Воєнні злочиниВійна РФ проти України – найбільш задокументована в історії. Як її фіксує «Архів війни»

Близько 8 мільйонів унікальних медіафайлів зі свідченнями перебігу повномасштабної війни РФ проти України вже зібрав «Архів війни». Заснована громадською організацією Docudays UA та компанією Infoscope ініціатива зберігає відео й інші медіа, які фіксують російські воєнні злочини, бойові дії та побут під час війни. «Кожен відзнятий кадр, кожне голосове повідомлення – це частина нової історії, яку ми творимо разом», – кажуть у команді проєкту.

Редакція The Village Україна розпитала про «Архів війни» співзасновників Романа Бондарчука (Docudays UA) та Максима Демиденка (Infoscope).

Напередодні 24 лютого 2022 року команда Docudays UA – найбільшого фестивалю документального кіно в Східній Європі, який щорічно з 2003 року відбувається в Києві – готувалася до фестивалю, що був запланований на березень. «Усі попередження про те, що треба рятуватися чи переїздити, нас тоді не дуже переконували, бо було багато роботи й усі хотіли зробити її якнайкраще», – згадує період до початку повномасштабної війни Росії проти України артдиректор Docudays UA Роман Бондарчук.

Одразу після 24 лютого команда почала працювати як хаб для допомоги: «Ми постійно зідзвонювалися й проводили планування, щоб зрозуміти, як рятувати, по-перше, людей, по-друге, фестивальні архіви». Бондарчук пригадує, що невдовзі після початку повномасштабного вторгнення в робочому чаті команди почали накопичуватися фото й відео, що фіксували перебіг війни та воєнний побут. «Наші колеги були в різних місцях України, оскільки ми працювали з Києва, Харкова та Херсона, вони почали знімати те, що бачать. Я почав усіх закликати це зберігати, запропонував зберігати це на сервері чи створити Google-диск. Було відчуття, що це надзвичайно важливо», – каже Бондарчук, який, крім ролі артдиректора Docudays UA, є режисером ігрового та документального кіно.

Режисер фільмів «Вулкан», «Українські шерифи» та «Dixie Land» розповідає, що частково до цього його підштовхнув досвід «Євромайдану»: «Після перемоги Революції гідності я спродюсував серію короткометражних документальних фільмів про громадянські активності, що виникли на Майдані. Там була історія про «Автомайдан», «Канцелярську сотню», яка потім стала Bihus.info, наприклад. І вже тоді було важко знайти відеоматеріали: багато відео терли, щось просто не зберігали, плюс чимало важливих подій фіксували в стрімах, які потім були недоступні». Бондарчук додає: «Я розумів, що ці події треба якось обов’язково зберігати, бо їх теж будуть намагатися стерти, вони можуть втратитися. А за ними будуть судити про цей час, про Україну й те, що насправді тут відбувалося й за що ми боремося».

Коли команда Docudays UA почала збирати відео, дуже скоро стало зрозуміло, що масив матеріалів, які фіксують повномасштабну війну РФ проти України, надзвичайно великий – настільки, що її можна назвати найбільш задокументованим актом збройної агресії в історії. Приблизно на цьому етапі команда Docudays UA зв’язалася з Максимом Демиденком, який запропонував надати процесу збору відео більш організовану форму. «Це була величезна кількість матеріалів, які скинули в одне неорганізоване сховище, – описує перші враження Демиденко. – До того ж це був перший тиждень повномасштабного вторгнення, коли взагалі не було розуміння, куди все рухається та скільки цих матеріалів ще буде».

Максим Демиденко та Роман Бондарчук розповідають, що на початку роботи в «Архіву війни» було два головні завдання: організувати збір відео, що становлять цінність для фіксування історії, і зробити це так, щоби сховище було справді організованим архівом, у якому можна відшукати те, що необхідно. «Ми витратили певний час на пошук готових рішень, але врешті зрозуміли, що платформу треба робити самостійно», – каже Демиденко. Для цього він заснував організацію Infoscope, що об’єднала волонтерів, розробників і дизайнерів для створення технологічного рішення «Архіву війни».

