Звірі у містіНе власник тварини, а петперент. Чому важливо говорити про тварин як про рівних

Наприкінці липня соцмережами ширилося відео, на якому мешканка київського ЖК карає собаку за непослух, завдаючи тварині болю. Після суспільного розголосу жінку притягнули до адміністративної відповідальності за жорстоке поводження з тваринами, однак сама порушниця провини не визнала. У своїх соцмережах дівчина заявила, що тварина є її власністю і що вона сама вирішуватиме, як із нею поводитися.

Жорстоке поводження з тваринами й відповідальність за нього – тема для окремої великої розмови. Але в цій розмові навіть зоозахисники часто послуговуються формулюванням «власник тварини». Останнє на лексичному рівні відображає уявлення про те, що тварина є власністю, майном.

Альтернативою такому формулюванню є запозичене з англійської слово «петперент» (від pet – домашня тварина, і parent – батько, опікун), яким в Україні лише починають користуватися.

Разом з експертами розбираємося, чому важливо розвивати культуру спілкування про тварин як про рівних і чим можна замінити непідхожі для цього формулювання. Також з’ясовуємо, чи є тварини власністю з юридичного погляду й чи варто це змінювати.

Якщо погуглити слово «петперент» українською, пошуковик запропонує дві сторінки результатів, із яких випливає, що цим формулюванням в українському інфопросторі користуються хіба що кілька бізнесів. Зовсім інша ситуація в англомовному сегменті інтернету, де поняттям активно послуговуються ще з 2010-х років.

Англійський словник Collins визначає «петперента» як особу, яка доглядає за домашньою твариною. Найближчим українським відповідником буде опікун тварини.

«Слово «петперент» пішло з американського ринку, який у сфері догляду за тваринами один із найбільш просунутих. Саме зі США ми його позичили, і воно нам дуже відгукнулося», – розповідає директорка з управління репутацією та корпоративної соціальної відповідальністі компанії Kormotech, координаторка ініціативи з порятунку тварин від війни Save Pets of Ukraine Катерина Ковалюк.

Поняття «петперент» відображає засадничі зміни в ставленні до тварин, вважають у компанії. «Це слово свідчить про турботливе ставлення, про ставлення з любов’ю, як до дитини. Ми вважаємо тварину членом родини й тому використовуємо це слово. Натомість формулювання «власник тварини» доволі споживацьке, бо позиціонує тварину як майно», – каже Ковалюк.

У США понад 30% людей, які живуть із тваринами, називають себе їхніми «батьками», свідчать результати опитувань. Така ж кількість опитаних усе-таки надають перевагу слову «власник». Серед останніх є прихильники тези про те, що слово «петперент» – маркетинговий винахід продавців товарів для тварин, які спонукають клієнтів інвестувати у тварин емоційно й фінансово стільки ж, скільки у власних дітей. 

В іншому «таборі» припускають, що виробники лише реагують на запит суспільства, де вже формується ставлення до домашніх тварин як до частини сім’ї. В Україні, наприклад, за результатами опитування 2018 року переважна більшість респондентів (79%) зазначили, що сприймають своїх домашніх тварин як членів сімʼї. 

Ідею про те, щоб відмовитися від формулювання «власник тварини» на користь понять «піклувальник» або «опікун», віддавна просуває найбільша у світі організація із захисту прав тварин PETA. Узимку 2020-го президентка організації Інгрід Ньюкірк укотре закликала петперентів не називатися «власниками», а для позначення самих тварин використовувати слово «компаньйон». 

«Тварина має почуття, це цілісна особистість з емоціями й інтересами, а не ваше майно», – сказала Ньюкірк. – Те, як ми говоримо про речі, визначає те, як ми про них думаємо, тому наш спосіб говорити про тварин у наших домівках також повинен змінитися».

Реакція на такі заклики в українському інфопросторі була різноманітна, але здебільшого зводилася до іронізування й аргументів про те, що належний догляд за твариною важливіший за слова, якими описувати свої стосунки з нею.

Зоозахисники все ж вважають, що в Україні потрібно розвивати культуру піклування про тварин як про істот, яких люди опікують, а не якими володіють. В Асоціації зоозахисних організацій України хочуть відповідним способом змінювати і юридичну практику, адже мають на меті зафіксувати права тварин у Конституції, розповідає юристка й віцепрезидентка асоцiації Марина Суркова.

«Наразі з юридичного погляду тварини – це речі, і тому в них немає таких прав, як у людей. Проте згідно із законодавством тварини – це особливий об’єкт цивільних прав, і вони мають так звані природні права», – каже Суркова.

