Інтерв'юСергій Чирков записав поки найкращий український стендап-сольник року. Він має назву «Онук мародера»
Розмова про комедію під час війни та жарти про ворога
Новий сольний концерт під назвою «Онук мародера» випустив на каналі «Підпільного Стендапу» український комік Сергій Чирков. Сценарист і співведучий «Телебачення Торонто» жартує про стосунки з мамою в Росії під час повномасштабної війни, святкування 9 травня в дитинстві й теракт у російському Беслані – і це поки найкращий український сольник 2022 року. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк і головний редактор видання Vertigo Юрій Поворозник розпитали Чиркова про комедію під час війни, відповідальність за жарти й перехід на українську мову.
Це інтерв'ю було відредаговане і скорочене для кращого сприйняття, повну аудіо-версію інтерв'ю можна послухати в подкасті «Відкритий мікрофон».
Обкладинка: Ольга Закревська
Сергію Чиркову 25 років, він народився в Сумах, провів дитинство в Росії, після чого повернувся в Суми. У ранньому стендап-матеріалі після переїзду в Київ комік розповідав про дитинство в релігійній родині й родичів у Росії. У новому сольнику через жарт про теракт у російському Беслані обігрує, що йому пощастило не продовжити життя в РФ, а вирости в Україні. Після оголошення країною-агресором мобілізації цей жарт сприймається ще більш влучно. Запитуємо Чиркова про «Онука мародера» як його найбільш особистий запис.
Ярослав Друзюк:
Ти випустив новий сольний концерт із провокативною назвою «Онук мародера». Давай із цього й почнемо – з провокативної назви.
– Я подумав, що має бути трошки клікбейт. Бо я вже не комік, я в шоу-бізі. Маю піаритися, робити скандали й клікбейт… [сміється]
Друзюк:
Мені суб’єктивно здалося, що це найкращий твій сольник. І його, мабуть, можна назвати найбільш особистим?
– Мені якось складно давати визначення, що там відбувається, бо це буде тільки моє сприйняття. Я можу себе накрутити, щось надумати…
Друзюк:
Ти багато часу приділяєш родині й мамі зокрема, ця тема лягає в основу всього сольника, під неї вписується й війна, і досвід життя в Росії в дитинстві, і все інше. Як ти до цього підходив?
– Думав, що цікавого в мене в житті відбувається. До того ж є війна. Якщо ти виступаєш під час війни, дивно ігнорувати факт, що в країні війна. Але говорити про війну, на мою думку, варто, якщо ти маєш досвід, суміжний із нею. Ось я маю суміжне – те, що я жив у Росії.
Я не брав участі в бойових діях, мене не було в країні, коли під Києвом були [російські] війська. Тому не переживав це так, як переживали інші люди. А просто виходити на сцену й зачитувати приколи з твітера, що «русня в туалеті втонула», ну, мені якось не було це цікаво.
Тому я порився у своєму минулому, згадав, що я в Росії, виявляється, жив. Згадав кілька історій, розповів їх.
Просто виходити на сцену й зачитувати приколи з твітера, що «русня в туалеті втонула», ну, мені якось не було це цікаво
Друзюк:
У тебе є жарт про Беслан, і, крім того, що він класно виписаний як жарт, він працює ще й тому, що в тебе є цей досвід – мама, яка живе в Росії. Наскільки важливо, на твою думку, мати пряму дотичність до якогось контексту, щоб жартувати на певну тему?
– Я от зараз стаю доросліший і дедалі більше переконуюся в тому, що тільки так і треба. Жартувати треба про те, на чому ти знаєшся, що ти проживав або мав якийсь подібний досвід. Тоді твоя позиція якась більш конкретна, зрозуміла. Хоча б зрозуміло, чому ти про це говориш.
Якби я вийшов і почав щось типу: «А оце в окопах…» Чого я буду про це говорити? Або навіть якщо не про війну; чому я маю розповідати, наприклад, як статті писати? Це має бути або щось загальне й абстрактне, або щось, що ти робив чи проживав.
