Сабатікал – це пролонгована відпустка: від кількох місяців до року, коли людина бере паузу у своїй діяльності та намагається розібратися із собою або зробити щось, чим не встигає займатися в робочий час. Найчастіше така відпустка є превентивною мірою від професійного вигорання, але коли ми говоримо про сабатікал під час війни – це радше наслідок вигорання. Під час війни сабатікал беруть, коли усвідомлюють, що викладалися, як під час спринту, а бігти доведеться марафон.

Ми поговорили з двома дівчатами: власницею бренда одягу, яка двічі перевозила виробництво під час війни, а також SEO-спеціалісткою в IT-компанії, яка від початку війни присвячувала весь час роботі. Обоє дівчат опинилися в ситуації, коли далі працювати не мають сил, і пішли в сабатікал. Розповіли, як це було, чи гризла совість, що вони відчувають після повернення в робочий процес, які зробили висновки та чому дбати про себе важливо.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Анастасія Бурма

власниця бренда одягу

Раніше ми розповідали історію Анастасії – вона зустріла початок повномасштабної війни в Харкові з двома дітьми. У її бренда до 24 лютого було майже 150 відкритих замовлень, клієнти погодилися чекати. Настя вирішила вивезти виробництво в Черкаси, але дві швачки, з якими вони працювали, залишилися в Харкові, а ще одна поїхала до Чехії. У Черкасах усе довелося починати з нуля, у новому цеху. Не прижившись у Черкасах, Настя перевезла все до Івано-Франківська та почала відбудовувати життя сім’ї та бренда в новому місті ще раз.

На момент нашої розмови в серпні в мене були дуже великі плани, бренд ніби розвивався, відбувалися трансформації, я збиралася змінювати назву, концепцію. У нас у роботі були вже два проєкти, які ми розробляли паралельно. Перший – колаборація з інститутом прикладного мистецтва в Косові, Івано-Франківської області. Ми повинні були зробити сорочки з декоративними елементами, які розробляли студенти. Другий – проєкт з італійською художницею. Але десь у вересні в нас почав закінчуватися льон, і я відчула, як разом із цим льоном закінчуюсь і я.

Я відчула, що дуже виснажена морально: ці переїзди, нові майстерні, дівчата, з якими ми працювали, роз’їхалися, льон можна було придбати лише в Білорусі. Ми ніби впоралися й усе відновили, відбудували, відшивали замовлення, але я зрозуміла, що насправді більше не вивожу.

Але я намагалася себе вмовляти: поїхала у вересні до Парижа, щоб знайти нові тканини та провести фотосесію нової колекції, розробленої з Косівським інститутом. Ми все відзняли, а коли повернулися додому, я зрозуміла, що щось недопрацювали – якщо почати прати, сушити, прасувати, принт технічно зроблений неправильно. Сорочки не проходили краш-тест. Їх потрібно було допрацювати, я знала, як, але не хотіла. Просто не мала на це сил. Думала лише про те, що все, крапка, треба у відпустку.

Паралельно з цим італійська художниця, з якою ми також робили колекцію, не могла затвердити ні фінальний вигляд сорочок, ні принт, ні як його наносити, ні як ділити прибуток. Ми не могли зійтися на фінальному рішенні, і я зрозуміла, що все, я закриваю бренд. Ну чи ставлю його на паузу. Але зараз працювати я не можу.


У вересні я відчувала щось подібне – стається те, до чого я йшла та прагнула, я роблю те, що мені подобається, але не відчуваю ні радості, ні бажання продовжувати


Як відчувається вигорання

Колись у мене вже був подібний період – ми відкривали свою першу майстерню, чотири рази за три місяці переїжджали, мене затопили, працівниці не зійшлися характерами, і я ніби робила те, про що мрію, а коли під’їжджала до майстерні, то сиділа в машині по дві години й не могла вийти та піти на роботу. У вересні я відчувала щось подібне – стається те, до чого я йшла та прагнула, я роблю те, що мені подобається, але не відчуваю ні радості, ні бажання продовжувати.

Коли в мене не вийшли сорочки, я просто сказала: «Окей, не вийшли, то й не вийшли». Я не хотіла робити щось, щоби вони вийшли. І зрозуміла, що час йти у відпустку, бо наступний етап – сидіти в машині по кілька годин і дивитися в одну точку.

