5 травня Jamala презентувала альбом Qirim, над яким працювала понад три роки. Вона відіграла великий концерт із симфонічним оркестром поміж повітряних тривог у Києві й тієї ж ночі виїхала в Ліверпуль, де 11 травня відбудеться світова прем’єра альбому.

Напередодні концерту в Києві редакторка The Village Україна Ірина Виговська поговорила зі співачкою та її чоловіком і менеджером Бекіром Сулеймановим про чотири секунди, які має артист на сцені, щоб розповісти про ситуацію в Україні іноземній аудиторії, заборону виїзду чоловіків-артистів за кордон і Крим.

фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Про зміни в житті з початку повномасштабного вторгнення

– Ми сьогодні зустрілися з вами двома, щоб поговорити на прикладі вашої сім’ї про те, як змінилося життя з початку повномасштабної війни. Як за цей час змінилося життя вашої сім’ї?

Бекір Сулейманов: Почнімо з роботи. З 24 лютого я почав працювати із Сусаною. До цього я мав дуже дотичне ставлення до її роботи, але 24 лютого, якраз тоді, коли була потрібна допомога, коли сипалися запити, хтось мав допомогти їй це все розгрібати. Це був мій перший такий робочий день, коли я включився в роботу більш глибоко, і до сьогодні я працюю з нею. Водночас іншої роботи в мене менше не стало. Тобто наша сім'я точно почала більше працювати, як і вся Україна.

Джамала: Бекір завжди був частиною моєї музики. Я постійно радилася й «перевіряла» на ньому всі свої треки. Але дійсно колись у мене була команда, яка допомагала мені з операційним менеджментом і піаром. Та 24 лютого я опинилася в машині з двома маленькими дітьми (наймолодшому було півтора року, а старшому – три), а на мене сиплються запити від BBC, CNN, усі телефонують. Я зробила зранку сторіз, які проглянули понад п’ять мільйонів людей, а команда відпала сама собою: хтось рятував своїх дітей, хтось виїхав у село без зв’язку, хтось пішов волонтерити. Ми зараз всі в добрих стосунках, але до питання, що змінилося, – змінилося все.

Я чотири місяці їздила по світу сама. Відвідала близько 30 країн, усюди виступала, говорила, зустрічалася з волонтерами, дипломатами, артистами. Бекір із Києва допомагав мені з логістикою й перевіряв, куди мене запрошують виступати, у які фонди йдуть зібрані кошти.

Я весь час їздила сама, з рюкзаком, щоби підходив під ручну поклажу. У мене в рюкзаку була праска, мейк, костюм. Це слабко схоже на гастролі артиста.

– Бекір не міг виїхати з вами?

Джамала: Десь у середині травня я була в Мадриді. Туди приїхали хлопці з Kalush, їх семеро, з ними менеджери, контент-менеджери – купа чоловіків. Я тоді була в шоку. Кажу: «Як ви виїхали? Не можна ж!» А вони сказали, що їм Мінкульт дав дозвіл. Наступного дня ми вже телефонували в Мінкульт і пояснювали, що Бекір – мій чоловік і менеджер. І, якщо чесно, я дуже втомилася так багато робити та постійно бути сама, відповідати за все.

Я стала активісткою, голосом, роблю все, що можу: тут заспівати, тут зібрати, тут щось сказати. І лише через чотири місяці до мене вперше з Києва прилетів Бекір. Загалом у нас уся сім’я шкереберть. Діти спочатку були в Стамбулі з моєю сестрою, зараз залишаються у Варшаві з батьками Бекіра, бо я не можу дозволити собі вернути їх сюди через те, що ми дуже багато працюємо, отже, перекладатимемо відповідальність за їхнє життя під час тривог на інших людей.

Бекір: Це дуже складно, але так живе зараз уся країна – зустрічі із сім’єю в Zoom стали нормою. Питання комфорту взагалі вже не постає. Зараз є лише робота. Робота артиста, спрямована на розвиток, на представлення України, на обстановку всередині, на сприйняття людей за кордоном. Українська культура має рухатися далі, не стояти на місці, через амбасадорів української культури ми знайомимо весь світ із нами. Через українську музику, кіно, артистів, які розповідають про Україну, люди з-за кордону знайомляться з нашою культурою, з нами як із народом і краще нас розуміють. Іноді варто доносити меседжі через персональні історії.

