«Україна – це така частина Росії?». Через системну роботу російської пропаганди та поширення імперських наративів у багатьох країнах до 2022 року Україну уявляли, як шматок Росії й не сприймали серйозно. 2014 року, коли Україна опинилася на шпальтах світових медіа через Революцію Гідності та початок війни на сході країни, у багатьох, знову ж таки, через вплив пропаганди, сформувалося хибне уявлення про війну як про громадянську. Відомі на весь світ медіа досі часом пишуть «війна Путіна», а дорослі освічені люди питають, чому Україна не хоче вирішити питання мирним шляхом.

Поговорили з дизайнеркою з Нью-Йорка й стендаперкою з Києва про те, як вони щодня руйнують стереотипи іноземців про Україну, невтомно пишуть листи та коментарі медійникам, а також поширюють просвітницький контент.

Юлія М.,

блогерка @yewleea 

Юлія М., UX-дизайнерка, яка народилася й виросла у Львові, але вже 12 років живе в Нью-Йорку, з початку повномасштабного вторгнення залишила роботу та присвятила себе створенню контенту про історію й геополітику України. Основна аудиторія каналів Юлі в ТікТок й Instagram – дорослі американці, 40-50 років. Дівчина розвінчує для них міфи про Україну й пояснює, що відбувається насправді. 

 

Юля працювала тімлідкою в стартапі, але за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення всі американські друзі почали питати в неї, чи нападе Росія на Україну. «Навіть у моєму оточенні люди, які мене чудово знають, дуже погано розуміють що таке Україна», – розповідає дівчина. Вона залишала питання без відповіді, бо була певна, що такого ніколи не станеться. Уся сім’я Юлі живе у Львові, вона постійно з ними на зв’язку, і повірити в реальний наступ тоді було важко.

Однак коли почалося повномасштабне вторгнення, на неї посипалося ще більше повідомлень на кшталт: «Чому українці лізуть у війну, а не сідають за стіл переговорів?». «Я була в повному шоку, адже моя сім’я в Україні. А мені продовжували навіть найадекватніші люди в США говорити, що Зеленському з Путіним треба просто розібратися між собою. Я дивилася соцмережі, що були переповнені жахливими кадрами. Багато хто розповідав, що відбувається, зокрема англійською, але чому так відбувається – не пояснювали. Тому американцям, які й так дуже мало чого знали про Україну, не було зрозуміло взагалі нічого». 

Юлія розповідає, що до 2022 року в США українців узагалі не сприймали як окрему націю. Перепитували, чи це частина Росії, чи говорять в Україні російською. «Одного разу на побаченні хлопець поцікавився, чи спілкуюся я ukrainese – настільки їм було не зрозуміло, що таке Україна». З 2014 року про Україну дізналися трохи більше, але для більшості все ж в контексті «країни, де ніби-то триває громадянська війна».

Подруга порадила Юлі, щоб не пояснювати контекст кожній людині окремо, записати відео й залити його на TikTok. В акаунті Юлі на той момент було одне відео з її собакою, вона не користувалася цією соцмережею: «Востаннє дивилася TikTok під час ковіду, коли було дуже нудно». Але кількість питань збільшувалася, і Юля все ж наважилася записати відео, яке розіслала всім друзям, яких це цікавило, й закрила соцмережу на два дні. А коли відкрила знов, на відео було вже 400 тисяч переглядів і ще більше запитань. Це був ролик про Будапештський меморандум і про те, чому історично дипломатія з Росією не працює й що ця війна – це не якесь непорозуміння, а заздалегідь спланований акт тероризму. 

Юля відповідала на питання під відео, і коли бачила, що на якусь тему питань забагато, записувала про це ще один ролик. Також почала робити лайви з обговоренням новин за день. «Я допізна не спала, бо чекала, поки прокинеться батько, зателефонує і скаже, що в них усе добре, тому почала робити щоночі огляд новин у форматі прямого ефіру на TikTok. Завдяки цьому канал дуже розвинувся. Людей ставало більше, я почала під час ефірів фандрейзити гроші. Бувало, що за один ефір збирали п’ять тисяч доларів. Я зрозуміла, що можу бути корисною, тим більше кількість зацікавлених людей зростала, а я мала можливість відповісти на їхні запитання. Історія і геополітика – мої хобі, а я nerd, тому, коли заглиблююся в якусь тему, дізнаюся дуже багато деталей і потім можу це переповісти».

