто. Тут неймовірно чисто, усе охайне, трава покошена; як тільки зійшов сніг, у нашому крихітному парку відразу ж почали вкладати нове покриття на велодоріжках, щоби ніхто не перечепився за те, що розмилося за зиму.

Тобто я вважаю, що успіх – у простоті. Нам не треба зараз будувати в Києві Лондон чи Більбао, нам далеко до нетривіальних рішень спеціально для привернення уваги туристів. У нас саме місто: схили, архітектура, церкви, сади, парки – вони вже дуже привабливі. Але це все має бути, як на мене, трошки доглянутішим. Я востаннє, коли гуляла Києвом, звернула увагу на кількість закинутих будівель. Наприклад, садиба за «Прем’єр палацом». Це ж центр міста. І її залишили в такому стані не вчора, вона там стоїть вісім чи дев’ять років. Мені в Києві бракує дуже базових речей, наприклад, вбиралень у парках, бо не може бути так, що на весь Ботанічний сад одна вбиральня.

Ще в Києві ці жахливі евакуатори, які не завжди евакуюють через порушення, чіпляються до дрібниць. Водночас парковок немає, якогось звіту, куди йдуть кошти, які ми платимо, теж немає. І штрафмайданчик, з якого треба забирати авто, він як пустеля – там стільки пилу, що заходиш і починаєш задихатися. Це могло бути якимось тимчасовим рішенням, але скільки років це триває й поки не видно, щоби ситуація якось покращувалася.

А закинуті будівлі, обнесені зеленим парканом – окрема «любов». Я ніде такого не бачила, щоби посеред міста пів вулиці обгородили зеленим помальованим парканом, і щоб ця конструкція стояла роками.

Або дитячий майданчик у парку Тараса Шевченка – класний, центральний майданчик, але він недоступний. Ну і реклама, вивіски. Тобто насправді інструменти всі відомі, і вони дуже прості. Не треба будувати «Діснейленд» посеред міста, треба просто доглянути те, що вже є. Треба робити якийсь День вулиць чи фестиваль прибирання, закликати людей дбати про місто. Я впевнена, що якщо показати рішення, містяни їх підтримають, ще й скинуться донейтами.

Я не хочу нікого хейтити, бо я не була на їхньому місці. І те, що Київ стоїть і тримається – це вже дуже круто. Але я настільки сильно вболіваю за це місто, що мені дуже хочеться робити його ще кращим.

Я нещодавно була в Лондоні, і це був для мене просто гейм-ченджер. Тому що Лондон – це місто, де абсолютно кожен клаптик землі доглянутий. Це дуже дорога земля, це місто – одне з найдорожчих у світі. Я була просто в шоку, як там усе зроблено, як хмарочоси вбудовані в старі будівлі або як ремонтують щось на центральних вулицях. Там дерев'яні паркани, дуже обережні, усе працює, нічого не перекрито. Коли я дивилася на ці паркани й думала про наші зелені, або на хмарочоси й згадувала наші по десять років недобудовані, ніби мертві тіла на фасаді міста, у мене, звісно, підіймається злість. Але не руйнівна злість, а навпаки – творча. Хочеться більше робити. Хочеться розібратися, як це робити. Як працювати з культурою пам’яті, якої в нас узагалі нема. Я впевнена, що є рішення, треба їх шукати. Потрібні нові лідери.

– Хочеш бути мером Києва?

– Ні, я не хочу. [сміється] Мені днями написали, коли я побажала Києву на День міста позбутися всіх мафій, що треба створювати петицію, щоби я була мером. Але помилуйте, я не хотіла би бути мером, тому що в мене поки немає довіри до системи. От якби прийшов хтось типу Михайла Федорова й покликав у свою команду, я би йому довірилась, тому що бачу, що він робить, він мені імпонує як менеджер. А сама куди я піду? До старих команд? Ми поки що не бачили, щоби щось вийшло в тих, хто щиро вболівав за Київ.

Я розумію, що й Кличку несолодко, що він закриває дуже багато різних потреб, і я просто уявляю собі цей проджект – місто. Але треба шукати системно нові рішення.

– А за що ти Київ любиш найбільше?

– Я киянка. Я народилася в Києві, росла, жила в майже всіх злачних районах міста: на Борщагівці, Відрадному, Шулявці (ох, цей секонд під мостом), і на початку Осокорків, коли там ще була пустеля, і тільки наш будинок. [посміхається]

Тому я люблю Київ за дуже різні речі. Але найбільше за те, ким я тут стала. Я з Києвом, як поруч із правильною людиною, в обіймах якої розквітаєш. У Києві я відчуваю енергію, у мене ніби під ногами горить земля, я відчуваю своє коріння, навіть мислю по-інакшому. У мене думки якісь у Києві швидші, практичніші.

Ну і я народила в Києві двох киян, побудувала будинок, створила те, що робить мене дуже щасливою – «Кураж». Я прожила на «Куражі», без перебільшення, найщасливіші свої роки.

Я люблю Київ за те, що він є. І буду любити його ще більше, коли він стане безбар'єрним, чистим, коли там можна буде робити проєкти так, щоби нікому нічого не доводити.