ПодкастиВійськовослужбовець ЗСУ Андрій Баштовий про речі, які рятують психіку під час війни

Гостем передостаннього епізоду спеціального сезону подкасту «Простими словами» став співзасновник, видавець і колишній головний редактор The Village Україна Андрій Баштовий, який приєднався до ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення. 

Баштовий у годинній розмові розповів ведучим подкасту ведучим Марку Лівіну та Софії Терлез про те, як влаштована армія зсередини, чому важливо відділяти її як структуру від війни та як переживати травматичні досвіди.

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» – ініціативи Першої леді України за підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».

 

 

 

Гнучкість – основа виживання

Хтось гнучкіший, хтось менш гнучкий. Гнучкість у нестабільний період дуже рятує. Перед ковідом встиг протестувати цю механіку. Я пробував жити за якнайменшу кількість грошей, просто щоб втратити цей страх із бідного дитинства, що якщо я втрачу значну частину своїх заробітків, то буду нещасним і голодним. Я зрозумів, що насправді мені, щоб жити досить комфортно, треба дуже маленька сума. 

Найщасливіший період ковіду – це коли я протягом 10 днів сидів на самоізоляції в готелі в Джакарті, навіть не міг виходити з номера. Я просто жив щасливим життям: читав книги, дивився класне кіно, працював п’ять годин на день, встигаючи більше, ніж я встигав до цього. Я займався спортом у цій малесенькій кімнаті. Дивився у вікно та просто думав. За порадою психотерапевта зупинявся й фокусувався на тому, як я себе в той момент почуваю. Це було прекрасно. 

 

 

Ця війна триває 10 років

У мене в підрозділі були пацани, які встигли повоювати в АТО чи Операції об'єднаних сил, хто як, хто в який період потрапив. Потім уже влаштувати собі прекрасне чудове життя, працювати водієм вантажівки десь у Франції чи в Скандинавії. І потім повернулися вже після повномасштабного вторгнення воювати. Багато людей, які були зі мною в підрозділі, ходили в середню школу під час АТО.

Ми не маємо жодного права знецінювати те, що зробили українські добровольці у 2014–2015 роках. Якби вони цього не зробили, то Росії та повномасштабного вторгнення не потрібно було. Нас би вже не було. Росія нас би з'їла, якби не ті пацани.

Це не армія, це війна

Я був переконаний, що є якась армія. Це якась така величезна структура, яка слідує якимось правилам, і вона так давно існувала в мирний час, незрозуміло навіщо. Вона обросла купою зайвого, бюрократичного, формального, непотрібного.

А коли почалася війна, виявилося, що [армія] якраз як структура до цього не готова. Тому ми воюємо всупереч правилам і нормам, які є. Не завжди, але часто. І люди, які йдуть на війну, не готові миритися з якимись бюрократичними штуками чи неписаними правилами. Ділити людей на якісь касти, відповідно до їхнього звання, рівня підготовки й так далі.

Кабінетні штучки

Для багатьох людей в армії, саме в такій старій армії, так війна й не почалася. Щоб дослужитися до умовного полковника,  у більшість періодів становлення армії треба було бути не суперофігенним «рексом» під Бахмутом, а знати, кому занести документ правильно, як зайти в кабінет, із ким дружити, з ким – ні, і так далі. От вони дослужилися до високих посад, тарифних окладів, звань і так далі. А з їхніх суперскілів – це можливість розставити правильну кількість пробілів між абзацами.

До речі, якщо будете робити документи, рапорти, знайте, що після основної частини й перед тим, як ви будете писати ваше звання, ім'я і підпис, там треба два пробіли ставити, а не один. Просто запамʼятайте. Це врятує вам колишнє життя та зробить вам політичну чи військову кар'єру. 

Часто вихлопу нуль, і мене це злить та обурює. Мені дуже хочеться, щоб цих людей переатестували.

Магічний ефект проговорень

Я перевіряв там ті речі, які я не встиг перевірити в бізнесі. Наприклад, ексколега сказала, що я даю дуже мало позитивного фідбеку. І я такий, окей: у мене є можливість придумати собі нове ім'я, інакше одягатися, інакше поводитись, інакше харчуватися, інакше будувати свої стосунки з людьми. Я спробував, і це було кайфово. Я почав людям, – військовим, мобілізованим чи контрактникам – давати позитивний фідбек. Причому абсолютно щиро, не придумав його. Люди дивувалися. Вони до цього не звикли просто. В Україні взагалі дуже мало хто отримує позитивний фідбек. 

Якщо людина не знає, куди вона йде, то чому вона взагалі туди йде? Як тобі переконати цю людину, що їй туди треба? І замість того, щоб встати й зайти, вам треба буде витратити години три на те, щоб ти всіх переконав туди йти, бо вони не розуміють навіщо. Там уже стріляють, а тут добре. Що більше ти пояснюєш, проговорюєш, ділишся, виявляється, то краще воно працює.

Куди дівається злість

Це йде в проблеми зі здоров'ям, які ми матимемо, якщо доживемо до якогось старшого віку. Це йде у велику кількість автоагресій, самозвинувачень і так далі. Це величезна травма, через яку ти проживаєш, якщо ти тут. Якщо ти на фронті, можливості виговоритися, можливості якось самореалізуватися немає.

