«Вулиця Степана Бандери» – подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. Одинадцятий епізод присвячений гумору, який завжди допомагав українцям у найважчі часи.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

Сміється Україна

«Українці сміються часто-густо над самими собою, що дуже привабливо й симпатично. І це є ознакою їхньої сили й душевного здоров’я. Адже кожен психіатр знає, що людина, схильна до самоіронії, – здорова людина», – якось сказав український художник й автор сатиричних п’єс Лесь Подерв’янський.

21 лютого ведучий програми The Late Show Стівен Колбер іронізував із вислову Путіна про «історичні російські землі» на сході України:

«Путін каже, як у старому виразі: якщо любиш, відпусти; якщо воно не повертається, значить, оточи його 190-тисячним військом і попроси знову».

З 24 лютого жарти й меми стали для українців способом зменшити емоційну напругу та чи не єдиним шансом не збожеволіти. «Сміх крізь сльози», як казав Іван Франко, завжди рятував українців у складні часи.


Сміх крізь сльози

У 1889 році вийшов твір російського письменника, уродженця Полтавщини Сергія Степняка-Кравчинського «Андрей Кожухов». Там він натхненно описує спів героїні, порівнюючи український і російський народний гумор:

«Вона вибухнула веселою молодецькою пісенькою, повного живого українського гумору, який у порівнянні з хвацькою веселістю росіян те ж, що спів ширяючого в небі жайворонка в порівнянні з криками морської чайки, що заграє з бурею».

За кілька років до цього, у 1881-му, Іван Франко опублікував статтю про російського письменника, сатирика Михайла Салтикова-Щедріна. Франко зазначав, що «цей перший по Гоголю сатирик у російській літературі» різниться від свого попередника вдачею свого гумору і закроєм своєї сатири так коренно, як різниця вдача українця від вдачі великороса. Бо коли гумор українця більше погідний і попри всій свої їдкості й остроті більше гуманний, гумор великороса понурий та терпкий навіть там, де вибухає голосним сміхом. І коли в українця крізь сміх видніються сльози, у великороса видніється гнів».

У час існування Російської імперії українці свій гумор проявляли через жартівливі пісні. Висміювали різні побутові проблеми, стосунки між чоловіками та жінками, хлопцями та дівчатами, жартували з неуважних, скупих, лінивих людей чи п’яниць. Жартівлива пісня була й способом соціального протесту. Висміюючи ворогів, висловлюючи протест проти соціального поневолення, експлуатації. Українці в сатиричних піснях відстоювали ідеали добра, справедливості, вільної праці та моралі. Франко писав: «Пісні найновішої формації, які складає наш народ, по більшій часті не історичні, а радше сатиричні, але я не знаю, чим се промовляє на їх некористь? Я думаю, що [навпаки], се свідчить о вищім розвою народного самопізнання, коли народ зачинає критично розглядати суспільний устрій, який його окружає, а не сміючи або й не вміючи висказати своїх вражень просто, висказує їх гумористично-іронічним способом, у їдких, насмішливих пісеньках».

Дуже часто українці сатирично співали про царів, панів, багатіїв, церкву та священників, солдатів, злодіїв. У піснях звучало про зовнішніх ворогів і їхнє ставлення до людей і людей до них. У них українці відображали своє ставлення до соціальних питань, мріяли про краще становище. Сатиричні пісні стали своєрідною зброєю проти привілейованих людей. Не боялися українці висміювати навіть царя:

Ми не підем на кладочку,

Бо кладочка гнеться,

Ми не хочемо царя,

Хай він западеться!

Розуміли, що за самодержавства російського імператора Миколи ІІ їм житиметься важко:

Ой скільки ж ви не моліться,

А щастя не буде,

Доки у нас на престолі

цар Микола буде.

Посадив він нас у пекло,

А сам сидить в царстві.

Отакі-то в нас порядки,

В нашім государстві.

І навіть у піснях закликали до відкритої боротьби проти влади:

Крейсамт з папами триває:

А ви, хлопці любі, милі,

Хапайте се до сокири,

Остріть коси, остріть вила –

Аж так пукне папська жила.

«Анекдот» Івана Франка

У 1899 році український етнограф і фольклорист Володимир Гнатюк видав збірник «Галицько-руські анекдоти». До збірки ввійшли 700 анекдотів із примітками та відомостями про авторів, місце та час походження. Наприкінці передмови він подякував Івану Франку за «цінні вказівки, якими він користувався при укладанні цього тому». Сам Франко згодом написав: «Є се найбагатший збірник народних анекдотів, який має досі слов’янська етнографічна література». З подачі Франка слово «анекдот» увійшло до української мови. До того часу українці вживали народні назви на зразок «усмішка», «жарт», «небилиця», «оповідка», «придабашка», «побрехенька», «сміховинка», «фацеція» й «гец». А в періодиці анекдоти з’являлися під рубрикою «Забавне», «Смішне», «З народних уст».

На початку 30-х років 19 століття Яків Головацький, Маркіян Шашкевич й Іван Вагилевич, відомі як літературне угрупування «Руська трійця», пішли між людей, щоби краще їх пізнати. Почали збирати пісні, «котрі народ зберігає в пам’яті тисячі, записувати його приказки та пословиці, його оповідання та перекази». Поміж тим записали й декілька казок, які мали анекдотичний характер. 15 таких жартівливих оповідань видали під назвою «Приказочки». З того часу збирачі народної творчості не залишали поза увагою народні анекдоти.

