Власний досвідЖовта стрічка та літера «Ї». Інтерв’ю з координатором руху опору в Херсоні

Рух «Жовта стрічка» почався в Херсоні та став символом мирного протесту: від розвішування стрічок і плакатів – до виявлення колаборантів. Зараз місто звільнили, але активісти продовжують діяти на тимчасово окупованих територіях, як-от в Енергодарі, Мелітополі, АР Крим, містах Донецької та Луганської областей.

Редакція The Village Україна запитала в координатора «Жовтої стрічки» Івана про те, які правила та заборони є в русі; як активісти спілкувалися одне з одним, коли був відсутній зв’язок, і що робили, якщо мирний протест переставав бути мирним.

Іван включається в Zoom у «ковідній» масці. Каже – частково показувати обличчя став лише після звільнення Херсона, щоби українці розуміли – ось вони, реальні учасники руху, «не десь у Польщі сидять». До повномасштабного вторгнення Іван працював в агрофірмі, далі мав кілька стартапів: «Рух «Жовта стрічка» також починався як стартап», – коментує він і додає, що зараз активізм забирає весь час і сили.

— Знаю, що доєднатися до руху можна через бот у Telegram. Як це працює?

— У боті відбувається перевірка. Далі людина вказує, з якої вона області, їй дають тестове завдання. Кожне нове виконане завдання відкриває доступ до інших завдань, поступово кредит довіри зростає.

Загалом є 20 рівнів доступу. Усе починається зі стрічок, графіті, плакатів. Коли людина десь на 15 рівні, ми її переводимо в інший месенджер на кшталт Signal. Завдання стають складнішими, наприклад, підняти прапор або простежити за колаборантами – у кожного своя спеціалізація.

А коли анонсували мітинг, і людина хоче доєднатися, ми спочатку дивимося її профіль, на що вона підписана. Уже потім додаємо в маленький чатик, де є локація мітингу.

Долучаються не лише через бот, також пишуть нам в Instagram чи інші соцмережі. Українця легко відрізнити від росіянина. Українець відразу щось надсилає: «Я з такого-то міста, можу робити те й те. Ось намалював від руки плакат, підкоригуйте». Росіяни будуть писати в лоб: «Давайте встретимся, как вас зовут?».

— Як ви загалом визначаєте, кому довіряти? Перед ким можна зняти маску?

— Треба не довіряти абсолютно всім. Ми не довіряємо навіть тоді, коли нам пишуть редактори великих ЗМІ, поки нам не надішлють прескарту, наприклад. Це підтвердження, що ця людина справді працює в цьому ЗМІ.

У нас, як у «Бійцівському клубі»: перше правило – не говоріть нікому, що ви в русі. А також не показуйте свою чітку політичну позицію, бо це загрожує життю.

— Які ще правила та заборони діють у вашому, якщо можна так сказати, закритому ком’юніті?

— Насамперед це правила, які стосуються безпеки й інформаційної безпеки. Наприклад, коли плануєш виконувати завдання, обирай різні маршрути, які не ведуть до твого дому, а також різний змінний одяг. Не зберігай у себе вдома жовті стрічки. Використовуй запасний та абсолютно чистий телефон (треба регулярно чистити кеш). Користуйся платним VPN (ми надсилаємо інформацію про платні та захищені месенджери).

Крім того, бажано прикривати обличчя, коли йдеш вулицями міста, бо там можуть бути камери – рашисти привозять свої.

— В одному з інтерв’ю активісти зазначали, що в «Жовтій стрічці» немає ієрархії, ви всі волонтери. Як тоді відбувається координація?

— У нас є координатори. Наприклад, у Херсоні їх два. Зазвичай роботу координуємо за містами – Сімферополь чи Мелітополь. Зараз дуже багато проактивних людей у Криму.

— Як ви комунікували, коли були проблеми зі зв’язком?

— Через безпеку ми ніколи не зустрічалися. Коли дуже поганий зв’язок, це значить, постів із Херсона не буде. Не планували нічого серйозного, в основному монотонну роботу з листівками чи графіті. Десь піймав зв’язок у центрі міста, написав колезі з Мелітополя: «Перевір бот». І координатори з Донецька чи Криму публікували свої дописи.

— Які вони, учасники «Жовтої стрічки»? Припускаю, що різні – за віком, статтю та професією, але, може, помітили цікаві закономірності.

