У новому форматі подкасту «Простими словами» український стендап-комік Антон Тимошенко розповів про дитинство, гумор під час війни та розслаблене суспільство, яке потрібно «запаяти».

Антон Тимошенко,

український стендап-комік, резидент клубу «Підпільний стендап»

Повну розмову з антоном слухайте в подкасті «Простими словами» на будь-якій із платформ

Про навчання у школі й гумор як форму захисту

Я родом із села, у пʼятому класі батьки віддали мене в Нікопольську гімназію, бо я добре вчився в сільській школі. І там ці міські діти, якась нібито різність статусів, плюс у мене зуби були трохи криві. Я був ідеальним типажем людини, щоби її постібати й підколоти.

Я не дуже вмів битися, тому намагався боротися жартами, завоювати собі друзів і захистити себе іронією. І це працювало. Хіба що в якийсь момент я зрозумів, що навіть занадто працювало, бо це заважаю вчителям проводити уроки. У мене були гарні оцінки, але дуже погана поведінка. Уся субота в щоденнику була заповнена червоним.


Спочатку мій захисний механізм гумору був умовно територіальною обороною, тепер це професійне гумористичне ППО


Удома я був доволі спокійним. Грав в ігри, ходив на футбол і робив домашні завдання. Основна заслуга батьків у тому, що я ні разу не бачив, щоби вони сварилися, кричали одне на одного. Саме тому я думаю, що виріс збалансованою дитиною з більш-менш стабільною психікою.

Коли я привів батьків у МЦКМ («Жовтневий палац») на стендап, мама сказала: «Ми навіть не думали, що в тобі таке є». Ніхто не вірив, що я вступлю до Києва. Тоді якраз ввели ЗНО, можна було подати документи в декілька університетів. У першу хвилю зарахувань я пройшов на бюджет в Дніпровський національний університет імені Гончара. У Київ вступити було важче, а бюджет був моїм єдиним варіантом.

У КНУ імені Шевченка не вистачило кількох балів, щоби вступити на журналістику. В останні дні вступної кампанії я зрозумів, що не хочу навчатися в Дніпрі. Я подзвонив батьку, сказав, що віддам документи в Київ, на політологію. Батько сказав їхати, мамі ми нічого не сказали. Коли вже їхав назад до Нікополя через Кривий Ріг, зранку на вокзалі перевірив пошту й зрозумів, що я вступив.

Мама дуже раділа, що я працював на «Радіо Промінь». «Стендап прийшов і пішов, а «Радіо Промінь» вічне», – казала вона. Мій батько електромонтер, працював на Нікопольському заводі феросплавів, це найбільший завод феросплавів у Європі. Мама фармацевтка, працювала в аптеці. Зараз вони обоє вже не працюють. Батьки зараз у Києві, їм буває важко через зміну способу життя. Але я пояснюю їм, що це пауза, це не назавжди.

Я не знаю, якою би людиною я виріс, якби народився в місті. Мабуть, я виріс і більш здоровим через свіже повітря. Хоча от Нікопольський завод феросплавів. [жартує] Жили в селі, працювали на городі. Слава богу, десь дозволяли відпочити, а не сапати бурʼяни. Це, однак, навчило любити працю. Батько все вмів робити руками, брат також. Я іноді відчував свою дефективність. [жартує] Зате я на компʼютері розбирався. Я теж хочу навчитися робити щось руками, може, коли стану старшим, прийду до цього.

Слухайте розмову на YouTube

Про що не можна жартувати під час війни?

Так, у гумору ніби й не має бути меж. Однак є речі, які базуються на емпатії. Жартувати про Бучу й Маріуполь я не можу, бо хто я такий, щоби про це говорити? Утім, людина, яка приїхала з Бучі або Маріуполя, й хоче провести стендап, може про це жартувати, я вважаю. Навіть коли я жартував про повістки, то потім питав у військових, які приходили на мій концерт, чи можу я отак робити. Вони сказали, що так, лишай, бо це смішно.

Найбільша проблема для написання жартів зараз – те, що в людей дуже різний досвід війни. У когось він максимально трагічний, у когось ні. Тому один жарт може зайти одній людині, а іншій – ні. Якщо жарт не набирає 1000 цитованих ретвітів зі словами «Треба його повісити», то значить, що жарт більш-менш нормальний.

