У новому епізоді подкасту «Простими словами» Марк Лівін і Софія Терлез поговорили з вокалістом гурту Latexfauna Дмитром Зезюліним про суржик як форму вираження себе, стосунки з батьками та партнерами, процес написання музики, толерантність і психоактивні речовини.

Повну розмову з ДМИТРОМ слухайте в подкасті «Простими словами» на будь-якій із платформ

Добро, набожність і музика

Останнім часом я багато думаю про те, що для того, щоб усе було гармонійно, як би це пафосно й патетично не звучало, треба більше віддавати, ніж брати. Наприклад, у нас у групі є шість інвесторів: п'ять учасників групи та наш директор Борис. У нас у всіх рівна доля заробітку, але роялті нараховується так, що половина суми відходить автору тексту. Тобто за законом я маю забирати половину роялті, а іншу половину мають між собою поділити всі решта, тому що там їхні партії. І хоча наш директор Борис дуже часто наполягає на тому, щоб я забирав цю половину з роялті, хоча це зовсім невеликі гроші, я все ж хочу ділити все порівну.

Я думав про те, що це віддавання породжує гарний мікроклімат і відчуття демократії в колективі, яке потім виливається в класні братерські стосунки, хорошу співпрацю і в гармонійну роботу. А потім ця гармонійна робота виливається, наприклад, в хороші шоу, в хороші треки, в хороше, так сказати, врємяпрєпровождєнія групи в турі. І виходить, що коли віддаєш матеріальне, отримуєш багато нематеріального на заміну. А воно врешті може трансформуватися і в матеріальне, в тому числі.

Фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Ще я часто купую великий собачий корм, кілограмів на 20, і годую бродячих псів, коли проїжджаємо повз. Бо треба більше давати, і тоді тобі це якось повернеться. Правда, я не знаю, як мені повернеться це від псів, але я насправді й не ожидав.

Насправді ж це впливає на наше відчуття себе: як я почуваю себе в групі, як я почуваю себе в соціумі, як я почуваю себе з тими самими псами. Тобто коли я роблю щось класне або коли чесно ділюся з іншими, я сприймаю себе як великодушну людину. І потім у тур із цими чуваками їде не якийсь зазнавшийся старець, а їде великодушна класна людина. Рівний чувак. Тобто це щось про рівність.

Хоча тут можна протиставити цьому, наприклад, релігіозну жертовність, в яку я, чесно кажучи, не вірю і не люблю, і мені дуже не подобається, коли люди свою набожність транслюють як версію кращого себе. Не хочу нікого образити, але коли ти атеїст і робиш добрі вчинки, це значно крутіше, ніж коли ти супернабожний чувак, ходиш по церквах і роздаєш копійки, і думаєш, бог, мабуть, замітить, який я хороший.

Є серіал «У кращому місці» [The Good Place], його зробив Майкл Шур, який зробив серіал «Офіс». Ідея цього серіалу в персональному пеклі та персональному раю кожної людини, яка помирає. Тобто залежно від твоїх учинків ти помираєш, і потрапляєш у хороше або погане місце. І виходить, що знаючи, що ти маєш заслужити місце в раю, ти ніколи місце в раю не заслужиш. Ти попадеш у пекло, бо це корисливість, ти спеціально це робив.

Тут, до речі, можна провести паралель із музикою. Дуже часто я наблюдаю, особливо серед стартующих музикантів, підміну цінності. Коли чуваки або дівчата роблять музику не тому, що в них є порив і їм є, що сказати. Їх цікавить не музика, не твір. Вони просто хочуть їблувати. І вони хочуть насправді не робити гарну музику, вони хочуть цієї побочки, яку може дати гарна музика. Вони хочуть популярності. А це побочка. Вона, звісно, дуже приємна, але музику, в першу очередь, треба робити для себе, а вони роблять це для того, щоб бути популярним. І це так само корелює з тим, щоб хотіти попасти в рай.

Фото: Костянтин Гузенко для The Village Україна

Алкоголь як захисний бар’єр від людей

Я не великий фанат виходити на сцену. Я ніяк із цим не справляюсь зараз, як і не справлявся раніше. Знов почав бухати перед виходом на сцену, тому що останнім часом знову відчуваю, що виходити й не пити дуже складно. Ти виходиш, граєш дві пісні, і думаєш: «Боже, це тільки дві пісні, у мене ще попереду півтори години, це все, кошмар».

Хоча останнім часом я взагалі не хочу пити. Мені перестав подобатись ефект. Але от перед сценою мені треба «накотити», щоб хоч якось собі згладити цей досвід. Я не просто не люблю виходити на сцену, я не люблю виходити до людей, якщо чесно.