Жартувати треба про те, на чому ти знаєшся, що ти проживав або мав якийсь подібний досвід
Юрій Поворозник:
Мені здається, що з початком повномасштабної війни в український стендап прийшло бажання говорити про щось дійсно актуальне. Якщо раніше, як на мене, в більшості коміків це були якісь загальні приколи, то зараз, напевно, кожен пише жарти з урахуванням сучасного контексту, намагається його якось осмислювати. Ти за собою помічав цю різницю?
– Та, мабуть, великої різниці не помітив. Просто якось більш, може, по-дорослому почав ставитися. Ось про це напишу, це цікаво. А про це не буду писати, бо це не цікаво. Хоча насправді якось і думаєш: треба людям на початок якийсь актуальчик дати, щоб вони ввімкнулися. Про сирену ДСНС, наприклад. [сміється]
Друзюк:
Роль контексту в комедії взагалі важко переоцінити. Але ми ще постійно повертаємося до думки, що контекст, у якому ми живемо останні пів року, багато робить для того, щоб остаточно відрізати нас від російського гумору. Просто тому що російські коміки, яких донедавна багато дивилися в Україні, не проживають цей контекст і не можуть знаходити якісь актуальні речі для нашої аудиторії.
– Мабуть. Не знаю, я просто давно вже не стежу, навіть не знаю, що там відбувається. Може, й так. Якщо війна людей не змусила вимкнути Нурлана Сабурова, я тоді вже навіть не знаю. Хай дивляться собі. У нас вільна країна, законом це не заборонено.
Це точно дало якийсь сплеск зацікавлення, бо люди почали шукати альтернативу. «О, в [українському стендапі] є ось такі хлопці». Але за цифрами це однаково не мільйони переглядів, подивіться на відео українських коміків. Тобто є попит, але це поки не попит космічного рівня. Проте це починається: люди звернули увагу, тепер нам треба це гідно використати, показати, що ми вміємо красиво робити. А не тільки кричати, що Росія – це погано. Росія – це погано. Ясно. Що ще скажеш?
Друзюк:
Ну от у тебе є жарт про Беслан.
– Ну от, наприклад. А далі я вже маю бути людям цікавий як комік, як людина. Війна закінчиться, а в тебе вже немає матеріалу, крім того, що русня погана. І що ти будеш робити?
Якщо війна людей не змусила вимкнути Нурлана Сабурова, я тоді вже навіть не знаю. Хай дивляться собі
Перехід на українську мову й посилання на українську культуру в стендапі
«Онук мародера» – четвертий сольний концерт Сергія Чиркова. У попередніх сольниках він експериментував із мета-гумором, кінематографічною подачею та взаємодією з аудиторією, а цього разу робить ставку на актуальний контекст, особистий досвід і посилання на українську літературу. Запитуємо, як він до цього всього прийшов.
Поворозник:
Ми з Антоном Тимошенком нещодавно говорили про появу української культури в стендапі, ти це робив і до війни. В останньому сольнику є дві абсолютно розривні появи: спочатку «Хіба ревуть воли, як ясла повні», тоді «Я (Романтика)». «Я (Романтика)» – це взагалі розрив. Як це приходить? Ти пишеш жарт і воно з’являється? Чи ти хочеш написати саме [з літературними референсами]?
– По-перше, шановні читачі цього інтерв’ю, я хотів наголосити, що я, Сергій Юрійович Чирков, став українськомовним коміком задовго до повномасштабного вторгнення Російської Федерації. І це неофітство припало в мене на коронавірус. І я, Сергій Юрійович Чирков, випустив перший українськомовний стендап в українському YouTube. На який вам тоді було плювати, бо ви всі дивилися Сабурова. А тепер шо: «Ой, Сєрьожа…» Де ви раніше, блять, були? [сміється]
Друзюк:
Був ще Сергій Степанисько…
– Звісно, Степанисько був ще дуже давно, він завжди виступав українською. І в UA Standup Agency були хлопці, які завжди виступали українською. Але більше такі: «Село було поїхало». Як Тарас Стадницький, знаєте його? Ну ось такий гумор.