З часом виробництво контенту про Україну почало займати весь час Юлі, вона не встигала спати та постала перед вибором – продовжувати працювати, але призупинити свою інформаційну діяльність, або й надалі вкладатися в розвиток каналу, але тоді залишити роботу UX-тімліда. Обрала друге, оскільки мала певні заощадження й не могла просто так припинити змінювати уявлення іноземців про Україну.

Уже півтора року Юля займається просвітництвом: записує подкасти, співпрацює з українськими медіа, озвучує ролики для United 24: «Я не навчалася на історикиню, але брала багато курсів з історії в університетах. За освітою я психологиня й дизайнерка. Але з цими роликами вважаю, що працюю майже за фахом. Як UX-дизайнерка я вирішую складні задачки та роблю їх простими. Тут те саме – я спрощую історію й доступно пояснюю її».

Юлія каже, що за свою аудиторію спокійна, бо за півтора року щоденних відеоексплейнерів вони вже не поведуться на вкиди та російську дезінформацію. Але іноземці, які не проводять час в українському інфопросторі, ще можуть повірити пропагандистським наративам, зокрема тому, що стосується Зеленського й корупції. За словами Юлії, найпопулярніші заголовки-вкиди зараз стосуються безпосередньо Зеленського, який нібито купує яхти чи палаци за гроші, які виділяють Сполучені Штати: «Більшість вкидів про Україну зараз фокусується на Зеленському. Водночас узагалі немає уявлення, коли він став президентом і що було до того. Наприклад, коментують якісь його дії як президента 2010 чи 2012 року».  

«На жаль, часом люди ведуться на найбанальніші маніпуляції. Так стається через те, що велика кількість американців не розуміє власну фінансову систему, податками та держбюджетом», – розповідає вона. У США рупором і прибічником Кремля є Республіканська партія, яка використовує всі російські методи дезінформації, щоб направити їх на сучасну владу США. Саме вони й поширюють найбільше дезінформації, що апелює не до логіки, а до емоцій. І тоді навіть адекватні люди починають вірити в те, що гроші від Сполучених Штатів доставляють в Україну готівкою, і президент може їх вкрасти та витратити на особисті потреби. 

Також велика кількість маніпуляцій у медіа США базується на тому, що в Україні нібито заборонили православну церкву. Це також апелює до емоцій, до того ж у Сполучених Штатах велика кількість православних людей, і це їх дуже зачіпає. За словами Юлії, ці маніпуляції спрямовані на дуже велику частину аудиторії, прибічників Дональда Трампа, які хотіли б для Америки теократії, тож усе, що стосується релігії є для них є тригерним.

«Є люди, для яких поганим є все, чого хочуть демократи, – продовжує Юлія. – Вони виступають проти всього адекватного: хочуть заборонити аборти, утискають права жінок і, звісно, вони проти допомоги Україні. В Америці зараз дуже чітко поділене суспільство через те, що тут є свої політичні проблеми. Тому тут люди або дуже адекватні, або дуже неадекватні. Більшість моєї аудиторії – адекватні дорослі люди, які хочуть розібратися, чому війна Росії проти України стосується і їх». Українка каже, що масові медіа вже не так сильно покривають цю тему, тому для людей, у яких є питання лишаються лише соцмережі й змістовні ролики, які пояснюють, чому відбувається те, що відбувається.

«В Америці є такий наратив, що нібито це не наша війна, то чому наші податки йдуть туди? Але моя аудиторія вже знає, що це не наша війна, але якщо ми не допомагатимемо Україні, вона стане нашою. Хоча часом у коментарі приходять люди, які кажуть, що Трамп би закінчив цю війну за 24 години», – розповідає Юлія. 

