Простір, схожий на укриття, й імітація оборонних валів: уперше за майже десять років Україна відкрила павільйон (фактично цілих два) на Венеційській бієнале архітектури. Найбільша архітектурна виставка світу, яка чергується з Венеційською бієнале мистецтва, менш відома. Вона відокремилася від мистецької в 1980 році й так само проходить що два роки у Венеції.

Куратори від України запропонували Венеційській бієнале архітектури дві ідеї для павільйонів, ті схвалили обидві. Перший простір розмістили на основній локації бієнале, Арсенале, а другий облаштували у венеційських садах Джардіні. Павільйон від України ввійшов в 11 найкращих національних павільйонів за версією Deezen (усього їх 64).

Поки що збудовані простори павільйону  – лише частина загального кураторського проєкту «Перед майбутнім». Уже на початку серпня там почнуть серію з п’яти міждисциплінарних виставок, що послідовно триватимуть на обидвох локаціях до кінця осені.

Після цього принаймні частину експозиції планують привезти в Україну, розповідає The Village Україна співкураторка та співзасновниця архітектурного бюро «Форма» Ірина Мірошникова. Ми також побували на відкритій зустрічі кураторів та учасників павільйону. Розповідаємо, як українські архітектори (і не тільки) планують утілити у своїх проєктах відбудову, комеморацію, екологію, освіту (яка в процесі трансформувалася в «турботу») та майбутнє.

Що не так з Україною на Венеційському бієнале

Україна бере участь у виставці не вперше, але процедуру конкурсного відбору кураторів не сформували й досі. Кураторка цьогорічного павільйону й співзасновниця архітектурного бюро «Форма» Ірина Мірошникова пояснює, що провести конкурс за процедурою з художньої бієнале не можна – наприклад, тому, що архітетурна бієнале має іншу специфіку.

Також кураторами українського павільйону стали співзасновник бюро «Форма» Олексій Петров та арткритик і директор видавництва IST Publishing Борис Філоненко. У 2022 році Мірошникова та Петров були архітекторами експозиції на Венеційській бієнале сучасного мистецтва (не архітектурній), а Філоненко був співкуратором від України. Тоді представляли «Фонтан виснаження» Павла Макова.

Заявку на архітектурну бієнале у 2023 році Україна подала лише в березні (національні павільйони почали формувати програму ще у 2022 році), тому павільйони довелося готувати швидко.  Команда бієнале підтримала Україну та взяла на себе реалізацію просторів національного павільйону, де пізніше представлять програму.

До участі запросили близько 100 українських архітекторів, а також митців і дослідників. Із них 30 погодилися (це не лише окремі митці, але й колективи). Долучилися також фахівці із соціології, історії й інших галузей. Учасники поділилися на п’ять колективів залежно від теми, яка їх цікавила – відбудова, комеморація, освіта, екологія, майбутнє – і почали працювати над ідеями майбутніх виставок.

«В архітектурній світовій спільноті Україна майже не представлена. З нашої точки зору спільнота розрізнена, нема консенсусу, спільної потужної дії. Загалом є відчуття, що архітектурна професія досі під тиском, ще не повністю вийшла зі сфери послуг (де вона бути не може)», – коментує Мірошникова й висловлює сподівання, що учасники продовжать співпрацювати й після бієнале.

Який вигляд має український павільйон і як його сприймають у світі

Загальна тема Венеційського бієнале архітектури – «Лабораторія майбутнього», а український павільйон має назву «Перед майбутнім». З одного боку, майбутнє переповнене сценаріями катастроф, а з іншого – важливий концепт планування після перемоги України. Поки ця перемога в процесі, майбутнє створюють не в лабораторії, а в укриттях і завдяки діям людей, які знаходять спільну мову й працюють разом, попри складні обставини, розповідають куратори про концепцію павільйону. Але для того, щоб розповідати історії одне одному, українці мають бути захищеними – попри те, що відчуття безпеки вже інше.

Арсенале – основна локація, яку можна порівняти з українським «Мистецьким Арсеналом». Український павільйон, розміщений там – це прохідна зала, або транзитний простір із приглушеним світлом і фальш-стелею, яку навмисне «опустили» для того, щоб відвідувачі відчували себе, як в укритті. Але це не ізольована кімната: павільйон має кілька евакуаційних виходів і входів. 