Лише людина за чинним законодавством є суб’єктом права. Суб’єкти, тобто люди, мають права й обов’язки. Тварина ж має статус особливого об’єкта цивільних прав.  Об’єкти – це речі, на які люди, зокрема, мають право власності. Хоча закон зобов’язує власника дбати про свою тварину, та водночас захищає тварин від жорстокого поводження.

«Якщо тварина перебуває у вас вдома, ви її прихистили або взяли з притулку, то це з юридичного погляду ваша власність. За законом, власники повинні забезпечувати умови утримання тварин, які відповідають їхнім біологічним, індивідуальним і видовим особливостям. Водночас тварина може бути предметом купівлі або продажу, дарування. Хоча є певні обмеження: наприклад, закон забороняє дарувати тварину як приз, нагороду чи премію», – розповідає юристка.

У багатьох аспектах тварин можна прирівняти до дітей, які ще на стали дієздатними з правового погляду, пояснює Марина Суркова з Асоціації зоозахисних організацій України. Люди не набувають обов’язків із самого народження, але водночас мають права. Повністю дієздатною людина стає з моменту повноліття. 

«Тварини, звісно, не можуть мати обов’язків, як люди. Тварину можна прирівняти до дитини, над якою можна встановити опіку, до прикладу. Вона матиме права, але виконуватиме за неї обов’язки й нестиме відповідальність за неї опікун, як і за дитину. Це було б дуже доречно», – вважає юристка.

За такого сценарію спосіб, у який ми говоримо про тварин і позиціонуємо їх, дійсно повинен змінитися, погоджується Суркова.

«Саме ставлення людей буде інше. Це буде моральний прогрес нації, якщо ми визнаємо за тваринами права. Інше ставлення буде в поліції», – додає зоозахисниця.

Якщо відбулося жорстоке поводження з твариною (наприклад, їй нанесли тілесні ушкодження, скалічили або вбили), поліція відкриває кримінальне провадження. Однак, якщо тварина безпритульна, то немає й потерпілих, бо потерпілим може бути лише суб’єкт права, тобто власник або опікун. Сама тварина не може виступати стороною у справі, оскільки не має прав.

«Коли у справі є лише дві сторони: підозрюваний і слідчий – ніхто не може простежити, чи рухається ця справа. Вона може пролежати рік, два, три, а потім її просто закриють за спливом строку давності», – пояснює Суркова.

 Раніше ми публікували експлейнер про те, що робити, якщо ви стали свідком знущання з тварини.

Якби тварини в Україні були визнані суб’єктом права, міг би бути створений інститут адвокатів тварин. Така практика вже існує, зокрема, у США. Спеціалісти могли б звертатися від імені тварини до суду, щоб захищати її права й рухати справу в разі, якщо у тварини немає опікуна або якщо вона постраждала від самого власника.

Тваринам не потрібно забезпечувати право на освіту чи право бути обраними до парламента – достатньо п’яти пунктів, визначених Міжнародною декларацією прав і свобод тварин, підкреслюють зоозахисники. Ідеться про свободу від голоду й спраги, право мати місце для відпочинку й сну, право на ветеринарний догляд, право виявляти природну поведінку, вільно пересуватися й контактувати із собі подібними, а також свободу від жорстокості й насильства.

За кожним із цих пунктів стоїть просте рішення – записатися до ветеринара, придбати тварині іграшку, якщо потрібно, облаштувати комфортний простір, каже Катерина Ковалюк із Kormotech.

«Це прості правила, яких, звісно, можна, дотримуватися незалежно від того, чи вважаєш ти себе петперентом, чи ні. Однак зі слів формується ставлення, а зі ставлення – учинки. Це все має значення, яку ми семантику використовуємо, яку термінологію», – відзначає Ковалюк.

«Петперент» – це іноземне слово, думаю, у нас цілком можуть вигадати український відповідник. Було би загалом дуже класно, щоб у нас широко вживали слова, як-от «сім’я для тварини», «опікуни», це було би доречно», – каже юристка Марина Суркова.

«Ми також виступаємо за те, щоб використовувати слово «адопція» (усиновлення), бо це звучить набагато краще, ніж придбання або купівля тварини. Усе-таки формулювання «адопція» свідчить про ставлення до тварини як до живої істоти, яку всиновлюють і до якої будуть ставитися, як до члена сім’ї, а не просто як до речі», – додає юристка.