Коли я заходив у тему мовного питання, то я думав: яка в цього мета? Якщо просто розсмішити, тоді цього замало. Якщо ж мета – обʼєднати людей, змусити задуматися, то можна ризикнути. Якщо твоя мета винятково сміх – то напиши жарт про стосунки й усе.

Публічність, відповідальність за власні слова й відчуття безпеки

Так, у мене зростає аудиторія, але я би сказав, що моя публічність комфортна. Одна людина у вагоні «Укрзалізниці» може мене впізнати – це і комфортно, й відчуваєш, десь для когось відомий.

Я зараз іронічно пишу матеріал про «гумористичний фронт», бо не люблю це визначення. Що популярнішим ти стаєш, то більше людей знають, що ти не служиш. [жартує] Популярність у геометричній прогресії посилює почуття провини. Я намагаюсь її конвертувати в щось донейтне, а не в атрибути «популярного життя».

Також посилюється відповідальність за власні слова. Я завжди намагаюся думати, що я говорю. Не завжди виходить, бо стендап для мене – це завжди пошук і намагання постояти десь на межі, знайти вихід зі складної теми. Якщо ти завжди жартуєш у певних межах, то це нудно, ніхто це дивитися не буде.

 Війна краде в нас радість, але що гірше – вона краде в нас біль

Вигорання, хобі як робота й розслаблене суспільство

Прикольно казати, що найкраще хобі – це робота. Насправді це найгірше [хобі]. Бо тоді воно перетворюється на ремесло, заводську роботу. Тепер доводиться шукати інше хобі, бо перше вже стало роботою. На натхнення сподіватися не варто. Я не вважаю, що я найталановитіший стендап-комік України, але я думаю, що я найпрацьовитіший. До літа спробую дописати нову годинну програму.

Контекст війни не дає змогу говорити про щось інше, крім війни. Утім, постійно говорити про війну теж утомлює, уже стільки жартів про це було… Не просто знайти новий оригінальний вектор, який не буде тригерити людей, яким і так важко [через війну].

Я не люблю, коли кажуть, що суспільство розслабилось, але якщо ви побудете хоча би пʼять годин у Краматорську, то зрозумієте, що так, ми тут дійсно занадто розслабились. Поставив собі мету – «запаяти» людей, але не перепаяти. Задача така, щоби вони прийшли на стендап, посміялись і відпочили, але водночас думали про війну, можливо, змотивувати їх допомогти ЗСУ.

Через це і вигорання було, бо потрібно ж писати й писати, не зупинятися. Зараз намагаюся себе не заганяти. Помічаю, що багато жартів народжуються в комунікації, під час спілкування. Війна краде в нас радість, але що гірше – вона краде в нас біль. Ми не можемо понити, а я люблю жалітися найбільше. Тепер не можна – усі проблеми війни гірші за твої.

Я багато на себе беру, бо думаю, що стендап може розв'язувати проблеми інших людей, допомогти їм. Не факт, що ця робота дійсно щось дає, але мені приємна ця ілюзія, ніби я на щось впливаю. Якщо це навіть 0,02% впливу, це однаково заряджає. Стендап – це теж влада.

Чи дійсно коміки найсумніші люди та чи можна взагалі з ними поговорити серйозно?

Я не найвеселіша людина в компаніях, хоча все залежить від настрою, людей і рівня втоми. Іноді хочеться просто помовчати. Я не люблю, коли від тебе очікують жартів, я можу ситуативно увімкнутися. Люди з емпатією і так розуміють, що не потрібно від коміків вимагати якоїсь комедії в моменті.

Дуже люблю поговорити серйозно, у мене є ця слава «душніли». Часто можу в компанії спитати щось типу: «А що ви взагалі думаєте про життя?» Я просто хочу дізнатись абстрактні думки про життя, мені цікаво. Це також іноді проблема в моєму стендапі, я думаю не про локальні історії, а відразу про весь світ. Навіщо обмежувати себе?

Багато речей я роблю на автоматі. Але якщо зупинитися й подумати, чи ці речі дійсно потрібні, то виходить, що їх можна відкинути. Для мене найвеселіше – дивитися, як людина біжить по ескалатору, який створили, щоби ти й так рухався швидше й комфортніше. Але ти однаково біжиш по ньому? Щось має бути не так у твоєму житті. [жартує]

Про наелектризованість у суспільстві й Спартака Субботу

У моїх нотатках є нагадування, що треба поговорити про срачі й наелектризованість у суспільстві. Я відчуваю це дуже сильно, хейт прилітає на жарти до будь-яких тем, навіть про аудіоповідомлення в телеграмі. Не підколи, а прям агресивні коментарі. Я десь читав, що це може бути така собі «колоніальна памʼять» деколонізованих країн, коли ми шукаємо ворогів усередині. Хоча, можливо, під час війни це неможливо не робити.

