Фіксація воєнних злочинівЯк PinchukArtCentre організували виставку про воєнні злочини РФ у Давосі та привезли її до Києва

Виставку про російські воєнні злочини відкрили в PinchukArtCentre в середині липня. Це «легша едиція» виставки в Давосі, яку РАС експонував у «Домі російських воєнних злочинів» (Russian War Crimes House) під час Світового економічного форуму, розповідає The Village Україна співкураторка та керівниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre Ксенія Малих.

Крім того, виставка про російські воєнні злочини в Києві є частиною експозиції «Коли віра зрушує гори», яку створювали в партнерстві з бельгійським Музеєм сучасного мистецтва в Антверпені й урядом Фландрії. За словами Ксенії, це перший в історії мистецтва випадок, коли музей частково надав колекцію для експонування країні, де ведуться бойові дії.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова розпитала співкураторку виставки про ідею показу російських злочинів у «Домі Росії» в Давосі, продовження експозиції в Києві та про реактивність українського мистецтва під час війни.

«Агенція культурної промоції України»

На момент повномасштабного вторгнення в PinchukArtCentre тривала виставка номінантів Future Generation Art Price, роботи молодих митців могли б показувати і на Венеційській бієнале. Але цьогоріч у величезній будівлі Scuola Grande della Misericordia вирішили відкрити виставку This is Ukraine: Defending Freedom («Це Україна: Захищаючи свободу»).

Роботу над проєктом почали онлайн наприкінці березня, коли працівники Pinchuk Art Centre змогли дістатися в безпечні місця, розповідає Ксенія Малих. Додає, що всі партнерства зав’язувалися швидко, зокрема з Офісом президента та з Міністерством культури, цьому також сприяли зв’язки з міжнародними інституціями й авторитет PAC серед українських і міжнародних художників. «PinchukArtCentre фактично стали агенцією культурної промоції України та вступили в боротьбу на культурному фронті», – вважає Ксенія Малих.

Для експозиції у Венеції за сприяння Мінкульту вдалося перевезти з України картину Тетяни Яблонської «Юність», що зберігається в Національному художньому музеї, а також «Покрову Богоматері» та картини Марії Примаченко зі львівського музею.

Також одним із експонатів стала оновлена версія інсталяції «Труднощі профанації» Нікіти Кадана, яку він створив у 2015 році, упродовж першого року війни на Донбасі. Тоді інсталяцію розміщували всередині скляної вітрини, що уособлювало загоєння рани. Усередині вітрини автор розташував предмети, що зібрав у містах сходу України, наприклад, дорожній знак, пробитий шрапнеллю. Також він розмістив там щебінь, із якого проростає квасоля як символ на відновлення.

Тепер митець прибрав вітрину та знищив рослини всередині інсталяції, а також додав туди уламки, які в березні зібрав за три квартали від свого дому, біля заводу «Артем». Метафорично робота перетворилася на «відкриту рану», адже війна переросла в повномасштабну та досі триває.

Частиною виставки у Венеції стала й серія «Мами», надана «Дзеркалом тижня»: це триста фотопортретів матерів українських захисників, які загинули на Донбасі у 2014–2015 роках.

До експозиції ввійшли твори закордонних художників: мистецька відповідь Марини Абрамович на Югославські війни; скульптура без голови «Нещасна війна» Демієна Херста та його полотно «Небо над кукурудзяним полем», створене в знак солідарності з Україною; а також роботи Такасі Муракамі, який зобразив біженку з Кривого Рогу, п’ятирічну Валерію; і «Твій втрачений маяк» Олафура Еліассона, що подає сигнал SOS.

Також PinchukArtCentre провели три виставки в Бельгії: у Музеї сучасного мистецтва, Центрі образотворчих мистецтв Bozar і будівлі Європарламенту. Це було велике виставкове висловлювання: ці три виставки об’єднувала назва Imagine Ukraine та широка освітня програма, зокрема для українських біженців та їхніх дітей.

Крім того, на виставках у Венеції та Бельгії транслювали відеозвернення президента Володимира Зеленського, де він наголошує на важливості культури, і відео Святослава Вакарчука на пісню «Обійми», зняте на руїнах зруйнованої будівлі в Харкові.

«Показати справжню Росію, а не таку, якою вона хоче здаватися»

Під час щорічного економічного форуму в Давосі, куди цьогоріч зі зрозумілих причин Росію не запросили, PinchukArtCentre зробили «дещо особливе», а саме орендували колишній «Російський дім» – будівлю, що раніше слугувала майданчиком для зустрічей російських бізнесменів і політиків з інвесторами.