Через прорізи видно павільйони інших країн, які можуть бути більш чи менш яскравими, або там може гучно грати відео, розповідає співкураторка експозиції Ірина Мірошникова. Тому з таким простором важко працювати, треба враховувати контекст взаємодії із сусідами. Український павільйон – один з завершальних, тож відвідувачі можуть туди прийти вже втомленими. Павільйон стає таким собі «острівцем спокою», де можна відпочити від контенту, каже Мірошникова.

Друга частина павільйону, у центральній частині садів Джардіні – це затишний простір, оточений валами, вищими за людський зріст. Ідея створити такий простір прийшла архітекторам, коли вони згадали про Змієві вали 10 століття: після повномасштабного вторгнення вали повернулися до початкової функції та, за легендою, завадили росіянам зайти в Київську область. Вали вирішили розглядати не лише як фортифікаційні споруди та пам’ятку історії, але і як споруду, що об’єднує різних людей.

Запитуємо, як відвідувачі реагують на український павільйон і наскільки відчувається контраст із мистецькою бієнале у 2022 році, яку відкрили на 60-й день повномасштабної війни в Україні.

Співзасновниця «Форми» згадує, що під час бієнале у 2022 році деякі питання «виводили зі стану рівноваги», сильно відчувалася глибина інтеграції російської культури в культури інших країн, а також фінансова залежність від російських інвестицій (яка нікуди не поділася й зараз). Тепер, за словами Мірошникової, спільнота реагує інакше: куратори інших павільйонів роблять спеціальні звернення на підтримку України, пропонують допомогу, розпитують персональні історії, просто приходять поспілкуватися,  більш емоційні люди – не стримують сліз.

Deconstructed: «Питання можуть стати будівельним матеріалом для роботи»

Виставку, присвячену питанням відбудові, відкриють першою. Попередньо вона триватиме на двох локаціях павільйону з 7 до 29 серпня. Саме в цій секції найбільше працює найбільше архітекторів-практиків, розповідає співкураторка Ірина Мірошникова.

«Коли ми почали працювати над висловлюванням, то перші кілька нарад не могли з’ясувати, що таке відбудова та який сенс ми хочемо вкласти. Реконструкція? Rebuild? Renovation?», – розповідає учасник секції Антон Олійник, який представить роботи на обидвох локаціях: «Чим більше ми копали, тим важче було домовитися до чогось конкретного. Так ми прийшли до слова Deconstructed, що описує стан невизначеності. Саме це стало базовою точкою. Наша мета – з’ясувати, яке бачення майбутньої відбудови в українців та іноземців; зібрати інформаційне поле, бо сьогодні існують різні погляди на те, як саме має розвиватись майбутня відбудова – залежно від досвіду, контексту, професійних компетенцій».

Запитань більше, ніж відповідей, тож основою проєкту стане онлайн-опитування, у якому можуть взяти участь усі охочі. Архітектори розповідають, що визначитися з питаннями було важко, адже вони мають бути достатньо загальними – щоб іноземці не в українському контексті також могли б відповісти.

Як війна змінює відчуття безпеки? Чи варто нам узагалі будувати, якщо населення зменшилося на 20–30% за різними підрахунками? Може, щось узагалі не слід відновлювати? Опитування можна знайти тут. До переліку можна додати й власні питання.

Отримані відповіді на запитання митці надрукують на стрічках, а стрічки пов’яжуть на а-ля маскувальну сітку (замість кольорових шматків тканини). Цю сітку планують натягнути над пагорбами в садах Джардіні. З одного боку, вона буде прихистком від сонця в аномально спекотне літо, а з іншого – мистецьким висловлюванням. Архітектори планують, що сітка буде заповнена відповідями приблизно на дві третини, решту відповідей зможуть додати відвідувачі Венеційської бієнале. Після завершення виставки питання планують оцифрувати й передати в Україну, щоб досліджувати їх далі.

В Арсенале зроблять другу частину виставки, з відео. На ці самі запитання відповідатимуть близько 15 людей різних професій, які долучені до відбудови – міські голови, архітектори, девелопери, будівельники, люди, які самі відбудували свою квартиру чи будинок. Саме ці запитання можуть стати «будівельним матеріалом» для відбудови, пояснює Мірошникова.

 

What Cannot Be Lost: «Що ми не можемо втратити, щоби залишитися собою?»