Повертаючись до запитання про літературу, я почав споживати українську культуру, заглиблюватися в неї. І посилання стало робити значно легше, асоціативний ряд органічно будується тепер.
Тому жарти, про які ти казав, з’явилися органічно. Єдине, що коли я записував взимку торік третій сольник, там у мене був крінж-блок із тупими приколами. І там був тупий жарт про педофілію й «Лоліту». А є ж Домонтович у нас. А я тоді цього не знав, і так мені соромно. Знав би тоді, вставив би його. Але ніхто мені не розповів.
Виходиш і розказуєш людям про жопу, а потім такий: «До речі, Хвильовий…» Геніально!
Друзюк:
Але за тобою вже закріплюється такий імідж: наприклад, на прожарці Свята Загайкевича з тебе стібалися, що ти чувак, який кидає жарти про «Я (Романтика)», а їх ніхто не викупає.
– «…щоб пожартувать про пізду», як казав Юра [Коломієць]. [сміється]
Друзюк:
Це проблема для тебе?
– Ні, взагалі не проблема, мені клас. Мені не подобалося б, якби люди казали: «От Сєрьога просто дебіл». [сміється] А так це навіть лестить. Усе моє образотворення десь заточене на створення приблизно такого образу. Якщо фігурує література чи щось мистецьке, коли говорять про мене, це добре. Виходиш і розказуєш людям про жопу, а потім такий: «До речі, Хвильовий…» Геніально!
Поворозник:
Коли ми зустрічалися з тобою під час зйомки стендап-шоу Дантеса, ти був єдиним коміком, який там виступав українською. Як тобі це давалося на початку?
– Давалося важко, але я поставив собі за мету [перейти на українську], це була ще шкільна мрія. Просто мені не вистачало сміливості й середовища навколо. Середовище було дуже російськомовне, і я не міг знайти внутрішню потребу реалізувати мрію нарешті перейти на українську мову. Тому вирішив записати той монолог, але в житті тоді ще спілкувався російською. Записав монолог, тоді почався ковід, тоді я вже зайнявся більше.
Друзюк:
Ми навіть ще раніше зустрічалися з тобою, ще у 2019 році. Щоб описати, наскільки давно це було, треба сказати, що це було в закладі Veterano Brownie, який тепер продали, щоб придбати гроші на безпілотник для ЗСУ. І ти вже тоді нам казав, що є мета перейти на українську мову.
– І ви ще тоді ходили зі мною на відкритий мікрофон у Havana! Значить, молодець я був, повага мені в минуле. Але більше рішучості треба було, мабуть.
Середовище було російськомовне, і я не міг знайти внутрішню потребу реалізувати мрію нарешті перейти на українську мову
Друзюк:
У мене, до речі, є окреме запитання про монолог про вампірів, який ти тоді розповідав у Havana. Я не пригадаю, коли востаннє я сміявся так, як коли вперше почув цей біт. А потім я зрозумів, що він мені щось нагадує. І я згадав, звичайно, Стюарта Лі…
– І лист від піратів, так.
Друзюк:
Можеш розповісти, де для тебе межа між натхненням і тим, що схоже на плагіат?
– Межа на моменті, коли тебе за руку ловлять і кажуть: «Ось це ти точно вкрав!» [сміється]
Друзюк:
Я просто про те, що немає нічого поганого в тому, щоб надихатися іншими коміками, до того ж Стюартом Лі…
– Я до цього нормально ставлюся. Навіть той самий Лі, якщо полазити в нього на сайті, у нього там є розділ «Плагіат», де винесено, хто в нього крав жарти й у кого він крав жарти. Мене там немає, але я б про це мріяв. [сміється]
Очевидно, це запозичений хід, який не я придумав. Але все-таки якусь творчу роботу я проробив, якусь частину себе додав у нього.