«Петперент про те, що тварина – така ж жива істота, як ми. Це формулювання про відповідальність. Про те, що не може бути так: сьогодні я власник, а завтра не власник, сьогодні взяв [тварину], а завтра комусь передав. Дітей же не передають просто так. Можна продати або віддати телефон, автомобіль, квартиру, але не підопічних. Це про цей зсув, що тварина – це сім’я, це не об’єкт, а суб’єкт усе-таки», – каже Катерина Ковалюк.

Якщо тварин коли-небудь визнають субʼєктами права, їх не можна буде продавати, дарувати чи обмінювати відповідно до юридичного статусу. Натомість можна буде передавати право піклування за твариною, каже Суркова. А втім, юристка сумнівається, що тварин наділять правосубʼєктністю навіть у середньостроковій перспективі.

«Більшість українських бізнесів й установ, пов’язаних із тваринами, поки що не особливо послуговуються формулюванням «петперент», – розповідає Ковалюк. – Це слово ще не стало в нас масовим, але, наприклад, поняття «компаньйонство» все-таки трапляється частіше, і це класно».

В українській зоозахисній спільноті теж вживають формулювання тварина-компаньон. «Головне, щоб це поняття [тварини-компаньйона] увійшло в маси. Тому що в нас культура поводження з тваринами, на жаль, на низькому рівні, особливо в сільській місцевості. Там зазвичай до тварин ставляться споживницьки: котів можуть не годувати, мовляв хай ловлять мишей. Собак тримають на короткій прив’язі», – відзначає Суркова.

«Акцент потрібно робити не на словах, а на правовій відповідальності», – вважає Олена Колесникова, засновниця благодійного фонду допомоги тваринам «Хвостата Банда». На думку зоозахисниці, зміна ставлення до тварин радше може початися з нових юридичних практик, а не з розмовних. 

Якщо за тваринами будуть визнані права, якщо злочинців реально притягуватимуть до відповідальності за жорстоке поводження з тваринами, за побиття чи погані умови утримання, лише тоді ставлення до тварин справді зміниться, а їхнє становище поліпшиться, вважає керівниця фонду.

«Більшість людей, які тримають тварин у вольєрах, вважають, що люблять своїх тварин, називають їх милими словами. Але якщо собака все життя прожила на ланцюгу, який же ти «опікун» цій собаці? Яка це «сім’я»? Ти просто людина, яка ув’язнила цю собаку, я так це назвала б», – каже Колесникова.

«Потрібно й далі розповідати хороше про тварин, учити, що в них є права, почуття, тоді й позиціонування зміниться. У зооволонтерів зазвичай навіть не виникає питання, як це називається. Вони [тварини] для нас автоматично прирівнюються до людей, до дітей, хоча ми справді можемо використовувати формулювання «власник», – відзначає керівниця «Хвостатої Банди». 

В організації послуговуються формулюванням «власник», наприклад, коли шукають відповідального за тварину, яка загубилася. Водночас, коли намагаються знайти для тварини новий дім, завжди використовують поняття сім’ї, домівки, батьків, розповідає Колесникова.

Зоозахисниця зрештою погоджується, що зміна позиціонування, якщо вона може відбутися завдяки вживанню відповідних слів, важлива. «Можливо, якби всі нинішні «власники» позиціонували своїх тварин нарівні з дітьми, це якось допомогло б, бо дитину ти точно на ланцюга не поставив би. Напевно, усе має працювати в комплексі», – міркує Колесникова.

Поняття «опікун тварини» в Україні вже давно використовують у сфері зооволонтерства, але поки що воно означає лише тимчасовий статус. «У законі поняття «опікун» не має. Але в місцевих правилах утримання домашніх тварин або в місцевій програмі, яка займається регулюванням чисельності безпритульних тварин, «опікунами тварини», як правило, називають волонтерів, які добровільно взяли на себе опіку над безпритульною твариною. Вони її стерилізували, регулярно обробляють проти паразитів, підгодовують і, якщо вона захворіла, возять до ветеринара. Але ця тварина проживає на вулиці, вона не є власністю опікуна, а належить територіальній громаді, де вона проживає», – пояснює юристка Марина Суркова.

Локальні правила утримання домашніх тварин існують у великих містах, як-от: у Києві, Харкові, Львові, Дніпрі, Одесі, Івано-Франківську й інших. У цих містах власникам видають реєстраційне свідоцтво на тварину. Воно має вигляд пластикової картки з унікальним номером, де є відомості про тварину й номер її чипа, якщо він наявний.

На державному рівні реєстрація права власності на домашню тварину не обовʼязкова, і це насправді погано, вважає юристка. У сучасних реаліях ідентифікація й реєстрація тварини, яка може прив’язати її до власника, важлива, щоби боротися з викиданням домашніх тварин на вулицю.