«У Russian House Росія могла презентувати там живих ведмедів, ікру, скоморохів і самовари – і я зараз не жартую, це правда», – розповідає Ксенія Малих. Але у 2022 році РФ не могла себе репрезентувати, тож у РАС вирішили це зробити за неї, показавши справжню Росію, а не таку, якою вона хоче здаватися. Так «Російський дім» перетворився на «Дім російських воєнних злочинів».

Щоби «представити» Росію, використали навіть російські шрифти та дизайн, які розробив Микола Карабінович. Перед експозицією в приміщенні «Російського дому» довелося зняти все, що нагадує про РФ, і все відмити, хотілося навіть запросити священника, щоби прогнати російський дух, жартома каже Ксенія.

Вона стала співкураторкою виставки разом із артдиректором PinchukArtCentre Бйорном Гельдхофом. Малих відповідала за підбір фотографій і комунікацію з фотографами, а потім вони з Гельдхофом спільно вирішували, який буде наратив у виставки, які драматичні повороти, чим вона має починатися та чим закінчуватися.

Виставку умовно можна поділити на три елементи: карта зі статистичною інформацією щодо воєнних злочинів; документальні фотографії українських фотографів, які їздили в гарячі точки, а також відеокомпіляція, створена Олексієм Саєм із 5000 документальних фотографій. Екран із відео навмисно встановили навпроти вікна, щоби можна було побачити з вулиці, навіть не заходячи в «Російський дім».

Щодо карти, то туди вносили лише верифіковані дані про російські воєнні злочини – від Офісу генпрокурора й організації Amnesty International, яка також збирала свідчення очевидців воєнних злочинів (РАС давали цитати з цих свідчень). Важливо було використовувати саме верифіковану інформацію, наголошує співкураторка Малих. Водночас великими буквами на карті писали про те, що цифри насправді можуть бути більші. Наприклад, на місці Маріуполя було багато знаків запитання.

«Ми хотіли показати саме російські воєнні злочини – не розбиту військову техніку, а конкретні історії людей, які плачуть над тілами загиблих дітей, масові заховання в Маріуполі, кадри з Бучі. Це важка виставка, на межі емоційного тиску. Тож коли в «Російський дім» заходили люди з українських делегацій, я просила їх на це не дивитися, бо українцям важко сприймати це зараз», – розповідає Ксенія.

Виставка мала показати європейцям тотальний об’єм і жах того, що відбувається в Україні, щоби Європа не втомлювалася від теми війни та сухих цифр, що постійно збільшуються. Цифри в періодиці мали перетворитися в історії реальних українців – так глядачі починають підсвідомо приміряти ці історії на себе.

На офіційному відкритті виставки 23 травня виступили та засвідчили російські воєнні злочини міський голова Бучі Анатолій Федорук, мер Мелітополя Іван Федоров, який був у полоні, і лікарка з Маріуполя Оксана Кирсанова.

Крім того, долучилися президент Латвії Егілс Левітс, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, ексгенпрокурорка Ірина Венедіктова та колишня омбудсменка Людмила Денісова. Крім того, актуальні теми, наприклад, права людини під час війни, РАС оформлював в інтелектуальні дискусії, як-от за участю американського історика Тімоті Снайдера.

«Для виставок ми намагалися шукати саме політичні, а не мистецькі точки, де перебувають люди в костюмах, що ухвалюють важливі рішення», – коментує Ксенія. Після показу в Давосі експозицію про російські воєнні злочини перевезли в головний офіс НАТО в Брюсселі, потім у Київ, а в жовтні вона знову має поїхати до Офісу Європарламенту в Брюсселі. «Це були правильні час і місце, щоби зробити цю виставку», – підсумовує Малих.

«Для українців, які й так усе це знають і бачили, ця виставка – простір, де вони можуть зрозуміти, що відчувають»

Попри те, що колекції у Києві досі перебувають у підвалах і в спеціальному упакуванні, майже всі музеї через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення РФ почали відкриватися: проводити творчі вечори, публічні дискусії, освітні події. У РАС зрозуміли, що час також продовжити роботу та показати в Україні те, що показують у світі, щоб українці розуміли, як репрезентують їхню країну. Тому PinchukArtCentre вирішили призупинити активний виставковий період у Європі. Труднощів із відкриттям не було: майже вся команда Pinchuk Art Centre повернулася до України та «була рада повернутися й у рідні стіни». Приємною була зустріч і з українськими підрядниками.