Я впевнений, що підтримка України серед громадян інших країн так зросла в порівнянні з початком повномасштабної війни якраз завдяки спільним зусиллям: політиків, дипломатів, людей із культурної сфери. Навіть [канцлер ФРН Олаф] Шольц змінив свою риторику. Звісно, це сукупність чинників. Це і дзвінки Зеленського, і поїздки політиків, і неймовірна робота Міністерства закордонних справ. Але велика частка в усьому цьому й артистів, які їздили, виступали на площах, у залах. Саме артисти часто переконували простих громадян.

Якщо говорити про Джа, вона давала просто неймовірну кількість виступів. Узагалі не вимикалася. Виходило по кілька інтерв’ю, прямих трансляцій, записів, виступів, промов і розмов на день.

Джамала: Уся ця робота і її кількість не є чимось, на що я можу повпливати. Тобто я навіть не ставлю собі запитання, чи я маю це робити, чи всюди треба бути, чи взагалі це треба. Я просто знаю, що маю робити максимум.

– Бекіре, ви колись були дотичні до музики чи шоубізнесу?

Бекір: Ну мій перший досвід стосунків із музикою – це коли ми почали зустрічатися. [сміється] У професійній діяльності зараз я займаюся саме тим колом питань, для яких, я вважаю, не потрібно якогось великого досвіду. Я не продюсер, я не допомагаю Джа з музичної точки зору. Я їй не можу сказати, яку треба писати музику. І в цьому питанні насправді наша синергія, тому що їй не потрібні підказки з точки зору музики чи слів, їй потрібен операційний менеджер, який буде щодня підтримувати її величезну діяльність. Це питання договорів, безлічі технічних питань. Будь-яка діяльність артиста пов'язана з великою кількістю людей. Тобто артист виходить на сцену і співає, чи робить інтерв'ю, чи ще щось, але перед цим треба проробити роботу. І тут якраз те, з чим я їй можу допомогти.


Як розказати світу про війну в Україні

– Ми колись говорили з Владом Троїцьким про те, за допомогою яких художніх прийомів у нього вдавалося достукатися до людей і донести до них меседжі про війну й Україну. Які у вас за таку кількість виступів і розмов випрацювалися лайфхаки – як сказати про війну в Україні так, щоби вас почули та зрозуміли?

Джамала: Одна з відносно свіжих ситуацій – це поїздка в Kennedy Center, де я виступала на закритті цієї події, там нагороджують митців за внесок в американську культуру. Наприклад, Джулія Робертс нагороджує Джорджа Клуні, а мене запросили нагороджувати гурт U2. Тобто я маю сказати Боно: «Дякую за ваш внесок в американську музику». Проте я їду з Києва, де якраз розпал блекаутів, ми по дев’ять годин сидимо без світла.

Напередодні поїздки я зустрічаюся із Зеленським, запитую, що саме мені треба сказати, якщо в мене буде десять секунд для промови. Він говорить, що важливо просити системи ППО. Тобто я оголошую гурт U2, а потім у мене мав бути спіч про Україну, про темні часи в прямому сенсі. І за 20 хвилин до мого виходу на сцену це все ріжуть. Мені кажуть, що таку промову не можна. Побачили прапор, кажуть, що в жодному разі не можна виходити на сцену з прапором. І це Америка, демократія, у ложі сидить президент, який, як ми знаємо, підтримує нас, але це все не можна. Я кажу: «Слухайте, я розумію, що ви хочете все загорнути в конфеті, це Різдво, праймтайм, але мені треба, щоб мене почули». Та все, що я хочу сказати, усе не можна. І я починаю думати, як іще вплести в цей контекст Україну.

Ми мали співати разом з Hozier і кантрі-співачкою Бренді Карлайл пісню Walk On . Там є такий речитатив «And love is not the easy thing / The only baggage you can bring». І це мав казати Hozier. А вони мені кажуть: «Ти можеш це перекласти українською?». Я кажу, що так і зроблю, а замість цього в цей момент співаю «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам браття українці усміхнеться доля». І це все на записі. Це фінальна пісня, на яку виходять абсолютно всі зірки. І це все останній акорд. І сиплються конфеті все ж таки. Я це зробила, мені було дуже страшно, найстрашніше, що це виріжуть і я втратила шанс нагадати про Україну. Але вони не вирізали, бо це було під час пісні, і навіть переклали англійською на титруванні. Тобто все вийшло. Мільйони американців почули цей меседж на Різдво.