Я не говорила публічно, що йду в сабатікал. Просто повідомила, що закриваю бренд, оскільки не маю більше льону, щоби шити. І люди в це повірили: і друзі, і клієнти, і я сама.

Як наважитися

Я розуміла, що дуже страшно в такий час ставити роботу на паузу, тому як тільки подумала про відпустку, запитала в чоловіка, чи він підтримає мене. Він мене зрозумів, бачив, що я не знаю, що далі робити, не маю ідей на нову колекцію, і якщо я й буду намагатися робити щось зараз, я робитиму це набагато довше і, можливо, не вкладу в речі те, що хотіла б. Я розуміла, що, найімовірніше, коли я відпочину, я зможу бути ефективнішою. Чоловік сказав, що я можу пів року відпочивати та навчатися, він дав мені цей максимальний термін. Я планувала вийти із сабатікалу в лютому, щоб навесні почати роботу над новою колекцією та презентувати її влітку.

На початку я сама вірила у версію, яку озвучила для всіх – що я закрила бренд просто, бо не було матеріалів. Не тому, що я вигоріла й пішла у відпустку, ні. Я пам’ятаю той день, коли я відправила своє останнє замовлення, я прямо раділа. А в мене дитина запитує: «Мам, а чого ти радієш? Ти ж бренд закрила». І я така: «А дійсно, чого ж я радію?». І я тоді усвідомила, наскільки була втомленою й хотіла видихнути.

Спочатку мене нічого не радувало, я не стала відразу надихатися всім навколо. Мені потрібен був час усвідомити, що великий шматок життя закінчився. Так, я здалася: тканину можна було знайти, але я не шукала. Я мала прийняти той факт, що я закрила бренд під час війни. І не тому, що війна якось фізично вплинула на це, атому, що війна вплинула морально на мене.


Я зрозуміла, що це тема, про яку треба зараз говорити, бо багато хто в такому стані, багатьом важко, і це не завжди військові. Звичайні люди також утомлюються


Я боялася осуду публічного. Мені взагалі було якось складно зізнатися в тому, що таке сталося, що насправді я не вивезла. Але в дитини були шкільні канікули, ми приїхали в Туреччину, щоб пожити без вічних відключень світла, я почала займатися собою: і морально, і фізично, і нарешті відчула, що я вже сильна, щоб зізнатися в тому, що насправді зі мною відбувається.

Я написала пост в Instagram, закрила додаток і пішла. Але мені почали відписувати люди, що прочитали в моїх словах свої думки, що також втратили бізнес. Багато було підприємців також із Харкова, які писали, що і їх війна відправила в сабатікал. Тобто в них є бізнес, але вони не можуть із ними працювати зараз через ряд причин. І не завжди тому, що фізично до нього складно дістатися.

Після цього я зрозуміла, що це тема, про яку треба зараз говорити, бо багато хто в такому стані, багатьом важко, і це не завжди військові. Звичайні люди також утомлюються. Це дуже прикро, коли ти будував бізнес роками, потім перевозив його в інше місто, а врешті нічого не вийшло. І ти не можеш не ходу просто взяти та побудувати новий бізнес.

Я розумію, що в країні війна, ну як можна на таке жалітися – ну що ти, не можеш узяти та побудувати нову команду, не можеш узяти та пошити ці свої костюми?! А виходить, що не можеш, узагалі нічого не можеш.


Мені важливо було прожити втрату бізнесу. Я це зрозуміла десь тільки через три тижні чи місяць


Як минав сабатікал

Перші дні після початку відпустки я намагалася щось активно робити. Мені здавалося, що треба кудись іти, щось робити, знаходити нові проєкти, щоб у лютому, коли я вийду з відпустки, у мене все вже було готово – глобальна ціль, бачення проєкту. Я все це робила, поки не зрозуміла, що мені важливо було прожити втрату бізнесу. Я це зрозуміла десь тільки через три тижні чи місяць. І коли я зрозуміла, що повинна дати собі час і дійсно нічого не робити, хіба що поплакати. Я вперше відчула, що можу просто гуляти, щоб дихати, а не дивитися на інших людей – хто у що вдягнений, яка в них куртка чи пальто, чи можна чимось із цього надихнутися на нову колекцію. І тільки коли я пройшла етап прийняття, він тривав десь два тижні, я вирішила, що ось тепер просто буду відпочивати.

