Редакція The Village Україна розповідає про людей, які готові прибирати там, куди не доходять руки комунальників. Це історії про те, як містяни збираються на толоки, щоб рятувати від засмічення історичну річку на Оболоні, прибирати ландшафтний заказник Протасів яр і доглядати територію біля «Квітів України».

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Анабелла Моріна

засновниця громадського руху «Почайна»

Усе почалося з озера. Одного разу до мене [на Оболонь] приїхали друзі з дитиною й захотіли скупатися. Я переїхала на Оболонь у 2007 році, купатися ходила на Дніпро. Знала, що біля дому є якась водойма, але купатися в ній заборонено. Дитина до Дніпра йти не хотіла, їй треба було «тут і зараз», тому ми таки пішли на озеро під домом. Виявилося, що хоч водойма і вважається технічною, там усі купаються, місцеві приходять із дітьми.

Тоді я ще не знала, що це озеро є частиною водної системи, на яку перетворили стародавню річку Почайну. Вважалося, що вже немає такої річки, що вона зникла в Києві. Потім археолог Михайло Сагайдак, який тоді очолював Центр археології Києва, розповів мені, що Почайна залишилася й у вигляді річки, а не тільки озер. Я пішла її шукати й знайшла. Маленька річка, яка витікає з Йорданського озера, 200 метрів тече під землею під проспектом Степана Бандери, а далі захована між промисловими будівлями, складами.

Потім мій хороший друг, теолог Кирило Говорун, який викладав тоді в одному із західних університетів, привіз до Києва зі Швеції студенток-богословів. Вони хотіли побачити залишки річки Почайна, бо вона пов’язана з історією хрещення киян. Спочатку я повела їх на Поштову площу, де річки [Почайна і Дніпро] зʼєднувалися за часів хрещення, показала щось красиве, а потім ми вирушили на Оболонь, де річка ще збереглася як водойма. От там було дуже страшно: ми йшли вздовж річки, а під ногами скрипів пластик. Мені було так соромно, і я що п’ять хвилин їм казала: «Так, зараз воно в такому печальному стані, але ми приберемо». Це було таке відчуття, коли неочікувані гості приходять додому, а у вас неохайно, і ви такі: «Ой, я взагалі так не живу, я приберу».

Ми зрозуміли, що стоїмо на звалищі. Це було неможливо прибрати

Пізніше ми з кількома друзями вийшли прибирати на Почайну. Це був вихідний, накрапав дощик, комунальники (здається, КП «Плесо») дали нам трактор, і ми приступили. А далі почалося жахіття: звалище було під кожним кущем. Таке, що ви один ряд пляшок прибираєте, а за ним бачите другий, а потім третій, четвертий… А коли береш граблі, вони одразу за щось чіпляються, і невдовзі ти вже витягаєш ними мішок будівельного сміття. Це було неможливо прибрати. Ми зрозуміли, що стоїмо на звалищі.

Тоді з моїм другом Костянтином Богатовим, який був депутатом Київради, організували велику толоку, там було багато чоловіків, людей 40, ще підключилася молодь однієї з політичних сил. Того разу ми вже мали тачки, щоб вивозити сміття, але однаково його було забагато.

Директром КП «Плесо» тоді був Денис Пікалов. Він дав нам техніку: екскаватори й вантажні машини – щоб вивозити сміття. Це були десятки тонн. Техніка працювала місяць. Є одне дерево, яке я зазвичай показую на екскурсіях. Коріння в нього стирчить назовні, бо навколо стовбура ми вибрали метровий шар скловати. Дерево виросло у скловаті. І це все було на берегах історичної річки.

Коли ми щось любимо, то не смітимо

Сьогодні Почайна з погляду водного законодавства вважається «сильно зміненим об’єктом». Коли на залишках русла Почайни будували Оболонь, із річки намивали пісок. У результаті Почайну перетворили на водну систему, яка складається із шести озер, малої річки й затоки, пов’язаних каналами. У той час водойму переназвали, дали їй назву Опечень. А та частина, де Почайна ще була природною річкою, узагалі лишилася без назви. Вона стала безіменним каналом, до якого місцеві ставилися як до технічних стоків чи каналізації.

Наше ставлення до культурної спадщини й до природи тісно повʼязані. Коли люди перетворили природну річку на водну систему, забрали в неї ім’я, назвали її технічним каналом чи технічними ставками, що не є правдою, у результаті в них самих створилося враження, що це якийсь непотріб і «сюди можна кидати».

