«Вулиця Степана Бандери» – подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. Десятий епізод присвячений спротиву та солідарності українців під час Другої світової війни.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

«Де не стоятиму – вистою»:

як українці проживали війни

Господи, гніву пречистого

благаю – не май за зле.

Де не стоятиму – вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

Український письменник, дисидент, політв’язень СРСР Василь Стус написав цей вірш, коли перебував за ґратами. Докторка філологічних наук, професорка Ганна Віват коментує його так: «Василь Стус звертається до Бога не з проханням ласки, а благає дати – гніву пречистого, за допомогою якого обіцяє витримати всі Господні випробування. І хоч поет дякує Всевишньому за те, що дав людині вік короткий, що передбачає й недовгі муки, однак у цьому ж таки монолозі вчувається туга за життям і щире бажання продовжити його, бодай подумки, хоч яким би важким воно не було... Автор вірша ні в чому не розкаюється, вірить у те, що жив просто й правильно, можливо, навіть занадто правильно. За це він вдячний своїй матері, яка не навчила його кривити душею, а тому – не зуміла од біди вберегти. А віра допомагає йому виживати в дуже складних життєвих умовах».

Право на свято

«Рік 1916. ...Приготували перед тим дещо на свята. Кухар, який із кухнею стояв у селі, привіз нам навіть куті. Такі в нас свята були. Ми таки побажали собі й другому, що нехай мине все перебуте лихо нашого народу, та бажали бодай надії, нехай воно буде краще. Заколядували, хоча і не вільно було співати. Та ніхто не спиняв. Усі чули: не зачіпайте їх, бо і коли розлюченого раба зачепиш, то готов гаркнути як собака. Свята минали, як кожний буденний день. Одною радістю були листи від рідні, а в прочім – усе чуже». Так про відзначення Різдва згадував один із січових стрільців, який перебував в окопах. Під час Першої світової війни українські солдати долучалися до релігійних святкувань. Якщо була можливість, то вони йшли в село, брали участь у Службі Божій. На Великодні свята навіть водили гаївки.

Під час Першої світової війни понад 4,5 мільйона українців опинилися в арміях двох імперій у стані війни – Австрійської та Російської. Ця війна була такою, у якій сини однієї країни вбивали одне одного. Коли на полі бою зустрічалися солдати ворожих армій, які говорили однією мовою, траплялися випадки братання між українцями з Галичини та Великої України (Наддніпрянщини). Особливо це проявлялося під час свят. На Великдень 1916-го, коли війна вже була позиційною, противники розмовляли між собою та розуміли, що вони один народ зі спільними традиціями. Ходили одне до одного в гості, співали, молилися. Після таких випадків австрійська влада не відправляла українські частини на російський фронт, щоб уникнути братань, домовленостей і співань колядок чи веснянок.

У тилу святкування мало інший вигляд. Люди хотіли прожити релігійне свято якнайшвидше, без гучності, у родинному колі. Українська дитяча письменниця, громадська діячка Іванна Блажкевич від початку війни залишилася вдома сама з дітьми. Коли наближався час свят, у щоденнику записала: «Рішуче повинні бути всі свята знесені, прямо заборонені, бо без потреби рвуть душу, стискають серце». Обмежувалися скромною вечерею та привітаннями, яке спрямовували в майбутнє: «Святкуйте здорові веселі. Дай Боже за рік вже дома разом святкувати».

У роки Другої світової війни для киянки Євгенії Малакової організація свят і збереження сімейних традицій були опорою, щоб триматися. Вона згадувала:

«Усе це я робила для дітей, щоб вони пам’ятали дитинство та Святвечір». Вона не дозволяла собі веселитися, танцювати, не носила улюблену червону сукню, яку вважала викличною для її настрою. Рятували її звичні побутові речі: «Я прагнула не опускатися, хоча в мене нічого не було, але завжди мала пристойний вигляд, у помешканні завжди було чисто, незважаючи на голод, паркет був начищений, і ми спали в чистих ліжках».