Багато де доводилося викручуватися. У Бірмінгемі мені сказали, давайте тільки без прапора та «Слава Україні». Коли кажуть, що не можна «Слава Україні», що я роблю? Співаю під час пісні «Слава Україні! Героям слава!» наприкінці під музику, щоб якщо навіть сильно захочуть, не вийшло порізати.

Kalush перед своїм виступом на «Євробаченні» телефонували мені, радилися, як їм сказати щось про Україну, якщо все це заборонено й це просто можуть вирізати з трансляції. Я поділилася з ними формулою – треба встигнути зробити це так, щоби це просто не змогли прибрати з ефіру. У вас є чотири секунди.

Зараз це дійсно завдання із зірочкою, бо коли минув більш ніж рік, ми бачимо, що всі благодійні концерти вже не спрацьовують. Артисти їдуть, але повні зали не збираються. Потрібен вау-ефект.

Ми не просимо, ми не в позиції людей, яких постійно треба жаліти. Хоча, звичайно, ми потребуємо допомоги.


І в цьому завдання нашої культурної дипломатії – зробити так, щоб люди й допомогли й не відчули до нас жалість.

– Була людина, говорити з якою було особливо зворушливо? І що ви їй сказали?

Джамала: Найбільше хвилювалася перед зустріччю з Байденом. Мені Мирослава Гонгадзе [керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі] сказала, щоб я не хвилювалася, бо він – свій чувак, він ірландець, а ірландці, як ніхто, розуміють, що таке боротися за своє. І це мене дуже надихнуло, бо вона порадила сказати саме за себе. І я йому сказала, що я українка кримськотатарського походження, і мої діти, це вже п’яте покоління моєї сім’ї, яке страждає від російської агресії. Розповіла про те, що Крим забрали, про війну. І попросила не кидати нас. Він так пригорнув мене та сказав: «Ми повернемо Крим, я тобі обіцяю».

Бекір: Ми розраховували, що зустріч із Байденом – це буде десять секунд, але вийшло довше. Він затримався, трохи поговорив. Узагалі, коли кажеш, що ти з Києва, literally from Ukraine, from Kyiv now. Розповідаєш, що ти з того Києва, де немає світла, постійні тривоги, і політики тоді зупиняються: «О, вау, тоді розкажи, як там по-справжньому, а то ми бачимо тільки новини».

Джамала: Скільки б не було промов, я кожен раз стресую. Для мене все одно за цей рік не стала рідною ця робота активіста. Бо ти щоразу маєш перевіряти свій спіч. Щодня відбувається щось страшне, змінюється завжди де, що, як, кількість людей, кількість жертв, дітей. Щоранку ми оновлюємо статистику.


24 лютого вже 2023 року, якраз на роковини, був концерт у Жешуві, який зібрала Польща, щоб нагадати про Україну. Вони зібрали польських та українських виконавців. Я там мала співати дуетом із польською співачкою Kayah і з оркестром. Я в той-таки день приїхала до Польщі, якраз напередодні в мене був виступ у Лондоні на Трафальгарській площі, потім я мала промову в американському посольстві, де вони зібрали всіх можливих послів. І було таке відчуття, що саме 24-го лютого все до мене дійшло. Я приїхала до Польщі й просто не могла встати. За дві години до концерту я сказала своїй помічниці Юлії: «Ти мене просто отак підійми на сцену, а далі я щось зроблю». От я вийду, заспіваю, а потім знову ляжу. І я просто впала. 


 Можна, звісно, подумати, що я отруїлася, щось не те з'їла, а можна сказати, що все, що відбувалося зі мною за рік, урешті дійшло до мене.


Про альбом Qirim

– Ви говорите про дуже великий обсяг активістської роботи. Водночас ви встигали займатися музикою. Була презентація EP «Поклик» у музеї Ханенків. Тепер презентація альбому Qirim. Коли і як знаходиться час і можливість для створення музики. Як цей процес у вас відбувається зараз із постійними переїздами?