UWA_GUIDE_Statistics.mp4 from Roman Bondarchuk on Vimeo.

Зараз «Архів війни» – це близько 8 мільйонів унікальних медіафайлів, понад 30 тисяч матеріалів, отриманих від партнерів і надісланих авторами, і понад 300 задокументованих інтерв’ю. «Наші матеріали можна розділити на дві категорії: матеріали, що існують в історично-культурному просторі й дискурсі, і матеріали в юридичному просторі. Вони, звісно, перемежовуються, але цей розподіл важливий», – розповідає Демиденко. Водночас архів є непублічним, доступ із трьох рівнів користувачам і партнерам надають після проходження перевірок.

Окрім того, команда «Архіву війни» зібрала щонайменше 36 тисяч зареєстрованих подій і потенційних воєнних злочинів, а також зняла перший документальний фільм «Свідки» на основі свідчень очевидців тимчасової російської окупації Київщини, прем’єра стрічки відбулася на ювілейному Docudays UA 2023. Для збору свідчень команда адаптувала гайдлайн, керуючись наявними практиками, і провела тренінги для документаторів: «Для нас важливо, щоб ці свідчення врешті-решт можна було використати в судових процесах для покарання винних». Очолила відділ інтерв’ювання режисерка й кастинг-директорка Тетяна Симон, яка серед іншого працювала з Валентином Васяновичем на стрічках «Атлантида» й «Відблиск», а долучилися до нього українські кінематографісти, зокрема режисерки Катерина Горностай і Марина Рощина й акторка Рита Бурковська.

---

– З чого ви почали роботу над «Архівом війни»?

Максим Демиденко: За минулі півтора року мені довелося вивчити особливості роботи декількох різних професій, про існування яких я раніше навіть і не думав. Це все, що пов’язано зі збором свідчень, архівуванням, стандартами, методологіями, технічними інструментами та розумінням того, що це таке і як їх можна використовувати, – стало для мене новим і складним полем досліджень.

Усе почалося з протоколу Берклі [Набір керівних положень щодо використання цифрових даних, які є у відкритому доступі, як доказів у міжнародних розслідуваннях щодо порушень прав людини, – ред.]. Його опубліковували ще до початку повномасштабної війни [у грудні 2021 року], він містить рекомендації для юридичних систем: грубо кажучи, які б давали змогу розглядати матеріали свідчень, зібраних не офіційними слідчими чи прокурорами, як прямі чи непрямі доказові елементи для досудових чи судових розслідувань. Цей протокол досі не був імплементований у жодній юридичній системі, але є розуміння, що, можливо, Україна буде першою країною, яка його прийме. Враховуючи обʼєм зареєстрованих потенційних злочинів і кількість задокументованих матеріалів неофіційними документаторами, але які враховують необхідність підтвердження оригінальності зібраних матеріалів, ланцюжка збору матеріалів, це вможливлює імплементацію протоколу Берклі в нашу юридичну систему.

Хаді Аль-Хатіб [засновник «Сирійського архіву»] був одним із перших людей, із якими я сконтактував, коли починав роботу над нашим архівом, також ми спілкувалися з [журналістами-розслідувачами] Bellingcat. Ми працювали із Центром громадянських свобод, Харківською правозахисною групою та Українською Гельсінською спілкою, намагалися перебирати в них досвід: як ми збираємо матеріали і як потім працюємо з цими матеріалами.