— Більшість учасників руху – це жінки, я б сказав, співвідношення десь 75% на 25% жінок і чоловіків. Мабуть, тому, що чоловіки більше схильні до радикального спротиву, а жінки – до мирного, громадянського. Вони різних професій, так, є і графічні дизайнери. Часто волонтери також допомагали графікою й ідеями, з піар-агенцій, наприклад.

Це люди віком від 12 років до 50. Ми не заохочуємо дітей, але діти нам пишуть самі: «Я купила олівці, малюю оце». Ми не можемо заборонити їм, часто вони разом із батьками це роблять. До того ж, коли дитина буде вішати стрічку, це не так підозріло, ніж коли це робить дорослий.

Це можуть бути й діти, місто яких уже вісім років перебуває в окупації. Наприклад, його окупували, коли дитині було вісім років, а зараз їй уже 16. У неї за цей час змінилася свідомість, навіть побудувалася – у правильному руслі.

Але є й випадки, коли батьки не знають, що дитина в русі. Був випадок, коли батько дитини знайшов листівку. Дитина каже нам: «Боюся, зі мною щось станеться». Але батько просто викинув листівку, кивнув на знак згоди та промовчав. Він усе зрозумів, не було ніякої розмови.

— До речі, ви перевіряєте, що активісти пишуть на плакатах?

— Більшість ми просто робимо самі, часто якісь крінжові, як-от: «Не бери паспорт росіянина, візьми котика» (але це не зайшло в народ, більше не робимо). Комусь подобається щось більш радикальне. Люди намагаються в нашому стилі зробити своє. Ми даємо базові теми, і в цих межах люди можуть проявляти креатив. Як-от паспортизація або як уникнути мобілізації на тимчасово окупованих територіях. Це можуть бути й прості плакати з нашим лого та QR-кодом, наприклад, «Каланчак – це Україна» або «Приазовське – це Україна». Нам пишуть люди з різних населених пунктів, і ми робимо під них.

— Читала, що ви хотіли маркувати літерою «Р» будівлі, де проходитимуть псевдореферендуми, але вирішили-таки використовувати букву «Ї». Розкажіть про це.

— Ми подумали: «Окей, є листівки». «Не бери російський паспорт, не бери участі в референдумі». Але воно набридає й медіа, і нам у принципі. Тому влітку ми вирішили малювати букву «Р» на будівлях, де готують псевдореферендуми. Але колега з комунікаційної агенції запропонував придумати щось унікальне. «Ґ»? «Є»? Це було б смішно. А буква «Ї» всім зайшла як новий символ опору. Потім рух «Маріуполь діє» узяв цю букву як свій символ також.

— На відміну від росіян, українці мають перевагу ще й у тому, що розмовляють російською, тому можуть зрозуміти окупантів. Ваші «розвідники» користуються цим, щоби виявити колаборантів, втертися в довіру?

— Ми не знаємо. Ми приймаємо вже інформацію про колаборанта: «Дядя Петя розселяє окупантів у готельному комплексі, ось відео, ось записана наша розмова». А як вони її отримали, нас не дуже цікавить.

— Росіяни часто пишуть вам із погрозами?

— Так, щодня просто флудять нас, і бот, і соцмережі. Десятками повідомлень: як замальовують і зривають наші плакати, можуть бути й фото загиблих воїнів ЗСУ. «Хохлы, салоеды, мы вас найдем», «Ячейка СБУ, спецслужбы», «Неонацисты», «Ждуны ВСУ, вас нужно истреблять». Це нереально читати, ми просто їх блокуємо. І це не маленькі канали, це мільйонники.

Особливо активізуються перед мітингами: «А где, а во сколько, мы уже тут». А ми знаємо, що та площа, про яку вони кажуть, уже перекрита.

У нас також є програма розпізнавання обличчя. Активісти фоткають росіян, і ми їх ідентифікуємо. Один офіціант навіть зміг зняти відео, як він обслуговувати Стрємоусова в одному ресторанів Сімферополя. Ми досі не розуміємо, як йому вдалося зняти це відео. Ми такі: «Алюмінієва стружка є?» – «Є» – «Передаємо інформацію».

— Це вже стає небезпечно. Що робите тоді, коли мирний протест перестає бути мирним?

