Більшість із нас – представники покоління, яке виростало в більш-менш мирних умовах, але водночас ми маємо купу питань до батьків. Часом хочеться викласти перед ними стоси книжок і статей і сказати, що зі мною не можна було вчиняти так, як ви вчиняли. Коли ми хотіли, щоб нам хтось допоміг, зігрів, накрив пледом, замість цього ми отримували: «Ти сам винен, ще тебе жаліти буду». Та часом ми забуваємо дивитися на наших батьків крізь призму контексту.

У новому епізоді подкасту «Простими словами» Марк Лівін і Софія Терлез обговорюють способи прив’язаності, насильницькі методи виховання та спроби порозумітися зі своїми батьками та дітьми.

Слухайте подкаст «Простими словами» на зручній платформі

Контекст, у якому ми зростали

Ми мали велику кількість насильницьких способів виховання. Провина та сором були двома потужними виховними заходами. «Як ти смієш?» і «Я тебе народила, виховала, годувала» культивувало токсичне відчуття провини. А разом із ним і сором – за те, що ти якийсь не такий.

Усі ці слова – спадок, імовірно, радянської системи, коли догляд за дитиною був важливішим за її емоції. Було важливіше, щоби дитина була забезпечена одягом, мала гроші на освіту та поживні продукти. Тоді батькам здавалося, що цього досить, щоби дитина виросла вдячною, здоровою й узагалі щасливою.

Лише в 1946 році Бенджамін Спок із його книжкою «Дитина та догляд за нею» запропонував підхід, у якому емоції дитини є не менш важливими, ніж догляд за нею. До України та сусідніх країн книжка прийшла в 70-х роках, дістати її було практично неможливо, тому нас виховували за старою системою.

Батьки хотіли, щоби дитина виконувала функції. І це фруструє, коли вона цього не робить. У віці, коли діти можуть собі зчинити шкоду, ми постійно їх обмежуємо, а потім потрібно обмежувати вже менше. Та чи можливо в спробах вберегти дитину бути з нею поважливими? Батьки накладали на нас багато меж. Це зараз ми знаємо, якими мають бути ці межі, щоб вони не травмували. Тобто ви можете казати дитині будь-що, але ви не визвіряєтеся на неї, не кажете, що вона в чомусь винна.

Ми можемо спокійним тоном сказати: «Ми зараз підемо спати» замість «Іди бігом, ти вже маєш спати». Можемо казати: «Ти слухняна дитина, ти просто не хочеш зараз спати, і це окей. Якщо хочеш поплакати – ти маєш на це право. Хочеш, я побуду біля тебе та візьму твій улюблений трактор до тебе в ліжко?»

Розкидання іграшок і ламання їх – це для дітей так само природно, як і дихати. Це природна цікавість, це те, як дитина помічає територію й живе. До цього треба бути готовими й уміти це приймати.

Якими були наші батьки та чому вони сформувалися саме так

Ми могли почуватися емоційно покинутими людьми, бо наші батьки були такими. Люди зазвичай не можуть включитися емоційно, коли в них немає на це емоційного ресурсу. Вони не вміють бути уважними до себе. Якщо згадати попередні покоління, фізичне покарання було нормою. Іноді перша реакція таких батьків, яких карали, – підняти руку, шарпнути, крикнути. Це називається рана привʼязаності в дорослих стосунках. Це означає, що щось завжди стоятиме між вами, бо інша людина – сильніша, зріліша. Ці речі не зітруться. Навіть якщо дорослі діти казатимуть, що вони заслужили, то це потім відображатиметься на стосунках. Пізніше вони будуть сваритися з такими батьками, нарікати.

Ми будемо настільки ж незадоволеними батьками, коли виростемо, як і наші батьки були незадоволені нами в дитинстві. Вони казали, що з нами щось не так, і ми потім усе життя носимося з тим, що почули від них. Іноді ми будемо бажати від наших батьків, щоби вони виправили це, сказали, що все гаразд. Якщо батьки не є уважними до себе, вони не зможуть дати тих визнання й поваги, які ми хотіли би.

Як казав Габор Мате: «Батьки не бачать болю своїх дітей, бо вони не бачать власного болю».

Наші батьки могли свого часу бути в депресії, бути дратівливими, а це раніше не діагностували. Депресія дуже важка, коли її переживаєш один і не знаєш, що з нею робити. Алкоголь, цигарки – це способи справлятися, як і те, що наші батьки намагалися постійно бути чимось зайнятими, щоби не дати собі бути наодинці з тим, що вони відчували.

Потреба в емоціях

Дитина не може вижити без батьків. Якщо мама приходить додому засмучена і є недоступною емоційно, дитина починає провокувати емоції, щоб отримати хоча би якусь увагу від неї.

