«Вулиця Степана Бандери» – новий подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. У четвертому епізоді ми розповідали про історію Кубанської України, а тепер говоримо про Голодомор 1930-х років.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

«Свічка пам’яті» Джеймса Мейса

33 тисячі свічок запалили на Софіївській і Михайлівській площах у Києві в листопаді 2005-го. Скільки вогників горіли на площах інших міст і на вікнах – ніхто не рахував. Так уперше відзначили День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.

Цю ідею запропонував американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс. Він не хотів традиційних відкриттів меморіалів із промовами та хвилинами мовчаннями. В інтерв’ю для «Локальної історії» дружина Мейса розповіла, що одного дня чоловік попросив почитати йому Шевченкового «Кобзаря». На офорті був зображений Шевченко зі свічкою в руках. Мейс сказав: «От що нам потрібно. Нам потрібна не людина на трибуні, а людина зі свічкою». Пані Наталя пояснювала: «Джиммі вважав, що це буде перегукування поколінь, перегукування між людьми, хвиля для того, щоб задуматися. Він хотів, щоб люди відчули: вони не самі. Що є вогник там, там і там».

Мейс усе життя досліджував тему Голодомору. Очолював спеціальну комісію за Конгресу США, яка мала оцінити події 1932–33 років в радянській Україні. Разом із колегами в 1985–1988 роках збирав свідчення, які доводили штучний характер Голодомору та мету радянської влади знищити частину української нації. Комісія зробила висновок: «Йосип Сталін і його оточення вчинили акт геноциду проти українського народу в 1932–33 роках». Після цього Голодомор як геноцид почали визнавати парламенти США, Естонії, Канади, Польщі, Угорщини, Мексики тощо, а також міжнародні організації – Рада Європи, Європарламент, ООН, ОБСЄ. В Україні це сталося щойно в листопаді 2006-го, коли Мейса вже не було серед живих.

1993-го Мейс жив у Києві на Троєщині. Одружився з українкою. Був професором Києво-Могилянської академії та Міжнародного християнського університету в Києві. Вивчив українську мову. Не лише досліджував Голодомор, а й плакав на могилах загиблих від голоду. Його часто запитували, чому американець так проймається українською історією. На що відповідав:

«Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень, і мені судилася така доля, що ваші мертві обрали мене. І так само як не можна займатися історією Голокосту та не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією Голодомору та не стати хоча б напівукраїнцем».

Підкорити голодом

«Українське селянство, нарід спротивився колективізації, був найбільше противником комуністичної системи взагалі. І політично українці були завжди проти комунізму й економічно такий спротив робили. І Сталін побачив, що нема, як кажуть з цими українцями, як їх зломити. То їх зломити голодом», – це спогади очевидця голоду Анатолія Рожнятовського, уродженця хутора Волосіння Київської області. На початку 1930-х українські селяни виступали проти колективізації, яку запровадив Йосип Сталін. Залишали колгоспи, забирали врожай, худобу й інвентар. У той час по Україні пройшли приблизно 4 тисяч масових виступів селян. Більшість були придушені.

Радянське керівництво добре розуміло, що повстання було небезпечне для політики СРСР. Йосип Сталін не хотів втрачати Україну, тому запровадив плани здавання хліба державі. За невиконання плану спочатку вилучали зерно, потім й інші харчові продукти та майно. 7 серпня 1932 року видав постанову, яку люди назвали «закон про п’ять колосків». Офіційно постанова називалася «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». З цього часу все колгоспне майно ставало державним, а за його розкрадання встановлювали покарання.