У процесі ми почали додавати всі можливі елементи даних, що стосуються війни: це реєстр подій – усі події війни, зареєстровані Офісом прокурора, Національною поліцією або українськими правозахисними організаціями. Також це інформація про розташування російських військових підрозділів – і з відкритих джерел, і з системи «Гризельда», із якою ми зараз починаємо працювати. У нас є великий архів із соцмереж: ми збираємо пости, мадіафайли та автоматично створюємо скриншоти повідомлень. Плюс ми працюємо з деякими OSINT-спільнотами, що працюють із геоверифікацією матеріалів із відкритих джерел, збагачуємо цими даними наш архів. У нас є окремий напрям, пов’язаний із вивченням російської пропаганди й того, який вплив роспропаганда має на окремі події цієї війни.

– З ким, наприклад, працюєте з OSINT-розслідувачів?

Демиденко: У Bellingcat є окреме OSINT-ком’юніті, що має велику кількість залучених волонтерів. Це також британський Центр інформаційного спротиву (Centre for Information Resilience), британська група Airwars.

Але це не тільки OSINT-ком’юніті. Ідея співпраці з різними організаціями полягає в тому, що, збираючи й тегуючи інформацію певним чином, ми можемо встановлювати якісні та кількісні зв’язки між матеріалами архіву. У результаті цієї обробки за допомогою інструментів пошуку й аналізу можна, до прикладу, знайти всі дані в архіві, які можуть бути повʼязані з вибраною подією, або отримати інформацію про всі події, до яких можуть мати стосунок окремі російські військові підрозділи.

Bellingcat запропонували ідею створення єдиного індексу свідчень (Index of Accountability), який включає максимально можливу інформацію про факт наявності свідчень у різних організаціях. Водночас ідея не в тому, щоб централізувати, зібрати всі матеріали в одне місце, а в тому, щоб, не привласнюючи матеріали, зробити каталог, що об’єднуватиме інформацію про їхню наявність.

– Тобто це як «Дія», яка не зберігає дані з різних реєстрів, але може отримувати до них доступ?

Демиденко: Так, на кшталт того, це об’єднаний реєстр даних. Архів може не мати певні матеріали, але мати інформацію про наявність цих свідчень в інших архівах, хай це буде архів іншого медіа чи правозахисної організації. З таким реєстром слідчий чи дослідник буде розуміти, що матеріали стосовно події, з якою іде робота, існують і у кого вони є. Самі матеріали мають різні рівні сенситивності – відповідно, в «Архіві війни» — різні рівні доступу. Це стосується і самої інформації, й авторів, і геолокації. Коли роблять запит на отримання доступу до матеріалу, саме правовласник може вирішувати чи надавати доступ, чи ні.

Деякі матеріали, які зберігаються в архіві, узагалі закриті для користувачів, до настання певних умов. Є матеріали, доступ до яких можуть отримувати користувачі з певним рівнем авторизації.

– Збір свідчень – це чітко визначений протокол, метою якого є збір свідчень для подальшого використання в юридичних процесах. Зрозуміло, що ви проводили тренінги та працювали за алгоритмами, але як це поєднувалося, коли за збір свідчень відповідали кінематографісти?

Роман Бондарчук: Думаю, це додає матеріалу певну цінність. Правозахисники та прокурори ставлять запитання за протоколом: що сталося? коли сталося? А документалісти в усьому шукають почуття, шукають долю людини, її характер, глибшу історію.

Насправді навчити документалістів цього протоколу виявилося не настільки складно. Але вимкнути в них цікавість до людей неможливо. І я бачу в цьому якість і плюс. Власне, так з’явилися й «Свідки». Люди емоційно і в неймовірних деталях розповідають про свій досвід виживання та спротив в окупації, через короткі свідчення відкривається щось значно більше – наш національний характер, воля до свободи. І це все залежить, із ким говорять – так ця магія й виникає. Мені здається, що це win-win ситуація.

Це не заважає [цим матеріалам] залишатися свідченнями воєнних злочинів. Особливо враховуючи те, що в архівах ми не просто тегуємо відео, наші аналітики тегують області цих інтерв’ю. Тобто ті, кого цікавлять свідчення про воєнні злочини з конкретним місцем і датою, можуть послухати конкретний фрагмент, а не годину-дві інтерв’ю.