Я намагаюся змінити їхню думку всіма можливими й неможливими способами. І це діє. Коли ми почали розповідати, що це річка Почайна, що на ній відбувалося хрещення Русі, що вона була пов’язана з нашими пращурами, що згадується в багатьох казках, тоді почало формуватися розуміння, що диво зовсім поруч. А коли ми щось любимо, то не смітимо.

Ми змусили комунальні служби приходити й прибирати цю ділянку

Узагалі люди краще прибирають там, де вони живуть. Річкове русло Почайни віддалено від будинків, і туди ми ходимо прибирати час від часу. На Йорданському озері [яке є частиною однієї водної системи з Почайною] удалося організувати більш системну роботу.

Озеро розташоване поряд із житловими будівлями, але ним спершу ніхто не опікувався. Десь у 2016-му ми облаштували там смітники, купили декілька залізних бочок, розрізали їх і поставили вздовж доріжки, щоб люди не залишали сміття просто на березі. Берег був порослий очеретом. Поряд був схил, теж у зарослях, а між берегом і схилом пролягала доріжка. З доріжки воду було навіть не видно, але люди однаково ходили туди відпочивати. А оскільки все було в зарослях, своє сміття там і лишали.

Я домовилася з КП «Плесо», щоб щотижня вони вивозитимуть сміття. Люди дійсно почали викидати сміття в ці імпровізовані урни, але вони були маленькі – і сміття з них розліталося. Щобільше туди почали викидати сміття не лише ті, хто відпочивав на озері, а й із домівок. Мені почали навіть докоряти: «Навіщо ви поставили смітники, сміття стало тільки більше!» Тоді я випросила в КП УЗН Оболонського району старі величезні смітники. Але вони теж забивалися, бо дуже багато людей стали виносити туди домашнє сміття. Зрештою ми просто переставили смітники ближче до води, і все вирівнялося.

Як громадська організація, ми можемо влаштовувати толоки, але розуміли, що ця територія повинна прибиратися постійно. Тому за ці роки ми поступово змусили комунальні служби приходити й прибирати на цю ділянку, якою вони раніше не опікувалися.

Чому не опікувалися? Тому що в них дуже багато ділянок по місту. Наприклад, на балансі «Плесо» в Києві більше ста водойм, на деяких люди відпочивають, інші більш захаращені. І є всього дві невеликі бригади, які їздять прибирати по всьому місту. Здебільшого вони роблять це руками, без техніки. А людський ресурс обмежений.

Проте, коли ми звернули увагу комунальників на це озеро, коли змінили до нього ставлення, як до історичної Почайни, вони стали сюди навідуватися. Утім усі ці роки мені часто доводиться їм нагадувати, щоб забрали сміття.

Зараз на озері стало краще, бо з нашої ініціативи територіям біля Йорданського й уздовж річки Почайної надали статус парків. Була розроблена проєктна документація, почали облаштовувати зелену зону. Територію довкола Йорданського передали на баланс «Київзеленбуду» – і так з’явилася ще одна комунальна організація, яка тепер щоденно прибирає цю ділянку. Тобто тепер є комунальники, які прикріплені до цього озера, і вони опікуються ним щодня.

Так за кілька років ми вибудували систему, коли, крім громадського прибирання, є прибирання від «Плесо», яке щотижня вивозить сміття й прибирає вздовж берега, а також від оболонського підрозділу «Київзеленбуду», які приходять щодня. У результаті сміття стало набагато менше, і, коли ми приходимо на толоку, це вже не про те, щоб тут і лягти під кінець дня від утоми.

Ми також домоглися від «Плеса», щоб почистили підводну частину озера, на 15 метрів углиб від берега, і прибережну частину. Звідти діставали арматуру, бетон, асфальт, які залишилися ще з радянських часів, коли будували район. Берег вичистили – і тепер там можна гуляти й навіть бачити озеро. Зараз ще облаштовують парк, висаджують квіти, потроху намальовується краса. Завдяки тому, що розчистили озеро, люди спустилися до води. Ком’юніті розширилося – і прибирання зараз має зовсім інший вигляд. Бо одна справа – вийти прибирати в парк або ліс, і зовсім інша – розгрібати звалище. Не так багато людей наважаться на останнє.

Важливо, щоб були люди, які опікуються «своєю» територією

На Почайній, яка розташована далі від житлових масивів, засмічення більше. Є ділянка за «Блокбастером», де русло розширюється. Це місце – затока Волкувата, й ось там усе справді погано. Там дуже захаращена й закинута територія, куди навіть ми ледве можемо дістатися з прибиранням, бо не вистачає людських ресурсів. Але нещодавно ми все ж зробили там велику толоку на 120 людей, долучили «Плесо». Частину сміття прибрали, але роботи там ще дуже багато.

