«Прийом» – новий подкаст The Village Україна про почуття військових і їхні стосунки з цивільними.

Головний герой подкасту – психотерапевт і правозахисник у мирному житті й доброволець у ЗСУ зараз Артем Осипян. У розмові з редакторкою The Village Україна Іриною Виговською він розповідатиме про так звану «прірву» між військовими й цивільними, стосунки з близькими, які далеко, страх, спотворене сприйняття смерті та ПТСР.

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИЙОМ» НА ЗРУЧНИХ ПЛАТФОРМАХ

Життя до повномасштабної війни

Мене звуть Артем Осипян, до 24 лютого я працював психотерапевтом, у мене була невелика приватна практика. Моїм профілем були переважно зловживання психоактивними речовинами та психологічна травма. Зокрема, працював із ветеранами АТО. Також був громадським діячем і правозахисником у сфері наркополітики та психічного здоров’я. Наприклад, останнє, що я не встиг зробити через початок повномасштабного вторгнення, – зареєструвати законопроєкт, який ми розробили разом із моїми колегами й депутатами. Він стосувався визначення діяльності психологів і психотерапевтів. Дуже важливий закон, який, на жаль, тепер «завис».

У мене було насичене цікаве життя, у якому я щодня намагався проводити із соціальною користю. Та з новою фазою війни я, як і багато інших моїх співгромадян, не зміг залишатися осторонь і ввійшов до складу добровольчого формування.

Коли «русня» вийшла з Київської області, у мене була можливість повернутися до звичного життя. Ця можливість є в мене щодня, оскільки я доброволець, а не мобілізований. Та я ухвалив рішення бути поруч зі Збройними силами. Однією з причин було бажання відчути на власному досвіді все те, через що приходять бійці. Бо усвідомлюю, що рано чи пізно повернуся до психотерапевтичного фронту й власний досвід тут не буде зайвим. Бійцям буде простіше ділитися досвідом із людиною, яка пройшла те саме, що й вони.

«Підсісти на війну»

Але я був би лицеміром, якби не зізнався собі й іншим, що війна – це наркотик, на який я трохи підсів. Цивільне життя серйозно відрізняється від військового. Я це відчув одразу, як тільки почав їздити туди-сюди. Для себе назвав це «розривом між реальностями». Бо життя вдома, цивільне, у місті, де ніби немає війни – це одна реальність. А життя в зоні бойових дій – зовсім інша.

Я відчув і пройшов етапи злості на людей, які «не думають про війну», відчуття, що ти прибулець, які накривали після перших повернень додому. Здавалося, що цивільне життя не справжнє, що правда тільки там, на війні. Я не перший, хто проходить це, і не останній.

Рано чи пізно кожен повернеться до цивільного життя, яке, можливо, здаватиметься незнайомим і чужим. Комусь реінтегруватися в довоєнне життя буде важко й хотітиметься повернутися на війну, хтось буде щасливий, що він нарешті вдома, але він привезе із собою різні сувеніри у вигляді змін особистості й психіки, до яких не завжди будуть готові близькі. У цьому подкасті я ділюся своїми думками й спостереженнями, сподіваючись, що комусь це допоможе краще зрозуміти себе.

Різниця між військовими і цивільними

Перше, чим цивільний відрізняється від військового і що формує основу відмінностей, – функціонування уваги. Коли ти перебуваєш на фронті, не можеш собі дозволити розслабитися або стати неуважним ні на секунду. Ти завжди дивишся під ноги, ти завжди очікуєш на небезпеку. Це пікова зосередженість, якої просто не може бути в цивільному житті. Усі, звісно, почали бути уважнішими й тривожними після 24 лютого, але фронт однаково кардинально змінює те, як ти дивишся на світ. І коли приїжджаєш до міста, спершу почуваєшся прибульцем, бо не можеш зрозуміти, як тут люди живуть без відчуття небезпеки.

Перше, чим цивільний відрізняється від військового і що формує основу відмінностей, – функціонування уваги

Зі змін в увазі починаються й решта змін у військових. Звісно, люди на фронті мають відключати емоції й емпатію, ставати черствішими. Для мене як психотерапевта, людини, робота якої бути емпатичним, це був дуже складний процес. Але інакше ти тут просто не виживеш. На фронті психіка адаптується, усі її реакції направлені на те, що може зберегти життя.