«Якби реєстрація тварини була обов’язковою, було би легше знайти відповідального за цуценят чи кошенят, які опинилися на вулиці. Поліція мала би інформацію про те, які тварини де мешкають, чи стерилізовані вони», – каже Суркова.

 Раніше ми публікували інструкцію про те, як зареєструвати тварину в електронному Реєстрі домашніх тварин.

Крім того, з обов’язковою реєстрацією тварин на державному рівні простіше було б регулювати розмноження домашніх тварин. Зараз воно відбувається неконтрольовано, що має негативні наслідки, серед яких і викидання тварин, додає юристка. «Навіть якщо з вулиць прибрати одномоментно всіх безпритульних тварин і розмістити їх у притулки, через рік ми повернемося до тієї ж ситуації. Бо безвідповідальні власники часто просто викидають непотрібне потомство на вулицю», – відзначає Суркова.

Автори законопроєкту про обов’язкову реєстрацію домашніх і диких тварин (який поки що не ухвалений) також відзначають, що це допоможе боротися з жорстоким поводженням із тваринами з боку самих утримувачів. Реєстрація полегшила би процес притягнення таких порушників до відповідальності, оскільки стала би чітким доказом того, хто утримує тварину, кажуть ініціатори законопроєкту.

Війна Росії проти України ще у 2014-му підсвітила проблему недбалого ставлення до тварин в українському суспільстві, каже Катерина Ковалюк. У 2014-му домашніх тварин масово залишали в зоні бойових дій, що спонукало компанію Kormotech запустити свою першу соціальну ініціативу «Не залишай нас в АТО».

«Ми рятували цих тварин, передавали корм, допомогу. Й окрім того, що це було складно фізично й технічно, це було також психологічно важко, тому що українці нас масово хейтили в соцмережах. Ми отримували велику порцію негативу на кшталт «навіщо ви рятуєте тварин – рятуйте людей, дітей». Це був перший сигнал для нас, що щось у принципі не окей [зі ставленням до тварин в українському суспільстві]», – розповідає Ковалюк.

За час повномасштабної війни кількість безпритульних тварин лише зросла. Після деокупації Київщини стало відомо про майже повністю зруйновані притулки, поранених і покинутих тварин, яких власники не змогли чи навіть не спробували вивезти за кордон. Загалом унаслідок війни кількість тварин у притулках і на утриманні зооволонтерів в Україні збільшилася в середньому на 60%, свідчить дослідження Save Pets of Ukraine і соціологічного центру «Соціоінформ».

На вулицях українських міст багато соціалізованих тварин, які «ще вчора» жили в домівках, перш ніж стали безпритульними, розповідають у Kormotech. Разом із базою реєстрації домашніх тварин Animal ID кілька років тому працівники компанії брали  участь у підрахунку безпритульних тварин у Львові. Виявилося, що 86% із них колись були домашніми.

«Водночас дедалі більше й більше людей заводять домашніх тварин, цей відсоток почав помітно зростати під час пандемії, і тренд зберігається. Але також залишається безвідповідальність, тварин покидають. Якби до них ставилися як до дітей, статистика була б іншою», – підкреслює Ковалюк.

З одного боку, війна як період відкидання умовностей стала остаточним тригером для багатьох, хто хотів завести тварину, але досі вагався. Люди заводять тварин і через підвищений рівень стресу, сподіваючись, що домашні улюбленці допоможуть із цим впоратися, відзначав засновник найбільшої української зоозахисної організації UAnimals Олександр Тодорчук в інтерв’ю Zagoriy Foundation. Водночас потрібно ще працювати над тим, щоб рішення про появу тварини в домі було усвідомленим навіть у часи війни, каже Тодорчук. Адже саме в цей період є високий ризик постати перед низкою складних ситуацій, які потрібно бути готовим переживати разом із твариною. Це й про те, щоб брати й пускати тварин у бомбосховища, не залишати їх у разі переїзду чи евакуації, тим паче прикутими до ланцюга, і загалом дбати про безпеку тварини в екстрених ситуаціях.

В UAnimals аргумент про невчасність своєї роботи під час війни не розглядали взагалі, каже Тодорчук: «Можливо, через те, що багато років чуємо від скептиків саме ці слова. Однак нашій команді було важливо показати, що допомога тваринам дійсно на часі, адже саме за це Україна й бореться – за цінності, зокрема гуманістичні».

Обкладинка: Юлія Огородник та Луна