Світова прем’єра вистави «Зелені коридори» про українських біженок (і не тільки) за сценарієм Наталки Ворожбит відбулася 14 квітня в мюнхенському театрі «Каммершпіле».

Українська прем’єра вистави відбудеться 10 травня в театрі на Подолі. Ми завітали туди 26 квітня, у розпал підготовки. Театр, як і чимало інших будівель, живе по-воєнному – вікна закладені мішками, а вхід – «секретний». Там пояснюють, що фоє в підвальному приміщенні можна використовувати як укриття.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова поспілкувалася з режисером Максимом Голенком і виконавицями головних ролей про те, чому такі вистави на часі й до чого тут Степан Бандера та Микола Леонтович, а також запитала Наталку Ворожбит про процес роботи над сценарієм і німецького режисера Яна-Крістофа Гокеля – про постановку в Мюнхені.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів


Може, це і є той відомий український гумор, який виводить панчлайн із найбільшої гіркоти


За відгуками критиків вистава посіла перше місце в рейтингу за квітень. Публіка також приймала постановку з оваціями: «Чесно кажучи, не пам’ятаю, коли таке бачила в Європі. Їм зайшов чорний гумор і безжальна іронія в бік як українців, так і німців», – коментує The Village Україна Наталка Ворожбит. Додає, що з режисером у Мюнхені мала спільне почуття гумору та подій. Українок грали українські акторки, українською та німецькою мовами. Під час вистави використали живу музику й живе малювання.

Німецький режисер Ян-Крістоф Гокель розповідає The Village Україна, що для нього цей проєкт – заява про те, що Росії не вдасться знищити українську культуру: «Навіть якщо вони бомблять музеї та театри, самі українці, а також ми тут, [у Німеччині], маємо можливість розповідати історії. Окрім дебатів про постачання зброї та економічну допомогу, тут [в Україні] ще є що дізнатися про людей. Ми ніколи не хочемо цього забувати», – каже Гокель.

Режисер розповідає, що Ворожбит продовжувала роботу над текстом у процесі репетицій, які тривали протягом семи тижнів (не враховуючи попереднього процесу підготовки). «Це дало змогу нам обговорити різні точки зору та запитати себе: як це розуміють люди в Україні, люди в Німеччині, біженці?» Гокель підкреслює, що п’єса про суперечності.

Двомовна робота – це складно, каже німецький режисер, але додає: «Кожен момент був насиченим. Навіть попри те, що йшлося про надзвичайно сумні й жахливі речі, які впливали на українську команду, ми багато сміялися. Може, це і є той відомий український гумор, який виводить панчлайн із найбільшої гіркоти».

Своїм особистим підзаголовком до п’єси Ворожбит режисер вважає «Сім смертей мистецтва під час війни». На цю думку надихнула роль акторки, яка раніше знімалася в російських серіалах: у постановці її вбивають сім разів, вона має спокутувати свої вчинки в минулому, пояснює Гокель: «Але вона воскресає знову й знову: мистецтво не вбити!»


«Це півтора десятка сюрреалістичних етюдів; концентрований біль, загорнутий в іноді дуже чорний гумор»


Це вистава передусім для європейського глядача, вважає Наталка Ворожбит. П’єсу мюнхенський театр «Каммершпіле» замовив у червні 2022 року: «Найбільша складність – знайти в собі бажання та сили писати. Емоційний стан був важкий, не було жодної дистанції від подій, не було часу на переосмислення та мінімальні висновки. Відмовлятися було недоречно – робота давала ілюзію, що ти існуєш і щось значиш», – коментує The Village Україна Ворожбит.

На той момент тема біженства була для неї найбільш зрозумілою, бо стосувалася її особисто: «Мої героїні – це узагальнені образи, і я в кожній із них», – підкреслює драматургиня. Каже, що було складно говорити про травму не тоді, коли вона в минулому, а тоді, коли відбувається зараз: «Допомогла абсурдистська форма та чорний гумор. Це таке відсторонення і водночас зухвалість, без яких я б не подолала».

Запитуємо про сценарій у режисера Максима Голенка: «Усі п’єси, які пише Наталка [Ворожбит] – для європейців. Вона пояснює всі наші вади й болі суто для європейців, це своєрідний лікнеп. Деякі речі незрозумілі для іноземців, наприклад, феномен Бандери».

Прем'єра вистави в Німеччині

За його словами, українські театри також намагаються говорити про те, що відбувається зараз: «Іноді це недолуго, і ми не знаємо, як говорити про такі події, як винести цей біль на сцену. Але про це треба говорити. І глядач цього хоче. Театр ще не виробив мову й засоби для цього, але зараз переходить в інший стан», – вважає Голенко, який уже не вперше ставить п’єси за текстами Ворожбит: одна з найвідоміших постановок – це «Вій 2.0» в Дикому театрі, яку незабаром хочуть відновити.

