«Вулиця Степана Бандери» – подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. У дев’ятому епізоді – про те, чому Україну вважали «бар’єром для ядерного миру», як Україна втратила ядерний статус, що не так із Будапештським меморандумом і про життя після ядерного вибуху.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

Відмова від ядерної зброї: про що вони думали?

«Монопольне посідання атомної зброї Сполученими Штатами Америки створило присипляюче почуття безпеки в цілому західному блоці. Бо не тільки американці, а й інші покладалися на те, що атомна зброя може відстрашити від агресії Москву та її мільйонові армії. Розраховувалося, що Москва таємниці розщеплення атома не збагне, а як і збагне, то в розвитку атомних дослідів ніколи не зуміє наздогнати Захід. Той же розрахунок виявився хибним». Ця праця Степана Бандери про загрози ядерної війни написана між 1954–1956-ми роками. Через майже 70 років у 2022-му Росія погрожує Україні та світу використанням ядерної зброї.

«Україна: бар’єр для ядерного миру»?

31 липня 1991-го президенти США та СРСР Джордж Буш-старший і Михайло Горбачов підписали договір START-1, який встановлював ліміти на кількість боєзарядів, а також ліміти на вагу балістичних ракет. 26 грудня 1991 року Радянський Союз припинив своє існування. Тоді Україна успадкувала третій у світі (після США та Росії) ядерний потенціал. На території України перебували 222 одиниці розгорнутих засобів стратегічних наступальних озброєнь, у тому числі 130 міжконтинентальних балістичних ракет PC-18, 46 міжконтинентальних балістичних ракет РС-22, 46 важких бомбардувальників, оснащених крилатими ракетами повітряного базування далекого радіусу дії. Ядерний арсенал України сумарно становив 5000 зарядів.

Центр управління стратегічною ядерною зброєю, яка розташовувалася на території України, був у Москві. Питання роззброєння України було в епіцентрі міжнародної політики до середини 1996-го. За словами першого міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, від вирішення ядерного статусу України залежала стабільність та ефективність нерозповсюдження ядерної зброї, згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї 1968-го. У 1993 році The New York Times опублікувала статтю під назвою «Україна: бар’єр для ядерного миру». У ній вимагали передання ядерної зброї Росії й вимагали передати Україні, що США та союзники ізолюють Україну у випадку відмови від передання зброї. Такі повідомлення траплялися й в інших американських заявах.

Але в американському суспільстві було чути й інші думки. Журналіст Стівен Чепман у газеті Chicago Tribune опублікував статтю «Нервове настоювання України на самозахист». У ній ішлося: «Тепер Україна отримала свою самостійність і за всяку ціну хоче її втримати. Це дається нелегко із сусідом, який має більше населення, могутню армію, політичну систему сумнівної стабільності й у якого поширена думка, що Україна – це «власність Росії». Тому, не маючи інших гарантій, Україна виправдано може вбачати в ядерній зброї єдину запоруку свого існування. Замість розпізнати цю легітимну потребу, США вимагають ратифікації договору START-1, який вони підписали з Росією, а не з Україною. Росія, як ми всі знаємо, не позбувається своєї ядерної зброї, а тільки її продукує. Зрештою, американці також не хочуть залишатися «нагими» в ядерному світі. Така поведінка зовсім раціональна, однак українському урядові не дозволяється бути раціональним. Якби Росія повернулася б, згідно зі своїми злими навичками з минулого, до старої політики, вона грозитиме своєю питомою вагою решті Європи. У власному інтересі США повинні не допустити, щоб Україна знову потрапила під контроль Росії. Росіяни знайшли гарний спосіб умовити американців у гарантування російської гегемонії над Україною – «нашу ядерну фобію».

Ядерну зброю з України вивезли ще влітку 1992-го. Кравчук навіть про це не знав. Директорка Центру з питань нерозповсюдження ядерної зброї Поліна Сіновець в інтерв’ю «Радіо Свобода» сказала:

«Фактично ми просто не могли піти іншим шляхом, навіть якби дуже хотіли залишити ядерну зброю. Мені здається, Кравчук хотів, але він вивчив усі можливості й дійшов висновку, що просто не міг цього зробити. Тому казати, що ми могли б піти іншим шляхом, не дуже чесно, відверто кажучи. Бо були обставини дуже однозначні для України. Це практична ситуація. А теоретично, авжеж, якби Україна ще й виробляла ядерну зброю, то, маючи такого агресивного ядерного сусіда, не варто було б роззброюватися».

Будапештський меморандум

19 лютого 2022 року Володимир Зеленський узяв участь у Мюнхенській конференції з безпеки. Нагадав світу про Будапештський меморандум і гарантії безпеки, які обіцяв світ. Він ініціював скликати учасників Будапештського меморандуму вчетверте. І заявив: «Якщо вони знову не відбудуться або за їхніми результатами не буде гарантій безпеки для нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює, і Київ поставить під сумнів рішення щодо відмови від ядерної зброї».

«Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» 5 грудня 1994-го в Берліні підписали президенти США, України, Росії та прем’єр Великої Британії. Україна відмовилася від ядерної зброї, а США, Росія та Британія обіцяли: «Поважати незалежність, суверенітет і наявні кордони України, утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету». Росія порушила обіцянку. Ексміністр закордонних справ України Володимир Огризко вважає, що цим «підірвано головний принцип міжнародного права: pacta sund servant – угоди мають виконуватися».

Утім, Будапештський меморандум не є міжнародною угодою, бо це сформульовано у Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Зобов’язання були зафіксовані формально. І навіть назва документа «Budapest Memorandum on Security Assurances» має компромісний характер, бо замість слова «guarantees» (гарантії) вжили «assurances» (запевнення).