За збирання в полі залишків урожаю селянам загрожувало ув’язнення на десять років чи навіть розстріл. Проводили обшуки домів із терором, моральним і фізичним знущанням. Марфа Іванівна Затуливітер із села Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: «Ходила така комісія – «макогонщики», і все в людей забирали-грабували. Навіть зерно з динь, кавунів і гарбузів у вузликах забирали». Та 1 листопада 1932 року Рада народних комісарів УРСР визнала річний план хлібозаготівель в Україні незадовільним. Було встановлено новий план у розмірі 282 мільйонів пудів, 261 мільйон пудів мали вилучити в селян. Москва ухвалила рішення не видавати селянам зерно, поки не виконають план здачі хліба. Генеральний секретар і перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор казав, що голодом треба навчити тих, хто виживе «розуму». Іншими словами – добросовісній праці на державу.

Голод досяг апогею навесні 1933-го. До лютого 1933-го було вилучено 260,7 мільйонів пудів зерна. Хлібних запасів не залишилося, а треба було дочекатися нового врожаю. Кожен член сім’ї отримував 1,7 кг зерна на місяць. Вижити було майже нереально: «поїли всіх псів і кицьок, ловимо мишей, хліба не бачили від кількох місяців. Не виживемо із-за цього жахливого голоду».

З березня 1933-го смертність від голоду стала масовою. Очевидиця тих подій Поліна Винник згадувала: «Голод на той час розлютів. Так і косив людей, так і косив. Нас скотомогильник порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала, щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але й конина не порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко... Слава Богу, на дворі вже на весну йшлося… Трава довкола наростала, ми на споришеві й паслися». Траплялися й гірші випадки. Люди їли людей: «Часто трапляється в нас людоїдство з голоду. Часто вбивають жебраків, що впрошуються переночувати, самотніх, безпритульних дітей. Убитих поїдають».

44% українців вважають Йосипа Сталіна особисто винним у Голодоморі. Сьогодні в Україні є дискусія про кількість жертв Голодомору. На офіційному рівні визнано орієнтовно 4 мільйони. Майже 25% загиблих – діти до десяти років. Американський історик Тімоті Снайдер у книжці «Криваві землі» писав, що Сталін сам ніколи не бачив голод, усе виконав руками місцевих комуністів, які були «змушені видавати спухлі від голоду животи за прояв політичної опозиції, вони додумалися до того, що саботажники так ненавидять соціалізм, що свідомо доводять свої родини до голодної смерті. А тіла їхніх синів, дочок, батьків і матерів – це прикриття, за яким вороги замислюють знищення соціалізму». А ця дитяча пісенька описує справжню ситуацію в українських селах:

Батько Сталін, подивися,

До чого ми дожилися:

Клуня раком, хата боком,

Кінь в колгоспі з одним оком,

Ні корови, ні свині –

Тільки Сталін на стіні.

Батько в созі, мати в созі,

Нема хліба, нема сала,

Бо місцева власть забрала.

Не шукайте домовину –

Батько з’їв свою дитину.

З бичем ходить бригадир –

Заганяє на Сибір.

«СРСР – не член Ліги Націй, голод – «внутрішня справа країни»

У вересні 1933-го в коридорі палацу Вільсона в Женеві громадська діячка Мілена Рудницька чекала на результати засідання Ліги Націй щодо голоду в радянській Україні. За кілька днів до того вона переконала тодішнього президента Ліги націй і прем’єр-міністра Норвегії Югана-Людвіга Мовінкеля винести це питання на обговорення. Українці не мали законних підстав звертатися до Ліги Націй із подібними петиціями. Але Рудницька спільно з Мовінкелем знайшли рішення. Як президент організації він мав право подати на розгляд будь-яке питання, яке вважав за «особливо важливе». Були потрібні підтвердження важливості.

Тими днями в Женеві також проходили збори комітету зв’язку жіночих організацій. Рудницька зустрілася з президенткою Міжнародного альянсу виборчих прав жінок, а заразом і своєю товаришкою Марджері Корбетт Ешбі. Наступного дня Мілена виступала перед представницями міжнародних організацій із проханням подати офіційну постанову Мовінкелю розглянути проблеми голоду на засіданні Ліги Націй. Через деякий час на столі Мовінкеля лежала заява: «Просити Президента Ради Ліги Націй, його Ексцеленцію пана Мовінкеля, звернути увагу Ліги Націй на розпачливе становище діткненого голодом населення совєтської України». Додаткові матеріали в справі голоду від інших українських і міжнародних організацій дали змогу внести на порядок денний українське питання.

