Другий сезон подкасту «Простими словами» присвячений захисним механізмам психіки. Тема восьмого епізоду подкасту – розщеплення. Цей процес є обов’язковим етапом розвитку дітей, проте в дорослому віці розщеплення вже не є нормою й вважається захисним механізмом. Розповідаємо, як працює цей механізм, за яких умов він порушується та як аб’юзивне виховання пов’язане з потягом до стосунків із фізичним насиллям.

Підписуйтеся на телеграм-канал про подкасти «Міністерство подкастів України»

Підтримай подкаст
«Простими словами» на Patreon

Що таке розщеплення та як воно працює

Розщеплення – це процес, без якого розвиток людини неможливий. Кожен проходить через стадію розщеплення в дитинстві, оскільки це є частиною розвитку психіки. З часом людина здатна переходити до більш складних процесів. Якщо цього не відбувається, розщеплення стає захисним механізмом. На етапі довербального розвитку дитина ще не має системи ранжування сигналів. Перша система категоризації подій – поділ відчуттів на задоволення/незадоволення або добре/погано.

Завдяки вищій нервовій діяльності ми дорослішаємо та починаємо використовувати складніші категорії психіки. До трьох років ми маємо нижчий інтелект й оперуємо лише такими поняттями, як задоволений/незадоволений, що мовою дітей звучить, як добре/погано. Задоволення характеризується відчуттям безпеки, тепла, уваги. Дитина смачно поїла, сходила в туалет, її обійняли – потреба задоволена, тобто все добре.

Для того, щоби категоризувати, необхідна система. У цій системі з’являються константи – певні зрозумілі категорії. Наприклад, мама купила дитині цукерку – мама хороша; або мама не купила цукерки – мама погана. Багатьом батькам знайомо, коли діти говорять «погана мама» або «поганий тато» у відповідь на незадоволення своєї потреби, до прикладу, тієї ж цукерки. Деякі батьки, які не дуже усвідомленні в ментальному здоров’ї, оскільки, як і всі, мають певні травми, раняться через ці слова дітей так, ніби це говорить доросла людина, хоча дитина на цей момент узагалі не має інтегрованого образу.

Суть розщеплення полягає в тому, що людина у якийсь момент сприймає іншу людину як виключно хорошу, а в інший – як виключно погану. Наприклад, вам дали покататися на велосипеді – значить, це людина хороша, а якщо не дали – погана. Тобто в цей момент людина перебуває лише в одному стані сприйняття й доступу до амбівалентного ставлення не має.

Константи необхідні для того, аби будувати амбівалентне ставлення до батьків, тобто з можливими протилежностями. До прикладу, мама може бути як поганою, так і хорошою.

Ми не відразу народжуємося з розумінням певних категорій навколо нас. Усі вони інтерорізуються, тобто потрапляють ззовні всередину нас. З об’єктами прив’язаності так само.

Стосунки з мамою або татом є лінійними, тобто відбуваються з певною константою. Наприклад, мама любить та обіймає дитину – мама хороша, іноді вона щось забороняє й може бути поганою. У кінці, враховуючи перевагу позитивного досвіду, поступово в дитини з’являється можливість створити амбівалентне ставлення й вийти з розщеплення, тобто розподілу лише на «добре» й «погане». Дитина починає розуміти: «Мама хороша, вона мене любить, але іноді може бути суворою».

На початковому етапі розвитку розщеплення потрібне для можливості категоризувати свої відчуття. Від наявності якісних постійних стосунків із важливим дорослим залежить, чи перейде дитина в майбутньому до більш складних форм стосунків, тобто інтегрованих, здатних до амбівалентних переживань.

Розщеплення властиве багатьом людям, але в деяких воно є провідним захисним механізмом, через певний досвід у дитинстві. Наприклад, у дитини не було сталого об’єкта прив’язаності, тому в дорослому житті довелося продовжувати ділити світ на поганих і хороших, щоб якось витримувати напругу.

Як розщеплення пов’язане з насиллям

Психоаналітик Девід Селані у своїй книзі «Ілюзія кохання. Чому жінки повертаються до свого кривдника» оперує роботами Рональда Фейрберна, який працював над розвитком теорії об’єктивних стосунків. Фейрберн працював із безпритульними дітьми, які залишилися без сім’ї після війни. Він вивів два спостереження і виявив захисні механізми, з якими діти залишаються в контакті із садистськими дорослими. Він помітив, що діти, які живуть у любові й теплі, потребують набагато менше захисту, ніж діти, які зростають в аб’юзивних умовах.

Як це працює: до прикладу, дитина народжується в люблячій родині. Візьмемо лист паперу. День перший: мама обіймає, годує, пестить дитину. Дитина відчуває, що мама її любить, мама хороша. Ставимо білу риску на папері. День другий: дитина знову відчуває, що її люблять, про неї турбуються. Ставимо другу білу риску.

Якщо це відбуватися постійно, на папері з’являється багато білих рисочок. Періодично, коли мама насварила за щось дитину, з’являються сірі рисочки, але їх набагато менше в порівнянні з білими. Якщо відійти на загальний план, ми побачимо, що в цілому вийде біла лінія. Це означатиме постійність об’єкта прив’язаності, який забезпечує відчуття безпеки.

Якщо ми бачимо цю прив’язаність надійною, ми живемо з умовною білою лінією. Важливо, що в цьому випадку дитина думає: «Мама – хороша, я – хороший. Мама мене обійняла, тому що я хороший, я заслуговую на обійми». З цього в дитини з’являється розуміння, що мама хороша, іноді може сваритися, але вона її любить, у цілому світ безпечний.