Є такий фінт вухами, щоб отримати любов і бути поміченим – захворіти. Часто це може ставати маніпуляціями. Це той приклад адаптації під механізми захисту батьків. Потім ця дитина виростає в дорослого, який може іпохондрити, шукати в собі якісь болячки. Це ж спрацьовувало раніше, було би дивно, якби це не спрацьовувало в нових стосунках. Маніпуляції можуть бути різними. Якщо я даю тобі любов, але тільки в певному місці й у певний час, природно, що дитина може розвивати ці місця, де вона отримує любов. Ці люди, яких хвалять тільки за оцінки, можуть почати сильно гризти граніт науки. Діти, які хочуть отримувати тільки хороші оцінки, це часто ті діти, яких тільки за це й хвалили. І це теж підсвідома маніпуляція.

Коли дитина, яка не отримувала любов у дитинстві, виростає, було би логічно, щоби вона знайшла когось, хто цю любов би їй дав. Але зазвичай у такої людини всередині все вже заставлено червоними дипломами, компульсивно скупленим одягом та іншими способами втечі від реальності. Там, усередині, насправді живе відчуття, що вони того не варті. Не варті любові просто так.

Щоби вільно відкритися назустріч любові, потрібно мати усвідомлення, що я вартісна істота й людина. Що би не сталося, навіть якщо я лажанув, можна просто перепросити. Як казав британський психолог Джон Боулбі, знайоме здається безпечним. Коли ці діти, позбавлені батьківської любові, виростають, вони знаходять знайоме, бо воно здається безпечним. Тобто ти шукаєш такі самі стосунки, де ти весь час намагаєшся заслужити любов із цією новою людиною.

Чи можна вважати наших батьків емоційно самотніми?

Більшість українських батьків були емоційно самотніми. Це травмовані покоління. У нас зараз є великий плюс, є засилля психологів, які стимулюють нас задуматися над тим, чи правильно робили наші батьки, що ми вже можемо змінити.

Витіснення й утримування емоцій – це частина нашої колективної травми. Це те, що дісталося нам від поколінь наших предків. Війни – це фактично вся наша історія. Якщо не Голодомор, то війна, якщо не війна, то утиски радянським режимом, якщо не утиски – Чорнобиль. Клондайк із катастроф.

Батьки виховували нас у всіх цих умовах і за браку будь-яких ресурсів. Як у таких обставинах не стримувати емоції? Як говорити про депресію, якщо в тебе кілограм цукру на місяць, щоби пити чай усією сімʼєю.

Ми не говоримо про емоційно незрілих батьків, ми говоримо про досить сильно травмованих людей, на долю яких випало дуже багато випробувань. Коли ми починаємо бачити наших батьків у контексті, відриваємося від нашого болю, коли ми бачимо людей, які вигрібали, як могли, – у нас менше претензій. Ми менше бачимо себе жертвами та починаємо більше емпатувати.

Але ці емоційно самотні діти, які навчилися підлаштовуватися під захисти батьків, проходять через різні стосунки та ніяк не можуть знайти себе щасливими людьми. І тоді ближче до 30 років вони приходять у кабінет до терапевта й зізнаються, що втомилися.

Чому з батьками іноді важко говорити

Батьки – дорослі, навіть коли ми бачимо їхню емоційну незрілість. Вони прожили життя, доклали зусиль до того, щоб ми виросли, тому вони заслуговують на повагу з нашого боку. Часто розмовами, які стають точкою неповернення у стосунках, є ті розмови, у яких ми намагаємося переконати батьків, що ми знаємо щось краще за них. Навіть якщо батьки підписані на сумнівні пабліки, з яких вони дізнаються новини, вони навряд чи почують нас, якщо ми наказуватимемо їм цього не робити.

Замість повчального тону є сенс спочатку вислухати батьків і почути їхню точку зору. Якщо розмова починається з упередженості та «я знаю краще», вона натрапить на відторгнення. Бо часом старші люди думають, що їхній вік і кількість життєвого досвіду є основним показником того, що вони все розуміють краще.

Для складних розмов і спроб переконати батьків у чомусь важливо запастися аргументами та на реальних прикладах із поясненнями показувати, що реальність може бути трохи інакшою. Наприклад, те, що вони «думають» – це дослівне цитування думок, які їм вклали в голову. А раптові усвідомлення можуть бути результатом роботи алгоритмів соцмереж.

Замість того, щоб критикувати батьків і ставити під сумнів їхній авторитет, можна почати з питань: чому ви так думаєте, де ви це почули. Правильні питання примушують людину мислити, так вона може самостійно прийти до логічних думок.