Блогерка також ділиться історіями успіху – є люди, які приходять зі своєю думкою, але починають ставити питання й розуміють, що мали не зовсім правильне уявлення про ситуацію, і тоді змінюють свою думку. Вона пригадує слухача її ефірів, який нібито підтримував Україну, але мав дуже багато клішованих і пропагандистських уявлень як про Україну, так і про американську політику. Він був консерватором-«Трампером», який тепер голосує за демократів і найгучніше кричить під час прямих ефірів на людей, які намагаються повторювати меседжі російської пропаганди. 

У коментарі часом приходять росіяни, яких, за словами Юлії, можна поділити на два типи: повністю «ватні» – ті, хто говорить «якщо ти українка, то чому не на мові?», а також ті, хто намагається з усіх сил під кожним відео довести, що не можна порівнювати всіх росіян, і саме вони не такі, як інші, а хороші.

Найбільше відгук від людей зібрав ролик про Маріуполь, змонтований із кадрів, які вдалося отримати із супутника. Також найкращий зворотний зв'язок отримують ролики-спростування конкретних тез пропаганди. «Наприклад, є це «This is not our war» [«Це не наша війна»]. Тому я починаю ролики з цієї тези, але голосом, що кривляється: «Oh, this is not our war, we want our money back» [«Це не наша війна, поверніть наші гроші.], а далі я пояснюю, чому не потрібно так думати». Ці ролики добре спрацьовують, бо люди можуть використовувати їх, щоби пояснити іншим родичам, чому те, що вони думають – неправда. Юлія каже, що її канал люди взагалі часто використовують для того, щоб пояснити комусь щось, що вже набридло повторювати.

Основна аудиторія каналу – це люди старшого віку, від 40–50 років. Часто це люди, які здавалося б заледве вміють користуватися смартфоном, але вони йдуть у TikTok за правдою, бо розуміють, що класичні медіа часто маніпулюють, використовують клікбейт та емоційні заголовки. Тому люди старшого віку в пошуках незалежної журналістики натрапляють на канал Юлії. «У мене майже немає підписників, молодших за 30 років», – розповідає Юлія, якій виповнилося 29. Дівчина каже, що одні з найактивніших слухачів, які щодня приєднуються до ефіру з новинами – люди 60–70 років. Модератор її каналу, канадець на прізвисько Grumpy – пожежник, якому далеко за 60 років. Він дуже цікавиться ситуацією в Україні, багато знає, а в команді блогерки займається модерацією TikTok Live, чисткою коментарів від ботів тощо.

У команді Юлії наразі є група модераторів-волонтерів, які допомагають поширювати інформацію та ще дві людини: шведка-американка Лінея та американець Роберт. Разом вони оформили свою діяльність як медіакомпанію, записують подкасти, зокрема Ukraine War Brief, що має 90–100 тисяч завантажень на місяць, готують ролики та шукають гранти, щоб продовжувати свою просвітницьку діяльність. 

Щоби бути в контексті, Юлія читає новини з українських і міжнародних джерел, а також моніторить соцмережу Х (раніше – Twitter), обираючи там основні теми, про які зараз говорять люди. «Я спілкуюся шістьма мовами, читаю дуже багато різноманітних ресурсів, але будь-яку інформацію треба перевіряти. Навіть якщо вона з джерел, яким я довіряю». 

Особливо варто звернути увагу на україномовні тексти, перекладені англійською. Так, Юлія днями бачила некоректний переклад новини з української на англійську. У повідомленні йшлося про те, що Нідерланди передали Україні медично-санітарні мобільні станції, які можна використовувати для стерилізації, тобто обробки та дезінфекції поверхонь, але англійською слово «sterilization» має іншу конотацію і використовується в значенні кастрації. Тому «мобільні станції для кастрації українських військових» – це не дуже якісний переклад, який варто показувати західній аудиторії, адже це може дати можливість пропаганді перекрутити меседж і забарвити його своїми сенсами.