Але ці адаптаційні процеси якраз і розривають нас із реальністю. У мене було багато моментів, коли навіть після тижня, двох, не кажучи вже про місяць чи два перебування на фронті, я приїжджав до Києва й відчував колапс психіки. Психіка ніби надламується, коли в тебе нема тих стимулів, якими регулювався до того на фронті.

Поступові, невеликі поведінкові зміни насправді роблять військового іншою людиною. Цьому ніяк не можна протистояти, люди на фронті точно змінюються. Але ці зміни важливо в собі відмічати. Рефлексія – це те, що може зараз сильно допомагати людям, які перебувають у зонах бойових дій. Дуже важливо розуміти, що зі мною відбувається, відчувати, як я віддаляюся від цивільного життя, катаюся на адреналінових гірках (і мені це подобається). Щоби простіше було згодом повернутися у свій довоєнний статус, треба усвідомлювати, який розрив стається зараз, під час несення служби. Потрібно чесно зізнаватися собі в цьому процесі, бо він точно є.

Спостерігати за змінами психіки й усвідомлювати, що вони в будь-якому разі відбуваються – єдина зброя, яка може захищати наше психічне здоров’я вже зараз.

Як говорити й будувати стосунки

Ще один складний момент – розрив із близькими. Люди, які тебе люблять, до яких ти прив’язаний емоційно, звісно, не хочуть тебе відпускати й переживають за тебе, хвилюються. І хочеш того чи ні, але мусиш із собою нести й власні емоційні страждання, переживання й фрустрації (бо насправді багато чого на фронті бракує: там ти відрізаний від світу й існуєш в обмеженнях), емоційний стан своїх близьких. Навіть якщо ці близькі намагаються контролювати надмірні емоції, вони однаково делегують свої переживання бійцям.

Людина, яка брала участь у бойових діях, – це передусім нормальна людина, яка пройшла через ненормальні обставини

Військовий має виконувати роботу на фронті, знаючи, що за нього хвилюється мати, за ним сумує дружина, дівчина чи хлопець, йому не знають, що і як сказати друзі. Тому часом узагалі обирають мовчати. Це накопичується, і в майбутньому впливає й на мотивацію, і на емоційне виснаження. А ще воно накладається на незакриті потреби – емоційні та фізичні. І це теж поглиблює розрив. Тобто близькі люди і зв’язок із ними – це й те, чого бракує, і те, що виснажує одночасно.

Звісно, на фронті є свої позитивні емоції, багато гумору, піднесення. Але це те, що найчастіше буде зрозуміло лише побратимам. Людям із довоєнного життя, навіть близьким, доведеться це довго пояснювати. На довгі пояснення на фронті немає часу. Тому для військового найближчими людьми стають його фронтові друзі. І поки військовий у зоні бойових дій, побратими – єдині люди, які дійсно розуміють, що з ним відбувається і як він почувається.

Людина, яка брала участь у бойових діях, – це передусім нормальна людина, яка пройшла через ненормальні обставини. І немає такої комбінації в психіки, у якій би вона могла адекватно реагувати на ці ненормальні обставини.

Усе, що можуть зробити цивільні, – дати людині зрозуміти, що готові її вислухати

Цивільні часто думають про те, як говорити з військовими. І я хотів би наголосити, що немає ніяких спеціальних способів говорити. Військові – такі самі люди, як і решта. Варто лише дотримуватися базових рекомендацій. Наприклад, не просити деталізувати умови участі в бойових діях. Не завжди військові готові й не завжди хочуть про це говорити. Перед тим, як людина зможе розказати про свій досвід, має встановитися певний рівень довіри й, найімовірніше, ініціатива має бути за самою людиною, яка через це пройшла, а не за тією людиною, яка через цікавість чи ще якісь свої внутрішні потреби хоче отримати цю інформацію.

Усе, що можуть зробити цивільні, – дати людині зрозуміти, що готові її вислухати. Але в жодному разі не потрібно розпитувати про те, скільки ти там убив орків, чи бачив ти там мертвих росіян, чи ще щось. Це все некоректні запитання, вони можуть викликати негативні реакції у військових. Навіть якщо військові цього не показують, це збільшує дистанцію. А я думаю, що ніхто з нас не хоче, щоб ця дистанція була між нами.

Артем Осипян писатиме колонку до кожного епізоду подкасту, щоби детальніше зафіксувати та сформулювати думки.