Ну і головне – не підвищувати тон голосу. Бо коли на нас кричать, ми автоматично вмикаємо захист, і достукатися до батьків у такому випадку буде практично неможливо. Усі наші тези будуть відмітати контраргументами.

Одна розмова з батьками на будь-яку тему: про ваше спільне минуле, політику чи дезінформацію, на гачок якої вони потрапляють, навряд чи може щось кардинально змінити чи прояснити. Важливою залишається системність цієї комунікації. Не псувати стосунки через зовнішні обставини, залишатися м’якими, вміти чути та не здаватися, якщо після першої спроби поговорити нічого не вийшло – це те, що може з часом дати результат і допомогти вам із батьками по-справжньому порозумітися.

Що робити з батьками

Коли ти відмовляєшся від своїх захистів, дозволяєш собі поплакати, побути слабким, ти можеш отримувати підтримку. «Залишайтеся живими та вразливими. Як тільки у вас спрацюють захисти – вам хана», – казав персонаж Гаррісона Форда в серіалі «Правдива терапія».

Як тільки ви починаєте дозволяти собі відкриватися, спочатку в кабінеті терапевта, потім серед близьких – вони отримуватимуть досвід, якого раніше не мали.

Щоби спілкуватися з батьками, доведеться прийняти деякі речі – після 40 років наші когнітивні здібності йдуть на спад. Це потрібно прийняти, як і те, що до 28 років фізіологічно ми ще розвиваємося. Відповідно, саме ми, дорослі діти від 28 до 45 років, будемо значно розумнішими за наших батьків. Батьки не працювали з психологом, не були добрі до себе, часто працювали на важких роботах, мали досвід токсичного середовища, якщо пожили в Радянському Союзі, вони були залишені самі собі без будь-якої допомоги. Тобто ми маємо справу з досить вразливими людьми. Нам доведеться бути старшими за них і, якщо є можливість, говорити, як із людьми, вартими поваги.

Варто звертати увагу на вдячність. Коли перестаєш засуджувати батьків і середовище за те, що воно було таким, зʼявляється більше сили, щоби побачити користь, присвоїти цей період життя. Якщо заперечувати власні нарцисичні прояви, які дали вибратися з цієї ями, це ніби заперечити власне дитинство.

Батьки робили найкраще з того, що могли у своїй ситуації. Це стосується батьків, які старалися, адже є жахливі батьки. Батьки, які викидали своїх дітей, били дітей. Часто від батьків можна почути, що, мовляв, уже пізно щось змінити, я вже занадто сильно налажав. Але це неправда, якщо дорослі батьки щиро скажуть спочатку собі, що це не окей, а потім дітям, що вони шкодують і не мали цього робити.

Але слова мають чогось вартувати. Слова можна не приймати, якщо вони не мають ціни. Утім, спочатку потрібно визнати це, попросити вибачення та сказати дитині, що вона має право не пробачати. Батьки мають поважати право дитини на емоції, які вона має зараз.

Часто діти, які росли із залежними батьками – парентифіковані. Вони в 30 років розв'язують проблеми повносправних батьків, бо звикли робити це з дитинства.

Як знайти, куди копати на терапії

Це можливо зробити через усвідомлення. Немає експрес-методу, щоб дістатися з точки А до точки В без зупинок, щоби нічого за цей час не сталося. Терапія – це болючий процес. Це необовʼязково має відбуватися в кабінеті психолога, можна пропрацьовувати й через самоусвідомлення, і запитувати себе, чи це те, що я хочу насправді. Чи це те, що мені треба, щоб отримати любов.

Усвідомлення болітиме, бо коли знімаємо броню, під нею дуже чутлива та вразлива шкіра. Тож варто оточувати себе друзями, коупінгами – здоровою та смачною їжею, прогулянками, спортом, йогою.

Наші діти також щодня дорослішають, тож доводиться постійно підлаштовуватись. Потрібно підлаштовуватись одне до одного, але я маю докладати більше зусиль, адже природна реакція з того, як я росла – гримнути, дати по дупі. Гнучкість до дитини – залученість і дбання про себе. Щоби бути хорошими батьками, теж потрібна підтримка. Треба бути добрим до себе.

Що почитати

  • Фредрік Бакман «Моя бабуся просить її вибачити»
  • Єнс Андерсен «Цей день і є її життям» (біографія Астрід Ліндґрен)
  • Джонатан Сафран Фоєр «Ось я»

Що подивитися

  • «Нашестя варварів»
  • «Історія сімʼї Мейровіц»

слухайте Епізод про те, Як спілкуватися з батьками, подкасту «простими словами»