«Вулиця Степана Бандери» – новий подкаст The Village Україна, у якому ми простими словами розповідаємо про складні теми історії України. У третьому епізоді ми розповідали про різні бачення незалежності України від діячів 20 століття, а тепер говоримо про історію Кубанської України.

Слухайте подкаст «Вулиця Степана Бандери» на зручній платформі

- Тату?

- Що, синок?

- Який ж я русский? Я ж козак!

- А що таке?

- Ну вчитель в школі так сказав.

- Ну, значить будемо русскими, а то нас виселять на Соловки.

Здавалось би, звичайні дитячі спогади одного з нащадків кубанських козаків. Але кілька ударів ременем батька за бажання називати себе козаком і вступити до кавалерійського козачого гуртка в школі врятували їхню сім’ю від виселення. Товаришів, які все-таки записалися, він більше не бачив у шкільному класі.

Історія Кубанської України ставить перед нами багато запитань, які можуть бути некомфортними для сучасних українців. Але не відповівши на які, ми ризикуємо так і не засвоїти головного уроку. У черговому епізоді подкасту The Village Україна «Вулиця Степана Бандери» поговоримо про те, як українців Кубані зробили росіянами, куди поділася українська мова та чому багато сіл і міст Кубані з традиційними українськими назвами зараз не заселені українцями.

Чому Кубань?

Року 1774 закінчилася російсько-турецька війна. Здобути перемогу Москві помогли запорожці, а через рік Запорізька Січ була знищена російськими військами. Частина з них опинилася в Османській імперії. Іншу частину Катерина ІІ відповідним наказом переселила на землі між рікою Кубань та Азовським морем. Перших козаків флотилія Чорноморського Козацького війська висадила 25 серпня 1792-го. Цей день став початком колонізації українцями Кубані та виникнення нового військового утворення – Чорноморського козацького війська. Чому Кубань? Катерина ІІ сподівалася на «фактичне вимирання козацької вольності», яка була основною силою національно-визвольного руху українців. Кубанський край був укритий болотами, мав несприятливий клімат, значна частина переселенців гинули від лихоманки. Ще вони б мали захищати нові південні кордони імперії від войовничих черкеських племен. Козаки ж звиклі до напіввоєнного способу життя. За задумом імператриці, Кубань мала стати місцем, де козаки забули б про свою мову, традиції, культуру. Але вони не тільки зберегли свою окремішність, а й зробили Кубань найрозвиненішим регіоном Російської імперії, у якому мріяли жити багато росіян на початку 20 століття.

Не всі сучасні мешканці Кубані є нащадками запорожців. До 1920-го ці землі заселяли козаки (на 1914-тий – 1,339 млн), які поділялися на чорноморців (українців) та лінійців (росіян), іногородні – селяни (здебільшого українського походження), вихідці з інших губерній (1,591 млн), а також 50 тисяч гірняків (черкесів). Якщо з гірняками мирилися завдяки торгівлі – в одних була сіль, в інших – ліс, то з іногородніми ворогували. Селяни мусили орендувати в козаків землю, тому й не любили їх. Діти козаків зазвичай билися із селянськими, козачка ніколи не йшла заміж за селянина, а козак не одружувався із селянкою. Такі розбіжності не дали зберегти Самостійну Кубанську Народну Республіку, яку Законодавча рада Кубані створила 16 лютого 1918-го.

Самостійність, яка не відбулася

«Учора тут, в Катеринодарі, царювали більшовики. Над цим будинком майоріла брудна ганчірка, в місті творились безчинства. Прокляте вчора!..

Сьогодні тут діється щось дивне, чути дзвін келихів, ллється вино, співаються козацькі гімни, чуються дивні козацькі промови, над цим будинком майорить кубанський прапор… Дивне сьогодні! Але я вірю, що завтра над цим будинком буде маяти триколірний національний російський прапор, тут співатимуть російський національний гімн, чутиметься тільки російські розмови. Прекрасне завтра… Будемо пити за це щасливе, радісне завтра!»,– у розпал Громадянської війни в 1919-му заявив Антон Денікін на бенкеті в отаманському палаці. У залі запала тиша, а голова Кубанського Уряду Павло Курганський мовчки вийшов.