Мені це було дуже складно, бо я взагалі така людина, яка не може просто почекати, коли закипить чайник. Я дуже нетерпляча. І мені всі навколо казали: «Просто відпусти ситуацію». У мене почало виходити, лише коли ми поїхали в Карпати, почали гуляти з дітьми, я почала просто малювати для себе та робити якісь справи, які мені подобалися, але не були пов’язані з роботою.

Спочатку це, можливо, було якось, щоб відволіктися й не думати, що я нічого не роблю, але потім ця відпустка мені сподобалася. Я навіть почала думати, що мені дуже подобається нічого не робити. Може, це все? Який узагалі бренд? Навіщо? А може, піти в ІТ?

І ще через два місяці нічогонероблення, грудень і січень, коли я дійсно вже все відпустила, на мене впала думка: «Мені 30, а я нічого не досягнула». Почала бігати, займатися спортом, робити маски й, певно, вилікувала себе цим. Перемкнула увагу на догляд, на себе. Я відчула, що відбудовую себе внутрішньо й у мене починають з’являтися сили та думки про новий бренд, нову колекцію.

Сабатікал із дітьми

Для мене з початку сабатікалу все дуже змінилося. Коли я працювала, я приділяла дітям мало часу, бо 24/7 була в справах. А коли я пішла в цю відпустку, ми стали дуже багато гуляти, розмовляти, дивитися по сторонах і щось бачити. Водночас я встигала виділяти час на себе, навчилася малювати, почала читати, вивчати історію моди.

Я зрозуміла, що вмію класно проводити час із дітьми, і що з ними можна працювати, якщо ефективно проводити з ними час. Тоді вони не потребують мене постійно і дають мені можливість робити щось і для себе.

Вихід із сабатікалу

Коли я вирішила їхати з дітьми в Туреччину, я зрозуміла, що, як планувалося, у лютому я із сабатікалу не повернуся, бо не встигну. Відклала повернення на березень. Але мене сама знайшла якась дівчинка, написала, що хоче корпоративне замовлення. Я зрозуміла, що насправді нам вистачить на нього тканини, бо ми мали відкладену для тих двох колекцій, які не вийшли. І в мене вже є сили. І я почала дистанційно, з Туреччини, налагоджувати виробництво в Івано-Франківську.

Я почала писати завдання на день потроху. Буквально дві-три справи на день, і, якщо я щось можу зробити через тиждень, то я зроблю це через тиждень. Я не буду робити це сьогодні. Щоб просто на себе все не валити відразу. Я вже зрозуміла, що я так не хочу. Тобто робила терміново лише дійсно термінові завдання. Решту вирішувала поступово.


Я дійсно відпочила. Зараз у мене є відчуття, що я можу все


За тиждень я зрозуміла, що дуже сумувала за роботою, за спілкуванням з людьми. А коли перші клієнти почали отримувати замовлення й писати, як круто, що ми повернулися, я відчула, що дуже щаслива й маю сили продовжувати. Я дійсно відпочила. Зараз у мене є відчуття, що я можу все.

І хоч зараз я не ставлю ніяких великих цілей перед собою, у мене вже є назва нового бренда та накидки на колекцію, яку планую показати в червні.

Висновки

Зараз ми з дітьми в Туреччині, і були тут, коли стався цей жахливий землетрус. Епіцентр був за 500 кілометрів від нас, але ми однаково його відчули. І тоді я зрозуміла, що ти ні від чого не сховаєшся. Ти можеш виїхати з Харкова, на який летять ракети, й опинитися під завалами в Туреччині. Ми насправді нічого не контролюємо та можемо відповідати лише за своє життя. А в кожного життя одне. Тож немає сенсу мірятися «кому важче», треба робити так, як комфортно тобі.