— Звісно, росіяни намагаються обмежувати те, що вони не можуть проконтролювати. На мітингу в Херсоні загинула одна жінка, ще чотири людини отримали поранення. Це опіки та контузії через вибухи гранат зі сльозогінним газом. Одного разу затримали активістку, яка зберігала вдома пакет із жовтими стрічками, про неї донесли сусіди. Її тримали в підвалі протягом трьох тижнів, ми не могли її визволити. Цю жінку випустили, коли почали депортувати населення з правого берега – деяких своїх в’язнів росіяни брали із собою, а деяких відпускали.

Тому безпека активістів – це пріоритет. Повішати стрічку – це не більш як п’ять секунд, можна її не фотографувати. Якщо почуваєшся в безпеці – сфотографуй.

Загалом на кожному протесті є довірені люди, які стежать за такими ситуаціями, допомагають уникнути скупчення, ділять людей, коли в кільце можуть узяти росіяни. Перед тим, як організувати протест, ти відразу думаєш про шляхи відходу – цю вулицю можуть перекрити, а цю не перекриють.

— Саме через питання безпеки вирішили робити онлайн-протести?

— Так. Це була середина травня, неймовірно великі черги на виїзд з окупованих територій. Там можна було стояти протягом трьох днів. Ми розуміли, що росіяни все більше облаштовуються. Наражати людей на небезпеку не хотілося, мітинги були вже недієвими. Окупація закріпилася, українські сили шукали ресурси на звільнення.

І раптом нам запропонували відмалювати центральну вулицю Херсона в Instagram. Ми малювали її кілька місяців, комунікували зі ЗМІ, Telegram-каналами.

Онлайн-мітинг на підтримку Херсона зібрав 36 тисяч людей, на підтримку Маріуполя доєдналися 20 тисяч. І ми продовжуватимемо такі інформаційні онлайн-акції. У День гідності та свободи зробили флешмоб «Жовта стрічка» разом із командою Gres Todorchuk. Ми б ніколи так не змогли, як вони – у нас не вистачає досвіду та контактів.

Після таких акцій отримуємо сотні повідомлень від людей з окупованих територій. Вони дякували, що про них не забули. Вони не знали всіх цих людей, які прийшли на мітинг, але відчували єдність. Тому не хотіли брати російський паспорт або, наприклад, відкривати російський рахунок у банку.

— Банальне запитання, але на продовження теми – що робили найбільш ризиковане?

— Важко відповісти. В одному районі розумієш, що росіян уночі немає, і люди підпалювали білборди. В іншому районі більше російських військових, але люди, попри комендантську годину, малювали на машині із «зеткою» букву «Ї» та йшли непомічені. Або, наприклад, треба повішати прапор на вежу. Для цього потрібно вибрати годину, коли менше росіян. Це також крейзі, треба налаштувати активіста, який і сам цього дуже хоче.

— Тобто ви не лише координатор, ви й психолог у певному сенсі?

— Дуже багато людей чинили спротив за вісім років окупації. Хтось хотів доєднатися до спротиву, але не знав як. «Жовта стрічка» якраз і стала таким ком’юніті, яке показувало, що можна діяти, бути сміливим. Часто активісти кажуть, що готові до ненасильницького спротиву, але вони можуть вагатися з приводу завдання, їм потрібен поштовх. І ми психологічно даємо впевненість, що вони не одні, нас тисячі, підтримка й допомога – будуть. За цим і йдуть у «Жовту стрічку» – щоб знайти однодумців.

— Чому саме жовта стрічка, а не синя, наприклад? Ви раніше казали, що не закладаєте в це якийсь особливий символізм. Чи таки закладаєте?

— Я сказав, що сама жовта стрічка не має символізму багато місяців тому, і за це отримав від колеги. [усміхається з-під маски] Як вона з’явилася? Ми сиділи вдома та намагалися придумати символ спротиву. Погуглили, що означає жовта стрічка. Це був колір свободи, до того ж один із кольорів нашого прапора.

Потім ми такі: «Окей, а де знайдемо стрічки?» У мене мама займається вишивкою, і на той час це був найбільш доступний матеріал у мене вдома.

Але разом із Колею Сєргою в нас також була ідея проводити мітинги із синьою стрічкою на територіях, підконтрольних Україні. Синя та жовта стрічки разом – це прапор. Але акцію із синьою стрічкою ми встигли провести лише в Житомирі, у травні. Далі перестали, бо зростала небезпека ракетних обстрілів.

— Увесь інтернет облетіли фото, як люди кладуть у банку український прапор і закопують у землю. І ви також казали, що ліпше не зберігати вдома національну символіку. Де тоді її брати для опору?