Я інтроверт, я переїхав жити в село, і я кайфую в селі, тому що там піти в магазин – це ціле собитіє. Ти приходиш, у тебе щиро цікавляться, як твої справи. Ти зустрічаєш людину, якогось сусіда, і це реально важлива зустріч. Бо ви поговорите про щось, повноцінно. І кожна зустріч від цього має більше ваги, воно все стає більш значущим. Бо в місті всі ці смолтоки, що ти, як ти. І насправді всім все равно, а в селі не все равно. І мені це подобається.

Тому я не те, що на сцену виходити не дуже люблю, я взагалі не люблю якусь взаємодію з людьми на роботі. Для мене кожен раз було стресом прийти в новий офіс. Усі думали, що це за дебіл, який ні з ким не говорить, тільки сидить за своїм столиком із дев’ятої до шостої в наушниках і уходить. І так я по два місяці міг адаптуватися, а потім уже якось я починав говорити та врешті подобався своїм колегам.

Мені не дуже подобається звертати на себе увагу. Не дуже люблю, коли на мене дивляться. Але мені подобається робити музику. Для того, щоб ця музика існувала економічно, їй потрібна грошова підтримка. Грошова підтримка в Україні працює винятково коштом концертів і корпоративів. Тож мусимо це робити. Хоча я коли накачу, я в принципі окей – можна й повиступати. Все стає більш-менш нормально, весело. Може, коли я трезвий, я скучний просто.

Може здатися, що коли я на сцені виступаю, дригаюся, то це не щиро. Ні, насправді це все щиро. Я просто дохожу потім до певної лінії комфорту. Для цього треба пару треків, і все, я вже адаптований, починаю сам поволі відриватися, але знову ж таки, люблю, коли це трохи «по п'яні».

 Мені не дуже подобається звертати на себе увагу. Не дуже люблю, коли на мене дивляться. Але мені подобається робити музику

Слухайте розмову на YouTube

Розфарбовувати життя

Раніше, до війни, я намагався подорожувати. І мене це сильно заряджало. Навіть якщо поїхати на вихідні у якісь мікроподорожі на тачці. Наприклад, на Чернігівщину, позбирати гриби. Або кудись на Черкащину, є таке озеро Бучак, туди за півтори години можна доїхати та повернутися. Або з'їздити там, скажімо, у Витачів. Чи в Ржищів. Подивитися на природу, на кручах постояти. Завжди треба просто зміна картінки. Так я розфарбовую своє життя.

Зараз, коли я переїхав у село, я іду в ліс. Викопую маленькі сосни, щоб посадити біля двору. Щось роблю, дрова ношу, а якщо взагалі нема чого робити, я просто палю буржуйку.

Ще я роблю комбучу й кімчі. Нещодавно в'ялив дорадо. Коли приїжджаєш у село, можеш собі дозволити більше, ніж у місті. Наприклад, поробити всякі ферментовані штуки. Я ще хочу спробувати цього літа вперше поробити власні закрутки. І хочу вигнати саке.

Я якось так облаштовував свою роботу і свій лайфстайл, щоби максимально зробити собі комфортне життя, ненапряжне. І воно вроді вийшло. Я живу в полнєйшому ненапрязі. Я кілька років уже взагалі не стресував.

Фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Освіта, суржик і сім’я

Я почав писати суржиком, тому що зрозумів, що так я набагато точніше можу описати те, що відчуваю. У шероховатостях суржика – додаткова інформація, яка допомагає краще зобразити характер ліричного героя. Це додає супервеликої щирості, але все одно мені прилітає звідусіль за цей суржик, за то, що я паплюжу мову, що це так, типу, нарочіто й тупо зроблено, що люди в це не вірять. Вроді би якісь городські мальчики вдруг попиталися поговорити на суржику, але вони не шарять, як це. Хоча які ми городські мальчики?! Ми всі з райцентрів, кому, як не нам, знати, що таке суржик.

Я згадую всіх своїх добрих, класних друзів, яких я досі дуже сильно люблю, але як же їм не пощастило з їхніми сім'ями. Вони все, що робили ціле літо – це курили сігарети, ходили пасти корів, вичищали гімно з-під свиней, прибирали в хаті, варили свиням їсти, мили подвір’я. Тобто це такі діти-раби в сім'ях. А їхнім батькам було начхати на їхню освіту, на те, що з ними буде.

