У новому епізоді подкасту «Простими словами» письменник Марк Лівін і парна та сімейна терапевтка Софія Терлез обговорюють критичне мислення, чому його важко тренувати в дорослому віці, до чого призводить звичка не користуватися ним і до чого тут Радянський Союз.

Слухайте подкаст «Простими словами» на зручній платформі

«Я поза політикою» – як крок від критичного мислення

Здатність думати повинна з'являтися в найперші роки усвідомленості, коли маленька людина має вчитися ухвалювати певні рішення самостійно: що їй одягати, що вона хотіла б з'їсти, як би вона хотіла провести свій вільний час. Якщо звички ухвалювати рішення немає з дитинства, то у 20 років важко почати з того, щоб перевіряти інформацію, яку читаєш в інтернеті.

Тому всі зони, у яких ми делегуємо комусь власні рішення, часто можуть бути сліпими зонами, і було би добре запитати себе: «А чому так? І що мене змушує поводитися саме так?»

Популярна колись фраза «я поза політикою» може бути одним із прикладів браку критичного мислення (або небажання його вмикати), сліпої довіри до системи, бо ти не цікавишся політикою, але політика цікавиться тобою: твоїми грошима, твоїми податками, твоїм майбутнім, твоїм теперішнім, твоїм минулим.

Коли тебе це ніби не обходить, втрачається можливість впливати на власне теперішнє та майбутнє.

Це можна певною мірою зрозуміти, тому що протягом 70 років існування Радянського Союзу бути в політиці означало наражати себе та сім’ю на ймовірні загрози. Ти міг потрапити за ґрати чи до психлікарні, бути засланим до Сибіру або розстріляним. Тобто бути в політиці означало небезпеку. І навіть якщо дивитися на історію України років Незалежності, є справи вбитих журналістів, зниклих безвісти активістів, смерті альтернативних та опозиційних політиків і так далі. Тож десь на підсвідомому рівні цей відбиток може бути доволі сильним, і зараз ми як суспільство проходимо перелам. Зараз усі починають бути в політиці, бо багато хто з нас долучається до того, щоб власним коштом фінансувати армію, медиків, реабілітацію ветеранів. Так люди беруть на себе відповідальність, і в майбутньому зможуть обговорювати справи та впливати на майбутнє на одному рівні з політиками.

Зараз, в умовах повномасштабної війни, уся країна стала уважніше стежити за тим, що вона думає та звідки вона знає ці думки, які думає. Велика кількість наративів не беруться нізвідки, вони якось підселяються в голову.

Що таке

Якщо брати за основу визначення філософа Мет’ю Ліпмана, «критичне мислення – це відповідальне мислення, яке сприяє ухваленню правильних рішень, оскільки воно спирається на критерії та самокоригується». Дуже важливо, що самокоригується, тобто я можу піддати сумніву навіть власні думки, бо я чутливий до контексту.

Нейропсихологи говорять про те, що часом ми ухвалюємо рішення набагато раніше, ніж оголошуємо його. Тобто всередині наш мозок здатен ухвалити рішення раніше, і тільки потім ми вже пояснюємо його, бо шукаємо логічне роз’яснення. Часто ухвалення рішення – це відображення нашої внутрішньої дійсності, яка базується на тому, як ми росли, що ми читали, що ми бачили, якими є наші цінності. Тобто кожне, навіть найпростіше рішення, до прикладу, що я снідатиму й що питиму: чай чи каву, складається з купи компонентів.

 Раніше ми писали про те, як розвивати критичне мислення

На наші думки впливають сторонні чинники

Одне з досліджень говорить про те, що судді виносять м’якші вироки відразу після обіду. Так само оцінка на іспиті може залежати від того, у якому стані зараз перебуває професор. Тобто для того, щоби було більше шансів схилити аудиторію на свій бік і зробити так, щоби вона ухвалила потрібне тобі рішення, достатньо її нагодувати або спровокувати на емоції. Люди під впливом емоцій, можна сказати, перебувають у зміненому стані свідомості. Також рішення можуть залежати від рівня страху чи тривоги. Тобто ми ухвалюємо рішення, керуючись величезною кількістю різних внутрішніх критеріїв, як соціальних, так і біологічних.