Наскільки я розумію, до того прибирання долучилося багато працівників ТРЦ, що поруч, але вони не зізнавалися, звідки вони. Для мене це гарний дзвіночок, оскільки й на Волкуватій починає з’являтися своє ком’юніті. Місцеві – це дуже важливо. Є окремі екоактивісти, які ходять прибирати по всьому місту, але важливо, щоб були люди, які опікуються «своєю» територією.

На озері Йорданському є одне ком’юніті, для Почайної це інша група людей, які зацікавлені у відновленні історичної річки. Але цих людей не вистачить, щоб прибрати й затоку Волкувата. Там формується своя громада, і це дуже класно.

Біля озера Лугове з водної системи Почайни, яке ми врятували від забруднення мазутом, громада складалася здебільшого з рибалок. І найбільше боровся за озеро рибалка Іван Новохатько, саме він поліз у зливову каналізацію з відеозйомкою, знайшов врешті-решт витоки забруднення, тому що йому це болить.

У комунальників багато роботи по місту. Самі вони не мають права звати людей, але коли до них виходить із пропозицією громада, вони реагують. Ми за ці роки вибудували дружні стосунки з «Плесо», із КП УЗН Оболонського району. Вони дають нам техніку, людей, знаряддя, рукавички, мішки. Тому, якщо збираєте громаду на прибирання, завжди можете звернутися по допомогу до них.

Юлія Бартле

очільниця ГО «Захистимо Протасів Яр»

Місцева громада опікується територією Протасового яру вже з десяток років. Проблема засмічення виникла здебільшого через відвідувачів клінік, що розташовані поряд, на вулиці Амосова. Люди, які приїжджають з інших районів провідати своїх друзів чи родичів, часто не особливо переймаються долею нашої зеленої зони й залишають там своє сміття. Ми ж намагаємося з цим боротися, стежити за порядком.

Ще коли з нами був Рома Ратушний, ми робили таблички біля зеленої зони, де писали, що «цими ділянками опікується громада Протасового яру, просимо не смітити». На жаль, більш ефективним виявився меседж приблизно такого змісту: «Тут прибирає громада Протасового яру. Ведеться відеоспостереження. Тим, хто смітить, зламаємо ноги». Це може й смішно, але мало ефект: там, де розмістили таку табличку, ми побачили різницю за рівнем засмічення.

Звалищ у нас на території немає, це радше дрібні забрудення. Ми робимо толоки декілька разів навесні й восени. Коли бачимо, що назбиралося сміття, організовуємося й прибираємо.

Хто бере участь у толоках

У толоках беруть участь люди, які живуть поряд із заказником. У зеленій зоні ми гуляємо, відпочиваємо, вигулюємо собак, тому всі зацікавлені, щоб тут було чисто. Ми прибираємо, бо ми тут живемо.

У нас є сторінки в усіх соцмережах, а також чати будинків у Viber, туди розкидаємо запрошення на толоки. Є постійні учасники, час від часу долучаються й інші люди. Зазвичай збираємо від десяти до 30 людей. На іншому боці Протасу теж є своє ком’юніті, мешканці другого пагорба. Вони також постійно організовують толоки, й іноді ми робимо це одночасно.

На толоку кожен приносить із собою мішки, рукавички, хтось може взяти граблі. А в кого немає інструментів, просто долучаються руками.

Про співпрацю з комунальниками

Зараз до нас почали активніше підключатися комунальники. Чому вони не робили цього раніше? Бо ділянки Протасового яру були в оренді в різних приватних підприємств, і комунальні служби не могли там працювати. Минулого літа Київрада проголосувала за те, щоб створити на території Протасового яру ландшафтний заказник. Остаточно землю ще не перевели в комунальну власність, але поступово це відбувається.

Загалом представники комунальних служб дуже швидко реагують у соцмережах. Коли після другої цьогорічної толоки ми зробили пост, у якому закликали комунальників налагодити постійне прибирання в зеленій зоні, голова Солом’янського підрозділу «Київзеленбуду» моментально знайшов мене у Facebook і запропонував до них приїхати. Ми зустрілися наступного ж дня, познайомилися й відтоді більш активно співпрацюємо.

Сподіваємося, що роль комунальників у піклуванні про Протасів яр буде з часом збільшуватися, а ми, як громадяни, будемо контролювати, допомагати їм.

Цього літа ми влаштовуємо в Протасовому фестиваль, а напередодні проводимо толоку, і комунальники тепер допомагатимуть із цим. Після толоки прийдуть зі своїми людьми поприбирати те, що не додивилися місцеві мешканці, вивезуть усе на своїй техніці, покосять на нашій галявині траву, облаштують красиві клумби.