Понад те, для відкриття РАС був потужний привід: уперше в історії мистецтва закордонний музей частково надав колекцію для експонування країні, де ведуться бойові дії. Але Музей сучасного мистецтва в Бельгії було нелегко переконати надати PinchukArtCentre полотна художників зі світовим іменем, як Люк Тюйманс та Ян Фабр, це не інакше як одне з див під час війни, ділиться Ксенія Малих.

Річ у тому, що найголовніша функція музеїв – зберігати, тож хранителі фондів просто покрутили б пальцем біля скроні у відповідь на такий запит. Але в Музеї сучасного мистецтва врешті погодилися передати частину колекції, і цей меседж засвідчив – Європа готова поділяти з нами ризики та відповідальність, переконана Малих. Вона додає, що цей жест дуже вразив і міжнародні інституції музеїв, навіть став шоком для них.

Роботи для експонування надав і фламандський уряд, наприклад, полотна Берлінде де Брьойкере: «Це ризик, на який ми готові піти, так ми можемо висловити солідарність з Україною та наше прагнення поглибити зв’язки з нею!» – зазначив фламандський прем’єр-міністр Ян Ямбон.

Твори закордонних та українських художників увійшли до експозиції «Коли віра зрушує гори». Спочатку її хотіли зробити паралельною до виставки про російські воєнні злочини через різні жанри. Але потім документальні фото й інсталяції вирішили об’єднати з мистецькими творами, щоби розширити поле для рефлексій та осмислення: «Контекст війни настільки сильний, що повністю заповнює собою весь простір. З бельгійської колекції ми також обирали саме ті роботи, які будуть «працювати в контексті війни», – зауважує Ксенія Малих.

Виставка про воєнні злочини стала «вікном у реальність» – вона починає загальну експозицію, тягнеться «червоною ниткою» впродовж неї та закінчує її. Зокрема, в останній залі розмістили оновлене відео Олексія Сая, куди ввійшли вже 7000 документальних світлин.

Загалом виставку в Києві Ксенія Малих називає «легшою едицією» виставки в Давосі. Команда РАС не хотіла емоційно перевантажувати українців, які й так усе це знають і бачили. Тому для київської виставки переважно відібрали пейзажні кадри, де немає людей, що найчастіше показують розбомблену цивільну інфраструктуру.

Експозицію задумали як простір, де українці зможуть зрозуміти, що відчувають, вона має стати місцем можливого катарсису, пояснює Малих (відвідувачі й справді часто плачуть, коли приходять на виставку). Експозиція нібито дає відповідь на запитання: «як це – бути людиною під час війни?» Тут є місце для страждань, але є місце для іронії та гумору, підсумовує співкураторка.

Крім виставки, можна відвідати й публічні заходи РАС, наприклад, покази фільмів на третьому поверсі PinchukArtCentre. Там облаштували спеціальний кінозал зі старими, але м’якими сидіннями, налаштували якісний звук. Стрічки добирали співкуратори виставки «Коли віра зрушує гори» та співавтори фільму «Зарваниця» Ярема Малащук і Роман Хімей. Програму стрічок оновлюють кожні два тижні.

Із початком повномасштабного вторгнення в РАС не припиняли й онлайн-програму: інтенсиви для вчителів, які викладають мистецтво, проводили просто з бомбосховищ. Але все-таки українцям не вистачає фізичного контакту з мистецтвом, вважає Ксенія Малих, тож з осені Pinchuk Art Centre планують відновити публічну програму – дискусії та івенти.

Виставку про російські воєнні злочини поки що не планують доповнювати в режимі реального часу. Єдине, що будуть оновлювати раз на місяць – це карту зі статистикою, додаючи туди нові підтверджені дані.

Таке мистецтво та мистецтво загалом допомагає людям рефлексувати дійсність. Водночас українські художники мають різну швидкість рефлексії, небагато можуть рефлексувати глибоко на даному етапі, оцінює Ксенія Малих. Українські митці зараз створюють швидше реактивні роботи. Наприклад, Олексій Сай, який раніше не займався створенням плакатів, зараз їх створює та надсилає по всьому світу, збираючи кошти на волонтерські ініціативи. Художники стали більш видимими, ніж раніше, і зараз виконують функції швидше громадських активістів, аніж митців.

Але реактивне та документальне мистецтво зараз необхідно показувати всьому світові, переконана співкураторка Малих: «Так, момент, коли ми можемо подивитися на події з дистанції на якомусь історичному стенді, ще не настав, але говорити про те, що відбувається, уже треба. Навіть кричати!»