Друзюк:
І там є твій особистий досвід із мамою та квартирою з іконами. Це запозичена форма, але інший жарт.
– Очевидно, що це запозичений хід, але можна й послухати, і посміятися. Я прагну прийти до того, щоб у мене не було взагалі ніяких запозичень, але я їх не соромлюся. Якщо мені щось сподобалося, якщо чимось надихнувся… Коли ти шукаєш свій образ, перебуваєш у пошуку, будеш підпадати під той чи той вплив.
Бо український стендап тільки зараз починає нагадувати український стендап, до цього це був просто карго-культ американського чи британського.
Друзюк:
А в когось – російського.
– Це вже в кого як. Це як репер Сєрьога: якщо ти репер, то має бути кепка назад і штани на матні. [сміється]
Поворозник:
Новий сольник у тебе триває 30 хвилин. У нашому стендапі зазвичай надихаються західними коміками й записують хоча б годинні концерти. Ти вирішив дати короткий матеріал, але ти це вважаєш сольником?
– Та мені однаково. [сміється] Називайте це EP, називайте хоч збіркою, мені поїбати. Написали в описі «сольний стендап». Ну, хай буде сольний стендап. Була програма на півтори години, із якою я їздив улітку, я взяв 30 хвилин, які мені здалися смішними, записав і виставив на канал «Підпільного Стендапу». Подумав, що краще менше, але щільніше й веселіше.
Український стендап тільки зараз починає нагадувати український стендап
Друзюк:
А ти взагалі думаєш сольниками як форматом? Бо є приклад з іншої індустрії: «Слух» нещодавно написав колонку про те, що короткі записи, як новий альбом Дорофеєвої, убивають альбоми як формат. У стендапі щось схоже чи це інша історія?
– Я думаю сольниками, тому що планую й бачу своє майбутнє як людина, яка їздить виступати з концертами. А виступати з десятьма хвилинами можна, але складно. Тому мислю, що мені треба годинка, щоб поїздити по містах і повиступати.
А що я зроблю з цією годиною потім, вирішу пізніше. Може, зніму й викладу окремо. Може, зніму й наріжу 5-хвилинними блоками, випишу контент-плант у TikTok і наберу підписників. Тому я вимушений писати сольник, щоб їздити й заробляти гроші. І не ділитися ні з ким. [сміється]
Друзюк:
Але це й американський тренд, зараз багато коміків також випускають спешли, коротші години. Наприклад, з останнього – новий сольник Сема Моррела на Netflix.
– Може, на Netflix і є сенс, коли ти продаєш годину. А коли це YouTube, роби, що хочеш.
«Якщо більше 55 хвилин, ось це сольник», – я не страждаю таким. Це був колись такий в українському стендапі «культовий» діяч Андрій Колмачевський, він контролював, чи правильно використовують терміни. Якщо ти, не дай боже, випускаєш сольник на 30 хвилин, прийде Колмачевський і скаже, що «так жить нізя». [сміється] Не знаю, мені якось однаково.
Українська індустрія стендапу й новий тур «Декаданс»
Нова хвиля розвитку стендапу в Україні почалася орієнтовно після Євромайдану, детальніше про становлення нового покоління українських стендаперів ми розповідали в профайлах на Єгора Шатайла й Андрія Щегеля, а також в інтерв’ю з Настею Зухвалою. Коли ми запитуємо, яким бачить розвиток індустрії Сергій Чирков, він відповідає, що насправді індустрія тільки починає формуватися. «Хочеться просто живим залишитися, гідно життя прожити, бути людиною, чемною або нечемною, – продовжує про свої плани Чирков. – Ну, і хотілося б збирати якісь нормальні зали, що могли б давати якийсь дохід. У тури їздити на регулярній основі. І щоб на мої виступи продовжували ходити приємні люди – такі, як ходять зараз». Додає, що в жовтні починає новий тур Україною на 15 міст із новою програмою «Декаданс». Уже без мемів про «Вова, їбаш їх, блять» з Олександром Поворознюком, як у фіналі «Онука мародера», але з «упаднічєством», як каже Чирков.
