«ПРИЙОМ» – подкаст The Village Україна про почуття військових і їхні стосунки з цивільними.

Рекламні борди в містах України нагадують, що в російському полоні досі залишаються сотні бійців, причому йдеться не лише про полонених «Азову». Крім них, у полоні перебувають й інші військові, а також цивільні. В окупованих населених пунктах росіяни одразу будують катівні, тож кількість людей, як цивільних, так і військових, які пройшли досвід полону та переживали тортури, є безпрецедентною. Що відбувається з людиною після полону, як на це реагувати та про що знати близьким і людям, чиї професії дотичні до спілкування з іншими – у кінцевому епізоді сезону подкасту «Прийом» розповідають Тетяна Сіренко, заступниця директора Центру психічного здоров'я «Лісова поляна» МОЗ України, й Артем Осипян, психотерапевт у мирному житті та доброволець Збройних сил України.

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИЙОМ» НА ЗРУЧНИХ ПЛАТФОРМАХ

Артем Осипян

Тетяна Сіренко

Порушення стосунків «людина – людина»

Людина, яка пережила полон і тортури – це насамперед людина, яка має певний досвід. І от саме в цьому досвіді полону й тортур є дуже багато специфічних наслідків, які можуть проявлятися в поведінці людини. Зокрема, це впливає на те, як людина будує стосунки і як бачить життя загалом. Полон і тортури дуже сильно впливають на здатність людини довіряти людям і вірити в людей. Бо людина, яка відчула на собі тортури, стикнулася з найбільшим злом – вона бачила, як одні люди свідомо спричиняють іншим людям біль, фізичні та психологічні страждання. Це доволі потужно впливає на стосунки «людина – людина».

Можливі поведінкові реакції

Є декілька специфічних реакцій у поведінці людей, які пройшли полон.

1

Парадокс контролю. Коли людина потрапила в полон, вона максимально втратила контроль над своїм життям, здатність ухвалювати рішення та на щось впливати. І тому тема контролю буде дуже чутливою для неї. Після звільнення бажання контролювати часто набуває викривленої форми. Тобто, з одного боку, людина нетерпима до контролю у свій бік, але разом із тим вона може мати надмірну потребу в контролі всього, що з нею відбувається, у контролі навколишніх. Це може проявлятися в стосунках із близькими, може переноситися на стосунки з дітьми, а ще проявляється у стосунках із фахівцями: психологом, лікарями, юристами, державними органами тощо.

2

Гіпертрофоване почуття сорому та провини. Часто військові потрапляють у полон групами, і, з одного боку, момент звільнення має давати радість, але, з іншого боку, з’являється усвідомлення, що я – на волі, а багато побратимів залишається в полоні й перебувають у дуже важкій ситуації та жахливих умовах. Це посилює відчуття провини, і через це люди, звільнені з полону, можуть блокувати для себе певну якість життя. Наприклад, звільнені «азовці» відмовлялися від якісної смачної їжі, тому що сама собою якісна та смачна їжа виступала для них тригером. Вони згадували умови в полоні та про побратимів, які досі лишаються там.

3

Відчуження. Це симптом, який зустрічається мало не в кожного, хто пройшов досвід полону. Тому що для того, щоб вижити в полоні, треба відсторонитися від свого тіла, від своїх емоцій – і взагалі ледь не заблокувати свою здатність прив'язуватися до когось і до чогось. І це не минає швидко, на це потрібно багато часу. Тому близьким треба розуміти, що дистанція, холодність або відсутність емоційної та фізичної близькості зі звільненим із полону є нормою.

Парадокс контролю, відчуття провини та відчуженість – це першочергові три аспекти, над якими варто працювати та про які варто знати близьким, а також медичному персоналу й іншим фахівцям, які можуть контактувати з військовими та ветеранами.

У цивілізованому світі тортури та жорстоке поводження заборонені до будь-якої категорії людей, включно з військовослужбовцями. Протидію тортурам і жорстокому поводженню регулює «Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання»

Що варто знати медикам для допомоги людям, які пережили полон і тортури

Важливо пам’ятати, що наслідки полону й тортур можуть бути видимими, а можуть бути невидимими. Невидимі наслідки – психологічні реакції та погляди на життя, які залишаються з людиною на тривалий проміжок часу. Видимі: рани та гематоми, переломи, вивихи суглобів, тремор кінцівок, розлади центральної нервової системи (головний біль, складності сприйняття, втрата слуху, порушення зору), атипова поведінка, втрати свідомості, опіки. Але навіть видимі наслідки не завжди можуть бути помічені під час першого огляду, бо людина, яка пройшла досвід тортур, може бути настільки дисоційована від свого тіла, що не відчуватиме болю та повідомлятиме лікарям, що з нею все в порядку.

Тож лікарям варто розуміти, що бійцю потрібен буде час, щоб знову повернутися до відчуттів свого тіла та зрозуміти, якої шкоди йому завдано. До того ж для людини, яка проходила тортури, усе її тіло може бути тригером – для неї дуже складними можуть бути звичайні лікарські процедури на кшталт електрокардіограми (якщо людину катували струмом) або ін’єкцій (полоненим часто вводять якісь препарати через уколи чи крапельниці, щоб повпливати на їхній стан). Тому медикам важливо проговорювати та детально пояснювати кожну свою дію.

Що має робити медичний персонал:

  • забезпечення відчуття базової безпеки;
  • надання домедичної допомоги;
  • надання ППД (першої психологічної допомоги);
  • фіксація наслідків тортур згідно зі Стамбульським протоколом;
  • дотримання підходу, базованого на правах людини;
  • за можливості залучення фахівців мультидисциплінарної команди (психологи, соціальні працівники тощо).

Ситуація невизначеної втрати

Часом близькі, які очікують людину з полону, не мають підтвердженої інформації про те, що ця людина дійсно перебуває в полоні. Проживання досвіду родича зниклого безвісти – це складний феномен, який називається «ситуацією невизначеної втрати».

Вона характерна відчуттям психологічної присутності людини в родині, хоча фізично людина відсутня. Здебільшого в таких випадках зникла, відсутня людина займає центральне місце в родині, і все життя починає крутитися навколо цієї ситуації. Близькі намагаються знайти інформацію, дізнатися про всіх полонених, розпізнавати залишки тіл, намагаються достукатися до командування та побратимів, щоби зрозуміти бодай щось. І це сильно виснажує та впливає на якість життя всієї сім’ї та залучених до цього людей.

повноцінне горювання відбувається тоді, коли є усвідомлення, що людини немає, і прийняття цього факту

Відчуття невизначеності разом із тим, коли твоя близька людина зникла безвісти чи перебуває в полоні, суттєво відрізняється від того, коли твоя близька людина загинула. Коли ми втрачаємо когось близького, відбувається психологічний процес горювання. І, власне, повноцінне горювання відбувається тоді, коли є усвідомлення, що людини немає, і прийняття цього факту. І тоді цей процес горювання може рухатися, тобто згасати.

У ситуації невизначеної втрати, коли ми чогось очікуємо, але не знаємо, коли ситуацію буде вирішено, людина не може прогорювати. І це може тривати дуже довго. Часто буває, що члени родини не хочуть приймати, що, ймовірно, людина загинула, якщо довго немає жодної інформації про її перебування, тому що бояться, що так вони зрадять її або накличуть біду.

Загалом процес горювання є нормальним, якщо він не триває надто довго (декілька років), або ж коли його інтенсивність спадає (тобто людина поступово може повертатися до нормального життя та задоволення своїх потреб).

Взаємодія з людьми, які пережили полон та тортури