Джамала: Це просто постійна робота. Без перебільшення, по 15–16 годин на добу, щодня, без винятків, навіть у вихідні. Просто постійна робота. Що стосується саме альбому Qirim – то це така брила, що тільки коли я дійшла до усвідомлення, що планую зробити, я зрозуміла, що це щось таке величезне, що я навіть не можу нести.

Зараз у мене відбуваються репетиції щодня по п’ять годин з оркестром. І днями в мене був такий настрій, коли я розумію, що це все треба поєднати, а воно не зовсім-то все й клеїться. Понад 80 людей тільки на сцені, тільки музикантів, а ще є світло, відео й так далі. І я в якийсь момент подумала, що, може, марно я все це затіяла. Може, скасувати. Але це якраз момент, коли включається Бекір, він збирає всі складники докупи.

Моя ідея на початку звучала абсолютно нереально. Бо це і візуальна частина, це і музична частина, тобто я беру таку машину як оркестр, яку заводжу на те, щоб вона розказала історію Криму через пісні. Це навіть звучить трошки складно, а в реальності ми стикнулися з тим, що інформації майже немає, архівів немає. Тобто те, що ми розробляли та знаходили на зв'язку з кримськими культурологами та фольклористами, насправді мав робити цілий окремий департамент людей.

Зрештою ми зібрали 14 пісень, які між собою пов’язані певним чином. Тобто з пісень ми зібрали півострів. Одна пісня походить із Ялти, наступна – Судак, Алушта – це узбережжя. Далі йде центральний Крим: Сімферополь, Керч, Джанкой – це степний Крим. І от вони всі оживають. Цим пісням сотні років. І кожна з пісень відповідає за свою історію. Одна пісня – про страждання дівчини, яка чекала на свого коханого, а він пішов до іншої. Інша історія про Аліма Айдамака, який був на кшталт Устима Кармелюка, він боровся за права знедолених і був таким кримськотатарським супергероєм. Це величезна постать. Дуже складно було обрати з усіх історій, бо їх в альбомі тільки 14, а насправді – набагато більше. І це все зібрати. Зібрати оркестр, зібрати студію, інженера по записах, міксинг, мастеринг. Далі візуальна частина, дизайнер, обкладинка, описи, переклади й, звісно, нескінченне спілкування.

Чому для мене така важлива візуальна складова, бо люди прийдуть, вони нічого не знають про Крим, вони нічого не знають про кримських татар. Нащо це взагалі? Тобто ти приходиш в залу, і ми тобі вимальовуємо цей Крим із нуля, розповідаємо цю історію. Ти маєш вийти наповнений не тільки музично, а ще й змістом.

– Презентація альбому має відбутися в Ліверпулі. Як так сталося, що перед цим буде ще концерт у Києві?

Джамала: Ми захотіли показати це спершу саме в Києві, попри те, що Ліверпуль дуже ревно ставився до цього, бо там має бути саме світова прем'єра. Але в Київській опері в нас є дозвіл тільки на 430 людей, а в Ліверпулі буде 15-20 тисяч глядачів. Там BBC Philharmonic Orchestra, який – як одна величезна зірка. Це, без сумніву, велика світова прем’єра. Та було важливо показати це спершу вдома.

– А візуальна частина – це щось архівне, чи ви ще дознімали?

Джамала: Трохи підзнімали, але здебільшого це 3D-дизайнери, які працювали з архівами. Але важлива була кожна деталь, бо кожну деталь дуже важко знайти, дуже мало залишилося інформації. Є дві людини всього, які володіють архівами. Мені важливо було, як виглядав Крим у такому-то столітті. Але все знищили. Спочатку Російська імперія, потім «совок» і зараз сучасна Росія знищили абсолютно весь матеріал, який міг би бути.

Для мене важливо було розбити цей міф, цю пропаганду, яка була довгі часи й навіть для українців працювала, що кримські татари з'явилися в 13 столітті. Це дуже велика помилка на кшталт того, що «українців вигадав Ленін». На жаль, досі є багато міфів. У мене так було з «1944», бо коли я промовила цю дату, уже самі українці дізналися про неї. До того мало хто знав, кого там депортували, за що і так далі. А тепер ми точно розуміємо, що рецепт у росіян незмінний: знайти народ, зробити його ворогом, фашистами, зрадниками, відібрати землю.

– Ці 14 пісень, які ввійшли до альбому, ви їх знали з дитинства чи це інтерпретація чогось, що ви знайшли в архівах?