Друзюк:
Ми хотіли з тобою поговорити, бо, як мені здається, ти комік, який чи не найбільше прогресував в Україні за минулі кілька років. І ці штуки, які ми щойно проговорювали, теж підтверджують, що ти пройшов певний шлях. У новому сольнику ще більш впевнено використовуєш інструменти, які в тебе були й раніше. Як ти працюєш із паузами, як взаємодієш з аудиторією, як ти використовуєш наративні інструменти – тут це працює круто. І з кожним сольником це стає краще. Чи відчуваєш ти, що за цей час індустрія [українського стендапу] теж прогресує?
– Так, вона з’являється, вона формується зараз. Це вже класно, що вона з’являється й починає виглядати, як індустрія. Для мене показником є кількість турів, виступів, переглядів. Те, що починають ділки-продюсери в стендап: «А що, пацани? Давайте я вас покатаю». Якесь концертне агентство «Перекресток», яке раніше возило «Бі-2» й «Алісу». Ось це показник того, що індустрія змінюється.
І класно, що ви відзначаєте якийсь прогрес, бо це так і має бути. Якщо я прогресую, то, значить, це добре. Проблеми починаються, коли ти щось робиш, а воно все ніби варіація того самого. Треба завжди намагатися перевинайти себе.
Поворозник:
Ярослав уже накидав компліментів, я трохи з іншого боку зайду. Коли ми дивилися ще перші твої матеріали, в очі кидалося те, що ти не боїшся аудиторії, яка тупить, мовчить чи підозріло замовкає після дивного жарту. По-перше, це корисний скіл, бо багато коміків, як вогню, бояться, коли зал замовкає. По-друге, ти іноді ніби навмисно це робиш.
– Іноді створюється враження, що я навмисно це роблю, скажімо так. [сміється] Зараз я якось більше навчився це контролювати, можу й навмисно робити.
Я просто думаю, як узагалі може бути інакше, якщо ти жива людина й люди хочуть бачити в тобі живу людину, але водночас ти ігноруєш реальність. Ти виступаєш і розумієш, що не заходить. І люди розуміють, що не заходить, і думають: «Він що, дебіл? Воно ж не заходить».
У цьому й прикол стендапу: це жива історія, хочеться бути собою, бути живою людиною, яка реагує на об’єктивну дійсність навколо. Якщо люди не викупають, я як комік маю розібратися, у чому причина. Шукаєш якийсь вихід, намагаєшся визначити причину.
У цьому й прикол стендапу: це жива історія, хочеться бути собою, бути живою людиною, яка реагує на об’єктивну дійсність навколо
Поворозник:
Це ти кажеш про спробу виправити ситуацію, коли матеріал не заходить. А чи цікаво тобі навмисно так провокувати людей?
– Загалом це прикольно. Є приклад на минулому сольнику, де я спеціально це роблю, там прямо великі шматки з цим. Але зараз, коли це все писав, хотілося більше про себе, більш щиро прописати матеріал, без цієї гри. Але в живих виступах у турах я часто спеціально заривався, веселився з цього.
Поворозник:
Ми з Антоном [Тимошенком] теж про це говорили, що люди під час повномасштабної війни більш різко реагують на певні жарти й теми. Коли їздив із концертами під час війни, наскільки ти відчував ці зміни?
– Я намагаюся мати голову на плечах, не жартувати в стилі Олександра Саса чи Олега [Грюндіка]. Тому жодних причин перейматися в мене не було. На бажання до будь-якого можна доїбатися. Але всі жарти, які я озвучував на концертах, – це жарти, за які я загалом готовий нести відповідальність.