«Сушити сухарі»

Восени 2022-го в одному з київських ліфтів хтось залишив пакет із їжею та з написом:

«Любі сусіди, цей пакет на випадок, якщо вимкнуть світло, і ви застрягнете в ліфті, ще й голодні. Будь ласка, будьте чемними та поповніть запас, якщо скористаєтеся набором, або чогось, на вашу думку, бракує. Слава Україні».

За 80 років перед цим, навесні 1942-го після голодної зими, кияни перекопали під городи всі парки, сквери та футбольне поле стадіону «Старт». Саджали все, що могли. Навіть картопляні лушпайки. Так намагалися спільно пережити голод і підтримати одне одного.

19 вересня 1941-го до Києва ввійшли німецькі війська. Окупація міста тривала 778 днів. У місті панувало тотальне насильство: перевірки, облави, страти, голод і холод. Газу не було, бракувало дров для опалювальних грубок чи буржуйок і варистих печей. Обладнання з електростанцій вивели, тому щовечора місто було в темряві. Щоби вижити, люди почали робити продуктові запаси. Киянин Віктор Сосов, якому на час окупації було вісім, його сестрі – три, а брату – 11, залишився з мамою. Вона працювала в лікарні, за що «приносила пайок, пакунки з хлібом і сушила сухарі». Ці сухарі врятували сім’ю від голоду.

Життям міста під час окупації займалися члени похідних груп Організації українських націоналістів. Професор Олександр Оглоблин спільно з доцентом КПІ Іваном Солодовником, професором Федором Кричевським і письменницею Оленою Телігою організували міську управу. Вони опікувалися киянами та пораненими військовими. Організували мережу сиротинців і будинків літніх людей, готували обіди, щоб люди не помирали з голоду. Це був чи не єдиний приклад громадської солідарності в місті під час окупації. Здебільшого рятувалися поодинці.

Ніна Герасимова – киянка, яка мешкала на вулиці Володимирській, 64, пережила окупацію та допомагала виживати іншим. У щоденнику згадувала, що один німець запевнив, що її район у безпеці. Дорогою додому вона запросила до себе додому родину, яка втратила дім – чоловіка, жінку та його стареньку маму. Писала: «Вони були надзвичайно вдячні й готові були ночувати навіть на сходах. Проте я запросила їх додому, пригостила чаєм. Марія Федорівна виявила, що загубила всі паспорти. Пішла шукати, але не знайшла. Спати лягли під ранок. Сьогодні я залишила їх жити в себе. Філіп Ігнатович – юрист. Він сьогодні вранці мені дуже зворушливо подякував за гостинність. Мені стало ніяково». Родина виявилася єврейською.

За кілька днів прийшло оголошення всім євреям прибути на Лук’янівку (Бабин Яр). Неявка означала розстріл. Чоловіка та жінку Ніна не пустила, відправили лише маму. На дорогу приготувала старенькій білі сухарі. За кілька днів євреїв розстріляли в Бабиному Яру. Та двох Ніна таки врятувала.

Пережити ГУЛАГ

У вересні 1937 року радянська влада заарештувала Ізидору Косач – наймолодшу сестру Лесі Українки. Вона дістала вісім років виправно-трудових таборів на підставі свідчень двох її студентів. Звинуватили її в тому, що вела серед студентів Київського сільгоспінституту «контрреволюційну націоналістичну діяльність, поширюючи провокаційні чутки». Два роки жінка валила ліс в Онезькому таборі, згодом згадувала: «Найтяжчу роботу виконують політичні в’язні, що становлять головну масу каторжан. Люди довго не витримують, виснажуються вщент, умирають. На їх місце приводять нових, а прибутки НКВД від визискування невільничої праці все зростають». Її звільнили в листопаді 1939-го напередодні святкування 70-річчя від дня народження Лесі Українки. Так щастило не всім. Більшості доводилося шукати способи вижити.