Ксенія Демченко

SEO-спеціалістка

Я застала війну за кордоном і вирішила поки не повертатися – моя робота дає змогу мені виконувати її дистанційно. Потім я переїжджала то в одну країну, то в іншу, але ніде не реєструвалася як біженка, бо весь час думала, що скоро повернуся додому. Але так минув рік.

Увесь цей час, що я перебуваю не в Україні, я думаю, що роблю недостатньо, що я не там і не можу допомогти ніяк фізично: хостити переселенців, готувати їжу для військових. Тому мені потрібно працювати в потрійну чи навіть більше силу, щоб якось допомагати країні своєю експертизою, донейтами, грошима. Під таким гаслом і пройшов увесь рік. Для мене звично мати кілька паралельних проєктів, як було і зараз, але раніше це охоплювало офлайн-івенти, зустрічі – щось, на що можна відволіктися та наповнитися силами. А весь минулий рік я провела перед монітором. Я не те що багато працювала, з понеділка по п'ятницю я просто не робила нічого більше, крім роботи. У мене абсолютно все було віддалено, я взагалі не спілкувалася з людьми, майже нікого не бачила. Я прокидалася, сідала за комп’ютер, десь щось їла, вставала з-за комп’ютера та лягала спати. Щодня в такому ритмі. Також за цей рік довелося вивезти батьків із Миколаєва, з котом, старенькою бабусею. І це мене дуже виснажило. Настільки, що я зрозуміла, що ідею із сабатікалом краще не відкладати на після перемоги.

Як наважитися

У кінці року я стала відчувати, що живу в інтернеті – буквально перетворююся на героїню «Чорного дзеркала», у якої все життя в онлайні. Там і робота, і спілкування, і друзі, і навчання. Офлайн у мене лише їжа, сон і якісь рідкісні зустрічі, коли хтось з України приїздив за кордон. З таким відчуттям я прожила кілька тижнів і не побачила ніякої перспективи, щоб це змінити. Я зрозуміла, що єдиний вихід – узяти час, десь півтора місяця, на які я відкладу гаджети та не сидітиму перед монітором цілодобово.

Я працювала вже повільніше, усі свої завдання виконувала, можливо, не так продуктивно, але не помічала. Помітила це лише в сабатікалі, коли з’явився час зупинитися та порефлексувати. До того виконувала все на автопілоті, не відчуваючи, що звичні процеси займають більше часу. Я працювала не за нормованим графіком, а стільки, скільки потрібно часу. Мені весь рік потрібно було кудись нестись і я взагалі не дивилася по сторонах.

У мене не було FOMO [страх втрачених можливостей – ред.], було відчуття, ніби я беру участь у шоу, де міняєшся життям із кимось. Дуже приємне відчуття.

Про совість

Совість потроху підгризала мене весь рік. Я постійно відчувала, що я не в Україні, мені точно краще, ніж багатьом, тож я не маю права розслаблятися, маю просто працювати. А під кінець року я просто зрозуміла, що якщо так продовжувати, то навіть те, що я роблю зараз, скоро я вже не зможу робити.

Коли я йшла у відпустку, у мене вже страх вигоріти остаточно й не змогти повернутися до роботи був більшим, ніж почуття провини за те, що комусь гірше, ніж мені.

Я боялася, що я не зможу не працювати. У мене повна зайнятість була зі старших курсів інституту. З того моменту я почала працювати та не зупинялася. Навіть якщо я міняла компанії, не робила між цим перерви. На відпустку більшу, ніж на тиждень-два, я ніколи не наважувалася. Тож перед сабатікалом були думки, що в мене не вийде, я зрозумію, що в мене не виходить відпочивати й зранку до вечора скролитиму новини від того, що не маю, що робити. І тривожність моя тільки ростиме. Але це не справдилося, на щастя.

Як усе минуло

Ідея сходити в сабатікал у мене була давно, але я мріяла провести його в Києві, з друзями. Щоб ходити на тренування, процедурки, гуляти містом, сидіти в улюблених кафе – власне, робити все, на що зазвичай не вистачає часу. Але наприкінці року зрозуміла, що відкладати вже не варто.

Тож я просто заздалегідь попередила всіх колег, що після Нового року на півтора місяця йду у відпустку й узагалі не буду на зв’язку. Передала всі справи перед тим, як іти. Залишила контакти на випадок, якщо станеться щось неконтрольоване, але мене ніхто, на щастя, не смикав.