Куди підеш вчитись? У коледж на бухгалтера, чи на програміста, або на строїтеля – нема ума, то строй дома. У нас класні всі пацани були, добрі, прикольні, характерні, з кожного можна було героя писати. Але вони просто змарніли, тому що ні освіти, нічого. Мої батьки мене просто запинали цими репетиторами. Я їм вдячний. Не скажу, що я дуже хорошо вчився, але це якось все-таки зробило мозги трошки гнучкішими, в'юнкішими.

 Я робив те, що мені подобалося, і ні мамина, ні батькова критика мене взагалі ніколи не парили

Коли я брав гітару і починав бренькати, мама могла зайти та сказати: «Синочка, ти можеш того не робити? У тебе немає слуху». І це чиста правда, у мене його таки немає. Але мені було абсолютно байдуже, що там вона думає по поводу мого слуха, виходить у мене чи не виходить. Мені просто подобалось. Потім я поступив в університет, вона теж мене постійно шпиняла тим, що я щось не то роблю. Що я щось там не получаю, не заробив, не здобув стипендію, як мій старший брат, а кинув університет після четвертого курсу, і навіть не вивчився на магістра, ходжу на свої дебільні репетиції, вмєсто того, щоб чимось нормальним зайнятися. Але мені було похую взагалі, мене не парило, що там говорили. Я просто ходив собі на репи, занімався музикою, тому що мені це подобалось.

Я робив те, що мені подобалося, і ні мамина, ні батькова критика мене взагалі ніколи не парили. Я не знаю, чим це зумовлено, тому що я звідусіль від друзів чую всякі образи на своїх батьків, що вони там щось не дали, що вони не вірили, що хтось там хоче доказати своїм батькам, що щось може. Думаю, от це мені нема що робити, ще доказувати щось своїм батькам.

Я ніколи не корився мамі. Коли вона хотіла, щоб все було по її, я противився. Батьки все время питалися нас якось скрутить, але не получалося в них. Але це тому, що їхнє ось це бажання нас скрутить було все-таки не настільки великим. Мені здається, скрутить можна будь-кого за бажання, а їм було не до нас. У 90-х – особливо не до нас. І не до того, що ми там робимо. Вони займалися тим, щоб мати копійчину якусь, бо було все сутужно. І діти були предоставлені самі собі. Але із-за того, що сім'я інтелігентна, ми не росли балбєсами, не йшли колотися ширкою, як наші сусіди, а займалися своїми справами. Хоча, звісно, я багато де ризикував. І можна сказати, що «мужчина – це случайно виживший мальчик», то про мене.

Фото: Костянтин Гузенко для The Village Україна

Бути собою

Я користуюся дуже великою розкішшю. Ця розкіш називається бути собою. Мені не хочеться нікому угождать. Мені страшно подобається, що я можу в будь-якій ситуації залишатися собою, і мені за це не стидно. Може, і не особо гордо, але не хочеться робити себе лучше, чим я є, не хочеться понтуватись.

Я думаю, що в цьому і є чоловіча гармонія, коли ти не питаєшся нарізати понти. Якщо говорити суто про мене, я дуже довольний тим, що я роблю. Мені дуже подобається наша музика. Коли ти зробив трек і включаєш його собі, і ти від нього кайфуєш, і в тебе від нього мурашки, і ти його любиш, то нема нічого приємнішого, ніж цим своїм дітищем любуватися. І це дає стільки тобі задоволення й реалізації, що тобі більше нічого не треба. Тобі не треба супербабки, тьолки, тачки. Ти просто зробив класний трек, ти його слухаєш, і тобі за це не стидно. І в цьому прям кайфіще нєвєроятне.

Я ще думаю, що для чоловіків дуже важливо розвиватися. А розвиватися ти можеш тільки тоді, коли ти цікавишся, коли ти реально можеш у щось зануритися. І тоді, коли ти чимось цікавишся, у тебе всі кризи минуть. Або їх і не буде взагалі.

 Я користуюся дуже великою розкішшю. Ця розкіш називається бути собою

Фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Про стосунки

Жінка має бути для тебе в першу чергу твоїм найкращим кентом. І в нас із моєю дівчиною все почалося саме з дружби. Ми познайомилися на першому курсі університету. І я її спочатку оцінив як друга, а потім як жінку. І саме через те, що воно так сталося, це стало запорукою наших дуже міцних стосунків.

Мені здається, що кращі стосунки не тоді, коли чоловік добивався жінки, а коли жінка добивалася чоловіка, або не добивалася, але просто була ініціатором цих стосунків. Тоді вони можуть бути більш гармонійні. І в нас ці стосунки просто є супердружніми, суперсімейними, суперрідними. І все. Ми майже ніколи не сваримося, і всі друзі завжди нас ставлять у приклад ідеальних стосунків, самих відкритих, самих добрих, самих прикольних, і завжди на нас рівняються. Важливо ніколи не набирати в рот води, не дутися. Є проблема – треба її обговорити.