Після анексії Криму у 2014-му стало зрозуміло, що «запевнень» для збереження цілісності України замало. Це зрозуміли й у Києві, і у світі. Тоді співробітник Chatham House та позаштатний науковий консультант із міжнародної безпеки Джеймс Шерр заявив: «Україна має зробити себе цікавою, але з позитивного боку. Вона має побороти її сприйняття Заходом як тягаря. Її мають сприймати як країну, яка сама дає раду зі своїми проблемами. Її мають підтримувати не через угоди, а через те, що вона варта підтримки». Після повномасштабного вторгнення 24 лютого Україна довела, що «варта підтримки». Але переговорів, які скликав Володимир Зеленський 19 лютого, досі не відбулося.

Щекавиця проти «ядерки»

Після розмов про можливий ядерний удар Росії по Україні, у мережі з’явився чат, учасники якого планували організувати оргію в Києві на Щекавиці в разі ядерного вибуху. Тема швидко набрала популярності, люди почали планувати, обговорювати деталі, створювати меми. Словосполучення Hora Shchekavytsya опинилося в гугл-трендах. Про оргію в разі ядерної війни жартували й на американських лейт-найт-шоу.

«Русня передумала запускати ядерну зброю, щоб українці не кайфонули на Щекавиці», – жартують українці. Та чому саме гумором українці відреагували на серйозну загрозу? Психологиня сервісу HoldYou Катерина Сімороз вважає, що «українці інтуїтивно, шукаючи опори та підтримки в момент страху за власні життя, звернулися до жартів. Це природно та дуже вдало в цій ситуації. Лише після того, як загроза перестала бути такою страшною та сповненою відчаю (бо ж завжди є план Б – Щекавиця) – можна з «тверезим» мисленням підійти до теми: проаналізувати ризики, скласти план дій і підготуватись».

За кілька тижнів страх справді зменшився. Жарти про ядерну зброю не закінчилися, лише змінилися. Українці жартують, що можуть пережити спокійно війну, геноцид, бомбардування, ядерні погрози, та не можуть пережити спокійно подорожчання яєць.

Життя після ядерної війни

Київський скрипаль родом із Донецька, Ілля Бондаренко, один із концертів зіграв на унікальній скрипці 1920-го року, яка вціліла під час ядерного вибуху в Нагасакі. Ядерну зброю проти імперського режиму японських міст Хіросіми та Нагасакі збройні сили США використали 6 та 9 серпня 1945-го. 2 вересня 1945-го Японія на борту лінкора «Міссурі» о 09:00 підписала капітуляцію. Друга світова війна закінчилася. Але від вибухів у Хіросімі миттєво загинули 70 тисяч людей, а в Нагасакі – 60 тисяч До грудня 1945-го від ран і хвороб, які спричинила радіація, померли приблизно 500 тисяч людей.

Два теплові вибухи на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції вночі 26 квітня 1986-го призвели до загибелі 31 людини, радіацією заразилися орієнтовно 600 тисяч ліквідаторів. Сумарна радіація ізотопів, які потрапили в повітря, була в 30–40 разів більшою, ніж під час вибуху в Хіросімі. Більш ніж половина тих, хто вижив у Хіросімі та Нагасакі, згодом узяли участь в американських дослідженнях про вплив радіації на організм і які хвороби розвиваються з плином часу. Результати цих обстежень через кілька років використали для лікування українців, які постраждали під час Чорнобильської катастрофи. Про це японцям розповів під час запису програми «Світ навиворіт» Дмитро Комаров.

2016-го Генеральна асамблея ООН визначила 26 квітня Міжнародним днем пам’яті про Чорнобильську катастрофу та Міжнародним днем пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф. В українських школах цього дня щороку проводять різні заходи. 2018-го в одній із київських шкіл до школярів запросили японців. Серед них був Тойоказу Іхара, який у 9-річному віці пережив атомне бомбардування Нагасакі, він розповів учням про його наслідки.

2018-го Національний музей «Чорнобиль» спільно з директором музею міста Нагасакі організували виставку про наслідки ядерних катастроф, щоби нагадати людям, до чого призводить використання ядерних бомб. Директорка київського музею Анна Королевська на відкритті виставки сказала, що «атомне бомбардування японських міст у 1945 році змінило ідентичність японців – подія лягла глибоко, як і Чорнобиль в ідентичність наших пращурів».

1971-го японський уряд прийняв три антиядерні принципи, які стверджують, що Японія не має права мати, виробляти й уводити на свою територію ядерну зброю. Ті, хто пережили ядерний удар, усіляко підтримують ці думки. У документальному фільмі «Листоноша з червоною спиною» режисерка Кавасе Міка показала життя 16-річного листоноші Танігуті Сумітеру, у якого внаслідок вибуху на спині залишилися тяжкі опіки. Два роки він лежав у лікарні обличчям униз.

Потім усе життя демонстрував ці шрами як символ нелюдськості ядерної зброї. У фільмі режисерка помістила його промову в Нью-Йорку, якою підсумувала все ставлення японців до ядерної зброї:

«Щоби зберегти нашу блакитну планету для майбутніх поколінь, необхідно знищити ядерну зброю. Працюймо пліч-о-пліч, щоби скасувати ядерну зброю. Більше ніякої Хіросіми. Більше ніякої Нагасакі. Більше ніяких хібакушя – це японський термін для тих, хто пережив атомні бомбардування. Більше ніякої війни».

слухайте дев'ятий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»