– За півтора року повномасштабної війни є розуміння, наскільки цінно фіксувати її перебіг, зокрема документувати воєнні злочини РФ. З іншого боку, з досвіду спілкування з людьми, які весь цей час працюють із цією темою, є відчуття, що документування також має свої обмеження: поки це не буде доведено до конкретних проваджень і трибуналів, важко визначати якісь показники ефективності. Як ви для себе визначаєте ефективність роботи «Архіву війни»?

Демиденко: Якогось кількісного показника ефективності в цієї роботи немає й не може бути. Говорити про кількісні показники ми зможемо після того, як будуть судові процеси або прем’єри фільмів чи виставок. Але потенційне використання в судових процесах уже визначається, наприклад, фактом зацікавлення співпраці з «Архівом», зокрема від [Офісу генпрокурора], від якого ми отримали офіційний запит і ведемо розмову про роботу з певними матеріалами архіву.

Бондарчук: Свідчень ніколи не може бути забагато. Може бути зібрано 50 свідчень певної події, а в 51-му свідок згадає деталь, що допоможе встановити особу злочинця. Ми просто віримо в те, що є закон збереження енергії й що, якщо це збережено на платформі, яка дає змогу порівнювати та зіставляти [матеріали], це дасть плоди через накопичення обсягів. Була ж нещодавно ця історія про сербського солдата…

– Про діджея, так?

Бондарчук: Так. Це ж стало можливим завдяки новим технологіям і можливості порівнювати великі масиви зображень.

Демиденко: У мене ще є персональна історія, яка може дещо пояснити. Мій батько впродовж багатьох років служив у залізничних військах, а після звільнення очолював підрозділ «Укрзалізниці», який відповідав за підготовку стратегічних магістралей на випадок війни. Тобто протягом десятиліть вони підтримували цю систему, щоб у разі війни вона працювала. Пам’ятаю, у нього був день народження, хтось із його колег казав тост і додав таке речення: «Ми відповідаємо за щось, що, сподіваємося, ніколи не знадобиться». Я тоді ще подумав, яка це дивна концепція – робити щось, що ти сподіваєшся, не знадобиться. Але це просто неможливо не робити…

У нашому випадку це протилежна історія, бо є віра, що те, що ми робимо, буде використано в судових справах. Цьому наразі немає підтвердження на 100%. Але якщо зараз це не зібрати, не організувати і не підготувати матеріали свідчень, то в майбутньому певні речі можуть не відбутися. Може не вистачити доказів, наприклад. Або їх можуть змінити чи знищити наші вороги.

Бондарчук: Уже точно ми можемо сказати, що матеріали нікуди не зникнуть, тому що вони збережені та забекаплені. Я ще додам, що воєнні злочини в Україні скоюють сотні щодня, а документуються далеко не всі. Тому для мене важливо, що кожна така історія – це додаткова людина, яка може розраховувати на справедливість у майбутньому. Це про людську гідність.

– Я в цьому контексті постійно повертаюся до фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, я також говорив про нього з Едом Вулліамі, якого ви привозили на Docudays UA 2023. В Еда була цікава точка зору: фільм Чернова вже здійснив вплив, тому що він зафіксував перші тижні повномасштабної війни в Маріуполі, але цей вплив буде неповним, якщо всі 30 годин відео Чернова не передадуть прокурорам і юридичним інституціям. Я запитання сформулюю так: для вас «Архів війни» та фільми на зразок «Свідків» – це паралельні треки, які не перетинаються, чи частина одного процесу?

Бондарчук: Я прийшов в «Архів війни» з поля художніх образів, тому для мене це невіддільна властивість. Більшість воєнних злочинів насправді схожі між собою…

– Банальність зла?