Сорі, але Tik Tok – це не можливість виговоритися, це так собі, сублімація. Це йде у велику кількість злоби, закритості, і це погано закінчиться для нас як суспільства, це погано закінчиться для кожної людини, яка закривається в собі. За своїм фізичним станом я бачу, як оце все перетворюється на зайву тривожність. Бачу ці тремори, проблеми, порушення сну й так далі. Я регулярно займаюся з психотерапевтом, але для мене це зараз просто більше як selfcare. Я би хотів вірити в те, що якісь маленькі кроки, які я роблю, на щось впливають. Можливо, з часом будуть впливати більше, але загалом це дуже погано закінчується.

Армії потрібні зміни

Зараз має відбутися зміна еліт в армії. Я зараз звучу, як якийсь кінчений кар'єрист, але я взагалі не про себе. Я знаю купу гідних людей, які би мали просто зайти та поміняти систему мислення, прибрати ці всі затяги, прибрати ці 700 підписів, які є тільки для того, щоб усі люди, які їх ставлять, відчували власну важливість і могли обґрунтувати високі посадові оклади чи «тарифні розряди», як це називається в Збройних силах.

Мають змінитися еліти, тому що інакше це все гівно всередині людей, воно перетворить нас на націю психічно нездорових, фізично нездорових, нещасних людей.

Адаптація між реальностями

Поки я вирішував проблеми зі здоров'ям, усе було прекрасно. Я такий думав, які там ПТСР-и? А потім, коли ти вже в нормальному стані, можеш навіть у зал піти, тоді починає крити. Мені за чотири місяці після переведення почали снитися окопи. І тупо кожну ніч я копаю окопи, заходжу на ті самі позиції, ходжу по посадках. 

Це якась абсолютно рутина, дуже рідко щось відбувається жахливе. Були якісь батальні сцени, але вони сняться раз на кілька тижнів. А зазвичай просто якась рутина-рутина. І ти просто копаєш, і в тебе просто замість сну дві роботи. Ти вдень пішов на службу, ліг спати, покопав усю ніч, прокинувся й знову пішов. І так от ти ходиш. 

Не обманюй себе

Ми реально стоїмо в ситуації, у якій із кожним днем, що триває війна, у нас буде більше досвідів, із якими треба буде розбиратися. Тому що в нас у суспільстві немає загалом культури проговорювань некомфортних речей. Дуже часто люди, на яких ми сподіваємося, спираємося, поводять себе, як колись про мене так казав мій колега, – «інфантильний підліток, який ухвалює кадрові рішення».

Іноді ти дивишся навколо себе, і люди, на яких би ти мав спиратися, на авторитети, компетенції, яких би ти мав спиратися, отак себе поводять на всіх рівнях. Ти настільки травмований, затиснутий, утомлений, виснажений, ображений, що не можеш просто чесно, щиро й відкрито проговорити з людьми, що тебе хвилює і з чим тобі некомфортно. Що більше втоми, то менше можливості та простору для нас проговорювати всі наші претензії одне до одного, усі наші очікування. І втоми ж менше не стане.

Чесність – інвестиція в майбутнє

Я дуже песимістично налаштований із приводу того, що на нас чекає. Але щоразу, коли ми проговорюємо, щоразу, коли ми зізнаємося одне одному в тому, у чому нам важко, або що нас одне в одному не влаштовує, то менше нам потім пропрацьовувати. 

Як мені здається, що довше проблеми законсервовані, то менше зрозумілих механізмів, як із ними розбиратися. Хтось десь тебе образив, ти накопичив у собі цю всю гниль, вирішив, що зараз немає часу це все проговорити, а через три роки ти ненавидиш цю людину, але навіть не пам'ятаєш, за що. От у нас такого буде багато. Півтора року [повномасштабної] війни – це важко для суспільства, це важко для людини. Зараз це кожен день вилазить із людей.

 

 

Війна кожного з нас

Зараз стільки можливостей себе кльово застосувати. Я радію цьому та сподіваюся, що навіть у розрізі кількох місяців таких можливостей буде більше. Це війна нас усіх. Кожного абсолютно. І кожен має це усвідомити, з одного боку, а з іншого боку, держава має кожному дати роботу. 

Як держава, як організатор, як менеджер процесів. Не нав'язати, а просто дати можливість себе в цьому застосувати. Найпростіше в цій схемі психотерапевтам, тому що так багато роботи, як у них, точно ні в кого не буде. І ті досвіди, які я проживав персонально, доводять мені, що психотерапевти для війська дико потрібні. Неконфліктне спілкування військовим дуже потрібне. Можливість проговорювати свої досвіди й цілі механіки, закладені в те, що відбувається з військовими на фронті до, під час і після бойових операцій, – суперпотрібні.

Люди набагато кращі, ніж вони можуть здаватися

Ви здивуєтеся тому, настільки хорошими є люди, коли потрапляють в екстремальну ситуацію. У 700 разів краще, ніж ви про них думаєте. І тихий хлопчик, який узагалі, ти б навіть запам'ятав, що він є, ти не маєш із ним жодної взаємодії, він добровольцем пиляє з тобою вночі під Горлівкою шукати якийсь підрозділ по посадках, коли десь поруч лазить ворожа ДРГ.

Люди відкриваються з невідомих боків, якщо з ними говорити та взаємодіяти. Мені від цього частіше хочеться плакати, ніж від того, що сталося щось погане, чи люди чинять, як гниди. Від історій про якихось там «затянутих» типів у мене стискаються зуби. Я відчуваю дуже багато, знаєте, коли емоційний стан на фізичний відображається, коли ти починаєш увесь стискатися, тремтіти й так далі.

З історій трагічних чи не трагічних із «ями», від них більше хочеться плакати. Від полковників плакати не хочеться

 

 

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» – ініціативи Першої леді України за підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».