Наступного року команда блогерки планує зробити масштабний захід у Нью-Йорку, де представить українських дизайнерів. «Зараз є увага до України, але вона вся – у контексті війни. Мені дуже хочеться, щоб про нас знали не шароварщину й уявляли нас не «Привидами Києва». Хочеться, щоб американці мали уявлення, наскільки українці круті. І не лише на полі бою».

 Ірина Гіль

На початку повномасштабного вторгнення стендап-комікеса Ірина Гіль активно писала коментарі під матеріалами західних медіа, пояснюючи контекст того, що відбувається в Україні і закликала інших підтримати цю діяльність. Також Гіль виступила на найбільшому перформанс-фестивалі світу Fringe у Шотландії. «Для багатьох коміків Fringe – це один із найважливіших етапів комедійної кар’єри, десь поруч із палацом «Україна» й спешелом на Netllix. Для мене це можливість нагадати, що росіяни – гній», – коментувала Гіль для The Village Україна.

 

У нас немає мільйонів, щоби наймати ботоферми як росіяни, тому мусимо постійно кричати про злочини росіян самі

 

–З чого почалося твоє бажання писати західним ЗМІ? Можливо, ти пам’ятаєш, що то був за матеріал чи систематичний наратив? Що тебе розлютило?

– Мене дуже розлютило прокинутися від вибухів у центрі Європи. А далі розлютило публічне «занепокоєння» і традиційні проросійські наративи, що почали з перших годин тиражуватися в світових медіа. Для нас ці наративи були добре знайомими. Вибісив заголовок, що «українці жорстоко поводяться з росіянами». Я одразу відкинула ініціативи, покликані доносити правду до росіян, закликати їх виходити на мітинги, і публічно виступала проти того, щоб витрачати на це час, зусилля і навіть гроші. Шкода було бачити, як навіть освічені люди займалися такими кампаніями. У мене ілюзій щодо росіян не було. На жаль, були щодо західних медіа. Зараз вже і їх немає. 

–З чого ти почала, як побудувала цю діяльність і скільки часу приділяла і приділяєш цьому? 

– Я закликала і закликаю людей більше писати в соцмережах англійською мовою про злочини росіян в Україні. Сама пишу пости та треди в X (раніше – Twitter) про російських псевдоопозиціонерів і псевдожурналістів. Це не моя робота, я не отримую за це грошей, але приділяю їй забагато часу. При цьому продовжую відчувати провину, якщо вирішую хоча б день «відпочити». Бо не вважаю, що це хоч якось можна порівняти з утомою людей на передовій. 

–Ти зібрала доволі багато охочих, які підхопили ініціативу. Чи маєш ти якісь показники результативності чи історії успіху, якими ти пишаєшся? 

– Ці «здобутки» не запишеш собі в резюме, принаймні я не планую цього робити. Це неможливо оцінити в цифрах, бо це не фронт і ніколи ним не буде. Є кілька великих історій, що трапилися завдяки нашій роботі, і я завжди буду ними пишатися, але розповідати про це публічно не варто до перемоги. Пишаюся тим, що мою ініціативу помітили люди з профільних відомств. 

Спочатку ми дуже багато писали тим медіа, які називали повномасштабне вторгнення Росії «Ukraine crisis» та «Ukraine war». Також писали Netflix, які випустили промокампанії сезону «Вікінгів», де князя Володимира назвали «князем Росії». Це спрацювало – вони змінили описи. 

Ми звертали увагу також на конкурс стартапів, що виділив 100 тисяч доларів росіянам, які «релокували спеціалістів» (звісно ж, із Росії). На десятки компаній, які анонсували продукти, пов’язані з Росією. Російських «активісток», які повинні були виступати на конференції, присвяченій Україні. Після того, як їм це не вдалося, одна з активісток писала ображені дописи про те, що «відмовилася [від участі] сама» і взагалі українцям тепер «нагріте місце в академіях світу», а її дискримінують. 

Велике досягнення – у підтримці інших. Приємно бачити, що спочатку я кілька місяців закликала людей писати коментарі під постами медіа, а потім за кілька місяців бачила допис, а під ним у коментарях  уже десятки українців пишуть про відповідальність росіян або #RussiaIsATerroristState – люди розуміють важливість присутності в англомовному просторі. У нас немає мільйонів щоб наймати ботоферми як росіяни, тому мусимо постійно кричати про злочини росіян самі.

