Анастасія Бурма розповідає, що закохалася в льон і 2019 року почала бізнес з продажу постільної білизни в США і Європу. Уже за рік вирішила піти далі та створила власний бренд одягу. В основу поклала натуральні тканини й елементи, однотонні кольори й високу якість. Настя розповідає, що навіть зробила карту світу, щоб бачити, у яких країнах носять одяг її бренду Sogood.Linen. Це 45 штатів США й різні країни Європи. Але все ж понад 70% замовлень наразі з України.

Початок війни власниця бренду і її сім’я зустріли в Харкові. Стан був дивний: збираючи речі, дівчина взяла із собою пательню. Після кількох днів під обстрілами, вирішили залишити місто. Ми поговорили з Настею про те, як вони рятували лекала й тканину, відновлювали виробництво в Черкасах і зрештою вирішили облаштуватися в Івано-Франківську.

Про започаткування бренда

Бренд Sogood.Linen з’явився 2019 року. Пам’ятаю, як уперше прийшла до магазину тканин, де продавався лише льон. Я закохалася з першого погляду: кольори, текстура. Тоді вирішила шити постільну білизну й продавати в США і Європу. За рік познайомилася з дівчиною, яка шиє й робить лекала для одягу. Я хотіла сукню одного австралійського бренда, але вона коштувала 350 доларів, плюс потрібно було довго чекати на доставку. Вона порадила майстриню, котра зробила лекала, ми підібрали тканину й самі пошили схожу сукню. Тоді в нас якраз була фотосесія постільної білизни і моя подруга одягла цю сукню. Коли ми виставили це фото в профіль бренда, люди почали писати, що теж таку хочуть. Напевно, це й був знак.


Коли ми виставили це фото в профіль бренда, люди почали писати, що теж таку хочуть. Напевно, це й був знак

Я одразу пішла на курси «Як створити бренд одягу» від Balcony Garment. Ми розробили колекцію, обрали тему й кольори. Але, коли я прийшла в магазин за тканиною, то з п’яти кольорів, які були мені потрібні, жодного не було. Я обрала три з тих, що були в наявності, ще з двома визначалася, певно, місяць. Дівчата в магазині радили мох і теракот, але я довго вагалася. Так вийшло, що зараз саме ці кольори – бестселери. Я їх досі не дуже люблю, але як кольори поважаю.

На першій фотосесії ми зробили одну з найкращих фотографій у теракотовому костюмі, який також є бестселером. Тоді я зрозуміла, що запустити свій бренд реально. Буде не просто, але це можливо. А ще вже тоді вивела для себе урок: не можна сходити на курси, прописати собі план і йти цим шляхом. Обов’язково щось піде по-іншому, але точно буде круто.

Перші дні війни в Харкові

24 лютого я прокинулася від того, що мій чоловік ходить по квартирі й світить ліхтариком. Я сказала йому, що хочу спати й уранці мені на роботу. А він мені: «Яка робота, почалася війна». І тут я чую за вікном вибух. Перші пів години я просто дивилася в одну точку. Потім зрозуміла, що потрібно телефонувати батькам, щоб вони їхали до нас, і почала збирати речі. Був дуже дивний стан, я чомусь взяла із собою пательню.

Десь о 06:30 ранку ми зрозуміли, що вже пізно виїжджати: почалися великі затори. Тому вирішили залишитися в місті. Мої батьки й батьки чоловіка приїхали до нас. Дітей я збудила тільки о десятій ранку. Молодшій чотири роки, вона ще нічого не розуміє. А от старшому вже сім, і я намагалася пояснити, що відбувається, але він сам мені сказав: «Мам, я знаю, що Росія погана і що вона на нас напала».