10 липня 1934-го радянська влада об’єднала всі табори та місця позбавлення волі, які були в Радянському Союзі. Так утворився ГУЛАГ – «Главное управление лагерей», або «Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнень». На початку 1953-го до системи ГУЛАГу входили 146 виправно-трудових таборів, 687 виправно-трудових колоній і 52 пересильні тюрми. Загальна кількість в’язнів становила 2 237 961 людину. Також функціонували десять особливих таборів із 210 тисячами в’язнів. Усього за 1920–1953 роки через систему виправно-трудових пройшли приблизно 10 мільйонів осіб. Майже половина з них – українці. Офіційно ГУЛАГ скасували 25 січня 1960-го. Останній український політв’язень, Богдан Климчак, повернувся із Сибіру в листопаді 1990-го.

Святкування Різдва та Великодня на засланні мало особливе значення для українців. Докторка історичних наук Оксана Кісь у книжці «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» зазначає, що відзначення релігійних свят у таборах було спробою вкласти свій побут у те, що до заслання вважали нормальним життям. Тому жінки, які перебували на межі виживання, брали на себе ролі священника, дяка та намагалися відтворити Службу Божу. У звичному житті такі ролі були неможливими для жінок, але таборі це була відповідальна місія. Відтворити службу було замало – треба було й виголосити промову, яка б надихала не здаватися, а думати про майбутнє та вижити.

Єдиним способом вижити в умовах 20-годинного робочого дня з поганим харчуванням і двома вихідними на місяць (у кращому разі) була солідарність. Поодинці вижити було неможливо. Ув’язнена Марія Яковишин згадувала:

«Те, що ми були разом, нас багато, то ми зберегли свою гідність. Навіть начальство табору дивувалося, що ми всі дотримуємось однієї релігії, звичаю».

Спільне відзначення свят, недільні відправи, спільні співи, спільне вишивання, написання віршів одне для одного було порушенням порядку табірного життя. Але в такий спосіб жінки боролися з режимом і намагалися зберегти основні моменти ідентичності: залишитися людиною, жінкою, українкою.

Українська громадська діячка та журналістка Надія Суровцева, яка провела в таборі 27 років, писала:

«Я вирішила вижити. Мені необхідно було зберегти тіло та душу. Вмерти означало щезнути, ніколи не сказавши останнього слова. Єдино можливим способом політичного протесту було вижити».

«Тут я бачу Бога»

У жовтні 1941 року синагогу в Перемишлі оточила група СС. Усередині молилися євреї. Есесівці зачинили двері, підпалили синагогу та навколишні будинки. Місцевий український греко-католицький священник Омелян Ковч тоді був удома. До нього прибігли кілька євреїв із проханням допомогти. Разом із сином прибіг на місце події, щось вигукнув німецькою до есесівців і разом із юрбою взявся відчиняти двері синагоги. Здивовані такою поведінкою, німці втекли. Людей урятували. Ковч просив врятованих тікати, бо німці могли повернутися.

Від початку німецької окупації Галичини Ковч рятував євреїв від знищення. Хрестив і видавав їхні метрики. Видав понад 600 свідоцтв про хрещення. Вимагав від Гітлера дозволу відвідувати євреїв у гетто. За це був заарештований, а в серпні 1943-го потрапив до концтабору Майданек.

Там підпільно продовжував священицьку роботу. Митрополит Андрей Шептицький робив усе, щоби його врятувати з табору. Але той відмовився. І продовжив сповідати та причащати в’язнів концтабору. 1944-го захворів і помер у таборі. В одному з листів до дітей пояснив свою місію:

«Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце [Майданек – ред.], де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священник між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо, наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. […]

Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».

Держава Ізраїль нагороджує людей, які вчинили подвиг, рятуючи євреїв, званням «Праведник народів світу». Станом на січень 2021-го це звання було присвоєне 2673 українцям. За кількістю Праведників Україна посідає четверте місце у світі.

слухайте десятий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»