Бондарчук: Ну так. Прилетів снаряд у хату. А який був снаряд? А яка була хата? А коли прилетів? На цьому в принципі свідчення закінчуються. Але коли там з’являється півник, що залишився висіти на стіні, одразу це перетворюється на символ незламності, на художній образ. Його знаходять, дарують Борису Джонсону, щоб він активніше допомагав зі зброєю. Або що було б, якби не записали репліку про «рускій воєнний корабль»? Ми просто не отримали б новий український героїчний епос, принаймні «Укрпошта» випустила б менше марок, не заробила б купу коштів на донейти [сміється]. Тому тут усе поєднано. Емоції нами рухають, емоції нас мотивують.

Демиденко: Думаю, [фільми та свідчення] разом існують, у єдиному полі. Рома правильно сказав, що будь-яке свідчення – це можливість для кожної людини мати сподівання на справедливість. Але мені здається, що це світи, які один одного підтримують. Коли почнуться судові процеси, дуже важливо буде, щоб у публічному просторі цей контекст також був підтриманий. Якщо згадати, наприклад, закінчення Другої світової війни, коли під час проведення процесів над нацистськими суддями, уже в 1948 чи 1949 році був контекст: «Давайте вже з цим закінчувати, життя триває й змінюється, треба інакше дивитися на певні речі».

Є відчуття, що в майбутньому ми можемо стикнутися з таким спротивом або інформаційними маніпуляціями. Тому всі проєкти, які виходять у публічний простір, важливі вже, але вони будуть важливими й пізніше. І щоб ці події не були забуті, і щоб про неї був коректний контекст.

– І щоб її не викривлювала російська пропаганда.

Демиденко: Буде викривлений фокус, змінені наративи, на них постійно буде чинитися вплив. Тому це дуже важлива частина взаємодії двох дискурсів: історичного та юридичного. І зараз, і в майбутньому.

– Але я ще сфокусую запитання з вашого дозволу. На ваш погляд, Чернов мав би свідчити на майбутньому трибуналі чи його фільму достатньо?

Бондарчук: Він уже робить безумно багато як культурний дипломат. Особливо враховуючи те, що західні демократії не дуже готові дивитися на нашу реальність, виставляють рейтинги, блюрять та аналізують рівень насильства в кадрі, усіляко себе від неї захищають. Мені здається, що його фільм уже робить велику роботу, пробиває гігантську стіну.

Зараз же немає дискусії про те, що відбувалося в Маріуполі, що відбувалося в пологовому будинку – усе це завдяки двом людям, Чернову та Малолєтці. А чи готовий він свідчити – це краще все-таки запитати в нього. Як би не склалася їхня історія зі свідченням в судах, я думаю, що вони вже багато змінили в суспільній свідомості.

– Які ваші подальші плани на документальні фільми в цій серії?

Бондарчук: Найближчим часом ми хочемо зробити ще три фільми в серії «Свідки». Один точно буде про Херсонщину, бо ми періодично говоримо з одними й тими самими героями, які пережили окупацію, потім звільнення, період під обстрілами після звільнення, а тепер і руйнацію Каховської ГЕС. Там є епічний інтенсивний зріз, дуже важливий досвід.

Окрім того, як Docudays UA ми отримуємо запити від різних міжнародних кінофестивалів на програми чи окремі активності, пов’язані з Україною. Це для нас також один із напрямів дистрибуції. Також ми шукаємо партнерів для онлайн-дистрибуції за межами України.

Зі «Свідками» ми хочемо, щоб фільм побачили якомога більше людей в Україні. Мене це дуже мотивує: дві жіночки, які останніми лишились жити в окупованому Мощуні, але продовжують варити кашу котам і дулями відганяють дрони; чоловік, який невідомо як знайшов пожежну машину та гасив пожежі в Гостомелі. Інший чоловік, який переправляв через річку наших солдат, які опинились в оточенні. Ці історії нагадують нам, хто ми, багато про нас говорять.