«Зелені коридори» – це історія про чотирьох українських жінок із Харкова, Чернігова, Бучі й Києва, які після початку повномасштабного вторгнення РФ до України змушені шукати прихистку за кордоном.

Якщо ширше, то це «обличчя України і її минулого; вистава про Україну з історичними посиланнями, про тригерні зони українців й про те, чому ми насправді здобуваємо незалежність лише зараз», розповідає режисер.

Режисер Ян-Крістоф Гокель зі сценаристкою Наталкою Ворожбит

Голенко каже, що в невелику постановку (не більш як півтори години) Ворожбит удалося вмістити все те, «чим ми живемо, про що хочемо говорити, що в нас болить»: «Це півтора десятка сюрреалістичних етюдів; концентрований біль, загорнутий в іноді дуже чорний гумор», – коментує Голенко й називає Ворожбит «сучасною реінкарнацією Гоголя».

Для кожного з цих «етюдів на запропоновані обставини» (а це 12–15 сцен) доводиться шукати форму, і для нього це виклик, ділиться режисер. Жанр постановки визначають як «кілька чергових сцен без антракту». На практиці це означає, що п’єса складається з кількох частин-«черг» і побудована як одна нескінченна черга – на кордоні, по хліб і воду чи за смертю, пояснює Голенко. Це трагіфарс, типовий для режисера: «Данченко колись казав, що ми живемо в такий час, що можна висловитись лише так. Тому вистава й кумедна, і жахлива водночас», – коментує Максим Голенко.

Театр на Подолі спочатку планував зробити прем’єру одночасно з Мюнхенським театром «Каммершпіле», але не встигав за термінами. Загалом прем’єру в Києві готують у відносно малі строки – лише 16 квітня почали активні репетиції, двічі на день (стандартним терміном для підготовки вистави вважають шість тижнів, або півтора місяця).


Манікюрниця, котолюбка, домогосподарка й акторка в ролі самої себе

«Якщо чесно, це дуже акторська історія. Якби тут не було акторів на ці ролі, я б, може, і не ставив би цю постановку», – розповідає Максим Голенко. У головних ролях – акторки театру на Подолі Дар’я Малахова, Катерина Рубашкіна, Лариса Трояновська та Наталка Кобізька, яка також грає в Дикому театрі.

З першого погляду може здатися, що в п’єсі розгортається лише жіночий світ, бо виконавиці головних ролей – жінки. Але, як жартує режисер, «жінки час від часу стикаються з чоловіками». Тому в постановці жінки перевтілюються в чоловіків, і навпаки. Наприклад, Малахова ненадовго стає Степаном Бандерою; Рубашкіна також грає Олега Ольжича й Миколу Леонтовича, а Роман Халаімов перевтілюється в «європейську панночку, схиблену на російській культурі, яка нібито щось корисно робить, але досі говорить цитатами Достоєвського, б’є себе по голові та каже, щоб їй змінили прошивку», описує Голенко.

«Це гіпербола, ми не граємо прямо персонажів. Це щось на кшталт зйомки кіно в постановці, й ми стаємо акторами. Історичні події правдиві й цікаві, і шар комедії дуже тонкий», – розповідає одна з виконавиць головних ролей Катерина Рубашкіна.

Цікавимося, як таке сценарне рішення виникло у Ворожбит: «Хотілося на історичних прикладах показати, що українці не з 1991 року виборюють незалежність. Постаті обрала суперечливі, про які вони не люблять говорити – [Степан] Бандера, наприклад, або невідомі, як [Микола] Леонтович. Їх усіх об’єднує відданість Україні та насильницька смерть за їхні переконання, незалежно від того, сховались вони в еміграції чи залишились в Україні».


Дар’я Малахова, грає акторку, а також Степана Бандеру й Олену Телігу

Частина ролі Дар’ї – це її власна історія: акторка працює над великим романом про війну й улітку надіслала частину Наталці Ворожбит. Згодом її власна історія лягла в одну зі сцен. Малахова каже, що повторювати цю історію на сцені – велика відповідальність для неї. Саму п’єсу називає «м’ясистою, пристрасною та надсамокритичною»: «Я велика прихильниця Лесі [Українки], Шекспіра. У п’єсах мені часто не вистачає ціннісного вибору, але він є в Наталки [Ворожбит]. І з Максом [Голенком] класно працювати, бо він створює театральний комікс. Це гротескні образи й іноді – аж страшні. Людям може бути аж страшно від того, що вони сміються».