–Які маніпулятивні наративи з тих, що повторюються в західних медіа є, на твою думку, найбільш шкідливими?

 – Західні медіа мають звичку наймати на роботу «бідних жертв режиму Путіна» або «Moscow-based» іноземних журналістів-фанатів Достоєвського, які пишуть, що українська дуже схожа на російську, а росіяни-жертви й ні на що не можуть повпливати. Усе, що «анти-Путін», на жаль, автоматично вважається правдою щодо Росії. Звісно, шкідливою є ідеалізація [Олексія] Навального, який є відкритим ультраправим націоналістом і закликав до етнічних чисток у Росії. 

Медіа часто ігнорують експертів, професорів та активістів з країн, що постраждали від російського колоніалізму: Татарстану, Казахстану, Сакартвело та навіть України. Проте записують довгі інтервʼю з росіянами або «російською опозицією», яка живе тепер закордоном і робить собі карʼєру.

Звісно ж, жахливими є формулювання «Putin’s attack», «Putin’s war», «Putin’s invasion». Коли трапляється чергова атака росіян на цивільних медіа пишуть про жертв та руйнування з поміткою «зі слів українських органів влади». Коли щось трапляється в Росії це подається як доконаний факт, без примітки «зі слів Путіна або органів влади». Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС медіа два дні писали про це заголовки на кшталт «Україна та Росія звинувачують одна одну». Це ніби прирівнює по важливості слова агресора та жертви.

–Що тебе найбільше неприємно здивувало в західному сприйнятті війни в Україні?

 – Що українці не мають субʼєктності, що ми не здатні зрозуміти, що спротив Росії є марним, що наше бажання боронитися від росіян є нацизмом, що контрнаступ провалився, що атаки незаконно побудованого Керченського мосту – це тероризм, але щоденні атаки росіян – ні. Що прості росіяни – жертви.

–Якими інструментами найчастіше користується російська пропаганда і які наративи поширює, щоб маніпулювати західними ЗМІ?

 – Публікації на кшталт «Громадяни країни N проти постачання зброї/гуманітарної допомоги Україні», які виявляються зрештою опитуванням на 500 людей, яке поширив російський журналіст. Або «Політик країни N визнав, що Україні варто погодитися на перемирʼя та відмовитися від частини територій». Особливо це помітно, коли стається якась трагедія в країні-союзниці, особливо в США, то багато хто активізується і пише дописи: «Але ми виділили Х мільярдів [допомоги] Україні».

Будь-яке медіа, яке хоча б раз писало в заголовку «Putin’s war». Раджу читати інформацію з офіційних джерел: від головнокомандувача Залужного чи міністра закордонних справ Кулеби. Так шанси прочитати дезінформацію мінімізуються.

–Чи є в тебе родичі або знайомі за кордоном, яким треба було щось пояснювати про війну в Україні і як це було? 

– Довелося багато пояснювати, що винні росіяни, а не Путін. Що росіяни не жертви і ніколи ними не були. Що вони – неоколоніалісти. Завжди кажу: «Я бачила дуже багато росіян в Україні, але не бачила жодного Путіна». Багато хто не готовий до цієї розмови. 

–На що б ти порадила звертати увагу кожному споживачу новин, щоб не потрапити на гачок пропагандистських наративів?

 – Варто дотримуватися порад від Центру протидії дезінформації: уникати новин, що мають характер екстремальної терміновості («Максимальний репост», «Залишилося два дні»), апелюють до емоцій («Всі забулии про…», «Ніхто не говорить про …») та не вказують джерело інформації. Також не варто довіряти будь-яким прогнозам і передбаченням щодо закінчення війни, псевдоекспертам, а також новинам, криво перекладеним із російської на українську: підлогу країни саджають в намиста, місце не фарбує людину, немає сечі терпіти ці пекельні борошна, пика в гармату тощо. Мова – зброя, і вона врятувала не одне життя на цій трьохсотрічний війні.