Джамала: Дві з них я знала. Моя прабабця мене навчила їх. А решту я збирала. Шукала максимально різне виконання. Але так сталося, що, на жаль, попри те, що в інтернеті є кримськотатарська музика, якісь там відео, є джазові виконавці, які дуже багато роблять. Але якщо ти мені скажеш: «Дай мені, Джамало, щось кримськотатарське послухати», то я не знаю, що тобі дати. У мене є мета підняти ці пісні до світового рівня, щоб це була якість, щоб це хотілося слухати.

У мене були дуже високі референси.


Мені хотілося, щоб, якщо ти слухаєш цю пісню, у тебе виникало відчуття, що це не менше, ніж Ганс Циммер і його саундтреки до «Дюни» або «Гладіатора».


Ця кінематографічна складова в цьому альбомі є. Бо кожна пісня – це певний саундтрек. І єдина розбіжність зі звичною кінематографічною музикою, що я не використовувала саундпродакшн в роботі над піснями. Тобто це абсолютний аналог. Для цього мені й потрібно стільки музикантів на сцені.

Бо якщо, наприклад, Рамін Джаваді, який писав саундтреки до «Гри престолів» і вибудовував для кожного королівства окрему мелодику, він використовував симфонічні плагіни – вони дешевші та простіші у використанні. Але я не хотіла ніякого продакшну, бо це видає час, коли музика була записана. Ми ж точно зараз знаємо, яка музика з 2000-х або з 70-х, бо звучання видає. А мені хотілося, щоб цей альбом ти не знав, із якого він походить року.

– Ви записували його з оркестром?

Джамала: Так, у будинку звукозапису в центрі Києва.

– Про оркестр – дуже цікаво, як це відбувається. Тобто зараз ви маєте щоденні репетиції з оркестром у Києві. А як ви репетируєте з BBC Philharmonic Orchestra, які супроводжуватимуть вас у Ліверпулі?

Джамала: Поки ніяк, у нас будуть дві репетиції, 8-го і 9-го травня.

Бекір: Але вони вже працюють, вони вчать матеріал. Там такі музиканти, що вони можуть перегорнути ноти та зіграти. Тож сподіваємося, що дві репетиції має вистачити для злагодження.

– Тобто ви відіграєте концерт у Києві 5 травня й одразу їдете в Ліверпуль?

Джамала: Так, одразу після концерту, уночі 5 травня виїжджаю, бо 6 травня я вже маю бути в Ліверпулі. Це складно. хочеться допомогти тут Бекіру, але не знаю як. Дуже багато труднощів із виїздом. Бо музиканти, які грають у мене саме народні партії, фольклористи, не зможуть виїхати. По-перше, я не могла привезти людей із Криму, які дійсно грали в альбомі, з якими ми це записували. Бо я навіть боюся з ними спілкуватися зараз. Я не можу називати їхні імена, адже це наражає їх на небезпеку. Вони вже попередили мене, що коли я з ними спілкувалася, їх викликали на допити.

Це дуже сумно й важко, це додаткові перешкоди, які переживає вже сам альбом Qırım.

Сергій Круценко, який був інженером запису, пішов із життя. Це унікальна людина. У нас в країні я не знаю більше таких людей, на жаль, які б могли записати так оркестр. І коли почалася повномасштабна війна, увесь архів альбому, ці терабайти пам'яті зберігалися в нього. Сергій спочатку не міг дістатися до жорстких дисків через обстріли. Він неймовірно хвилювався. І як тільки зміг, дістався до запису, зберіг, урятував альбом. Але в січні цього року він помер від серцевого нападу. Це неймовірний біль для мене.

Цей альбом страждає на кожному етапі, постійно виринають нові проблеми. У мене навіть було відчуття, що я з цим альбомом якось не на часі, бо тут війна. Я багато боролася з внутрішньою «неначасністю», але якщо чекати цього правильного часу, ти можеш його не дочекатися.

– Скільки ви над цим альбомом працюєте?

Джамала: Якщо говорити про думку, то це дуже довго, але безпосередньо процес триває три роки.

– Ви кажете, що записувалися з музикантами з Криму, з фольклористами. Як це відбувалося?