За словами акторки, режисерові вдалося «перевернути» п’єсу: вийшла спроба пояснити українцям, чому ставлення європейців до нас саме таке. Наводить приклад: «Ми довго не могли вирішити одну зі сцен, а потім такі – а давайте біженки будуть п’яні. Катя [Рубашкіна, акторка, яка грає домогосподарку] згадала, як у Відні бачила, що дівчата на дитячому майданчику наливали шампанське. Це ми розуміємо, що їм було важко в перші місяці, але як нас бачать європейці в цій ситуації?»

Водночас свою роль Малахова описує як «просто сюр»: «У кожній сцені мене вбивають. Я, як Кенні із South Park, – зникаю, а потім знову з’являюся». Героїня Дар’ї – це акторка, яка має багато підписників у Facebook та Instagram: «Вона думає, що має вплив, що за нею стежать і дуже швидко «перевзувається», бо раніше грала ФСБ-шниць у російському кіно. Це історія багатьох українських зірок-«патріотів» – майже всю постановку я граю в українському вінку», – розповідає Дар’я Малахова.

Невеликий спойлер: Степан Бандера, у якого ненадовго перевтілюється акторка, в одній зі сцен вигулює собаку. «Мені спочатку здалося, що це така смішна сцена. А потім хтось каже – ти ж знаєш, що собака врятував Бандеру від смерті? Він так довго із ним гуляв, що це його першого разу врятувало – його не вбили».

Акторка пояснює – коли вводили історичних персонажів, хотіли їх показати не як постаменти, а як живих людей. Буде й романтична сцена, де Олену Телігу грає Малахова, а Олега Ольжича – Рубашкіна: «Це дуже театрально. У нас класний хореограф, який нам поставив рухи», – анонсує Малахова.


Катерина Рубашкіна, грає домогосподарку, а також Олега Ольжича й Миколу Леонтовича

П’єса й справді – для європейського глядача, вважає акторка: «Мені страшно, як постановку сприймуть українці. Наприклад, є конкретна сцена, де дівчина з Бучі розповідає про насильство, вона дуже детальна. Ця сцена була німецькою, текст писався конкретно для глядача, який не знає цих деталей, його треба просвітити. Для українців це може бути занадто. Але є рука майстра, який знає, як це підвести для української аудиторії. Складність у тому, щоб не лише європейці зрозуміли українців, а щоб і українці зрозуміли європейців».

Свою роль домогосподарки Рубашкіна описує так: «Це класичний і попсовий персонаж: чоловік, троє дітей. Вона займається дітьми, він заробляє гроші. Потім чоловік іде воювати. Вона не хоче їхати, але він її виштовхує. Той момент, коли всі жінки стали одиначками. У мене те ж саме, але одна дитина», – розповідає акторка.

Попри це, її героїня налаштована оптимістично – у неї багато енергії щось робити далі й пристосовуватися: «У неї легкий характер, у житті все набагато складніше. Але відбувається одна подія, яка змінює все. Це трагічна ситуація, жах таке пережити», – анонсує акторка.

Вона додає, що в п’єсі буде багато правди. Буде й про культуру європейської толерантності, а також інтимна сцена: «Там нема оголення, але і я, і режисер червоніли тоді, коли це читали. Я ніколи раніше такого не грала. Але нам вдалося зробити це навіть трохи смішно».


Наталка Кобізька, грає манікюрницю з Бучі, яку зґвалтували російські окупанти

«Коли я прочитала текст, то подумала – ого, ми це піднімемо? У нас же це живе, ще болить. Я почала готуватися – дивилася документальні фільми про звільнення Бучі, Ірпеня, Гостомеля, дивилася інтерв’ю зі зґвалтованими дівчатами. Коли ніколи не вмирав, важко зіграти смерть. Мені потрібно пірнути туди, показати це на сцені постфактум. У сцені також є оголення. Вона вирішена так, щоби не залишити нікого байдужим і водночас не «добити». І я спробую зіграти найменш травматично для тих, хто це побачить», – розповідає Наталка Кобізька.

Про свою роль каже так: «На професії там мінімальний акцент – думаю, у створенні цього персонажа зіграло роль фото жінки з яскравим манікюром, яке облетіло весь світ. Моя героїня – сильна, рішуча й біжить не від подій, які відбувалися з нею, а від того, як її ставляться, як її оцінюють. Вона не хоче бути жертвою, найгірше для неї – це жалість. Її травмує, що вона стала об’єктом постійної уваги. А за кордоном вона може не розповідати про це все, заховатися, бо там ніхто не знає, хто вона й що пережила».