Рік перед тим під час створення Самостійної Кубанської Народної Республіки члени Законодавчої ради ухвалили рішення приєднати Кубань до Української Народної Республіки на федеративних засадах. У Києві 1918-го навіть була зустріч голови Кубанської Законодавчої Ради Миколи Рябовола з Павлом Скоропадським. За два роки у Варшаві Симон Петлюра теж підписав договір про співпрацю з кубанцями. Утім, це об’єднання було формальним:

«Про об’єднання з УНР тоді говорили багато, але практично до цього ніколи так і не дійшло. Це, радше, були розмови, були попередні декларації, але практичних рішень не було»,

каже історик Владислав Верстюк. Самостійність Кубані вороже сприймали білогвардійські керівники. На боці більшовиків опинилася значна частина Кубані. І це стало головною причиною провалу ідеї про незалежність. Вторгнення в 1920-му Червоної армії остаточно зупинило цей план.

Після цього почався період боротьби комуністів із козаками. Їх позбавили стану, усе населення стало селянами. Далі був період розкуркулення. У козаків відібрали землю, а самих їх (47 тисяч людей) відправили на заслання до різних регіонів СРСР. Далі був Голодомор, який знищив 1,5 мільйона кубанців. До козацьких традицій радянська влада повернулася напередодні Другої світової війни. За кілька років у радянській армії сформували кілька «козацьких» корпусів, служили призовники, які колись жили на козацьких територіях. Тому багато вихідців Ростовської області сьогодні називають себе козаками, хоча можуть бути й не українського походження. Частина цих «ряджених» псевдокозаків захищають «русский мир» у складі [російських окупаційних адміністрацій на території Донецької і Луганської областей]. Кубанських козаків, які стали підтримувати Збройні сили України, російська влада переслідує.

Кубанський козачий хор

У 2009 році Кубанський козацький зібрав аншлаг на двох чотиригодинних концертах у Львівському оперному театрі. Художній керівник Віктор Захарченко в одному інтерв’ю вихваляв львівську публіку: «Аура під час концертів – над­звичайна. Коли прикидали, куди поїхати в ювілейне турне, то першим згадали саме Львів. Бо працювати тут – справжнє задоволення. Як і взагалі в Україні». Предки Віктора Захарченка переселилися на Кубань з українських земель. Завжди казав, що вважає Україну своєю прабатьківщиною. Говорив українською. Написав багато пісень на слова Тараса Шевченка, Лесі Українки. Здобув звання народного артиста України в 1994-му, «за великий особистий внесок у розвиток вітчизняного мистецтва» нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України у 2003-му. А у 2014-му підписав листа на підтримку політики Володимира Путіна щодо російської військової інтервенції в Україну. Кубанський козацький хор більше в Україні не виступав. Але українська народна пісня «Ти ж мене підманула» у виконанні артистів хору лунала на сцені Кримського музичного театру в Сімферополі 4 серпня 2022 року. Співали й інших українських пісень, демонстрували й козацькі танці з холодною зброєю, шашками та піками, які здавна були атрибутом фольклорного мистецтва кубанських козаків. Але в основі концерту були російські пісні.

Кубанський козачий хор був заснований у 1811 році та мав назву «Чорноморський військовий співочий хор». Багато років він був єдиним колективом, який виконував українські козацькі пісні, за що в 1920 році перестав існувати, з 1937 виконував лише твори радянських композиторів, потім знову 7 років тиші, з 1960-х намагалися відновити «козаче обличчя», але радянська влада дала зрозуміти, що козацьких традицій їм не треба. Лише після призначення керівником Віктора Захарченка в 1974-му хор існує до сьогодні, але більше не виконує гімн «Ще не вмерла України», як це було до вторгнення Росії в Україну. У 2011 році про колектив вийшов фільм «Любо, братці! 200 років потому». Автори стрічки хотіли показати, як, попри репресії козаків і їхньої творчості протягом століть, козацька пісня вижила та лунає сьогодні. У фільмі є досить дивна сценка: співаки в традиційних костюмах зайшли до штаб-квартири НАТО в Брюсселі, вручили булаву заступнику генерального секретаря та, за звичаєм, відшмагали його канчуком. Уявили? Мабуть, НАТО століттями забороняло діяльність хору та нарешті дістало відплату. Нарешті козак відшмагав натовського урядовця за всі біди козаків.