Джамала: Вони приїжджали в Київ на запис у вересні 2021 року. А потім туди повернулися, і тепер із ними не можна навіть зв’язуватися. Я знайшла носіїв саме кримськотатарського музичного фольклору в Києві, але я не можу вивезти їх за кордон, щоби дати концерт. Я все розумію, я не жаліюся. Я розумію, що це не така вже й проблема в порівнянні з проблемами на фронті. Але ж усі ці концерти я відіграю для того, щоб у тому числі просити про підтримку, просити про зброю.

Бекір: Найстрашніше, що не випустили звукорежисера. Це людина, без якої ми взагалі не можемо це звучання відтворити. Людина, яка знає матеріал із першої ноти. Вона знає всю партитуру. Вона знає, що тут соло флейти, а тут соло скрипки. Вона робить це все на пульті, вручну. Коли ти керуєш оркестром із 80 людей, ти маєш знати кожну ноту, кожну деталь. Це ж не те, що ти просто натиснув кнопку, й усе грає.

Джамала: У такі моменти я хочу бути Девідом Геттою. [сміється]

– Тобто зараз вам треба швидко знайти та навчити когось іншого?

Бекір: Британці нам дадуть свого звукача, але проблема в тому, що ця людина не знатиме альбому. А він дуже живий. Його треба розуміти до кінця. Треба розуміти, як він записувався. У чому прикол кожної пісні. Який інструмент у кожній пісні важливий. Де саме нам потрібно більше чи менше голосу. Це такі деталі, які неможливо передати людині за кілька днів. З нашим звукорежисером ми над цим альбомом працюємо вже два роки. Тобто будь-який інший звукорежисер якось відпрацює. Але це не буде таке звучання. Це живий концерт з оркестром. Тут треба, щоб скрипка грала голосніше, а вже через десять секунд тихіше. І ти це все не розпишеш. Коли грає оркестр, немає таймкодів. Вони не грають за метрономом, вони грають наживо.

Джамала: Ну і хай хтось скаже, що ти не музикант. [сміється]

Бекір: Розказати я можу. Теорію я знаю. І це смішно насправді, але не дуже. Тому що ти нікому це не поясниш. Тут, в Україні, така ситуація, але нікому це не цікаво. Це важке питання. Я розумію, що той самий звукорежисер, який замість того, щоб відпрацювати в Ліверпулі, буде сидіти тут, у Києві. Хіба від цього комусь легше? Цей дозвіл на виїзд має підписати Залужний. Нам від цього аж ніяково. Чому ця людина має витрачати час на те, щоб дозволити нам вивезти акордеоніста? Боротьба на фронті та боротьба в тилу – це ж різні види боротьби, але з однаковою метою. Їх не потрібно змішувати.

Джамала: Ми хочемо щоразу видавати кращий результат, але для цього нам часом потрібна допомога. Я розумію, що це неможливо уніфікувати. Ніколи країна не була в такій війні. Немає якогось точного розуміння, методички, як воно має відбуватися. Усе кожного дня змінюється. Ми з розумінням ставимося до цього. Але, на жаль, працювати від цього не легше. Щодня все тільки важчає. Бо я не можу відійти від цих світлин, як в Умані хлопчик ховає своїх родичів, сестру та брата. І в той самий момент ти приходиш і кажеш, що альбом Qirim – це неймовірний культурний проєкт, який порушить тему українського Криму через ці пісні, через історію. І мені постійно наче трохи незручно з цим всім. Але не має бути так. Ми не маємо конкурувати та мірятися горем. Насправді після трагічних подій, як-от в Умані, у мене, навпаки, така злість прокидається, що я беру ще більше виступів, ще більше інтерв’ю, заходів, промов, зустрічей із лідерами, колаборацій з іноземними артистами. Я ніби бігаю поміж крапельок, щоби бути всюди та використати кожен майданчик.

Я думаю, що цей травень дуже роздратує нашого окупанта, бо ми будемо всюди. У Європі так точно, бо «Євробачення». Як би хто з нас не ставився до цього конкурсу, дуже важливо, що це саме українське «Євробачення» у Британії. Британці на весь світ говорять про Україну.

Бекір: Я думаю, що конкретно з 6 до 13 травня найкраще, що може робити людина культури, якщо вона не на фронті зараз, збиратися із силами, щоб використовувати всі майданчики та говорити про Україну.