Також є дослідження про те, що в кімнаті, де пахне свіжоспеченими круасанами, кавою, де тепло й затишно, люди, які заповнюють спеціальний опитувальник, більше схильні виявляти ліберальність, толерантність до тих, хто думає по-іншому, ніж у кімнаті, де пахне смітником і гниллю. Тобто якщо в приміщенні незатишно, людина хоче якомога швидше покинути таке середовище та здатна оцінювати світ швидше як поганий, ніж хороший.

Чому старші люди – консервативніші

Також можна пояснити, чому старші люди часто бувають більш консервативними. Це відбувається внаслідок того, що новизна вимагає великої кількості енергії. Щоб нескінченно задовольняти відчуття чогось нового в житті, тобі треба час, сили, ресурси. Тому можна зрозуміти людей, які втомилися розбиратися в тому, яким є світ, і швидше схиляються до якоїсь сталої позиції. Це часто корелює з віком, бо з віком когнітивні здібності притуплюються, а емоційних і фізичних ресурсів стає менше. Хочеться більше спокою, іноді є більше страху, тому що тіло стає неповоротким, людина стає більш вразливою.

До того ж, якщо людина має будь-який запальний процес в організмі, у неї виділяються такі маленькі часточки – цитокіни, вони починають активно «бомбити» головний мозок, натякаючи, що істота перебуває в небезпеці. І зазвичай це діє на мозок так, що людина стає трохи параноїдального складу. Тобто коли в людини є запалення, вона ховається в нору. Люди з хронічними захворюваннями на біологічному рівні мають несприйняття нового. Це може проявлятися тим, яку інформацію ці люди собі підшуковують, яка інформація є валідною для них. Зазвичай це та, що описуватиме світ як більш небезпечний.

Маніпуляції, що захоплюють довіру

До того ж є гало-ефект – когнітивне упередження, унаслідок якого людина складає поверхневе та поспішне судження про що-небудь (явище, людину, речі), узявши за основу перше враження. Згідно з цим ефектом, ми схильні довіряти більшою мірою красивим, переконливим людям, які вміють гарно говорити, мають гарний вигляд і приємно пахнуть. Це відбувається на рівні нашої біології, ще до того, як ми встигнемо щось усвідомити. Тобто та чи інша людина або ті чи інші обставини викликають у нас приємні почуття всередині й автоматично організм розцінює це як сигнал довіри.

Ще один спосіб маніпуляції та завоювання довіри – це коли тобі здається, що людина тебе розуміє, коли вона говорить знайомими тобі прикладами. Тоді складається враження, що їй можна довіряти, але це також одна з пасток ефекту Гало. Здібні маніпулятори часто якраз тим і займаються, що ніби входять у твоє становище, бачать твої больові точки та користуються цим.

Що більше людина схильна до критичного мислення, то спокійніше вона ставиться до звичайного тону. Для неї звичайний меседж, без надриву й пилу в очі (типу «коси Оранти» в Юлії Тимошенко чи чорнозему під нігтями Олега Ляшка) буде яснішим, ніж яскрава промова. Можна взяти, до прикладу, скандинавські країни, де політики не дуже показні. Вони не намагаються виділитися завдяки зовнішньому вигляду, не архетипічні, не схожі на персонажів п’єс чи серіалів, але до них доволі висока довіра. Це стається, по-перше, бо вони мають відповідати за вчинки, адже в іншому випадку постраждає їхня репутація, а по-друге, тому що вони проходять перевірки всіма антикорупційними органами: їхні біографії досліджені, їхні дипломи перевірені, їхні прибутки задекларовані.

Людина – не дорівнює її вибір

Ще добре, коли люди не ототожнюють себе зі своїм вибором. Тобто я довіряю цій людині, але якщо ця людина поводиться не так, як я сподівався, то це не означає, що я погана людина, бо я за неї голосував чи голосувала. В Україні часто буває так, що люди до кінця відстоюють своїх політиків тільки через те, що так доведеться визнати, що це я схибив і зробив неправильний вибір. І так, як у дослідженні Леона Фестінгера про сектантство, – «я маю далі йти за своїм пастором тільки тому, що інакше вийде, що зі мною щось не так».