Теж саме відбувається й із чорними рисочками. Вони з’являються, коли дитина дитина виростає в агресії, насиллі, холоді зі сторони об’єкта прив’язаності. Іноді можуть з’являтися білі рисочки, але в порівнянні з великою кількістю чорних, з’являється чіткий розподіл на чорне та біле. Це і є розщеплення.

У такому випадку, якщо мама погана, дитина відчуває себе теж поганою. Тобто: «Мама погана, вона мене не обіймає. Мене не обіймають тому, що я поганий, я цього не заслуговую». Це є порушенням прив’язаності, яка має рушійну силу. Кожна людина має потребу прив’язаності, без цього неможливий нормальний психічний розвиток. Це базова необхідність. Якщо прив’язаності немає або вона порушена, дитина не зможе розвиватися й прагнутиме прив’язатися до об’єкта, який її відштовхує.

Звідси Фейрберн виділив два види захисту. Перший – це раціоналізація.

Щоб якось витримати цю напругу, треба захисти себе, тоді застосовується раціоналізація: «Якщо мене не люблять, значить, я поганий». Дитина не може уявити, що причина того, що, наприклад, тато-пияка її не любить – у татові. У раціоналізації дитина намагається пояснити собі, чому вона піддається насиллю, шукаючи причину в собі. «Мене вдарили, тому що я не хотів лягати спати, я поганий». Дитина привчається жити з почуттям провини й сорому за себе та виправдовує насилля над собою тим, що «я – поганий».

Другим захисним механізмом Фрейнберн виділив розщеплення. За допомогою розщеплення дитина ділить об’єкт прив’язаності на хороше або погане. Це допомагає впоратися з напругою. На основі цього Девід Селені у своїй книзі пояснює, чому деякі люди залишаються в контакті зі своїми кривдниками.

Наприклад, жінка залишається у стосунках із чоловіком-пиякою, який її лупцює. Вона ділить чоловіка на хорошого й поганого. «Коли він не п’є, він же хороший, але коли нап’ється, то поганий і б’є мене». У розщеплені людина ізолює добро від зла й не може інтегрувати людину в одне ціле. Вона будує стосунки нібито із двома різними людьми.

Коли потреба у прив’язаності залишається активною, людина тягнеться до об’єкта, з яким вона прагне здобути цю прив’язаність. Як правило, у дорослому житті «чорно-білий» партнер є фігурою «чорно-білого» дорослого з дитинства. Але це не ті люди, з якими варто будувати стосунки для того, аби вилікуватися від розщеплення. Щоби його позбутися, потрібна довготривала терапія з терапевтом, який буде підтримувати постійний контакт.

Розщеплення й суспільство

Часто в ситуації насилля в суспільстві розділяється ставлення до об’єкта насилля, є два: «жертва» й «сама винна». Це також розщеплення. Тобто люди не усвідомлюють, що ця особа має два протилежні переживання, які не може інтегрувати в одне ціле. Цей розподіл і неможливість суспільства інтегрувати неінтегровані почуття іншої людини і є процесом розщеплення, який нашаровується одне на одного.

Сучасне суспільство має запит на амбівалентність. Саме тому популярними є суперечливі герої, як, наприклад, Доктор Хаус, який, як і всі люди, поєднує в собі хороше й погане, але завдяки своїх харизмі допомагає помітити амбівалентне почуття до цього героя. Тобто герой нібито й поганий, але щось у ньому є хороше. Ми інтегруємо свої почуття до цього героя. Суперечливі герої допомагають нам це зробити.

Модерністське суспільство характеризується сталим ідеалами, а постмодерне – насмішкою над ними. Метамодерністське суспільство, риси якого притаманні сучасному світу, у пошуках щирості рухається, як маятник, допускаючи, що в суспільстві можуть бути як модерністські, так і постмодерністські норми – там, де вони доречні. Це є потягом до амбівалентності та, свого роду, інтеграцією.

Що почитати на цю тему

Вівек Мерті «Самотність» – у цій книзі автор говорить про стани «Я» і «Ми». Вони так само є своєрідним розщепленням сучасної культури, яка поділяється на ідеалістів і фундаменталістів. Автор намагається пояснити, чи можна знайти щось спільне між «Я» і «Ми», за допомогою яких цінностей розвивати себе та життя спільноти. .

Деніел Кіз «Квіти для Елджернона» – у цій книзі описується, як герой проходить етапи розвитку з однієї точки в іншу, і назад. У книжці можна прослідкувати метафору дорослішання героя за його мовою. На початку книги його мова нелогічна й ніби з помилками, а після певних подій вона стає міцнішою.

Що подивитися на цю тему

Джордж К’юкор «Газове світло» – у цьому фільмі варто слідкувати за ставленням героїні до свого чоловіка. Героїня переходить з однієї фази в іншу, залежно від поведінки чоловіка. Це приклад того, як розщеплення приходить у шлюб.

Новий сезон «Простими словами»

Apple Podcasts, SoundCloud,
Spotify, Google Podcasts,
CASTBOX

ПРОДЮСЕР: Костя Гузенко

ВЕРСТКА ТА ДИЗАЙН: Катерина Шерстобітова

ОБКЛАДИНКА: Альбіна Колесніченко

Текст: Анастасія Шумілова

ВЕДУЧІ: Марк Лівін, Ілля Полудьонний