У мене давно був список справ, яких мені не вистачало для відчуття повноцінного життя. І я планувала, поки не працюватиму, заповнити час цими заняттями. Я багато гуляла, багато читала – за місяць п’ять чи шість книжок прочитала. Раніше це була книжка на місяць, бо не вистачало часу. Готувала їжу – нарешті мала час, щоби планувати меню на тиждень, їздити до магазину, обирати вдумливо продукти. Це все було для мене ніби з іншого життя. Коли ти працюєш постійно, про це не виходило думати. А тут я кайфувала від нормального життя, яке до того просто ніби прогортала й не помічала.


Коли я йшла у відпустку, у мене вже страх вигоріти остаточно й не змогти повернутися до роботи був більшим, ніж почуття провини за те, що комусь гірше, ніж мені


Я заглибилася у вивчення іспанської з тьютором на Preply та зловила відчуття, як в університеті, коли вчиш щось нове. Особливо приємно, що вчиш це за власним бажанням і воно не потрібно тобі безпосередньо для роботи та виконання щоденних завдань, які приносять тобі гроші. Це теж щось із минулого.

Я робила невеликі робочі завдання, наприклад, зробила собі власний сайт. Але це було про те, що я дуже хотіла втілити, тому це не так про роботу, як про бажання.


Чотири тижні було б малувато, бо лише на третьому-четвертому тижні вийшло врешті розслабитися та почати відпочивати


Життя на паузі

Для мене терміну в півтора місяця було достатньо. Звісно, цей час відчувався, як життя на паузі. А враховуючи, що з війною й так життя ніби на паузі, то тут вийшла пауза в паузі. І під кінець часу сабатікалу вже хотілося хоча б з однієї з цих пауз вийти. Днів за десять до кінця відпустки пішли ідеї, хотілося щось робити, ставати причетною до спільної справи – і в робочих процесах, і в наближенні перемоги.

Чотири тижні було б малувато, бо лише на третьому-четвертому тижні вийшло врешті розслабитися та почати відпочивати.

Публічно про сабатікал я нічого не заявляла, бо просто не було на це сил. Тоді онлайну в житті й так вистачало, тож я вже не вела власні сторінки в соцмережах.

Що робити, щоб не вигорати так сильно

Я зробила висновки. Зрозуміла, що потрібно свою енергію заощаджувати дуже старанно, бо раніше мені здавалося, що я маю непоганий work-life balance, а в сабатікалі зрозуміла, що ні про який баланс останній рік не йшлося.

Тож я вирішила, що у свій графік обов’язково треба вписувати двічі на день приємні для себе речі. Бо раніше було: прокинувся, випив кави, сів за комп’ютер. Якщо в такому ритмі просидіти весь день і ввечері згадати, що треба погуляти, то воно вже не спрацьовує як відпочинок, бо ти виснажений. Ти вже хочеш тільки лягти. Тож тепер я намагаюся вставати раніше, щоб зробити щось, що мені дуже подобається й що не пов’язано безпосередньо з робочими завданнями перед роботою: прогулятися чи почитати.


Якщо дотримуватися балансу між роботою та життям, це варто було би повторювати раз на три-чотири роки


Також вирішила ставити ліміт за часом на рутинні завдання. Часом відписки в чатах і відповіді займають кілька годин. І це ніби не потребує розумової активності, але ти втомлюєшся, поки їх робиш, і коли після цього треба покреативити, ідей уже просто немає. Тому такі завдання, які потребують мого фокуса уваги найбільше, я плануватиму на початок дня, а не тоді, коли всі месенджери заглухнуть, і я після робочого дня тільки сідаю працювати. Коли зробив щось класне в першій половині дня, можеш потім спокійно відписувати в чатах.

Зараз я входжу в робочий режим і даю собі час почитати всі новини проєктів, з якими я працюю та зрозуміти, що відбувалося за моєї відсутності, щоб узятися за роботу плавно.

Я думаю, що повторювати сабатікал потрібно не тоді, коли «припекло», як було в мене. Якщо дотримуватися балансу між роботою та життям, це варто було би повторювати раз на три-чотири роки.