Над питаннями колективної пам’яті, тобто в секції комеморації, працює найбільше митців: це художники, соціологи, архітектори, міждисциплінарні дослідники. Нові й уже реалізовані роботи покажуть орієнтовно з 22 серпня до 17 вересня.

Пам’ять формує нас і розповідає нам, хто ми є, коментують кураторки«Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Оксана Довгополова та Катерина Семенюк: «Зараз, коли ворог хоче зруйнувати нашу країну, ми маємо відповісти собі на питання – що ми не можемо втратити, щоби залишитися самими собою? Але що таке меморіал зараз? До багатьох місць пам’ять ми не можемо доторкнутися фізично, бо вони на окупованій території. Тому ми вирішили, що перший комеморативний жест може бути лише у віртуальному просторі».

До нематеріального архіву з фрагментів минулого також долучать фільм про Маріупольський драмтеатр, де переховувалося понад дві тисячі людей. Центр просторових технологій через свідчення людей реконструює 3D-модель простору – не загального простору театру, а того, як люди облаштували його за весь час, поки там перебували, пояснює співкураторка Ірина Мірошникова.

 

Для відео провели понад 100 годин інтерв’ю з 26 людьми, які перебували в театрі під час російської атаки. Їхні просторові свідчення, а також архітектурне моделювання вилилися в історію солідарності в місці для театральних вистав: там люди ухвалювали колективні рішення, волонтерили, боролися, піклувалися одне про одного, розповідає команда проєкту. Фільм «Місто в театрі» в партнерстві з Forensic Architecture зараз можна переглянути у відкритому доступі. Крім відео, до виставки також долучать частину просторових інтерв’ю.

Крім того, Прикарпатський театр представить виставку про «Театр надій та очікувань». Це простір, зібраний із залишків сценічних конструкцій німецьких театрів у парку Фольксгартен у Дюссельдорфі. Протягом серпня й вересня 2022 року там відбувалися дискусії, виставки, кінопокази й концерти українських митців.

Потім конструкцію перевезли до України й з ініціативи волонтерської групи «Лівий берег» перетворили на частину будинку для родини на Київщині: «Це реді-мейд задом наперед, де мистецький проєкт перетворюється на ужитковий», – коментує учасник Прикарпатського театру й режисер Ярема Малащук.

Також на експозиції покажуть відео The Big Wild Field Draft, яке створив Олександр Бурлака у 2020 році під час резиденції фонду «Ізоляція» «Ландшафт як монумент». В основу відео лягла карта 17 століття, що показує воєнні шляхи з Криму в Москву. Це відео про те, як ці шляхи стали основною індустріалізації українського Півдня: «Пам’ять міститься навіть у такому шарі, як містобудівна сітка країни», – коментує Бурлака.

На виставці буде й живопис від Івана Прядка: художник досліджує проміжний стан між минулим і теперішнім. Простір минулого уособлюють звичні для ока пропорції, а теперішнє – стиснуте, наче павільйон в Арсенале, облаштований під укриття. Прядко запитує, що може утворитися на місці дотику звичайного й зміненого станів, тож роботу розмістять у щілині між стелею та стіною.

Міждисциплінарний художник Саша Курмаз і саундартист Олексій Шмурак планують представити просторову аудіокомпозицію на валах Джардіні. Шмурак розповідає: осмислюватимуть алгоритми української класичної музики, але разом із тим це буде електронна композиція. Таку форму вибрали для того, щоб говорити про трагедію універсальною мовою.

Сare Collective: «Різниця краси в турботі в тому, що ти не просто робиш мінімум, а робиш, щоби людині було затишно»

Як жартують у команді, у них моногендерний колектив – складається лише з жінок. Спочатку темою секції була освіта, але дослідниці вирішили, що хочуть вивчати тему турботи в архітектурі – в укриттях і шелтерах, під час блекаутів і переміщень. Досліджують, зокрема, чи є турбота головною функцією архітектури та чи може бути турбота частиною захисту.