Коли ж ділянки в Протасовому яру повністю перейдуть у комунальну власність, сподіваємося, не потрібно буде ніяких постів і закликів, бо їх обслуговуватимуть автоматично.

Про те, як хочуть розвивати зелену зону

Ми не хочемо залишати цю зелену зону просто такою, як вона є зараз, ми її розвиватимемо. Там точно не буде асфальтованих доріжок і МАФів, але будуть локації для відпочинку.

Можливо, облаштуємо теренкури. Це такі доріжки, які часто використовують у санаторіях у західних областях для лікувальної фізкультури. На маршрутах є підйоми та спуски, де можна отримати дозоване фізичне навантаження. Поряд із парком якраз працює клініка серцево-судинної хірургії, і її пацієнтам це може бути цікаво.

Поки що, звісно, це все мрії, але ми вже починаємо збирати досвід різних громадських ініціатив. Хочемо також запустити платформу для дискусій під час фестивалю.

Леся Донець

учасниця ГО «Зберегти Квіти України»

Толоки для нас – спосіб не тільки доглянути будівлю та простір довкола неї, а й побачитися громадою «Квітів». Це далеко не завжди люди з однієї вулиці чи навіть з одного району: улітку 2022-го зустрічали людей, які їхали до нас з інших кінців Києва. Це ще спосіб показати всім, що ми не покинули й не покинемо «Квіти». Часто під час толок до нас підходять літні сусіди й висловлюють підтримку. Інколи зупиняються люди, які нічого не знали про долю «Квітів» – так ми отримуємо можливість зібрати більше однодумців.

Завдання толоки ми визначаємо з огляду на сезон і можливості. Минулого року почали повертати розваленим клумбам форму, відчищали написи на стінах, знімали старі рекламні оголошення, якими хтось заклеїв частини фасаду. Тоді ж сусіди посадили тут нові кущики винограду – і вони прижилися.

Висаджування винограду в серпні 2022-го було для нас дуже символічним. Сподіваємося, що вже скоро побачимо, як він пустить листя по стінах фасаду. Водночас, скільки ми памʼятаємо «Квіти України», довкола будівлі завжди були фантастичні рослини, нам дуже не вистачає того затінку та свіжості, тож повертаємо їх власними силами.

Цього року ми вже збирали сміття, яке залишилося довкола після зими. Надалі хочемо за допомогою міських служб встановити на тротуарі біля «Квітів» антипаркувальні стовпчики й засадити клумби рослинами – цьогоріч плануємо зустрітися ще щонайменше двічі.

Про уроки активізму

Активізм вчить, що іноді варто показувати приклад з «низу». Нам хотілося б, щоб власник будівлі розумів важливість цього простору й піклувався про нього, проте цього не сталося. Міські служби часто готові включитися, проте це потребує часу.

Водночас є містяни, які готові допомагати тут і зараз. Ба більше, саме вони першу толоку й ініціювали, коли самі зібралися у квітні 2022-го в іще порожньому Києві, щоб причепурити простір «Квітів». Ми [спільнота «Зберегти Квіти України»] тільки підхопили цю ідею.

Ми не ведемо реєстрації учасників чи чогось подібного. Когось знаємо особисто, часто приходять ті, хто чергував з нами під «Квітами» під час демонтажу, а когось бачимо вперше. До останньої толоки доєднувалися люди, які недавно переїхали в Київ і шукають тут друзів. Ми раді, що «Квіти» сприймають як простір для пошуку однодумців.

Про відчуття відповідальності за міський простір

Прибирання – це радше медитативна практика, але в процесі також виникає купа моментів, з яких хочеться й потрібно жартувати. Минулого року ми всі трошки мліли від запахів розчинника фарби, яким відмивали стіни від написів. Цьогоріч згадували, як випадково виростили на «Квітах» помідори.

Ми вболіваємо за інші толоки й за можливості їх підтримуємо. В основі таких зборів лежить взаємодопомога, а також бажання взяти на себе відповідальність за те, що відбувається в міському просторі. Коли вибираєш руками шматочки скла з-під будівлі на своїй вулиці, зовсім інакше починаєш цю вулицю сприймати.

Окрім того, толока – це спосіб показати красу обраної локації, привернути до неї увагу. Наприклад, нещодавно також пройшла архітектурна толока біля «Будинку з комахами» на Володимирській. Забудовник намагався демонтувати будинок, активісти разом із департаментом культурної спадщини його зупинили, а він так і залишив уламки, паркани й будівельне сміття лежати на вулиці. Толока ж повернула громадський простір довкола будинку до ладу й зібрала небайдужих людей. Можливо, далі з цього виросте ширша група захисників саме цього будинку, хтозна.