Мам, я знаю, що Росія погана і що вона на нас напала

У перший день я зламала двері в підвалі будинку. Не знаю, де взяла стільки сил. У Харкові взагалі не працювала сирена десь тиждень, а може, і два, тому ми спускалися у підвал, коли чули вибухи. Також у нас був загальний чат, і, коли хтось із містян писав, що десь вибухи, ми теж ішли в підвал. Іноді ходили в бомбосховище. Але там було дуже холодно й темно. Це наводило жах на дітей, тому облаштувалися в коридорі й спали вдома.

На четверту ніч я майже не спала. Усі писали, що по місту лунають вибухи, прилетіло зовсім поруч із нами. Тоді вирішили, що вже треба їхати. Зранку писали, що російські військові машини прорвались у місто й рухаються в бік центру. У цей час ми вже сідали в машину. Було дуже моторошно, але коли виїхали з міста, настало полегшення, відчуття, що змогли втекти.

Переїзд у Черкаси й потоп

Ми доїхали до Черкас і там уперше за цей час змогли нормально виспатися. Батьки спочатку вирішили залишитися в Харкові, але за чотири дні в них у квартирі вибило вікна вибуховою хвилею й вони також до нас приїхали. Тож два місяці всі ми – шестеро дорослих і двоє дітей – жили разом у двокімнатній квартирі. Пам’ятаю, що перші місяці я ніяк не могла зрозуміти, як жити далі. Нічого не хотіла, нічого не могла.

Але потрібно було починати щось робити. Наш цех у Харкові був розташований в офісному центрі, який входить до складу заводу. Там була дуже надійна інфраструктура й бомбосховище, з якого можна потрапити в різні частини будівлі. Коли я дізналася, що там штаб ЗСУ й до офісу неможливо потрапити, то зрозуміла, що це кінець. Ми почали волонтерити, купували ліки, обладнання для лікарень, одяг, їжу й надсилали до Харкова.


Пам’ятаю, що перші місяці я ніяк не могла зрозуміти, як жити далі. Нічого не хотіла, нічого не могла

В один із днів стався приліт зовсім поруч із будівлею, де була наша майстерня. Вилетіли всі вікна. Мені зателефонував орендар і сказав, що в нас потоп і, якщо я хочу потрапити до офісу, то завтра буде єдина можливість це зробити. Ми знайшли людей, які допомогли нам вивезти лекала, десять рулонів тканини й побутову швейну машинку. Зараз ця машинка подорожує зі мною Україною. Вода лилася в наше приміщення протягом десяти днів. Уже потім, коли я змогла сама туди потрапити, то побачила, що пошкоджені меблі, частина тканини, деякі машинки почали іржавіти.

Про відновлення роботи

До 24 лютого в мене було близько 150 відкритих замовлень, і всі чекали. В Україні чекали, у США чекали. Казали, що розуміють ситуацію. Але ж клієнт може чекати місяць, два, а на третій скаже, що потрібно повертати кошти. Дві швачки, з якими я працювала раніше, залишилися в Харкові, ще одна поїхала до Чехії.

Тому ми знайшли майстриню в Черкасах і почали тільки з тих замовлень, які вже були прийняті. На той час я морально ще не була готова відновлювати роботу бренда. Просто хотіла повернути те, що заборгувала людям. Але клієнти з України почали писати, що хочуть придбати одяг, тому що, евакуюючись, майже нічого з собою не взяли. Був попит, тому ми потроху почали відновлювати роботу.

Були деякі проблеми з цехом: вони шиють, що їм зручно й коли їм зручно. Одного разу замість того, щоб відшити позиції за черговістю номерів, відшили за кольором – усі сині. Це було не дуже зручно, інколи ми підводили клієнтів щодо термінів, але всі розуміли, що ми тільки намагаємося спрацюватися з цехом. Так ми пропрацювали два з половиною місяці.