«Запам’ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені, і я не батько тобі»

1927-го на міжнародному конкурсі краси в Америці найкрасивішим чоловіком визнали спортсмена, шестиразового чемпіона світу з боротьби Іванна Піддубного. Йому було 57 років, окрім титулу, мав отримати 50 тисяч доларів винагороди за умови отримати американський паспорт. Відмовився. Не хотів порушувати слова батька: «Пам’ятай, Іване, що роду ти з батька-матері козацького, запорозького, і що козаку честь дорожча матері, дорожча батька рідного. Запам’ятай, Іване, продаси честь – не син ти мені, а я не батько тобі». Він повернувся до кубанського міста Єйськ, яке вважав українським, придбав будинок на березі Азовського моря та мріяв про спокійне життя. Але подальша політика російської влади внесла свої корективи.

1937-го Піддубний потрапив за ґрати. Через рік повернувся додому з рубцями на спині. Причиною катування став паспорт. Коли в Радянському Союзі видавали паспорти, чоловіка записали на російський манір – Поддубный. Він звернувся до міліції з проханням замінити «о» на «і». Дістав відмову. Тому вручну виправив літери, а в графі національність закреслив «росіянин» і дописав «українець». Удруге потрапив за ґрати під час Другої світової війни нібито за співпрацю з німцями. На той час уже втратив пасинка на фронті, сам не міг служити через вік, відкрив більярдну. Після арешту його позбавили бізнесу, колишній спортсмен виживав завдяки продажу колишніх нагород. Сам же розумів, що дісталося йому за небажання визнати себе «російським богатирем».

У злиднях прожив ще кілька років. У 1949 році жителі Єйська всім містом збирали кошти на його поховання. На пам’ятник коштів не стало, тому на місці поховання в міському парку поставили маленьку табличку. Згодом кози, які там паслися, знищили могилу зовсім. Американці виправили ситуацію – встановили гранітний пам’ятник, який згодом знищили вандали, і написали фарбою: «хохол-петлюрівець». Піддубний був одним із небагатьох нащадків кубанських козаків, які не піддалися асиміляції. І не дивно, коли його питали, хто його найбільше в житті кохання, відповідав: «Україна, звичайно, а хто ж іще? Виходячи на арену, я молився за неї. Тому і перемагав!».

Потрібно повертати Кубань?

Сьогодні на Кубані – 90% росіян, більшість із яких українського походження. Російська влада вважає Кубань невіддільною частиною Росії, колишніх українських козаків називає росіянами (та що приховувати, більшість із них самі свято в це вірять), українську мову охрестили «балачкою» та «южным диалектом русского языка». Зараз там немає українських шкіл, та й українською мовою не говорять. Хіба що «балакають» діалектами старші люди в станицях. Будь-які прояви українськості караються. У 2014 році за репост картинки з текстом «Етнічні українці хочуть приєднатися до України» активістка Дарина Полюдова дістала два роки колонії-поселення. Не дивно, що більшість кубанців сьогодні мають проблеми з національною самоідентифікацією? Але дехто чинить спротив. Як-от лідер політичного руху «Малиновий край – Independent Kuban» Дмитро Доровський. Він засуджує військові дії, які розпочала Росія проти України та подальший розвиток Кубані вбачає або в незалежності, або в об’єднанні з Україною.

У TikTok за хештегом «Кубань» можна знайти відео, де кіт зі «Шрека» в ролі Кубані своїми благальними очима просить повернути її до складу України після деокупації Донбасу та Криму. Та чи потрібно, щоб «котяча» мрія стала реальністю? «Там колись жили українці – тепер там живуть «русские люди». Навіщо нам ще мільйон прихильників Путіна та патріарха Кирила серед громадян?» – в одному з інтерв’ю запитав журналіст та історик Вахтанг Кіпіані. Він прожив на Кубані 10 років і вважає, що змінити лояльність населення регіону неможливо: «Концентрація російського шовінізму й тупоголовості серед «козачків» з українськими прізвищами – безмежна».

Історія кубанських козаків – яскравий приклад того, як відсутність порозуміння серед лідерів і їхня недалекоглядність, поступки російській владі, недбале ставлення до власної історії, мови, культури, освіти та традицій призвели до зникнення цілого народу. Історія кубанських козаків показує, чим закінчується зросійщення, якщо йому не опиратися. Можливо, їх досвід із-поміж інших є застереженням про те, що неминуче чекає на Україну під контролем Росії?

слухайте четвертий епізод подкасту «Вулиця Степана Бандери»