Іноді буває так, що людина, якій ти довіряв, змінилася, наприклад, влада зламала її. Це не означає, що з довірою щось не так. Головне – робити її корекцію.

Довіра – це м’яз, який постійно потрібно прокачувати.

Тобто саме там, де з'являється хімічна реакція зачарування, треба робити кілька кроків назад, щоби подивитися збоку, або принаймні не ухвалювати ніяких рішень у цьому стані. Бо коли хвиля зачарування сходить, починаєш шукати раціональні аргументи.

У певний момент критичне мислення подібне до розвитку внутрішнього голосу. Тобто коли я про щось думаю, я перебуваю в певному стані й ухвалюю рішення з огляду на цей стан, і тут важливо, щоби був внутрішній голос, який здатний зупинити цей процес мислення та поставити кілька питань. Ці питання своєю чергою можуть спонукати мене шукати якісь додаткові відповіді. І це допомагає в пошуку контраргументів, особливо з людьми, які звикли використовувати науковий спосіб мислення або наукову аргументацію для того, щоб переконувати аудиторію в чомусь.

Наукове не означає правильне

Часто наявність посилань на наукові дослідження та складних термінів автоматично спонукає аудиторію довіряти тому чи іншому спікеру. Але ми знаємо безліч маніпуляцій на цьому полі, зокрема останні роботи Джордана Пітерсона, який спочатку зачарував багатьох своєю ерудованістю й величезною кількістю посилань, а потім почав маніпулювати цим.

Ігор Козловський в інтерв'ю закликав не робити з науки ідола, тому що наука помиляється, є безліч безтолкових наукових досліджень, дурнуватих термінів, неперевіреної інформації, суб'єктивних поглядів. Відповідно, науковий спосіб мислення, наявність посилань на дослідження не завжди є підставою для авторитетності. Навіть наука – це не істина, наука – це завжди пошук істини. І критичність у науці є її основною цінністю.

Зараз наука, на щастя, відходить уже від парадигми, коли ми маємо якусь теорію й повинні її довести. Зараз ми робимо по-іншому. Нас цікавить якась тема й ми проводимо глибинні інтерв'ю з людьми, знаходимо певні спільні речі. Але нейтральність, як науковця, так і звичайної людини, дуже залежить від того, чи я собі можу дозволити цю нейтральність, чи я можу прийняти ту інформацію, яка мені не подобається.

ТВОРЦІВ ПОДКАСТУ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ»

Чому люди вірять у теорії змов?

Попри розвиток науки, величезну кількість науково-популярної літератури, різноманітного контенту, який вимагає доказовості, люди продовжують вірити в різні дива. Це відбувається через певні особисті критерії.

По-перше, теорії змови існували. За радянських часів панував тотальний газлайтинг, коли людям говорили в очі, що всі рівні, ми за всіх, ми за добро, але люди зникали, людям псували життя, їм не давали можливості вчитися там, де вони хочуть вчитися, працювати там, де вони заслуговують працювати. До них підсилали підставних друзів, які товаришували з ними тільки для того, щоби дізнатися більше інформації. Тому в цих реаліях абсолютно зрозуміло, звідки ми можемо мати таку високу, наприклад, недовіру до влади.

Найкраще почали розбиратися та досліджувати теорії змови саме під час пандемії ковіду. І коли намагалися зрозуміти, які є особисті, психологічні якості тих людей, які більше довіряють теоріям змови, виявилося, що це переважно люди, які мають параноїдальну частинку. Тобто люди, у яких є багато страху й тривоги, можуть мати відчуття, що хтось інший керує цим світом. Або мати бажання це відпустити та не впливати ні на що. Умовно: «То все масони, що я можу зробити». Чи навпаки – «Нікому на світі не можна довіряти, тому що все кимось контролюється, і все навколо відбувається без моєї волі». У часи політичних, соціальних чи санітарних криз це все тільки множиться. Бо труднощі навколо підсилюють непевність, тривожність і страх. І тому теорії змов поширюються й розповсюджуються швидше. Їх більше виникає, ними більше діляться, а коли напруга спадає, і людям стає спокійніше, теорії змов цікавлять їх уже менше.