Ми з Євгеном Яновичем почали спілкуватися ще до того, як він почав працювати зі Спартаком Субботою. Він допомагав мені, підтримував збори. У мене з ним добрі стосунки. Я дивився їхній подкаст ще на самому початку, але всі мої друзі-психотерапевти й журналісти казали, що Спартак – неоднозначний персонаж, що він бреше.

Я дуже часто завдяки цьому формую свою думку, бо не маю часу все перевіряти особисто. У мене немає пів року часу, як в Іллі Полудьонного, перевіряти людей, яких я у чомусь підозрюю. Є люди, яких я поважаю, яким я довіряю, тому можу орієнтуватися на їхню думку. Якщо вони вважають, що Спартак неадекват, то я не буду це дивитися.

Цікава була реакція [Євгена Яновича], бо я розумію його відчуття, коли ти подкастом збираєш повний зал на 1000 людей у КПІ. Думав, що йому, можливо, важко буде від цього відмовитися. Але він відреагував швидко, призупинив цей суперуспішний проєкт.

Про стосунки й жарти над партнерами

У мене зараз немає серйозних стосунків, я у вільних [ред. – стосунках]. Зараз на війні важко розуміти, як будувати сімʼю й довготривалі стосунки. Поки є певний барʼєр до повної привʼязаності й визначеності. У мене зазвичай були довгі стосунки, серйозні. Зараз пробую щось нове. Головне, щоби не як у Вілла Сміта. [жартує]

Жартувати про власні стосунки – це класний критерій побудови більш довготривалих стосунків. Щоби зрозуміти, як людина ставиться до жартів, чи може розуміти іронію. Але якби моя дівчина була стендаперкою, я не знаю, чи я би хотів, щоби вона розказувала все про мене, навіть якщо ці жарти дуже смішні. Тому я проявляю емпатію, розумію, що якісь речі казати можна, а якісь – не можна. Я завжди краще запитаю в партнера, якщо ні – то ні. Може, коли я вже буду в шлюбі років 20, я буду казати – умикай YouTube й чекай годину приколів про наше спільне життя.

Американська комікеса Алі Вонг дуже відверто жартує про власного чоловіка: говорить про проблеми в сексі, жартує навколозрадницькі жарти. Я подумав: «Ого, сміливо! Класна пара». А потім мені через місяць сказали, що вони розлучилися. Якби я знав це до перегляду спешла, було би не так смішно.

Професійна заздрість, конкуренція та допомога колегам-стендаперам

Коли ірландський комік Дара ОʼБрієн мене репостнув, я це відчув. Є українські коміки, які можуть бути конкурентоспроможними на західній сцені. У деяких із них ще немає годинного спешлу, який був на рівні Леї Сі Кея чи Дейва Шаппелла, але біти [ред. – окремі жарти] на рівні.

Конкуренція призводить до якості. Зараз такий буст для українського стендапу, коли легше отримати перегляди й лайки. Ти можеш написати простий матеріал, який залетів, і подумати, що завжди будеш так робити. Але не можна зупинятися, потрібно працювати. Я намагаюся допомагати комікам, які просять репостнути й розповісти про їхній концерт. Буває, що просять репостнути по десять разів якісь маленькі концерти, але це так не працює. Якщо це великий сольник – тоді можна.

Критику я беру близько до серця. Потім думаю, пишу знайомим, яким я довіряю, питаю, що вони про це думають: чи я налажав, чи люди просто образилися, бо вони на емоціях. Якщо пишуть негатив з образами, перша реакція в мене відповідна. У мене немає такого, що я думаю, мовляв, я вище вас – я на вашому рівні. Ми всі на одному рівні. Як ви до мене, так і я до вас.

Почав рідше переглядати коментарі. Я за все своє життя написав негативних коментарів в інтернеті десь 20, може, десять. За речі, які мене дуже бісили: ОПЗЖ чи Потап із його останнім кліпом [ред. – пісня «Волонтер»].

ПОВНУ РОЗМОВУ З Антоном СЛУХАЙТЕ В ПОДКАСТІ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» НА БУДЬ-ЯКІЙ ІЗ ПЛАТФОРМ

Брендинг: Vertigo Agency