У нас сварки закінчуються через п’ять хвилин. Через 15 уже забули і їдемо по кофейочок на заправку, і погулять із собакою. Одним словом, рецепт від Дмитра Зезюліна: не накопичуйте, проговорюйте, орієнтуйтесь на те, щоб у першу чергу бути друзями одне одному.

Про психоактивні речовини

Редакція не пропагує вживання наркотиків. Почуті в епізоді рефлексії з цього приводу є особистим досвідом гостя.

Травка, в принципі, майже безвредна, окрім того, що вона, якщо часто курити, вбиває в тобі мотивацію, тобі пофіг стає. Але самі по собі люди під травкою майже ніколи не причиняють нікому зла. Звісно, що занадто, то нездраво. Можна напитися молока, і буде діарея. Але якщо порівнювати просто з алкоголем, який є у нас легальним, і тютюном, який є у нас легальним, то травка – це в сотні разів менше зло. Також це рекреаційно важливо для дуже багатьох людей. І це може допомагати багатьом людям.

Я б травку легалізував, просто тому, що вона є. На цьому можна робити гроші, податки, це можна урегулювати, з цього можна зробити нормальне культурне споживання. І це було би ок, тому що воно і так є, і ти від цього нікуди не дінешся. То чому воно має бути заборонене?

Щодо МДМА є безліч досліджень про те, як воно добре впливає на ПТСР. Я особисто довгий час вживав МДМА, особливо в цьому нічого поганого не бачив. Жодної агресії, чогось поганого, на МДМА неможливо підсісти. Це розкриває твою емпатію до людей. Тобто ти можеш встановлювати дуже класні зв'язки з людьми. Якщо це робити з розумом, то все буде окей. Я ще не бачив жодної проблемної людини, яка вживала МДМА, і воно його погубило. Я встановив купу класних контактів під МДМА. Написав, зрештою, пісню «Серфер».

ЛСД і гриби – це трошечки складніше. Тут не знаю, як це врегулювати, тому що може бути й біда. Але я вважаю свою спробу знайомства з псилоцибіновими грибами найважливішою подією в моєму житті, яка просто перевернула мене. Я став тим, ким я є. За весь час проживання в Києві в мені накопичилося багато зайвого. Переїзд у велике місто – це великий стрес. І з 2005 до 2012 чи 2013 року, коли я спробував гриби, накопилося дуже багато стресів, які мене не те щоб скалічили, але впевненість у собі прим’яли. Тобто я скинув із себе всю шелуху. Я почав цікавитися життям. Заново. Став спокійніший і, мабуть, більше почав приймати себе.

Для мене псилоцибін стирає негативну пам'ять. Він стирає стрес. Коли все закінчилося, ти поспав, на другий день встаєш, у тебе ні тріпа, нічого. І думаєш, чого мені так спокійно? Чого мені так просто? Навіть кольори далі продовжуєш бачити яскравіше, ніж до тріпа. І далі цілий місяць за тобою тягнеться шлейф упевненості, спокою, здорового інтересу до життя. Розумієш, що твої страхи – це те, що ти сам собі вигадав. Як чудовіще під ліжком, у яке ти в дитинстві віриш.

Після ЛСД у тебе теж такий довгий шлейф, потім іде спокій. Тобто не сам тріп цінний, важне оце послєвкусіє, після того, що тобі приносить це. У самому тріпі розчиняється его. Тобі даже думати про себе в западло. Ти ж усе життя думаєш, хто я, що я, зачем я, а куда я, а чи я хорошо одітий, а чи я там достатньо талантлівий, а чи мені там світить щось хороше. А під ЛСД ти думаєш, що це така хуйня, мізер, просто пшик. Краще зараз наслаждаться тим, як крони дерев під вітром хитаються. Ти чувствуєш все навколо, чувствуєш характер тварин, рослин. У тебе такий трепет до всього живого. Нічого не хочеться нарушати, не хочеться шуміти, така приходить гармонія.

Я довгий час займався медитацією. Ще до того, як спробувати псилоцибін. І я теж відчув момент якогось прозріння, але гриби – це інакше. Це ще й атракціон, це ще й інші кольори, це ще й гра. Бедтріпи можуть теж бути, але в мене вони були не страшніші, ніж від алкоголю.

ПОВНУ РОЗМОВУ З ДМИТРОМ СЛУХАЙТЕ В ПОДКАСТІ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА БУДЬ-ЯКІЙ ІЗ ПЛАТФОРМ

Брендинг: Vertigo Agency