«Турбота має власну красу. Це означає прийняти виклик, узяти на себе відповідальність і наважитися діяти. Історії виникнення ідей, дій і рішень демонструють різні способи створення просторів турботи», – коментують у секції. «Турбота – це коли піклуєшся трохи більше, ніж очікують, робиш, щоби людині було затишно, а не просто робиш мінімум. Це коли люди по черзі живуть у єдиній незруйнованій хаті в селі або кераміст в окопах знаходить глину», – вважають сестри Анна й Тетяна Пашинські, співзасновниці франківської урбаністичної платформи «Металаб» і проєкту «Кохати», що займається ревіталізацією житла для ВПО.

Турботу розглядають передусім як результат, але і як процес набуття спільного досвіду. Наприклад, спільні ремонти, толоки, садівництво й навіть приготування їжі, тобто облаштування приміщень «під себе». Так само «під себе» хочуть облаштувати й український павільйон у Венеції. 

В Арсенале планують облаштувати затишок у незатишному просторі: «Це, може, банально в архітектурному плані, але кожен із предметів буде розповідати глибшу історію», – коментує учасниця секції Дар’я Подольцева. У садах Джардіні хочуть влаштувати велику спільну трапезу в перші дні, додавши перед цим перформативні елементи – ремонт і приготування їжі покажуть відвідувачам. Після цього великий стіл хочуть залишити в садах – як нагадування й символ спільної дії. 

«Це така просторова терапія по всій країні й водночас – маленькі красиві історії. Ми збираємо такі історії, у нас є пункт про потреби переселенців. Сподіваємося, що цей проєкт житиме далі», – кажуть учасниці секції. Поділитися своєю історією можна за посиланням.

30%: «Близько третина території більше не придатна для сільськогосподарського використання»

Дослідження про масштаби й наслідки впливу війни на ліси, поля й водойми на півночі, сході й півдні України показуватимуть у Венеції з 10 жовтня до 5 листопада. Передусім це буде відеорозмова зі стейкхолдерами – природоохоронцями, науковцями й людьми, які займаються обробкою землі.

«Просте й водночас складне запитання – що буде з нашими територіями після війни. Третина, 30%, часто виринають, якщо шукати інформацію про вплив війни на довкілля – приблизно третина територій більше не придатні для сільськогосподарського використання. 30% суходолу й акваторій мають стати заповідними за стратегією ЄС до 2030 року. Україна отримала кандидатство на членство, але план заповідання територій удвічі менший. Тепер головне запитання: чи має людина втручатися у відновлення екосистем і які ризики можуть чекати території після війни? Частина науковців каже, що відновлення має бути контрольоване, інакше настане окупація інвазійними видами, а інші кажуть, що землі потрібно просто законсервувати, і природа все зробить сама. Але чи можливо взагалі заборонити людську діяльність на третині територій країни? Чи зможуть екосистеми відновитися до такого самого стану, чи вони стануть іншими?», – розповідає учасниця секції Ніна Диренко.

Крім відео, у садах Джардіні хочуть позначити територію червоними й білими стрічками. Червоні означатимуть «заміновану» ділянку, а білі – «безпечну». Тут проводять паралель із городництвом: «На таких стрічках у мирний час пишуть, що це за овочі – помідори, картопля. Але в нас найбільш замінована земля у світі. Як вона буде приносити овочі, якими ми харчуємося?» – ставить запитання учасник секції Вадим Сідаш.

March On: «Поки марш триває, майбутнє є»

Завершальне висловлювання на Венеційській бієнале покажуть із 6 до 26 листопада. «Як говорити про майбутнє? А воно взагалі буде? Ми не знайшли відповіді на це запитання, але зрозуміли – поки марш триває, майбутнє є. March On ми перекладаємо як «марш за» або «марш далі». Ми завжди стикалися з викликами, що потребували спільної дії, марші були інструментом об’єднання. Тільки через це ми змогли бути там, де є зараз», – розповідає учасниця секції Уляна Джурляк.

Як приклад наводять масштабні живі ланцюги й шахтарські марші в 1990-х, Помаранчеву революцію 2004 року, Революцію гідності 2013–2014 років, Марш міських ініціатив за Київ у 2021 році.

Щоб проілюструвати рух до спільного майбутнього, покажуть два макети – з маленькими людьми й транспарантами. Для створення макетів використають уламки житлової та громадської архітектури з місць, зруйнованих війною – «матеріал, якого непомірно багато на найбільшому будівельному майданчику Європи». Крім того, досліджуватимуть ініціативи, які самоорганізувалися після початку повномасштабного вторгнення РФ до України.