Українці розповідали анекдоти всюди, «де лиш зійдеться громада людей». Володимир Гнатюк, бувши в різних селах, зазначав, що люди жартували під час стояння черги до млина, вечорниць, у корчмі при чарці й навіть під час ритуальних забав при померлому. Через популярність анекдотів в українців сформувався особливий тип народного жартуна чи сміховця. Також таких людей називали «штукарями». Про такого жартуна із села Мшанець Гриця Оліщука-Терлецького Гнатюк писав: «То один із найліпших оповідачів, яких я коли чув. Він оповідав мені одинадцять днів без перестанку з 10 до 12 годин денно. Оліщак оповідає всьо з однаковим хистом». Такі люди були бажаними на родинних і громадських святах, бо були «виразниками народного гумору, яким проникнуті всі заглибини розуму й фантазії справжнього українця, гумору природного, так сказати незайманого, непорочного».

Від москалів до орків

Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України українці придумали багато мемів, анекдотів і жартівливих пісень про росіян. У них побутують зневажливі прізвиська для ворогів: «орки», «свинособаки», «ватники», «кацапи», «рашисти», «русня», «Ваньки» й «москалі». Останнє в українській мові історично означає солдата російської армії. Ще Іван Котляревський вживав слово «москаль» у значенні «груба невихована людина».

Багато анекдотів про москалів виникли, коли українські землі стали частиною Російської імперії. Тоді українці вперше зіткнулися з нахабством, брехливістю, різними злочинними діями москалів (солдатів). У жартах з’явилися сюжети, як добродушно довірливі Грицьки, Панаси дозволяють себе обдурити, спостерігають, «як у білий день», «у живі очі» москалі тягнули їхні мішки з мукою, масло, полотно, кожухи й сало. Сміючись із себе, українці починали самоусвідомлювати себе та вирізняти від іншої культури, традицій, моральних принципів. Український учений Володимир Дорошенко зауважував: «Сам наш народ почував свою окремішність, відрізняючи себе від сусідів, передовсім від поляків і москалів. У своїх піснях, приказках, анекдотах давав їм влучні характеристики».

Образи москаля в українських анекдотах мали негативне забарвлення. Поділяли їх на кілька типів. По-перше, москаля-ворога, з яким воюють. Він був зрадливим, підступним і хитрим. Також побутував образ москаля-командира чи москаля-солдата, який поселявся в селянській родині. Москалів вважали за людей, позбавлених моральних цінностей. В одній із приказок висміювали: «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане».

Анекдоти про москалів як тоді, так і зараз здебільшого відображають гострий, іноді «чорний» гумор українців. До сьогодні образ москаля в українських жартах не змінився, він залишається негативним. Це пов’язано з тим, що від першого зіткнення росіян з українцями до сьогодні поведінка перших не змінилася. Досі в їхній культурі переважають великоруські амбіції, міф про вибраність росіян, бажання забрати «ісконно русскіє землі», пограбування, ґвалтування тощо. Українці продовжують висміювати ці риси, але жарти набрали гострішої форми:

Два куми копають на городі велику яму. Підбігає маленький син одного з них:

– Тату, тату, а то ви яму для москаля копаєте?

Кум, загордившись, – другому:

– Ач, таке мале, а вже газда!

За анекдот до тюрми

У 20-х роках 20 століття постало питання потреби вивчення української мови й українізації в УРСР. Це викликало різкий спротив у московських колах. Тоді український громадський і політичний діяч, літературний критик Сергій Єфремов записав анекдот про розмову одного з керівників тогочасної України Петровського з функціонером усесоюзного керівництва, головою уряду Риковим:

Риков: Ты хочешь, чтобы я тебе на украинизацию деньги давал. Да ведь языка-то такого не существует.

Петровский: Нет, существует.

Риков: Какое там существует! Ну, например, как будет по-украински голова?

П: Голова.

Р: Зубы?

П. (уныло): Зуби

Р.: Рот?

П.: Рот

Р.: Рука?

П.: Рука

Р.: Нога?

П.: Нога

Р.: Жопа?

П. (тріумфуючи): Срака!!!

Р.: И ты хочешь, чтобы я на эту самую сраку тебе полтора миллиона отпустил?!

З початку 20 століття українські народні анекдоти стали політизовані. Радянська влада боялася анекдотів, тому створила систему застережень і покарань. Жарти, які висміювали владу, прирівнювали до протидержавної пропаганди. За них карали згідно з відповідними статтями Кримінального кодексу. За часів Сталіна за антирадянські анекдоти садили за ґрати або розстрілювали, а за Брежнєва – відправляли до психлікарні або вносили до списку «неблагонадійних». Українців це не стримувало.

Особливого висміювання в народних анекдотах зазнав Йосип Сталін. У роки Другої світової війни, коли українці зазнали руйнувань, засуджували дії «вождя» та сподівалися на його кончину, жартували так:

У кімнаті Сталіна висить його портрет. От уже, як прикрунуло Сталіну добре, підійшов він до портрета і питає:

– Ну, дружище, ти не знаєш, що зо мною буде?

– Не знаєш що? Мене знімуть, а тебе повісять.

В анекдотах українці поєднували Сталіна та Гітлера. Спочатку висміювали їх як союзників, а потім – як ворогів. У двох випадках їх однаково вважали ворожими та чужими для українського народу. Коли 1939-го Сталін пообіцяв постачати Гітлерові продукти й сировину в промисловості, українці жартували:

– Адольф Гітлер – найкраща доярка Совєтського Союзу.

А як фашистському диктатору стало скрутно, почав прохати Бога, щоб допоміг розбити Сталіна. А Сталін наказав російським попам молитись за знищення Гітлера.

Довідався про це селянин:

– От аби ці молитви дійшли до Бога і щоб він зробив істинно-справедливо: задовольнив Гітлера – розбив Сталіна, і ублаготворив Сталіна – знищив Гітлера. Навіки припинив би кровопролиття і вбивства.

слухайте одинадцятий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»