Джамала: Важко поєднати культуру та війну. Це ж непоєднувані речі. Ми хочемо культурою допомогти, але ресурси наші дуже обмежені. Бо я, наприклад, їду без нікого: без музикантів, без звукорежисера. Ми хочемо виглядати на сцені круто, Показати, що ми не гірші за топових європейських виконавців.


Ми не хочемо, щоб наші виступи дивилися з жалем. Ми країна хоробрих людей. У нас зовсім інший зараз меседж.


Люди по всьому світу мають дивитись на нас і захоплюватися, що в Україні під час війни продовжує розвиватися культура, індустрія не зупинилася. Але в мене, наприклад, супермаленька команда для такого результату. Тож ми сподіваємося, що в майбутньому будуть якісь вирішення для цього. Бо я розумію людей, які ухвалювали рішення заборонити випускати артистів. Але мені здається, що це паралельні процеси, які змішали.

Бекір: Ми зробили культурний проєкт, не комерційний. Треба розуміти, що взагалі нам на різних етапах була потрібна підтримка держави. Але війна, ми прекрасно розуміли, що підтримки не буде. Свідомо робили все самі. Але є нові шари, нові перепони. І хочеться понити, що в тебе проблеми, а відкриваєш новини й думаєш, що які ж це проблеми?!


Що таке Крим

– І наостанок, щоби закінчити на позитивній ноті. Який для вас Крим? Що взагалі таке Крим?

Джамала: Ми маємо розуміти, що Крим – це не про чебуреки й морько. Мені дуже хочеться, щоб ми повернули собі Крим ментально, тобто повернули його історію. Раніше до Криму завозили негармонійну та нелогічну з боку ландшафту забудову. Якийсь Лівадійський палац, Воронцовський палац, «Ласточкіно гнєздо», Галіцина тропа – ця колоніальність пророблялася десятками років. Там багато чого треба декомунізувати.

Моя історія не про це. Моя історія про скіфів, таврів, кіммерійців – це все мої чуваки. Це не якась далека світова культура. Це моя культура, моя спадщина, мій Ханський палац. Мені хочеться, щоб ми ментально повернули собі Крим. Бо для нас так само спрацювала російська пропаганда, що начебто в Криму був референдум і він був типу чесний. Ми ж бачили на прикладі Херсона, Мелітополя, як це відбувається.

Бекір: Крим – це дуже особливий куточок України. Нам як суспільству треба подорослішати, щоб Крим для нас став природним. Бо він суперштучний. Ми його запам’ятали через радянську історію: з пахлавою та літнім табором біля моря. А після того ніхто не мав часу розібратися, яким має бути Крим. Що це за регіон? Яким був античний Крим? Для цього треба почитати історію, яку писали не в Росії.

Тому що, коли ти їдеш, наприклад, на Сицилію, ти не хочеш бачити там Нью-Йорк, ти хочеш побачити там Сицилію. Так і Крим, його не треба підганяти під Київ чи Донецьк. Він зовсім інший, і в цьому суть. Він повністю відрізняється від всього іншого, що є в Україні. Там інша релігія, інша архітектура, інший ландшафт. Ми не гори й море повертаємо, ми не просто квадратні кілометри повертаємо, і у випадку з Кримом, навіть не всіх людей, бо там 500 чи 700 тисяч завезених росіян. Ми повертаємо унікальну спадщину України. Я не кажу, що не треба буде в Криму відкривати піцерії, але всього набутого має бути менше, ніж автентичного. Бо якщо з Криму забрати Крим, чим він буде відрізнятися від, наприклад, Одеси.

Джамала: Крим у 2014-му – це був пік розвитку кримських татар. Там стільки всього було класного, був власний телеканал, розвивалася купа індустрій. На жаль, за вісім років це все зруйновано. Треба це все відрефлексувати та будувати наново. Головне – не говорити: «Джамало, ти така молодець, така патріотка, хоч і татарка». Це головний тригер для мене, те, що обов’язково має змінитися. Українець – це не тільки про походження. Це про відчуття, про любов до землі. Крим – це Україна, і кримські татари повторювали це весь час із 1991 року. Тут просто треба нам усім домовитись між собою й не шукати ворогів. Але я думаю, що коли ми туди повернемося, ми все зробимо так, як треба. Треба лише повернутися.

– Ну Байден же пообіцяв, що повернемося.

Джамала: Я щодня згадую його слова.