— Ми маємо мінімальні закладки в містах, де зберігаються плакати та стрічки. І коли хтось пише: «Я готовий виконувати завдання з такої-то до такої-то години», ми кажемо: «Іди туди, візьми там десять листівок». Якщо після завдання в активіста залишаються листівки, то краще, щоби він їх викинув, аби не наражати себе на небезпеку.

Водночас прапор три на три метри розміром не сховаєш ніде, сто відсотків будеш тримати вдома. І люди ризикували, ховали прапор у себе.

— І виносили ці прапори в День звільнення Херсона.

— Так, я думав, ні в кого вже не залишилося прапорів, а там тисячі людей. Вони зберегли навіть таблички державного зразка! «О, табличка пенсійного фонду, сховаю під матрацом».

В умовах поганого зв’язку люди, не домовляючись, зустрілися на центральній площі, бо там були українські військові. Ні для кого не секрет, що до цього ЗСУ не були особливо популярними на півдні – ні в Одесі, ні в Херсоні. А тут – музика, хороводи, символічне підпалення російських білбордів. Музика грала без упину дні три, а до 18 листопада прапорів на центральній площі не меншало. Навіть у черзі по гуманітарку стояли з прапором.

Ось виступає Pianoboy, який приїхав тебе підтримати, попри те, що в місті тривають обстріли. Там стоять кухарі з країн Європи, які готують для тебе піцу безплатно. На вокзалі – медики з усього світу, щоб надавати нашим людям медичну допомогу. І так, у вас гуманітарна катастрофа – немає ні світла, ні води, ні зв’язку, ні роботи, але весь світ вас підтримує.

12 листопада, на наступний день після звільнення Херсона, я вперше зняв маску та вийшов погуляти містом. У мене залишалося десь 50 плакатів, я їх усі роздавав. Зустрічав незнайомих людей і вони розповідали мені, як вішали плакати: не надсилали нам фото, просто малювали від руки. Або показували мені балончик жовтої фарби, яким малювали графіті: хоча цієї людини немає ні в чаті «Жовтої стрічки», ні в персональних контактах. Для них рух став символом надії та спротиву. І я зрозумів: «Окей, місія успішна, але ще багато окупованих міст».

— «Жовту стрічку» й справді сприймають як національних героїв. І це відповідальність для вас – бути символом. Як воно, жити з такою відповідальністю та тиском?

— По-перше, не писати всілякий сюр у Twitter. [усміхається] Маєш стежити, що ти лайкаєш. Тиску не відчуваєш, відповідальності більше. Не можна просто зникнути з інформаційного поля, уже є бренд. Люди йдуть за підтримкою та ком’юніті. Твоє місто звільнили, а їхнє – ще ні. Вони шукають натхнення в прикладі Херсона та шукають спосіб мирного протесту. Тому ми працюємо нон-стоп, часом забуваючи про сон та інші особисті потреби. Комусь важко в окопах чи лікувати поранених у лікарнях. А в нас такий фронт, ми відповідаємо за цю ділянку.

— Плануєте зустрітися з активістами «після перемоги»?

— Не думаю, що будемо робити «сходку». У Херсоні я побачив, який вигляд мають деякі люди, були сльози. Наприклад, не знав, що ось цій жінці 40 років, а ось цей чоловік – три метри зростом. Це ж треба таке, я його зі своїми метр сімдесят просив стрічки розвішувати, а він може супутники збивати. [усміхається] Це різні люди, але у всіх спільна мета.

Нам писали з Офісу президента, просили прізвища, щоби нагороджувати. І деякі ми даємо – це прізвища людей, які виїжджають із міста та дають дозвіл на публікацію свого обличчя. Хочеться ввійти в книжку з історії. Але більшість просто хоче нормального життя, з павербенком і водою.

— Ви також отримали премію Сахарова – відзнаку Європарламенту за свободу думки. Як це було?

— Нам написали депутати з Європарламенту, однієї з країн. Хотіли подати нас як кандидатів від свого уряду. Головними нашими «опонентами» були президент України, український народ. Для нас велика честь бути в одному списку з ДСНС України, парамедиком Юлією Паєвською, правозахисницею Олександрою Матвійчук (Центр громадянських свобод) і з мером окупованого Мелітополя Іваном Федоровим. Урешті нам дали премію всім разом.

Так, ми отримали міжнародне визнання, депутати Європарламенту запрошують нас до Страсбурга. Але галочку в Twitter нам поки не дали. [усміхається]

---

---