Акторка ділиться, що найскладніше для неї в ролі – це мовчати: «Тактильні речі для неї [героїні] – болюча тема, а я, навпаки, людина максимально тактильна. Максим [Голенко] постійно мене гасив, консервував. Я відразу йду на емоції, ридаю. Але це найлегше – узяти й заплакати. Вона [героїня] мало говорить, але говорить прямо тоннами емоційного пласта, монологами. Вона видає їх лише тоді, коли її зачіпають. У інший час вона зібрана й хоче залишатися у своєму світі, щоби не травмувати себе. Героїня в кількох частинах узагалі неактивна словами, але активна діями. Але коли вона починає говорити, то це вибух».


Лариса Трояновська, грає котолюбку, а також ученицю Миколи Леонтовича Надію Танашевич

Драматургія вистави для неї складна, зізнається акторка: «На початку вистави в моєї героїні – невеликий монолог, який ніяк не лягав на мою душу. Я не розуміла, з чого в ній почати та що з цією жінкою відбувається в цей момент. Але вдягла роль на себе завдяки Максиму [Голенку], далі вже якось пішло». Трояновська відзначає «цікаві режисерські ходи, завдяки яким до форми починаєш підтягувати зміст і наповнювати цю форму».

Акторка вважає, що її героїня – це вона сама років 20 тому: «Я змінилася, не змінилося лише одне – любов до людей. Усе дуже просто – ми те, що ми їмо, слухаємо й дивимося. Думаю, місія мистецтва в тому, щоби ми не ставили питання про те, що тварини кращі за людей. Хай простять мені всі котолюби, але я не котолюбка. Справа в багатьох речах – треба мати дуже багато сил, щоби стежити за тваринами, тримати їх у чистоті. Одна з фраз моєї героїні: «Вони в мене чисті, стерилізовані» [усміхається].

Улюбленим моментом у постановці Лариса Трояновська називає сцену, де грає ученицю Миколи Леонтовича: «Там усе дуже просто. Так, Леонтовича грає жінка, але це не має значення, це душа. За п’ять фраз, проживання невеликого моменту можна побачити велике життя й великий доробок. Це долітає до тебе й до людей. Леонтович не просто був, він залишається європейською цінністю, і ми – нащадки цієї музики».


Привид і громадяни Австрії та Канади

Серед ролей також – європейка, громадяни Австрії та Канади, яких грають Роман Халаімов, Максим Максимюк і Сергій Сипливий. «Вони – як лакмусовий папірець, – описує Максим Голенко. – Нам же цікаво, як іноземці на нас реагують, як вони ставляться до наших історій, як змінюється ставлення до наших біженців за кордоном. Ми показуємо різні ситуації під різними кутами – від побутових до романтичних».

Усі історії також «нанизуються» на роль Привида, яку виконує акторка Марія Деменко. «Привид – це путінська Росія, що бродить Європою, як колись бродив привид комунізму», – пояснює драматургиня Наталка Ворожбит.

«На Маші [Деменко] весь вокал у цій виставі, вона володіє народним горловим співом. Навіть є сцена з Бабином Яром, де потрібно співати на їдиші. Це потужна робота», – коментує режисер Голенко. Він додає, що музики буде багато, а ще – що «не витримав і додав барабанну установку, для темпоритму».


Художнє оформлення вистави

«Не було потреби різати сценарій. Так, були такі сцени, що ми спочатку не розуміли, навіщо вони, але в процесі роботи стало видно, що без них «не працює». Ми повністю довірилися драматургу», – розповідає Максим Голенко.

Нас ведуть в окрему кімнату й показують величезну декорацію, яка займатиме майже всю сцену, тобто десять на десять метрів. Цей пологий пандус імітує стіну будинку, яка завалилася від вибуху. Вибиті вікна й двері працюють як люки, із яких виходять і куди заходять герої вистави: «Коли ми її ставимо на сцену, то здається, наче сцену хтось підійняв за один край. Монтувальники, коли ставитимуть цю декорацію, будуть дуже нас любити», – усміхається режисер. Каже, що задум цієї інсталяції виник після землетрусу в Туреччині – коли побачив, як будинки просто «складалися».

Щодо одягу, то художниця-постановниця Юлія Заулична створила синтетичні костюми: «Пам’ятаєте перші дні, коли біженці вдягали на себе все, що тільки можна? Щось одягається, щось знімається, і вже не розумієш, жінка це чи чоловік», – описує Голенко.

Режисер підсумовує: «Це одна з найважчих постановок за останні часи. Кожна історія – своєрідний ребус, який потрібно візуально вирішити для глядача. Кожна сцена – різна, і я туди, як у космос, кидаюсь, перехрестившись. Тебе кидає туди й туди, ти не просто тихенько котишся. З плюсів – дуже позитивний, відкритий фінал. Вони всі повертаються, але ніхто не знає, що на них чекає. Це дає надію».