Засідання було закрите. Журналістів до зали не допустили. Разом з українцями вони чекали в коридорі. Після кількох годин дискусії загалу стало відомо, що ніхто серед 14 країн-членів засідання факту голоду не заперечував. Президент Мовінкель виступав чотири рази з проханням допомогти українцям. Переконував, що «його малий і бідний норвезький народ готовий принести найбільші жертви, щоб допомогти голодуючим». Але його не підтримали представники країн, які хотіли будувати дипломатичні стосунки із СРСР. Заявили, що СРСР – не є членом Ліги Націй, тому організація не може втручатися у внутрішні справи країни. Передали справу Міжнародному Червоному Хресту.

Рудницька продовжила закликати світ допомогти тим, хто голодує. У грудні 1933-го просила чинити тиск на радянську владу на міжнародній конференції у Відні. Прибічники СРСР далі заперечували голод і замовчували всю правдиву інформацію. Пiзнiше Мiлена Рудницька у своїй праці «Боротьба за правду про Великий Голод» написала:

«25 тому українці поза владою Москви програли бій за правду про Голод. Боротися та програти – не сором. Тепер ми навіть не пробували зробити того, що повинні були та що при пляновій акції могли зробити».

Усе життя вона Рудницька не могла пробачити собі того, що не переконала світ допомогти тим, хто помирав від голоду. Можливо, тому у 83 роки свідомо відмовилася від їжі. Через це й відійшла у засвіти.

Захід України та Голодомор

3 серпня 1933-го дві селянки, які несли до міста молоко, у лісі на Погулянці у Львові побачили тіло чоловіка з простріленою головою. Ним виявився колишній командант Українських січових стрільців і секретар консульства СРСР у Львові Микола Стронський. Наступного дня газета «Діло» написала, що це був протест проти того, що відбувалося за Збручем:

«Стронський прилучився до тих своїх двох однодумців (Хвильового та Скрипника), які не мали сили довше витрівити серед існуючих відносин у комуністичних рядах та не мали теж сили чи змоги з отими рядами зірвати, тому всі вони рішили виступити взагалі з рядів живучих та тріснути за собою дверима, які потряслиб і обмосковленою русотяпською комуністичною хатою».

До редакції газети надходили листи з-за Збруча: «Вимирають із голоду цілі села – до останньої людини. Якщо нам не допоможуть, усіх нас чекає смерть із голоду». Галицькі українці спочатку не вірили в те, що відбувалося. За словами віцеректора Українського католицького університету, галицька інтелігенція думала, що у Великій Україні будується «щаслива держава». Та митрополит Андрей Шептицький розвіяв усі сумніви, почав збирати відомості про голод і закликав християн у всьому світі розповідати правду. Після пасторського послання Шептицького греко-католицькі священники по селах і містах збирали кошти для тих, хто голодував. Іноді віддавати останні заощадження.

Українці, які жили в Польській Республіці та мали родичів у СРСР, відправляли їм польські злоті чи американські долари. Це давало змогу купити хоч якісь продукти у спеціальних магазинах і вижити:

«Яка страшна іронія долі. Ви висилаєте нам десять доларів, і смерть відходить від нас, і так у безконечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Лучше би було, аби ваша посилка була прийшла яких десяти день пізніше. Раз були би усе скінчилося».

Рятував від смерті виїзд за кордон до родичів, але потрібно було заплатити. За інтелігента просили 500 доларів, із робітника – 250. А хтось тікав через Збруч під загрозою смерті.

За даними істориків, весною 1933 року в УРСР щохвилини помирали 17 людей, щогодини – 1000 людей, кожного дня – майже 25 000 людей. Такою була ціна політики колективізації Йосипа Сталіна та його поплічників.

слухайте п'ятий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»