Раніше, коли був більш молодим коміком, коли надивився Джиммі Карра й писав жорстку чорнуху про щось жорстке… Я думав про це й визнавав, що не правий. Навіщо я це роблю, якщо не готовий нести відповідальність?
Всі жарти, які я озвучував на концертах, – це жарти, за які я загалом готовий нести відповідальність
Друзюк:
У Росії за жарт про Беслан можна було б нести відповідальність років на 10–15. [сміється]
– Я теж про це думав. [сміється] Але, на щастя, я не в Росії. Дякую Збройним силам України й усім дотичним до цього.
Тобто проблем із тим, щоб я щось говорив і люди реагували, не було. Навіть на жарт про Беслан люди по-різному реагували, але там далі є смішне пояснення, яке викручує його. Я спочатку просто жарт розповідав, йому чогось не вистачало. І коли з’явилося доповнення, воно одразу спрацювало. І це став не просто жарт про смерть, а смішна думка. Чого й хотілося досягнути.
Друзюк:
Це було в процесі, коли ти перевіряв жарт на різних виступах?
– Так, у процесі щось придумав. Ще щось підрізав. Мені жарт подобається, словом. Я за всі жарти готовий нести відповідальність. І готовий відстоювати своє право їх озвучувати.
Але водночас я не хочу, щоб це звучало як виправдання для коміків чи просто людей, які озвучують у мікрофон тупу хуйню. «Це ващє-то стендап, а я комік, коміку можна всьо шо хочеш дєлать», – із цим я теж не згоден. Бути коміком – це не індульгенція нести все, шо попало.
Бути коміком – це не індульгенція нести все, шо попало
Друзюк:
Це буде запитання в стилі «ТСН», але чи дивилася мама сольник?
– Я, до речі, не знаю. Думаю, не дивилася. Я вже говорив із нею від моменту виходу, але вона ніби не бачила. Я їй і не кидав його. Думаю, вона сказала б, якби подивилася.
Друзюк:
Ти переживаєш за її реакцію?
– Абсолютно ні. По-перше, вона адекватно відреагує. Навряд чи вона мені зателефонує та скаже: «Ось це – всьо!» Вона адекватно, найімовірніше, відреагує. По-друге, а чого мені переживати… Я живу життя не для того, щоб мамі догоджати, за всієї поваги. Тому ось так.
Поворозник:
І ти хотів запитати про фінал сольника.
Друзюк:
Я хотів запитати про фінал сольника…
– 5 тисяч доларів Офіс президента перевів мені на ФОП за цей біт.
Якщо хтось подивився моє відео, побачив цей виступ і подумав: «Вау, Поворознюк супер!» – тут питання вже до людини
Поворозник:
Я думав, що це роялті ти заплатив за використання пісні. [сміється]
Друзюк:
А я думав, що це Поворознюк перевів.
– Коротше, розповідаю: на початку повномасштабної війни ми з «Телебаченням Торонто» кожен ранок починали з того, що Толік [Остапенко] вмикав це звернення, щоб ми всі заряджалися й писали жарти про русню. І я тоді ще вивчив його. І здалося, що прикольно повністю його процитувати. Із часом його актуальність зменшувалася, але я подумав, що емоційно це прикольна точка, це певний катарсис, якраз для кінця виступу, за драматургією виглядає логічно.
Чи знаю я, хто такий Поворознюк і всі ці штуки, які люди люблять розповідати? Знаю! Чи зупинило мене перед тим, щоб вивчити його й розповісти? Ні. Не бачу в цьому нічого поганого. Якщо хтось подивився моє відео, побачив цей виступ і подумав: «Вау, Поворознюк супер!» – тут питання вже до людини. [сміється]
Друзюк:
Мені просто сподобалося, що ти починаєш сольник із прийому Карліна, а закінчуєш Поворознюком. Це в принципі весь спектр комедії.
– Я хочу, щоб так було і з моїм комедійним шляхом!
Коментарі
Підписатись