Івано-Франківськ як ковток спокою

Черкаси я сприймала як тимчасове місто. Було відчуття, що ми от-от повернемося додому. За кілька тижнів, потім за кілька місяців. Але з часом я зрозуміла, що не варто чекати. Харків розташований за 40 кілометрів від Росії, і я думаю, що там ще довгий час буде небезпечно. Не знаю, як випустити дітей на вулицю, знаючи, що в будь-який момент може прилетіти ракета. Тому вирішили, що на цей навчальний рік ми точно не будемо повертатися. Остання крапля в ухваленні цього рішення була, коли стався приліт у школу сина, яка знаходиться в п’яти хвилинах від дому.


Не знаю, як випустити дітей на вулицю, знаючи, що в будь-який момент може прилетіти ракета

Ми їздили в гості до Івано-Франківська, де живуть наші друзі й мої сестри, які евакуювалися з Мелітополя. Пробули там чотири дні, і мені дуже сподобалося місто. Завжди хотіла пожити на заході України. Львів більш туристичний, Ужгород і Мукачево маленькі, там були б проблеми зі швачками, а Івано-Франківськ – це як серце між Карпатами і Львовом. І ми вирішили, що переїжджаємо до Франківська.

Тут я знайшла дівчину, яка робить лекала, і ще двох майстринь, які будуть шити тільки для мене. Поки що на дому, але зараз я в пошуку офісу, щоб зробити майстерню. Дали собі час до кінця серпня. Ми їздили до Харкова й привезли тканину, яка ще була в нас вдома. Обладнання, яке залишилося в офісі частково віддали дівчині, яка шиє для ЗСУ, тому що везти його було дорого й простіше купити нове, а іншу частину викинули, бо вона заіржавіла. Зараз ми в процесі того, щоб усе тут облаштувати, зібрати команду. Думати тут стало вільніше й просторіше.

На початку попит у нас був невеликий, люди більше переймалися тим, як і де будуть далі жити. Але повернулася наша дівчина, котра займається соцмережами, ми почали робити нові фотосесії й пости, і люди почали активно писати. Замовлення були на два тижні вперед. Зараз трохи спад, тому що ми переїжджаємо. Дошиваємо ще трохи в Черкасах і днями вже повністю почнемо роботу у Франківську. Також співпрацюємо з шоурумом у Черкасах і магазином в Дубаї, у Києві шиємо форму для кондитерської Namelaka.

Про нову колекцію без льону

Я ніколи не купувала тканину наперед, оскільки знала, що вона завжди є. У Харкові в мене були постачальники, і я навіть один метр тканини могла придбати по гуртовій ціні, оскільки була постійним покупцем. Але в грудні минулого року ми закупили десь 40 рулонів тканини для колекції на літо. Це був льон з Білорусі. Звісно, у подальшому ми не шитимемо з нього. Але поки працюємо на залишках, тканини вистачить тільки на серпень. Деякі позиції кольорів уже закінчилися, і ми не можемо їх поповнювати. Як альтернатива, є Китай і Туреччина, але мені не подобається якість. Також Італія й Литва, трохи пізніше планую познайомитися з ними.

Я дотримувалася думки, що буду працювати тільки з льоном, навіть якщо зима й не сезон. Але стикнулася з тим, що в мене ніколи не буде чогось постійного. Це слово взагалі зникло з мого життя. Залишилося тільки три слова, якими я можу охарактеризувати свій бренд: натуральність, мінімалізм, якість. Але більше не льон.


Потрібно продовжувати жити, тому що життя в нас одне

Тож зараз ми розробляємо нову осінню колекцію, у якій майже не буде льону. Нові лекала й моделі. Це будуть теплі речі – щось абсолютно нове для нас, але, як і раніше, це будуть натуральні тканини й елементи, однотонний колір і крута якість.

Потрібно продовжувати жити, тому що життя в нас одне. Коли я читаю новини, то часом закриваюсь у собі. Але якщо щоразу сприймати все занадто близько, то не можливо буде ні жити, ні працювати. Тому я обрала для себе таку стратегію – збирати все в собі й раз на тиждень дозволити собі поплакати. А потім намагатися далі продовжувати жити й працювати, допомагати собі й країні.

Матеріал створено у межах програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них