Важливо обережно розглядати появу будь-якої інформації, де є велика кількість недовіри. Треба бути пильними, бо були випадки, коли так звані теорії змов виявлялися правдою. Така історія описана в фільмі «Ціна правди» про американського журналіста Гаррета Джонса, який потрапляє в Радянський Союз, спочатку в Москву, під виглядом провожатого якогось високопоставленого політика, а потім він сходить із потяга дорогою на Харків і застає Голодомор. Він бачить зруйновані села, людей, які помирають із голоду, він намагається розповісти цю правду світові. Але, звісно, його не сприймають, спрацьовує «культура скасовування». Люди сприймуть цю правду дуже й дуже нескоро, тому що владі вдавалося створювати ілюзію, у якій нібито все гаразд.

Але через роки ми дізналися, що це була правда, хоч і виглядала вона нереалістично.

Зараз дуже багато різних теорій про те, як та чи інша перемога нам давалася або що насправді відбувається за лаштунками війни й так далі. Треба бути максимально ретельним у всіх цих питаннях, і критичне мислення стане тут у пригоді. Але мати й розвивати його, маючи такий бекграунд, як мають українці, непросто. Політикам треба сильно старатися, щоби заслужити довіру людей, бо ми маємо велику базову недовіру, страх і розчарування. Єдине, що може нас урятувати, це прозорість.

Проведімо аналогію з парною терапією. Якщо в парі відбулася зрада, потім працює правило тотальної прозорості та звітності. Людина, яка зрадила, має докладати величезних зусиль, щоби говорити про все, що з нею відбувається протягом дня, тому що інакше ти не заспокоїш амигдалу свого зраненого партнера.

Як говорити з батьками та близькими людьми, які вірять у нісенітниці?

Головне – ні в якому разі не переконувати цих людей у протилежному, тому що це буде сприйматися як тиск. Якщо ви хочете внести трохи альтернативи в мислення ваших батьків, ви можете покористуватися їхніми гаджетами й, наприклад, у фейсбуці чи телеграмі таємно попідписувати на нормальні джерела інформації. Також у розмові з ними, якщо вони кажуть «от, це все тільки так і ніяк по-іншому», найважливіше спершу погодитися з ними. Якщо не з тим, про що вони говорять, то хоча б із наміром. Тобто ми не намагаємося людину переконати в тому, що вона обов'язково помиляється, бо ми звикли ототожнювати помилку з тупістю. Потрібно представляти альтернативні версії поволі, бо відразу це точно не спрацює.

Варто проговорювати, що ми розуміємо, що те, як ти мислиш, має сенс для тебе, тому що в цьому є певні твої цінності. Потрібно принаймні спробувати зрозуміти, чому для батьків це працює саме так. Тобто це точно базується на тому, що вони прожили. Віра в теорії змов обслуговує людську тривогу та безсилля в певних питаннях. Тобто якщо в мене недостатньо інформації й мені треба спрощене уявлення про світ, то теорія змов може дати відповідь на величезну кількість запитань. Вона може переконати тебе у власному безсиллі вплинути на якусь ситуацію, тому що є сильні світу цього, які все вирішують. Або ж, навпаки, це можливість проконтролювати світ навколо тебе та нагострити свою недовіру до нього ще більше.

Нам, з одного боку, дуже цікаво дізнаватися нове, але, з іншого боку, – тривожно це робити, бо часто нове вимагає покидання хоча б на якийсь час свого попереднього досвіду. Нас страшить те, що якщо нове зацікавить нас так сильно, то доведеться відмовлятися від старого. Або якщо виявиться, що моя попередня думка була неправильною, то і я весь якийсь неправильний.

Будь-які дебати виходять із позиції вищості іншої точки зору та дуже рідко вони будуються з позиції рівності. Якби нам вдалося говорити одне з одним на рівних, а не з позиції, коли є думка моя, а є – неправильна, було б легше помилятися та визнавати помилки. Бо тоді помилка не означає, що зі мною щось не так.

Якщо ми можемо мати різні думки, різні точки зору й водночас не втрачати одне одного – це є найвищою ціллю та цінністю.

Що почитати

  • «Люди серед дерев», Ганья Янагіхара

Що подивитися

  • «Ціна правди»

слухайте Епізод про Критичне мислення подкасту «простими словами»